Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Інвестування arrow Іноземні інвестиції
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Марксистська теорія і її еволюція

К. Маркс обгрунтовував вивезення капіталу його надлишком у країні, що його експортує. Під надлишком капіталу К. Маркс, слідом за класиками економіки, розумів такий капітал, застосування якого в країні вело б до зниження норми прибутку. Надлишковий капітал існує у трьох формах: товарній, продуктивній (надлишкові виробничі потужності плюс робоча сила) і грошовій. Через товарний експорт й експорт капіталу цей надлишок, реальний або потенційний, вивозять за кордон. Подібна можливість з'являється після втягування більшості країн в орбіту світового капіталізму та створення в них попередніх умов, насамперед виробничої інфраструктури, хоча часто сам іноземний капітал і створює цю інфраструктуру. Активне зростання монополій із кінця XIX ст. стимулювало вивезення капіталу, і тому В. Ленін навіть назвав вивезення капіталу одним із головних ознак сучасної стадії капіталізму, його типовою рисою. Наступні покоління економістів-марксистів, не відходячи від постулату надлишку капіталу, виділили ще кілька причин або умов його експорту: зростаюча інтернаціоналізація виробничої конкуренції, яку посилюють монополії, підвищення темпів розвитку, що веде до зростання закордонного попиту на капітал з боку як країн, що розвиваються, так й економічно розвинених країн. Низка економістів марксистської школи підкреслювали, що прискорення темпів розвитку після Другої світової війни в індустріальних країнах збільшило фінансові й організаційні можливості монополій для експорту капіталу із цих країн, незважаючи на відсутність тенденції норми прибутку до зниження. Однак ідея К. Маркса про головну причину експорту капіталу залишилася основною в марксистській теорії.

В основі сучасних теорій вивезення капіталу (через сучасні концепції розвитку ТНК) лежать насамперед ідеї американських економістів – С. Хаймера про необхідність для фірми мати переваги над місцевими конкурентами при здійсненні прямих інвестицій за кордон і Р. Коуза про наявність специфічного ринку всередині великої корпорації, а також Р. Вернона, який у своїй концепції життєвого циклу продукту пояснював феномен ТНК прагненням національних монополій, насамперед завдати своїм закордонним конкурентам випереджаючого удару. На марксистську концепцію ТНК значно вплинула теза Дж. Гелбрейта, який вважав, що генезис ТНК зумовлений технологічними причинами: сучасна продукція складніша, ніж у XIX ст. і її збут й обслуговування за кордоном вимагають від фірм створення там товаро-послугових мереж. Це кореспондується з марксистською концепцією, яка зводиться до того, що ТНК – це, насамперед, результат процесу розвитку капіталістичної концентрації й централізації в інтернаціональних масштабах.

У межах концепцій ТНК розроблено чимало моделей прямих інвестицій. Найвідоміші – це модель монополістичних переваг, модель життєвого циклу продукту, концепція інтерналізації, марксистська й еклектична моделі.

Модель монополістичних переваг було розроблено С. Хаймером і далі розвинено Ч. Кіндлебергером, Р. Кейвзом, Г. Джонсоном, Р. Лакруа. Вона базується на ідеї, що іноземний інвестор перебуває в менш сприятливій ситуації порівняно з місцевим: він гірше знає ринок країни і правила гри на ньому, у нього немає тут великих зв'язків, він несе додаткові транспортні витрати і більше страждає від ризиків. З огляду на це йому потрібні додаткові, так звані монополістичні переваги перед місцевим конкурентом, за рахунок яких він міг би одержати вищий прибуток. Це премія за інвестиційний ризик, про який писав Б. Одін, яку одержує ТНК за рахунок переваг, що виникають у ході монополістичної конкуренції, – її теорію розробив Є. Чемберлін. Для іноземного інвестора можливі такі основні монополістичні переваги:

  • • недосконала конкуренція на місцевих товарних ринках (якщо в іноземного інвестора оригінальний продукт);
  • • недосконала конкуренція на ринках ресурсів (за наявності в іноземної фірми виробничої технології, легкого доступу до кредиту, великого підприємницького досвіду);
  • • сприятливе державне регулювання іноземних інвестицій (особливі пільги іноземному капіталу) тощо.

Модель життєвого циклу продукту (циклу життя продукту) було розроблено американцем Р. Верноном на базі теорії зростання фірми. Відповідно до цієї моделі новий продукт проходить через п'ять циклів: І – упровадження на ринок, II – зростання продажів, III – його зрілість, IV – насичення ринку, V – спад продажів. Міжнародний цикл життя продукту для фірми, що вперше налагодила його виробництво, є дещо інакшим: І – монопольне виробництво й експорт нового продукту; II – поява в іноземних конкурентів аналогічного продукту і його впровадження на ринки, насамперед ринки своїх країн; ІII – вихід конкурентів на ринки третіх країн і відповідно скорочення експорту продукту із країни-піонера; (IV – вихід конкурентів на ринок країни-піонера як можлива стадія). Звичайно, передова в технологічному сенсі фірма до моменту виникнення конкуренції з боку нових виробників продукту може розпочати впровадження іншого продукту. Однак існує й інший вихід – при посиленні загрози експорту налагодити виробництво за кордоном, що продовжить життєвий цикл продукту. Тим більше, що на стадіях зростання та зрілості витрати виробництва зазвичай знижуються, приводячи до зниження ціни продукту і збільшення можливостей, як для розширення експорту, так і для налагодження закордонного виробництва. Проте порівняно з експортом товару виробництво за кордоном часто вигідніше через нижчі змінні витрати, можливості оминути митні бар'єри тощо.

Концепція інтерналізації спирається на ідею Р. Коуза про те, що всередині великої корпорації між її підрозділами діє особливий внутрішній (англ, internal) ринок, регульований керівниками корпорації та її філій (підрозділів). Творці концепції інтерналізації – англійці П. Баклі, М. Кессон, Дж. Мак-Манус, А. Рагмен, Дж. Даннінг й інші – вважають, що значна частина формально міжнародних операцій є фактично внутрішньофірмовими операціями між підрозділами великих господарських комплексів або ТНК.

Марксистська модель, як і вся теорія вивезення капіталу, базується на постулаті надлишкового капіталу. У XIX – початку XX ст. цей надлишок вивозився дрібними власниками капіталу зручним для них способом – переважно через фондову біржу і переважно у вигляді облігацій. У другій половині XX ст. надлишок капіталу вивозять, насамперед, великі та найбільші власники капіталу (монополії), і зазвичай через прямі інвестиції. При цьому монополії, що стали міжнародними через вивезення прямих інвестицій, перебувають у кращому становищі ніж місцеві конкуренти завдяки своїм виробничим, фінансовим і технологічним перевагам (включаючи монополію на нові продукти).

Еклектична модель. Однобічність і вузькість моделей прямих інвестицій призвели до появи моделі Дж. Даннінга. Вона увібрала в себе з інших моделей, особливо з моделі монополістичних переваг, те, що пройшло перевірку дійсністю, чому її й називають еклектичною парадигмою. Згідно із цією моделлю фірма починає виробництво товарів і послуг за кордоном, тобто здійснює прямі інвестиції, тому що одночасно збігаються три передумови:

  • • фірма має переваги порівнянно з іншими фірмами в цій закордонній країні (специфічні переваги власника);
  • • фірмі вигідніше використовувати ці переваги самій на місці, а не реалізовувати їх через експорт товарів або експорт знань іншим фірмам (переваги інтернаціоналізації);
  • • фірма використовує за кордоном деякі виробничі ресурси ефективніше, ніж у себе вдома (переваги місця розміщення).

Нині еклектична модель прямих інвестицій користується великою популярністю. Теорії портфельних інвестицій багато в чому визначаються тим, що у випадку портфельних інвестицій за кордоном інвесторів цікавлять насамперед три питання:

  • • рівень прибутковості іноземних цінних паперів,
  • • ступінь ризику за цими вкладеннями,
  • • бажання диверсифікувати свій портфель цінних паперів за рахунок паперів іноземного походження.

Комбінація цих трьох моментів приводить до того, що динаміка портфельних інвестицій особливо залежна від коливань економічної й політичної кон'юнктури.

Теорію втечі капіталу наразі розроблено слабко. Це видно хоча б з того, що сам термін втеча капіталу багато науковців трактують по-різному, що позначається й на результатах оцінки масштабів цього явища. Так, за М. Дули, втеча капіталу відбувається, коли резиденти різних країн можуть із невеликими витратами вигравати від існуючої або очікуваної різниці в податках. Д. Каддінгтон зводить втечу капіталу до нелегального вивезення і вивезення короткотермінового капіталу. Однак більшість дослідників, наприклад Ч. Кіндлебергер, В. Клайн, І. Уолтер й інші, вважають, що втеча капіталу – це такий рух капіталу із країни, який суперечить її інтересам і відбувається через несприятливий для багатьох вітчизняних власників капіталу інвестиційний клімат у цій країні.

Фінансова глобалізація світового господарства під впливом збільшення податкового пресу в національних кордонах мотивує бізнес до використання альтернативних можливостей у вигляді податкових гаваней – офшорів. Тим більше, що за умов суттєвого зростання обсягів міжнародного обміну капіталами, товарами, науково-технічними розробками, офшори отримують дедалі більшу кількість клієнтів та мають змогу суттєво зміцнювати свої позиції. Нині на офшорний сектор у світовій економіці припадає 20 % усіх обсягів банківських операцій, до 7 % світової торгівлі товарами й послугами, тоді як безподаткові території населяє близько 0,4 % людства, господарство офшорних зон дає лише 0,7 % світового ВВП. Створено індустрію офшорних фінансових установ, яка щорічно обслуговує до трьох чвертей фінансових потоків світу. Деякі із цих фінансових центрів конкурують за обсягами акумульованих активів із Лондоном, Нью-Йорком і Токіо.

З історії відомо, що банківсько-інвестиційні структури Великої Британії ще у другій половині XVIII ст. здобули прямий і непрямий контроль над провідними світовими валютами та фінансовими операціями. Не дивно, що торги приблизно сорока видів сировини, включаючи алюміній, інші кольорові метали, марганець, тропічну деревину, какао-боби й арахіс, проводять уже кілька сторіч переважно в Лондоні. Приблизно із 70-х pp. XIX ст. Велика Британія сконцентрувала оборот природних запасів практично з усіх країн світу через відламки своєї колоніальної імперії. Сумарні грошові обіги цих територій щорічно досягають багатьох сотень мільярдів доларів, а більшість компаній – офіційних закупівельників, точніше перекупників різноманітної сировини на світових біржах, зареєстровані саме на британських офшорних територіях. Привабливість останніх полягає у стабільності офшорного режиму: зазвичай упродовж 15-25 років із часу реєстрації офшорної компанії інвестор захищений від несприятливих для нього змін у законодавстві, а податок на прибуток в офшорній зоні відсутній (або становить усього 1-2 %), замість нього стягують щорічний збір, встановлений у різних офшорних зонах у діапазоні від 50 до 1000 дол США.

У сучасній економіці найважливішою метою створення офшорної юрисдикції є залучення фінансового бізнесу. Швейцарія є першою сучасною моделлю юрисдикції фінансової секретності, що була створена як притулок для іноземного капіталу і центр обміну грошей. У XVIII ст. міська рада Женеви (Швейцарія) ухвалила закон, який вимагав від банкірів вести облік рахунків своїх клієнтів, але забороняв їм розкривати цей облік без згоди міської ради. Соціально- політичний переворот у Німеччині у 30-х pp. XX ст. і запровадження нового швейцарського Закону про банківську секретність 1934 р. (переглянутий у 1971) забезпечили Швейцарії місце у світовій фінансовій секретності. Мільярди доларів європейського багатства зберігалися в безпеці у швейцарських банках під час та після Другої світової війни.

Офшорні зони з'явилися на економічній карті світу приблизно в 60-ті pp., коли виникла концепція вільних економічних зон. Необхідно зазначити, що офшори мають велику кількість переваг, які вигідно відрізняють їх від інших (неофшорних) зон. Усіх їх можна об'єднати поняттям валютно- фінансовий режим найбільшого сприяння. Це і пільгове оподатковування, і вільне вивезення прибутку, і м'який валютний регламент, і "митний рай" для іноземних інвесторів. Не останню роль відіграє для потенційного клієнта зони низький поріг статутного капіталу, який найчастіше тільки декларують, але реально не сплачують. Податок із прибутку в деяких офшорних зонах становить зазвичай 1-2 % або його заміщують невеликим (до 1000 дол США) внеском, що не залежить від розміру прибутків. Офшор приваблює своєю стабільністю. Зазвичай у подібних фінансових анклавах цикл стабільності розтягнуто на 10-25 років. З огляду на це бізнесмен може бути впевнений, що протягом зазначеного періоду в обраній зоні не відбудеться непередбачених несприятливих змін у політичному ладі, законодавстві та макроекономічних тенденціях. У 90-ті pp. кількість офшорних компаній у світі становила вже кілька сотень тисяч із сукупним обігом понад 1 трлн дол США.

Останнім часом інші країни ухвалили закони про секретність на зразок швейцарських і стали конкурувати за залучення міжнародних капіталів. Багато країн – податкових притулків розглядають фінансовий бізнес як відносно стабільне джерело доходів й активно розвивають його. Більшість країн – податкових притулків здійснюють активну політику залучення фінансового бізнесу. Для багатьох острівних держав, що не мають у своєму розпорядженні конкурентних переваг, цей вид діяльності є єдиним доступним способом залучення ресурсів для економічного розвитку.

Популярність тієї або іншої офшорної зони залежить, зокрема, від галузевої приналежності компанії. Наприклад, Віргінські о-ви через високий ступінь конфіденційності операцій і зручностей при торгівлі давно вподобали російські нафтотрейдери; Багами популярні в консультантів, адвокатів, зірок естради та спорту. Утім, при виборі офшорної зони не менш важливою є її репутація. Так, Кайманові о-ви користуються славою місця, де любить відмивати гроші мафія. Це, однак, не означає, що в усіх компаній, які зареєстровані на Кайманових о-вах, погана репутація. Тут є дочірні компанії Brunswick Capital Management, Morgan Stanley Offs Advisory Mortgage Fd Inc., відділення Deutsche Bank. Проте, якщо в зареєстрованої там компанії немає таких іменитих "батьків", то вона зіштовхнеться зі складнощами при відкритті рахунку в будь-якому банку із пристойною репутацією. Як свідчить практика, офшорний бізнес є досить складним (для капіталів з окремих країн навіть ризикованим), але і прибутковим. Малі, середні та великі країни, які належать до різних груп за рівнем економічного розвитку, мають нині значні вигоди від існування на їх території офшорних центрів.

Постійна зацікавленість ділових кіл у зниженні оподаткування в поєднанні з послабленим режимом валютного регулювання в низці країн зумовили в останній чверті XX ст. бум офшорного бізнесу. Іноземні банківські депозити лише семи офшорних центрів становили у 2010 р. понад 27 % депозитів усіх розвинених країн світу. Через офшорні центри трансфертують майже половину всіх капіталів, що обертаються на світовому фінансовому ринку. Про масштаби офшорної діяльності свідчать дані про реєстрацію компаній у країнах і зонах, що надають сприятливі режими оподатковування доходів і майна. За кількістю офшорних компаній світовими лідерами є: Антильські о-ви, Бермудські о-ви, Британські Віргінські о-ви, Кайманові о-ви, Кіпр, Ліхтенштейн. У Ліхтенштейні дохід від зареєстрованих 40 тис. офшорних компаній становить близько ЗО % бюджетних надходжень (реєстраційні і щорічні платежі). На Кіпрі до середини 90-х pp. від зареєстрованих 20 тис. офшорних компаній дохід щорічно становив приблизно 200 млн дол (до кінця 90-х pp. тут уже було зареєстровано 28 тис. офшорних компаній). Приблизно такий же дохід Антильські о-ви одержують за рахунок 30 тис. зареєстрованих компаній. На о-вах Теркс і Кайкос зареєстровано понад 7 тис. офшорних компаній, на Кайманових о-вах близько 25, на о. Мен – 40, у Панамі – до 120 тис. компаній.

Загальну кількість офшорних компаній оцінити дуже складно, але відомо, що разом вони контролюють близько 500 млрд дол США інвестицій, здійснюючи значний вплив на розвиток світового господарства. Ще до 1995 р. на Британських Віргінських о-вах було зареєстровано понад 15 тис. офшорних компаній, тобто приблизно по одній на кожного жителя острова (цікавим є те, що населення адміністративного центра Віргінських о-вів Рід Тауна становить 4 тис. осіб). На Бермудських о-вах щорічний дохід від понад 6,5 тис. зареєстрованих компаній до середини 90-х pp. минулого століття становив близько 25 % валового національного доходу (250 млн дол), а всі доходи від міжнародної фінансової діяльності – близько 40 % ВВП країни.

З початку 80-х pp. відзначається бурхливе і постійне зростання кількості офшорних банків і банківських відділень, страхових і перестрахувальних компаній, які створюють в офшорних територіях. На Кайманових о-вах зареєстровано понад 500 офшорних банків, у тому числі відділення або дочірні банки мають 43 із 50 найбільших світових банків. До середини 90-х pp. сукупна сума депозитних внесків банківських відділень на Кайманових о-вах перевищувала 150 млрд дол. Кайманові о-ви за юрисдикцією фінансової секретності перетворилися на один із найважливіших податкових притулків світового господарства. Нині там зареєстровано 18 тис. корпорацій, що перевищує кількість місцевих жителів, і вважають, що на кожного чоловіка, жінку і дитину на о. Гранд Кайман припадає по одному телексному апарату, а через конфіденційні банківські рахунки щорічно проходять 10 млрд дол. У Гонконгу діє понад 300 банків із генеральною ліцензією і понад 1,5 тис. відділень іноземних банків, 160 депозитних і 250 страхових компаній; на Багамських о-вах оборот банківсько-фінансового сектора становить близько 8 % ВВП; на о. Гернсі зареєстровано близько 50 банків. На Бермудських о-вах зареєстровано понад 1300 страхових компаній різних типів; на Кайманових о-вах – 360 страхових компаній і відділень іноземних страхових компаній; на о. Гернсі – близько 200 страхових.

Офшорами можуть бути як розвинені, так і країни, що розвиваються, або їх території. Сприятливі режими оподатковування окремих видів доходів надають такі високорозвинені країни: Канада, Ліхтенштейн, Люксембург, Мальта, Монако, Нідерланди, Об'єднане Королівство Великої Британії й Північної Ірландії, США, Франція, Швейцарія і Японія. Наразі половина "фірм з Wall Street” – солідних й авторитетних – має дочірні структури у штаті Делавер (США), де дозволяють не платити федеральний податок фірмам, що діють у певних секторах ринку. Проте компанії, які реєструють у цьому штаті, не є класичними офшорами: свою звітність у контролюючі органи вони зобов'язані надавати, навіть якщо не платять податків. До країн, що динамічно розвиваються і мають статус офшорних територій, належать: Багамські о-ви, Барбадос, Бермудські о-ви, Британські Віргінські о-ви, о. Гернсі, Гібралтар, Гонконг, о. Джерсі, Західне Самоа, о. Кука, Малайзія, Сингапур.

Загальновідомо, що правовий статус офшорних утворень формувався таким чином, щоб створити ідеальні умови для фінансово-кредитної та зовнішньоторговельної діяльності. Для цього використовують незначне або нульове оподаткування при надзвичайно жорсткому дотриманні таємниці банківських вкладів і власності. Офшорні зони та території так чи інакше сприяють активнішому переливанню капіталів і, виконуючи роль регулюючих клапанів, є провідниками експорту й імпорту капіталів.

Ще в 1998 р. (після загальновідомої кризи в Росії та Азіатсько-Тихоокеанському регіоні) низка міжнародних організацій, таких, як ОЕСР, Організація фінансових дій (ОФД), Європейська спілка ООН зосередили свої зусилля на вдосконаленні світової фінансової системи. ОЕСР було оприлюднено матеріали доповіді, у яких проаналізовано серйозні фінансові втрати багатьох країн у зв'язку з виведенням отриманих доходів підприємницької діяльності від сплати податків. При цьому було визначено 47 країн і територій "податкового раю". Відповідно ОЕСР оприлюднила "чорний список" із 35 країн, до яких були поставлені вимоги обмеження офшорної діяльності, налагодження нормальної циркуляції грошових потоків.

Ті фахівці, хто стоїть на позиціях несприймання офшорів, поділяють їх на три групи залежно від загрози фінансовій стабільності, яку створюють офшорні зони для окремих країн. До першої, що несе найбільшу фінансову загрозу, належать: Ба- гамські, Кайманові, Британські Віргінські о-ви, Беліз, Ліван, Ліхтенштейн, Панама; до другої, слабшої за впливом – Бермуд- ські о-ви, Гібралтар, Мальта, Монако, Макао; до третьої – Гонконг, о-ви Гернсі, Джерсі, Мен, столиця Ірландії Дублін, Люксембург, Сингапур, Швейцарія.

Для здійснення тиску на офшорні центри ініціатори антиофшорної компанії використовують привід боротьби із "брудними" грішми. Однак навіть у такій ситуації можна прослідкувати намагання країн – законодавців світової фінансової системи відкрити таємницю банківських вкладів, – одного з найважливіших елементів офшорного режиму, який приваблює суб'єктів підприємництва до роботи в офшорному центрі. Питання в тому, як довго та серйозно європейські промислово розвинені країни будуть вести боротьбу з тіньовими капіталами й ухиленням від сплати податків.

Такі західні країни, як Німеччина, Франція, США уже досить давно відслідковують втечу капіталів зі своїх країн у податкові гавані. Сповідуючи загальновідомі принципи вільного підприємництва і повної свободи переміщення капіталів, вони, разом з тим, встановлюють жорсткий контроль податкових органів за фінансовими операціями своїх підприємців із закордонними партнерами, застосовують штрафні санкції до компаній і кримінальну відповідальність для бізнесменів, які уникають оподаткування, переводячи кошти в офшорні юрисдикції. З огляду на це цілком логічним є посилення тенденції до розширення доступу до банківської інформації, а відкритість банківської інформації відстоюють не органи з боротьби з розповсюдженням наркотиків, тероризмом, корупцією, а, насамперед – органи контролю за сплатою податків. Активний наступ на країни, які нині належать до складу офшорних фінансових центрів, здійснюють також у межах боротьби проти легалізації коштів, отриманих злочинним шляхом.

Разом із тим, не слід забувати, що при переміщенні капіталів резидентів розвинених країн до будь-яких офшорних юрисдикцій, ці капітали продовжують працювати на ринках розвинених країн. Тому можливою, у разі уведення жорстких обмежень на фінансові операції нерезидентів в офшорних юрисдикціях, стане неконтрольована втеча капіталів з економіки розвинених країн до країн, здатних запропонувати прийнятний фіскальний режим і достатні умови конфіденційності. Таким чином, обмежувальна практика низки міжнародних організацій щодо офшорів може здійснити небажаний негативний вплив на їх стабільність й економічний розвиток. Крім того, боротьба з офшорами, на думку західних фахівців із фінансів, може вплинути на рівень оподаткування у промислово розвинених країнах.

Водночас слід ураховувати, що різка активізація боротьби з відмиванням "брудних" грошей й ухиленням від сплати податків викликає також і зустрічні процеси. Адже через надмірне посилення фінансового законодавства ряду країн потенційні клієнти починають надавати перевагу при розв'язанні питання розміщення капіталів країнам із жорсткішим законодавством, але надійною репутацією. З огляду на це більшість розвинених країн наголошують, що проект ОСЕР не повинен бути спрямованим на диктат тій чи іншій країні щодо рівня оподаткування, який у найбільшій мірі їй підходить. Таким чином, погрози ОЕСР щодо введення санкцій проти тих офшорів, які не будуть співпрацювати з іноземними слідчими органами у справі уникнення від оподаткування і відмивання "брудних" грошей, втрачають реальну силу і натомість частково відновлюються позиції офшорних юрисдикцій.

Як уже зауважувалося, загальною тенденцією в середньо- і довготерміновій перспективі є активізація у світі інтеграційних процесів, які в тій чи іншій мірі будуть обмежувати й ускладнювати діяльність офшорних юрисдикцій. Це пов'язано з тим, що після створення багатьох незалежних міжнародних організацій (митного союзу, спільного ринку, зон вільної торгівлі тощо) спочатку гармонізують, а згодом – уніфікують елементи економічної, фінансової й, у тому числі, – податкової політики. Зазначена обставина на першому етапі може прискорювати інтеграційні процеси, а надалі – обмежувати можливості розвитку офшорного бізнесу.

Уже зараз з'являються певні ознаки поступової адаптації загальновідомих європейських центрів до вимог податкової політики ЄС. Роль лідера у світовому офшорному бізнесі Європа із середини 80-х pp. минулого століття передала іншим континентам. Офшорний бум можна спостерігати у прибережних й острівних країнах Карибського моря, замість спустошеного війною Лівану прийшов Кіпр, а потім Мальта. Надзвичайно активізувалася офшорна діяльність у Малазії, Океанії й інших регіонах. Світові обсяги офшорних операцій невпинно зростають, що свідчить, безумовно, про перспективи розвитку офшорного бізнесу в усьому світі. Можна припустити, що механізм офшорних юрисдикцій і надалі збереже свою популярність.

Отже, у сучасній економічній науці використовують безліч визначень офшора, офшорного бізнесу і відповідних їм економічних категорій. Разом з тим, дотепер явище офшора досліджували у спеціалізованій науковій літературі досить фрагментарно, тоді як для цього потрібен комплексний підхід й урахування усіх чинників, передумов і новітніх тенденцій формування даного явища. Останнє, з одного боку, пов'язане з діяльністю поза територією і може розглядатися на принципово різних рівнях економічної системи: на рівні країн, компаній і послуг, які надають. З іншого – це специфічний діловий статус, що включає в себе низку створених сприятливих умов або пільг для екстериторіальної підприємницької діяльності, сукупність усіх учасників ринку офшорних послуг і пропонованих ними фінансових інструментів, організаційних і правових рішень.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші