Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Інвестування arrow Іноземні інвестиції
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ОФШОРНОГО БІЗНЕСУ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Історичний процес становлення і розвитку офшорного бізнесу у структурі міжнародного трансферту капіталу

Фінансова глобалізація це найсуттєвіша риса сучасного розвитку економіки, що виявляється у зростанні економіко- фінансової залежності між окремими країнами. Зовнішньою ознакою цього явища стали постійно зростаючі обсяги зустрічних потоків товарів, послуг, капіталів, наукових розробок. Фінансова глобалізація відкриває певні можливості для досягнення активного розвитку, але разом із тим пов'язана з необхідністю розв'язання низки проблем, що зумовлено неоднозначністю її впливу на країни з різним рівнем соціально-економічного розвитку. Разом з тим вона дозволяє усунути залежність бізнесу від матеріально-фінансових ресурсів однієї країни, що спрощує процес виготовлення продукції. Капітал переходить у ті країни, які заслуговують на довіру з погляду використання місцевих ресурсів й умов ведення бізнесу. На світовому ринку провідне місце займають великі банки, інвестиційні фонди, міжнаціональні фінансові інституції, які, власне, і перетворюють світову економіку у глобальну.

У другій половині XX – на початку XXI ст. чітко визначилися тенденції континентальної європейської інтеграції (Західна Європа), атлантичної (США, Канада, Західна Європа) та тихоокеанської (США, Японія, Австралія, Нова Зеландія, держави Південно-Східної Азії). Це відобразилося на формуванні регіональних господарських комплексів, заснованих на тотожності виробничо-технічних, економічних, фінансових і соціально- політичних структур. У межах подібних регіональних утворень формуються єдині умови відтворення та накопичення капіталу, міжнародного усуспільнення та концентрації виробництва, організації спільного ринку.

Висока щільність світогосподарських зв'язків також стає чинником, що посилює інтернаціоналізацію виробництва і капіталу, національних господарських систем. З огляду на це сучасна фінансова система перетворюється у складну ієрархічну систему, що постійно трансформується в напрямі: національне – ► інтернаціональне – ► транснаціональне – ► глобальне, складові елементи якої формують взаємопов'язану світову економіку. У ній високий ступінь її інтернаціоналізації реалізується в різних формах міжнародної фінансової, заснованої на міжнародному русі капіталу.

Світова торгівля є сферою міжнародного стабільного і систематичного обміну товарів і послуг, характерною особливістю і закономірністю розвитку якої є випереджаюче зростання зовнішньої торгівлі щодо світового промислового виробництва. Останнє пов'язане зі скороченням життєвого циклу нових товарів, послуг і технологій (у т. ч. фінансових), високими інвестиціями в нововведення, скороченням термінів окупності як у наково-дослідних і проектно-конструкторських роботах (НДПКР), так й у виробництві. Зазначене явище, водночас, свідчить про інтеграційні процеси на світовому фінансовому ринку, які виявляються в розвитку стійких фінансово-економічних зв'язків і поширення відтворювальних процесів за межі національних кордонів. Ще одна дуже важлива особливість: світова міграція капіталів каталізує (прискорює) процеси взаємопроникнення виробничої та фінансової сфер у світовому масштабі. Міжнародний рух капіталів, що здійснюється у формах підприємницького інвестування та позик, характеризують посиленням міграції приватних підприємницьких інвестицій, збільшенням частки прямих вкладень, одночасно з посиленням регулюючої ролі держави та міжнародних економічних структур.

Слід зазначити: тривалий час фінансові ринки були класичними національними ринками, що обмежувалися національними валютами, проте, починаючи з останньої чверті XX ст., вони набувають характеру спершу міжнаціональних, а потім – глобальних. Держави залучають прямі зовнішні інвестиції в обсягах від 5 до 28 % ВВП, що дозволяє їм утримувати традиційні ринки збуту, ефективно та в найкоротші терміни здійснювати науково- технічні розробки та їх промислове впровадження, посилювати науково-технічну спрямованість структурних зрушень. Наприклад, за останнє десятиріччя найбільшими у світі кредиторами на міжнародному фінансовому ринку є Японія, Швейцарія та Тайвань (їх частка на світовому ринку кредитних ресурсів відповідно становить 53, 8 та 6 %), тоді як найбільшими отримувачами цих ресурсів виявилися США, Велика Британія та Канада (27, 9, та 8 % відповідно). Низка великих країн (включаючи США) стали "чистими імпортерами" капіталу, тоді як сальдо припливу капіталу до країн, що розвиваються, набуло від'ємних показників. Фактично, більшу частину інвестицій зазвичай розподіляють між промислово розвиненими країнами світу, які входять до Організації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР). Водночас певну їх частину спрямовують і в інші країни, відповідно до привабливості існуючих там умов щодо розміщення іноземного капіталу.

Міжнародний рух позикових капіталів є важливим елементом фінансової глобалізації', а сам ринок позикових капіталів – це система фінансово-економічних відносин, які забезпечують акумуляцію тимчасово вільних грошових коштів, перетворення їх у позиковий капітал та перерозподіл між учасниками відтворювального процессу за функціями грошового (короткотермінового), що обслуговує переважно рух обігових коштів і ринку капіталів, який забезпечує функціонування та відтворення основного капіталу.

Щорічно міжнародний рух капіталу оцінюють величиною в 0,7-1,2 трлн дол, у тому числі прямих інвестицій вивозиться й увозиться щорічно у світі близько 0,13-0,24 трлн, а портфельних – 0,12-0,67 трлн дол. Ці величини (особливо величини портфельних інвестицій) коливаються залежно від світової господарської кон'юнктури, однак портфельні інвестиції упродовж останніх десятирічь зростають швидше прямих. Усього у світі накопичено близько 2,6 трлн дол прямих іноземних інвестицій. На їхній базі обсяг виробництва товарів і становить понад 5 трлн дол, тоді як загальний обсяг світової торгівлі (експорту) – приблизно 4 трлн дол (проте слід ураховувати, що третина світової торгівлі – це взаємні поставки філій і їх материнських компаній). Таким чином, 40 тис. транснаціональних корпорацій (ТНК) із них 250 тис. філій в інших країнах контролюють чверть світового виробництва і третину світової торгівлі.

Частину інвестицій вивозять у межах так званої втечі капіталу. Капітал "біжить" навіть із розвинених країн зі стабільною економікою і невисокими податками в ті країни і території, де податки нижчі і де більше можливостей приховати часто незаконно нажиті кошти, насамперед у податкові гавані й офшорні центри. Однак найбільш характерна втеча капіталу із країн із нестабільними економічною ситуацією, соціальним і політичним життям, високими податками й інфляцією, суворими обмеженнями на господарську діяльність, а також із високим рівнем економічної злочинності. Капітал звідти "біжить" не тільки і не так з метою одержання за кордоном вищого прибутку, як у пошуках "спокійнішого" і менш контрольованого господарського життя.

На питання "Чому вивозять й увозять капітал?" намагалися і намагаються відповісти багато теорій, насамперед так звані традиційні. Під ними зазвичай розуміють неокласичну і нео- кейнсіанську теорії міжнародного руху капіталу, а також марксистську теорію.

Неокласична теорія розвивалася в межах класичної теорії міжнародної торгівлі й однією з її основ є принцип порівняльних переваг у міжнародній торгівлі, розроблений англійським економістом Д. Рікардо ще на початку XIX ст. Спираючись на цей принцип, один із класиків економіки англієць Дж. С. Мілль у XIX ст. уперше у світі почав розробляти питання руху капіталу між країнами і довів, що капітал рухається між країнами через відмінності в нормі прибутку, який у найбагатших країнах має тенденцію до зниження. Він підкреслював: різниця в нормах прибутку між країнами має бути істотною, щоб покрити ще й ризик, який іноземний інвестор має в чужій країні. Англійські економісти кінця XIX – початку XX ст., особливо Дж. А. Гобсон і Дж. Кейнс, використовували концепцію Ж.-Б. Сея про фактори виробництва, переносячи її на міжнародні економічні відносини, у тому числі й на рух капіталу. Так, Дж. Кейнс сформулював важливий для неокласичної теорії постулат про альтернативність міжнародної торгівлі і міжнародного руху факторів виробництва, тобто про те, що за певних умов міграція виробничих факторів могла б замінити міжнародну торгівлю. У цьому криються причини інтересу прихильників розглянутої теорії до питань граничної продуктивності факторів, розроблених у працях основоположників маржиналізму К. Менгера, У. Джевонса, Е. Бем-Баверка. Однак при цьому англійські економісти визнавали, що фактори виробництва не досить мобільні в міжнародних економічних відносинах (на відміну від їхньої великої мобільності всередині країни) і тому їх участь у цих відносинах невелика.

Остаточно неокласичну теорію міжнародного руху капіталів сформулювали в перші десятиріччя XX ст. Е. Хекшер, Б. Олін, Р. Нурксе і К. Іверсен. Так, Е. Хекшер у межах своєї концепції, та спираючись на теорію граничної корисності, сформулював тезу про тенденцію до міжнародної рівноваги цін на фактори виробництва. Ця тенденція властива як міжнародній торгівлі, так і міжнародному руху факторів виробництва, чия вартість і кількісне співвідношення в різних країнах неоднакові. Б. Олін у своїй концепції міжнародної торгівлі довів, що рух факторів виробництва пояснюється різним попитом на них у різних країнах: вони рухаються звідти, де їхня гранична продуктивність низька і туди, де вона висока. Для капіталу граничну продуктивність визначають, насамперед, відсотковою ставкою. Проте при цьому Б. Олін наголошував на додаткових моментах, що впливають на міжнародний рух капіталу, а саме митні бар'єри (заважають увезенню товарів і тим самим підштовхують закордонних постачальників до ввезення капіталу для проникнення на ринок), прагнення фірм до географічної диверсифікованості капіталовкладень, політичні розбіжності між країнами, ризик закордонних інвестицій і їх розподіл на цій основі на безпечні й ризиковані.

Р. Нурксе створив різні моделі міжнародного руху капіталу і дійшов висновку, що в країні зі швидко зростаючим експортом товарів швидко зростає попит на капітал і вона його імпортує (і навпаки). К. Іверсен доповнив неокласичну теорію деякими новими положеннями, зокрема про розподіл міжнародного руху капіталу на реальне і те, що урівноважує, тобто необхідне для регулювання платіжного балансу. Він також довів: різні види капіталу мають різну граничну міжнародну мобільність (насамперед через витрати з експорту капіталу) і цим пояснюється той факт, що та сама країна може активно як вивозити, так і ввозити капітал. Учений також сформулював висновок про те, що експорт капіталу із країни, де його гранична продуктивність низька, у країну з вищою продуктивністю означає ефективнішу комбінацію факторів виробництва в обох країнах і збільшення їх сукупного національного доходу.

Неокейнсіанська теорія, як і неокласична, базується на макроекономічному аналізі й у цьому головний недолік обох теорій, оскільки вони не досліджують поведінку індивідуальних інвесторів. Особливий інтерес неокейнсіанська теорія виявляє до зв'язку між рухом капіталу та станом платіжного балансу країни. Дж. М. Кейнс виходив із того, що рух капіталу взагалі виникає з нерівноваги платіжних балансів різних країн. У полеміці з Б. Оліном він підкреслював: експорт капіталу із країни здійснюють тоді, коли експорт товарів і послуг перевищує їхній імпорт, а при порушенні цього правила необхідне втручання держави. Р. Ф. Харрод у своїй моделі економічної динаміки підкреслює: чим нижчі темпи економічного зростання країни, багатої капіталом, тим сильніша тенденція до вивезення капіталу з неї. Е. Домар, розглядаючи торговельний баланс і зайнятість, уточнює, що вивезення капіталу залежить від того, як темпи зростання доходів країни від її закордонних інвестицій співвідносяться з темпами зростання вітчизняних інвестицій, а на їхній базі і темпами зростання ВНП. Якщо інвестиції у країні зростають швидше інвестиційних доходів, то торговельний баланс активний; якщо вітчизняні інвестиції зростають повільніше інвестиційних доходів, то торговельний баланс пасивний. Неокейнсіанська теорія стала однією з основ так званої політики допомоги розвитку держав Африки, Азії і Латинської Америки з боку країн із розвиненою ринковою економікою. Адже згідно із цією теорією експорт капіталу в країни третього світу стимулює ділову активність як у країнах-експортерах, так і в країнах-імпортерах. Однак оскільки цьому вивезенню заважає високий ризик й інші перешкоди в багатьох країнах, що розвиваються, то західним урядам необхідно заохочувати цей експорт капіталу, у тому числі й за рахунок вивезення державного капіталу.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші