Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Інвестування arrow Іноземні інвестиції
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Офшорний університет

Усе, що було сказане щодо зазначених форм підприємницької діяльності в офшорних центрах, стосується й університету. Його можна створити тут без дотримання обов'язкових у більшості країн спеціальних умов і вимог, дешево і без сплати податків. Важко спеціально виділити, який із цих центрів особливо придатний для таких починань. Водночас немає і застережень, що забороняли б створення в офшорних центрах компаній, що мають назву "університет". Проте навіть у такій респектабельній країні, як Швейцарія, у кантонах, які не мають спеціальних розпоряджень, що стосуються вищих навчальних закладів, можливе створення університету на дуже вигідних для його засновників умовах.

Різноманіття форм підприємницької діяльності, дозволених в офшорних центрах, полегшує їх взаємне поєднання і цілеспрямовану взаємозалежність. Усе це дозволяє на основі аналізу внутрішніх і світових цін маніпулювати цінами, добиваючись отримання вигоди за рахунок несплати податків. Переказ (трансферт) прибутку може бути здійснений шляхом продажу товарів і послуг компанією, що має резиденції в країні із прогресивним оподаткуванням, своїй філії, що знаходиться в офшорному центрі, за цінами, нижчими від фактичної вартості. Філії здійснюють подальший перепродаж цих товарів за вищими цінами.

Маніпулювання витратами товарообігу може відбуватися шляхом переказу до філії, розташованої в офшорному центрі, складових частин певного продукта (наприклад комплектуючих деталей якого-небудь механізму) за ціною, нижчою від ціни складеного з них товару, після чого філія компанії продає цей товар за вищою ціною. Трансферт прибутку можна здійснити також шляхом штучного зниження або підвищення витрат на утримання самої компанії. Основними витратами на її утримання є: витрати обслуговування підприємств, відсотки за позиками, інші платежі, наприклад за ліцензії, за використання патентів тощо. Витрати обслуговування – це різні платежі – заробітна плата, допомога, відшкодування збитків, оплата приміщень, витрати на дослідження, усякі винагороди, витрати на транспорт і рекламу.

Переказ прибутку до філії, розташованої в офшорному центрі здійснюють у такий спосіб, що компанія з резиденцією у країні з прогресивним оподаткуванням надає свої філії послуги за цінами, які значно перевищують ринкові. Так само придбання патентів, ліцензій, товарних знаків тощо відбувається за цінами, що перевищують загальновизнані. Так здійснюють переказ прибутку до компанії з резиденцією в офшорному центрі.

Виділення позик також може бути використане для підвищення витрат компанії, розташованої в країні з високим рівнем податків. При наданні позик, здійсненому в загальновизнаних нормах міжнародного бізнесу, материнською компанією найчастіше є та, що бере в позику капітал у своїх філій, розташованих в офшорних центрах. Обслуговування боргу може бути зручним приводом для переказу прибутку від материнської компанії її філіям залежно від того, чи сплачує боржник високі відсотки за позиками порівняно з ринковими чи низькі.

Трансферт прибутку відбувається тоді, коли компанія з резиденцією у країні з високим прогресивним оподаткуванням виплачує значні відсотки філіям, розташованим в офшорних центрах. Така операція приводить не лише до трансферту відсотків за позиками в офшорні центри, але й до зменшення прибутку материнської компанії, що підлягає оподаткуванню за високими ставками. Іноді переказ прибутку від материнської компанії до філії, розташованої в офшорному центрі, здійснюють таким чином, що перша оплачує товари і послуги, закуплені іншою. Нарешті, трансферт прибутку здійснюють і в такий спосіб, коли материнська компанія оплачує послуги, що взагалі не надавалися її філією з резиденцією в офшорному центрі, а були лише сфабриковані документи, що підтверджують роботу з надання цих послуг.

Аналіз мотиваційних механізмів співпраці суб'єктів господарської діяльності й офшорів свідчить про досить сталий і, головне, різноплановий попит на офшорні послуги. Саме попит на послуги є першопричиною формування офшорних компаній, а отже, – й офшорних зон. Найважливішими причинами, що спонукають бізнес звертатися за послугами до офшорів, є:

  • • виведення фінансових потоків з-під високого податкового пресу,
  • • забезпечення конфіденційності при здійсненні фінансових операцій,
  • • виведення бізнесу з-під державного контролю,
  • • переведення майна юридичних і фізичних осіб у довірче управління,
  • • запобігання можливим політичним й економічним ризикам у країні походження капіталу,
  • • акумуляція власності за кордоном країни постійного проживання,
  • • уникнення процедури оформлення спадщини і виплати відповідного мита,
  • • приховування активів від судового переслідування тощо.

В економічній літературі можна зустріти класифікацію офшорних компаній на основі характеристики умов набуття офшорного статусу та характеру податкових пільг. Зокрема, відповідно до умов набуття компанією офшорного статусу та

характеру податкових пільг виділяють п'ять груп офшорних компаній:

  • 1. Компанії, лише зареєстровані у певній країні, які не є резидентними щодо неї та не мають на її території джерел доходів (прибутків). їх визнають офшорними, звільняють від усіх (або більшої частини) податків, сплачуваних у цій країні резидентськими (місцевим) компаніями.
  • 2. Компанії, яких визнають офшорними лише в разі відсутності джерел доходів (прибутків) у країні реєстрації, незважаючи на інші формальності. їх узагалі не оподатковують (у цьому випадку базовим для оподаткування є принцип визначення місцезнаходження джерела прибутку).
  • 3. Компанії, резидентні щодо країни реєстрації, що повністю належать нерезидентам. Незалежно від місця здійснення підприємницької діяльності та джерел отримання доходу (прибутку) їх звільняють від багатьох податків.
  • 4. Компанії, що користуються пільговим режимом (звільнення від основних податків і низький податок на капітал), якщо вони розташовані на спеціально визначеній території зі сприятливим інвестиційним кліматом;
  • 5. Компанії останньої групи лише умовно можна вважати офшорними, але принцип законного зменшення податків у їх діяльності присутній.

Цікавим є поділ офшорних компаній на типи за такими критеріями, як належність юридичним і фізичним особам, склад засновників, розмір статутного капіталу, рівень самостійності (тип реєстрації), тип присутності в офшорній юрисдикції, база оподаткування, спрямованість на обслуговування певних видів економічної діяльності. Залежно від орієнтації на певні види економічної діяльності й обслуговування окремих сфер економіки офшорні компанії поділяють на торговельні, банківські, фінансові, інвестиційні, транспортні, страхові, ліцензійні, холдингові, з управління та володіння власністю.

Торговельно-посередницькі офшорні компанії здійснюють купівлю товарів безпосередньо у виробника та продаж кінцевому покупцю. Штучне заниження суми договору між офшорною компанією і виробником та їх відповідне завищення при подальшому продажу дозволяє мінімізувати суму податків і створити нову власність за кордоном. Практично всі офшорні зони надають можливості для реєстрації офшорних торговельних компаній.

Фінансові, інвестиційні, банківські офшорні компанії традиційно широко представлені в офшорних зонах. Офшорні банки створюються нерезидентами за спрощеними (порівняно зі звичайними резидентами) процедурами й обслуговують операції нерезидентів. Офшорні банки можуть акумулювати фінансові ресурси; надавати кредити, здійснювати операції із цінними паперами, вести особисті та корпоративні рахунки резидентів країн із високим рівнем оподаткування тощо.

Найчастіше офшорні банки створюють для отримання доступу до міжнародної мережі кореспондентських рахунків (яку використовують для міжнародного перерозподілу капіталу) та включення до системи неформальних зв'язків банківського співтовариства. Створення офшорних банків також може бути відповіддю на зарегламентовану і дуже вимогливу процедуру реєстрації банків у промислово розвинених країнах. Конкретними завданнями офшорних банків є зменшення оподаткування відсотків за кредитами іноземних банків, зменшення "вартості" (відсоткових ставок) кредитних ресурсів тощо.

Офшорні фінансові компанії обслуговують опосередковані грошові потоки: видають й отримують кредити, приймають депозити та платежі за цінні папери. Це – юридичні особи із правом здійснення фінансових операцій – неповні банки, кредитні спілки тощо. Зазвичай офшорні фінансові або "провідникові" компанії створюють для здійснення певних фінансово- кредитних операцій з метою обслуговування материнської компанії. Схема їх діяльності така: отримання фінансових ресурсів від материнської компанії, надання кредитів зазначеній нею незалежній або дочірній компанії, яка, у свою чергу, надає кредит третьому учаснику. Офшорні фінансові компанії часто використовують у різнопланових схемах циркуляції коштів в іноземній валюті між кількома країнами з різним податковим і банківським законодавством.

Важливим напрямом спеціалізації офшорних компаній є транспорт. Пільговий режим географічного місця приписки суден щодо оподаткування фрахтових операцій сприяли формуванню числених "гаваней зручного прапора". Такі гавані надають власникам суден багато пільг, зокрема можливість спрощеної реєстрації судів, оподаткування за низькими або нульовими ставками податків, які доповнюються нижчими витратами на виробництво (дешева робоча сила, витратні матеріали тощо). Офшорні транспортні компанії поділяють на компанії-власники й управляючі компанії.

Страхування і перестрахування – досить ефективна та приваблива сфера офшорного бізнесу. Офшорні страхові компанії, використовуючи надані їм завдяки офшорному статусу пільги, можуть пропонувати своїм клієнтам вигідні умови діяльності. Офшорні страхові компанії бувають двох видів – перестрахувальні та кептивні (внутріфірмові).

Кептивні страхові компанії успішно займаються страхуванням ризиків материнської компанії та її підрозділів, – тобто діють усередині єдиної фірми. Кептивні компанії – альтернатива традиційним схемам страхування. Використання кептивних компаній дозволяє транснаціональним корпораціям забезпечити страхування ризиків й активізувати свою комерційну діяльність.

Офшорні страхові компанії володіють підвищеною гнучкістю переважно завдяки ліберальності вимог, що до них пред'являють у країні реєстрації, у тому числі – щодо статутного капіталу, платіжної здатності, масштабів припустимих ризиків й умов страхування. Фактор економії податкових витрат у процесі переведення страхових премій до офшорних зон при формуванні та діяльності подібних компаній відіграє одну з основних ролей.

Досить широке поширення отримала останнім часом спеціалізація офшорних компаній на володінні ліцензіями. Офшорні ліцензійні компанії акумулюють прибуток, який в іншому випадку у країні з високими податками, де створено ноу-хау або здійснюється виробництво продукції з його використанням, був би значно меншим внаслідок оподаткування. Поширеною є практика управління міждержавними фінансовими потоками всередині ТНК із використанням офшорних компаній, що володіють ліцензіями. Загальна схема використання офшорних ліцензійних фірм така: платежі роялті за використання об'єктів інтелектуальної власності пропускають через спеціально створений проміжний ланцюг (офшорну компанію), де вони накопичуються, звільняючись при цьому від обтяжливого оподаткування неофшорних країн.

Важливою сферою діяльності офшорних компаній і зон є трастові формування. Траст як інструмент довірчих власницьких відносин існує у світовій практиці давно. Відповідно до засновницького акта довірчий власник управляє власністю, але всі доходи передають бенефіціару. Створення трасту дозволяє:

  • • захистити майно від судових позовів, спрямованих на засновника, опікуна трасту або бенефіціара, оскільки за правовими нормами вони не є власниками власності трасту;
  • • звільняє майно від оподаткування.

При інвестуванні фінансових ресурсів, переданих у довірче користування, трастове право зобов'язує трасти (опікуна) вибирати найменш ризиковані операції.

В офшорних зонах компаніям, які мають офшорний статус та їх власникам забезпечують захист активів від примусового відчуження або перерозподілу; пропонують суттєве зниження податків або відмовляються від їх стягнення; конфіденційність операцій із власністю. У випадку трасту, коли сетлор, трасті та бенефіціар розміщені в різних юрисдикціях, виникає міжнародний траст, пільгові умови діяльності якого підсилюються правовими гарантіями. Це важливо, оскільки законодавство офшорних центрів украй непоступливе в питаннях задоволення вимог кредиторів й іноземних судових органів щодо офшорних компаній і трастів.

Досить поширеною є практика використання холдингової компанії для зменшення витрат при переміщенні капіталів у країни з високим рівнем податкових ставок й офшорною зоною. Для цього використовують холдингові компанії транзитного типу, які розміщені у країнах зі сприятливим податковим законодавством. Холдинг – це компанія, що контролює дочірні фірми на основі володіння контрольним пакетом акцій або паями у статутному капіталі. Через холдингові компанії інвестиційного типу можуть здійснюватись інвестиції портфельного характеру та комерційні операції з пакетами акцій дочірніх фірм.

Ще однією різновидністю підприємницької діяльності в податковій гавані є ротаційна компанія. Виникнення і саме існування цього виду бізнесу нерозривно пов'язане зі специфікою існування офшорних центрів. Тільки юрисдикція таких центрів може забезпечити умови й гарантії функціонування ротаційних компаній. Функція цих компаній, більшість яких існує на папері, тобто фіктивно, полягає в переведенні грошових коштів або цінних паперів із країни у країну, причому часто все це супроводжується створенням ілюзії, нібито відбувається зміна власників грошових сум або цінних паперів.

Такі фіктивні компанії нерідко привласнюють собі досить незвичні назви. У Ліхтенштейні вони іменуються головними резидентами, у Ліберії – нерезидентськими корпораціями, у карибських міні-державах – міжнародними компаніями, що має означати: їхня дальність відбувається не на місцевому рівні, а в міжнародному масштабі. Щодо них також застосовують термін поштова скринька, яку дослівно перекладають із німецької як Briefcases. Проте багатьом бізнесменам, які використовують офшорні центри, ця назва не подобається, оскільки вона їм видається нереспектабельною і вони надають перевагу іншим термінам. А відтак для означення ротаційної компанії застосовують назву звільнена компанія, тобто фірма, що не обтяжена прибутковим податком. Така назва набула популярності в Гібралтарі. А на Філіппінах і в країнах Південно-Східної Азії найпопулярнішим визначенням фіктивних компаній став термін компанія-резиденція. Усе ж найчастіше вживаним терміном стає ротаційна (або та, що передає права користування) компанія. Її використання індивідуальними платниками податків, як і фірмами, стало однією з поширених форм втечі від податків у міжнародному бізнесі. Досліджуючи її загалом, можна додати: цю компанію засновують фізичні або юридичні особи, що залишаються у країні з високим рівнем оподаткування.

Ротаційну офшорну компанію характеризують такі риси;

  • • Засновник ротаційної компанії – незалежно від того, чи є він фізичною або юридичною особою, володіє в ній усім пакетом акцій або більшою їх частиною, завдяки чому здійснює над нею повний контроль.
  • • Ротаційна компанія має бути розміщена лише в офшорному центрі, оскільки її створення дозволено тільки місцевим законодавством. Її податкова незалежність має бути повною, що означає: усі можливі податки або інші збори вона повинна сплачувати тільки в офшорному центрі. Ця компанія набуває в загальних рисах юридичної форми фінансової компанії і підпадає під мінімальні формальні обмеження.
  • • Надзвичайно важливе значення надають джерелам, з яких ведуть своє походження її доходи, а також цілям, яким вона служить. Доходи компанії можуть виникати у країні ініціатора її створення, у країні її головного акціонера або у третій країні.
  • • У певних випадках вона має бути іноземною компанією, що не займається діяльністю в офшорному центр й отримує доходи за межами центру, оскільки лише в описаній ситуації вона може скористатися податковими привілеями.

Головною метою ротаційної компанії є зведення до мінімуму тієї частини прибутку, що підлягає оподаткуванню. Головним методом проведення такої операції залишається спрямування доходів, отримуваних за межами офшорного центру, на рахунки ротаційної компанії, зареєстрованої в цьому центрі. Ця процедура найчастіше включає надання ротаційній компанії послуг як у матеріальній сфері, так і шляхом маніпулювання цінними паперами, ліцензійними правами й об'єктами інтелектуальної власності. Тут часто йдеться про операції, які недоступні для контролю з боку податкових відомств, оскільки в низці випадків податковим службам буває дуже важко встановити, чи справді дані операції були компанією проведені. Компанії цього типу використовують також в операціях купівлі-продажу. У зазначених випадках отримана вигода дорівнює різниці між рівнем оподаткування в країні розташування ротаційної компанії і рівнем оподаткування, якому міг бути підданий прибуток у країні джерела доходу.

Найчастіше ротаційні компанії використовують у сфері надання послуг. Тут діяльність компанії полягає у розпорядженні правами, зокрема: використання або продаж ліцензій, нових технологій (ноу-хау), авторських прав або товарних знаків. Формами ротаційних компаній також є різноманітні консалтингові компанії. Провідні у цій сфері компанії користуються допомогою адвоката, юридичного радника, або створюють власні бюро, що займаються лише адміністративною діяльністю. Щоб уникнути податків й одночасно позбутися турбот із податковими службами, ротаційні компанії не можуть повністю займатися лише фіктивною діяльністю. Адже при бажанні можна переконатися і докопатися, чи є оплачені послуги реальними або фіктивними і чи обґрунтовані отримані компанією доходи. А відтак компанія змушена демонструвати реальну господарську діяльність, доводити, що вона має справжній, а не уявний характер, і тим самим її функції не обмежуються лише однією роллю поштової скриньки.

Ротаційна компанія може бути також надзвичайно зручною і корисною в угодах купівлі-продажу, коли вона є однією з ланок у добре продуманому ланцюзі фінансових або торговельних угод. Вона може бути посередником у купівлі якого-небудь товару за дорученням материнської компанії і в подальшому перепродажу його філіям, залишаючи частину прибутку в офшорному центрі. У більшості випадків через ці центри проходять лише одні накладні й інші документи, що підтверджують діяльність ротаційної компанії. Серед компаній, що використовують таку форму втечі від податків, нині спостерігається тенденція надавати своїй діяльності достовірнішого характеру шляхом переведення ротаційним компаніям зобов'язання проводити який-небудь мінімальний обсяг реальної діяльності (наприклад упаковки, наклеювання етикеток або складування товарів). У сфері суто фінансової діяльності ротаційні компанії зазвичай набувають форми холдингу.

Використання ротаційної компанії служить також приховуванню справжніх прізвищ інвесторів в офшорних центрах, що ускладнює їх ідентифікацію. За допомогою цих компаній здійснюють злочини, які пов'язані з порушенням правил, що стосуються поведінки на фондових біржах. Прикладом може бути справа двох американських громадян, які злочинним шляхом здобули інформацію щодо компаній, зареєстрованих на Нью- Йоркській біржі. Цю інформацію вони продали біржовому маклеру, а той перепродав її іноземцям. Маклер і його спільники використали ротаційні компанії з резиденціями на Багамських та Бермудських о-вах, у Люксембургу та Швейцарії, щоб скуповувати акції тієї компанії, про яку вони отримали інформацію незаконним шляхом.

Для втікачів від податків нерідко є зручною і надійною справою переказ грошових сум у банки обраного ними офшорного центра за допомогою ротаційних компаній не прямо зі своєї країни, а транзитом через інші офшорні центри, наприклад із Франції у Ліхтенштейн через посередництво ротаційних компаній через Багамські о-ви і Люксембург. Власник прихованого від податку капіталу вибирає проміжні офшорні центри при переказуванні грошей, керуючись гарантіями зберігання в цих центрах комерційних і фінансових таємниць. Чим більше проміжних ланок, тим важче встановити учасників багатоходової операції. Поряд із такою діяльністю багато ротаційних компаній використовують як посередників у пошуках нових зарубіжних ринків збуту. При цьому важливі маркетингові послуги вони надають за цілком помірну плату.

Існує безліч компаній інших типів (лізингових, за наймом робочої сили тощо), діяльність яких орієнтована на забезпечення максимальної користі власнику офшорної компанії. Попит на послуги офшорного сектора власне і визначає напрями розвитку та види офшорної діяльності. Основними з них нині є торговельна (торговельно-посередницька), фінансова, інвестиційна, страхова, надання трастових послуг, послуг судноволодіння тощо. Крім того, відповідно до належності офшорної компанії, їх можна поділити на дві групи – ті, що належать юридичним і ті, що належать фізичним особам. Керуючись характеристикою засновників офшорної компанії, їх можна відносити до таких, які складаються лише з нерезидентів, та у складі яких присутні поряд із нерезидентами – резиденти країни реєстрації.

Залежно від рівня самостійності (типу реєстрації) необхідно розрізняти самостійні офшорні компанії та офшорні філії закордонних компаній. Тип присутності в офшорній юрисдикції визначає законодавство і процедура реєстрації, відповідно до якої можна виділити компанії, яким дозволено мати офіс, компанії з керуючими директорами тощо.

Якщо в основу групування офшорних компаній покласти характеристику податкового режиму з визначенням застосовуваних видів податків чи бази оподаткування, то такі компанії також можна відповідно класифікувати. Наприклад, до яких застосовують лише оподаткування доходу, прибутку, нерухомості тощо. Усі зазначені вище класифікаційні схеми, побудовані за різними ознаками або критеріями, можуть бути зведені в єдину схему класифікації офшорних компаній.

Групування офшорних компаній залежно від орієнтації на обслуговування певних видів підприємницької діяльності можна покласти в основу класифікації офшорних зон (рис. 1).

Подана схема офшорних зон й офшорних компаній відображає картину існування у світі територіальних формувань цього типу. Однак слід мати на увазі, що спеціалізація офшорних зон складається під впливом особливостей політичного клімату й економічного стану, геополітичного положення, діючого законодавства, традицій зовнішньоекономічних зв'язків, що характерні для кожної країни. Також слід зауважити, що нині у світі практично не існує однопрофільних за функціональним призначенням офшорних зон. У кожній із них зазвичай існують основні та супутні види діяльності.

Схема офшорних зон й офшорних компаній

Рис. 1. Схема офшорних зон й офшорних компаній

До іноземних підприємців, що бажають зареєструватися і діяти в офшорному режимі висувають перелік вимог. Найважливішими з них є:

  • • необхідність обов'язкової реєстрації юридичних осіб відповідно до діючого національного законодавства;
  • • своєчасна звітність перед місцевою адміністрацією про фінансову діяльність за рік;
  • • своєчасна сплата всіх податків до бюджету офшорного центру;
  • • відмова від ділових операцій на внутрішньому ринку офшорного центру;
  • • здійснення фінансових операцій тільки за рахунок валютних ресурсів, які залучають ззовні;
  • • наявність офіційно зареєстрованого офісу офшорної компанії;
  • • наявність місцевого або іноземного резидента, який є офіційним представником офшорної компанії у країні реєстрації.

Реєстрація офшорних компаній у всіх випадках, незалежно від обсягів капітальних вкладень, у процесі їх діяльності обумовлює надходження іноземних інвестицій. Якщо в офшорній зоні зосереджується значна кількість зареєстрованих офшорних компаній, то це формує значні суми іноземних інвестицій.

Отже, основною метою створення офшорної компанії є захист активів. Це можуть бути такі категорії громадян:

  • • особи, що отримали спадок;
  • • підприємці і промисловці;
  • • бізнесмени;
  • • власники малих підприємств;
  • • власники нерухомості;
  • • представники шоу-бізнесу;
  • • вищі адміністратори;
  • • письменники;
  • • спортсмени;
  • • винахідники і конструктори;
  • • дизайнери і модельєри;
  • • власники прав на інтелектуальну власність;
  • • практикуючі лікарі;
  • • успішно працюючі професіонали з усіх галузей бізнесу;
  • • особи з великим власним капіталом.

Складові вартості продажу офшорної компанії – це витрати на її функціонування протягом одного року:

  • • реєстрація офшорної компанії;
  • • реєстрація юридичної адреси фірми (офісу);
  • • сплата послуг номінального директора, секретаря тощо;
  • • підготовка і здача нульової звітності;
  • • сплата держмита.

Після реалізації угоди купівлі-продажу офшору надають такий пакет документів;

  • • свідоцтво про реєстрацію;
  • • засновницькі документи;
  • • протокол першого зібрання акціонерів або ради директорів;
  • • письмова гарантія, що компанія не здійснювала комерційної діяльності;
  • • сертифікати на акції;
  • • гарантійний лист від особи, яка виконує номінальні функції;
  • • угода з надання номінального сервісу;
  • • корпоративна печатка офшорної компанії.

Цей перелік документів може змінюватися залежно від характеру і специфіки діяльності офшорних компаній і законодавства відповідних юрисдикцій.

Вибір юрисдикції офшорної компанії залежить від того, для чого потрібна компанія, у яких цілях її використовуватимуть, особистих і ділових якостей клієнта тощо. Проте слід ураховувати такі чинники;

  • • податковий режим,
  • • політична й економічна стабільність,
  • • телекомунікації,
  • • важелі валютного регулювання,
  • • законодавча система,
  • • банківські установи,
  • • конфіденційність,
  • • структуризація капіталу.

Фахівці рекомендують створювати офшорні компанії в різних зонах. Наприклад, одну або кілька класичних офшорних компаній у зоні з високим ступенем конфіденційності, і в підсумку – компанію у престижній юрисдикції. При цьому компанія, зареєстрована у традиційній офшорній зоні, служить, головним чином, для зберігання коштів; компанія, зареєстрована у престижній неофшорній юрисдикції, відповідає за представницькі функції, через неї здійснюють основні операції.

Отже, офшорна зона є однією з різновидів вільних економічних зон, особливостями яких є створення для підприємців сприятливого валютно-фінансового, фіскального режиму, високого рівня банківської і комерційної таємниці, лояльності державного регулювання. Вивчення особливого статусу офшорних зон й умов їх функціонування сприяє розв'язанню проблем, пов'язаних зі здійсненням тіньових операцій у цих центрах, тому що, за оцінками спеціалістів, нині майже половину світових капіталів так чи інакше трансфертують через офшорні території.

Характерною рисою офшорного центру є те, що депонований у ньому капітал не лежить без руху, а призначається для інвестування у високоприбуткові галузі з низьким оподаткуванням за кордоном. Офшорні зони зобов'язані себе узаконити – і в загальному плані й, особливо, у відносинах з іншими державами, одержавши їх згоду на низьке оподаткування. Це важлива, але не єдина їх риса. До інших особливих вимог клієнтів офшорних центрів зазвичай належать:

  • • відносно низькі адміністративні витрати, необхідні для поточної діяльності;
  • • якісне мовне обслуговування з боку перекладачів;
  • • послуги професійних радників;
  • • сприятливі умови стягнення податків;
  • • можливість отримання громадянства;
  • • можливість купівлі нерухомості, а також низький рівень цін на товари, необхідні для життя персоналу і членів їхніх родин.

Конфіденційність є одним з основних мотивів існування офшорного бізнесу. Специфіка захисту комерційних таємниць у різних юрисдикціях може відрізнятися, проте насамперед, це захист даних, пов'язаних з ім'ям фактичного власника компанії. Такий захист забезпечують шляхом випуску акції на подавця (проте кількість таких юрисдикцій обмежена) або на основі використання номінального володіння офшорною компанією. У більшості офшорних юрисдикцій номінальне володіння офіційно дозволене. Офіційні органи – реєстратори компаній – фіксують і передають у відкритий доступ імена номінальних власників компаній. Водночас імена реальних бенефіціарних власників тримають у таємниці. Так, наприклад, на Кіпрі імена номінальних власників фіксують у Реєстрі компаній, а дані про бенефіціарних власників зберігають у Центральному банку Кіпру в умовах конфіденційності. Імена реальних власників можуть бути розкриті тільки у випадку судового розгляду за спеціальним запитом судової влади; слідство може одержати доступ до цих даних тільки через суд, а для інших інстанцій, у тому числі для податкових органів третіх країн, інформацію не розкривають (за винятком випадків, коли зазначену процедуру передбачено спеціальними міжурядовими домовленостями). Проблема конфіденційності пов'язана також із наявністю банківських рахунків компанії, щодо яких діє механізм охорони банківської таємниці. Дані про банківські рахунки та їх власників банк може видати тільки у випадку судового розгляду, особливо якщо це стосується торгівлі наркотиками і зброєю. У багатьох офшорних юрисдикціях ухвалено спеціальні закони, що передбачають кримінальну відповідальність за розголошення конфіденційної інформації для осіб, що мають службовий доступ до неї.

Завдяки ліберальному законодавству щодо банківської діяльності створено легкість і доступність відкриття банківських рахунків, з одного боку, а з іншого – поряд з безумовним обов'язком дотримання банківської таємниці гарантовано максимум безпеки і довіри у проведенні банківських операцій. Розпорядження банківського законодавства часто містять розмежування фінансової діяльності на сфери: міжнародну і внутрішньодержавну. Міжнародна фінансова діяльність, головним сегментом якої є банківська діяльність, користується зазвичай статусом екстериторіальності, який охороняє її від різних незручностей та обмежень. Країни, що здійснюють таку політику, називають ще банківськими оазами. Законодавство таких держав гарантує не тільки збереження таємниці банківських рахунків, а й нерозголошення паспортних даних їх власників. Надання якої-небудь інформації тут розцінюють як правопорушення, тому дуже важко встановити особистості вкладників банків таких країн. Банківська таємниця сягає своїми коренями у вікові традиції поширеного в англосаксонських країнах загального права (Common Law). Мається на увазі таємна угода між банком і його клієнтом. Порушення такої угоди передбачає відповідальність банкіра в межах цивільного і кримінального права. Джерела суворого дотримання банківської таємниці варто шукати у фінансовій практиці Швейцарії.

Особливостями фінансових операцій міжнародного масштабу, проведених у Швейцарії, є те, що вони пов'язані із санкціями карного переслідування, спрямованими проти будь-якого співробітника, який розголосив інформацію, отриману від клієнтів. Початок такої охорони датують 30-ми pp. XX ст., коли біженці з Німеччини переказували свої кошти до Швейцарії, щоб зберегти їх від нацистів. Правила дотримання банківської таємниці привели до того, що всі німецькі внески, незалежно від того, хто був їхнім власником (фашисти чи представники опозиції), були взяті під захист.

В особливих індивідуальних ситуаціях клієнт може відмовитися від права збереження таємниці, що стосується його внесків і банківських операцій. Разом з тим банк не може звертатися до клієнта чи починати які-небудь дії, які могли б схилити до обмеження чи відмови клієнта від права на банківську таємницю. Швейцарський закон про банки вимагає, щоб останні беззастережно надавали правоохоронним органам відомості про клієнтів у випадку відкриття на них кримінальної справи. Якщо ж ідеться про цивільне судочинство, то питання про надання інформації щодо банківських клієнтів перебуває в компетенції кантональної влади. Загалом же сторонні особи не мають права на одержання інформації про клієнтуру швейцарських банків. Особливе становище Швейцарії порівняно з іншими розвиненими країнами полягає, зокрема, саме в тому, що податкові служби тут не мають безпосереднього доступу до банківських рахунків клієнтів. Якщо податковій інспекції необхідна інформація про банківські рахунки платника податків, то їй слід звертатися безпосередньо до нього, а не до керівництва банку.

Високий ступінь таємності операцій, здійснених швейцарськими банками, не означає, що від них одержують менше інформації, ніж за кордоном. Низка операцій, пов'язаних із відмиванням "брудних" грошей, зумовили пред'явлення суворіших вимог, що стосуються особистості клієнтів і нагляду за банківськими операціями. Банки одержали право видавати правоохоронним органам інформацію про клієнта, якщо в їхнього керівництва склалося переконання, що він пов'язаний зі злочинним елементом. Значна частина капіталу, який надходить у Швейцарію через кордон, приходить з інших офшорних центрів. Підрахунки підтверджують, що близько 40 % усіх банківських угод у цій країні пов'язані з ними. З метою дотримання максимальної обережності і конфіденційності при проведенні банківських операцій уведено спеціальний порядок відкриття рахунків на псевдонім чи номер, обраний клієнтом. Така система сприяє зміцненню довіри до банківських рахунків.

У міжнародній практиці найбільш конфіденційними вважають такі системи банківських рахунків, за яких банкір не знає свого клієнта. Таким є застосовуваний у Японії рахунок із печаткою "натсу-ін", при користуванні яким ідентифікацію вкладника виробляють за допомогою його особистої печатки. Аналогом зазначеного рахунка в Австрії є система рахунків за назвою "Uberbringer Sparbucher", при якій використовують спеціальні документи для видачі внеска на пред'явника. Загалом же охорону таємниці банківських рахунків у різних країнах забезпечують по-різному. У державах Ради Європи, за винятком Австрії і Люксембургу, порушення банківської таємниці не спричиняє карного переслідування. В Австрії на основі спеціально схваленого в 1979 р. закону банківський службовець за розголошення інформації про вкладників банку може бути засуджений на термін до одного року тюремного ув'язнення чи повинен буде виплатити штраф, що дорівнює річній заробітній платні. Разом із тим банк може надати дані, які стосуються клієнта, тільки за вимогою суду. У Люксембурзі закон про охорону банківської таємниці схвалено в 1981 р. Відповідно до нього банки розголошують відомості про клієнтів у випадку відкриття на них кримінальної справи, але за згодою міністра фінансів.

На Багамських о-вах і Барбадосі порушення банківської таємниці загрожує серйозними грошовими штрафами. Розголошення будь-якої інформації, що стосується банків і трестів, дозволено лише за рішенням верховного трибуналу цих островів. На Кайманських о-вах порушення таємниці банківських внесків загрожує тюремним ув'язненням до двох років і грошовим штрафом. Покарання за таку провину може бути збільшене, якщо обвинувачуваний – банківський службовець, адвокат, урядовий службовець чи торговий посередник. У Гонконгу охорона банківської таємниці відзначається суворістю: її порушники можуть бути засуджені до штрафу до 100 тис. дол чи тюремному ув'язненню до двох років. Разом з тим на практиці податкові служби за необхідності одержують від банків усю необхідну для них інформацію. У Ліхтенштейні законодавство про охорону банківської таємниці багато в чому аналогічне швейцарському, тільки коло осіб, які несуть юридичну відповідальність за її збереження, ширше, ніж у Швейцарії. У Монтсерраті подібне законодавство також засноване на швейцарському досвіді. Передачу кому-небудь інформації про банківських клієнтів, крім правоохоронних органів у зазначених законом випадках, заборонено. Однак, на відміну від Швейцарії, тут не передбачено конкретнихсанкцій за порушення законодавства про банківську таємницю. Суворими заходами для охорони таємниці банківських внесків вирізняється законодавство Панами: її розголошення карається позбавленням волі до шести років, штрафом до 1 тис. дол або тим й іншим разом. Крім випадків, передбачених кримінальним кодексом цієї країни, навіть муніципальні чиновники не мають права доступу до інформації про вкладників банків. Заборонено видавати аналогічну інформацію урядовим службовцям й іноземним податковим відомствам.

Незважаючи на створювану в міжнародних масштабах систему контролю за відмиванням "брудних" грошей, він не поширюється на звичайну ділову практику офшорних фірм. Більше того, немає серйозних перешкод для рутинних офшорних операцій, а закордонні фінансові інститути аж ніяк не мають наміру сприяти дотриманню податкових правил інших держав. Іноземним податковим інспекціям доступу до комерційної інформації зазвичай не надають. Деталі гарантій та умови конфіденційності можуть бути проаналізовані разом із замовником офшорної фірми при розробці конкретної ділової схеми.

До характерних рис офшорних центрів належить і відсутність обмежень на обмін валюти й операції із валютою. Майже скрізь не здійснюють контролю над переказом валютних коштів за умови, якщо джерело їх походження перебуває за межами офшорного центру. Якщо ж і залишаються які-небудь обмеження із цієї частини, то клієнти наполягають головним чином на тому, щоб був забезпечений вільний переказ коштів і щоб ці кошти не затримувалися на рахунках інших банків, крім офшорних. Звичайно, таке прагнення клієнтів теж пов'язане з ризиком, тому що повної безпеки внесків не існує ніде. Усе ж поєднати одночасно несплату податків і повну відсутність ризику втрати внеску принципово неможливо.

Однак навіть наявність вдалого поєднання всіх зазначених характерних рис буде недостатнім для успішного функціонування офшорного центру, якщо в ньому не буде створено зручної правової системи. Вона має вирішальне значення для вибору резиденції фірми, організаційно-правової форми компанії та її функціонування. Законодавчий устрій офшорних центрів вирізняється розмаїтістю. Узагальнюючи, слід зауважити: усі території, що належать до континентальної Європи, живуть у межах Кодифікованого цивільного права, витоки якого сягають римського права, а від нього – кодексу Наполеона. Водночас території, історично пов'язані із британською короною, чи колишні її колонії, застосовують у себе зовсім іншу судову систему, що ґрунтується на системі загального права (Common Law), яка функціонує на базі прецедентів, тобто на підставі раніше винесених судових вироків. Наприклад, Швейцарія, Ліхтенштейн, а також контрольовані голландцями Карибські о-ви (Голландські Антіли) використовують континентальне право. Колишні ж британські колонії або залежні території, такі як Багамські, Бермудські, Віргінські, Кайманові о-ви, Гібралтар, острови у протоці Ла-Манш належать до законодавчої системи загального права. У США, з огляду на особливості їх історичного розвитку, обидві ці системи існують паралельно. У Луїзіані, що належала до володінь Франції, донині частково використовують континентальне право. В інших частинах США ухвалено законодавство на основі загального права. Його ж застосовують у Ліберії і Панамі. Система загального права надає велику свободу для підприємницької діяльності, але водночас майже завжди потребує допомоги з боку адвоката, оскільки ця система вирізняється юридичною складністю. Зате вона відкриває більші можливості в галузі переміщення майнових прав з однієї країни в іншу, що особливо важливе для клієнтів офшорних центрів.

Нарешті останньою (за порядком перерахування, але не за важливістю) характерною рисою офшорних центрів є міра задоволення індивідуальних потреб клієнтів, а саме: відповідні умови проживання, внутрішнє транспортне сполучення, медичне обслуговування, володіння місцевими жителями й обслуговуючим персоналом іноземними мовами, наявність кваліфікованих фахівців – нотаріусів, адвокатів, бухгалтерів й операторів комп'ютерів.

Офшорні юрисдикції, як уже зазначалося, мають як позитивний, так і негативний вплив на розвиток світової економіки. Така характеристика є умовною, тому існують різні, часто протилежні погляди щодо цього явища у світовій економіці.

Серед позитивних впливів офшорів на світову економіку варто виокремити такі, що:

  • • сприяють активізації різноманітних транскордонних фінансових потоків і прискорення обороту фінансових активів у міжнародному масштабі, чим забезпечують розвиток фінансових ринків, створюють умови для диверсифікації інвестицій, розширення доступу до кредитів і поліпшення алокації капіталу;
  • • спонукають до зниження загального податкового тиску у світі, і саме цим стимулюють економічну активність у глобальній економіці;
  • • зменшують ризик експропріації для інвесторів і забезпечують права власності, що у свою чергу генерує вище економічне зростання, насамперед у країнах – донорах офшорів;
  • • сприяють пожвавленню економіки держав, на території яких вони розміщуються, що сприяє гармонійному розвитку світової економіки загалом;
  • • підвищують конкурентоспроможність компаній і підприємств у національній та світовій економіці, які отримують можливість запроваджувати гнучкіші стратегії розвитку, особливо порівняно з конкурентами, які не використовують офшорні схеми.

До негативних сторін наявності офшорних територій у глобальній економіці належать:

  • • недобросовісна податкова конкуренція та відповідно ухилення від оподаткування;
  • • створення елементів нестабільності у світовій економіці та фінансах у зв'язку з можливістю накопичення в офшорних зонах великих обсягів капіталів, насамперед спекулятивних;
  • • створення умов для відпливу капіталів;
  • • підтримка тіньової економіки;
  • • зменшення позаконкурентних переваг окремими компаніями, що використовують офшори, порівняно з іншими учасниками ринку, що не використовують офшорів.

Слід також виділити переваги використання офшорних схем для самих підприємців:

  • Економія на податках (податкове планування) – легальне зниження відповідальності за податками до того, як остання настала. Зазначене планування пов'язане зі здійсненням угод, які мають податкове мотивування, але повністю відповідають закону. Це є гарним способом збереження та примноження капіталу.
  • Збереження активів від валютного контролю. Активи, що перебувають у розпорядженні офшорної компанії, можуть переказувати з рахунку на рахунок, інвестувати відповідно до законів держави реєстрації офшору і країни, у якій відкрито банківський рахунок. Таким чином, з'являється можливість знизити до нуля обмеження щодо руху капіталу.
  • Захист від майбутніх кредиторів. Існують великі відмінності між створенням офшорної компанії з метою захисту капіталу від можливих, але тих, що ще не настали, претензій майнового і немайнового характеру, і використанням офшорів з метою обману кредиторів, перед якими є прострочені зобов'язання або чиї претензії ще не надійшли, але терміни виконання зобов'язань настануть незабаром. При правильному плануванні і своєчасному створенні захисту вдасться успішно протистояти в суді проти будь-яких претензій.
  • Планування активів сім'ї. Сьогоднішній фінансовий успіх підприємця не може дати гарантій від настання яких-небудь неприємних несподіванок у майбутньому. Благополуччя сім'ї підприємця залежить від добробуту його самого. І якщо підприємець коли-небудь зазнає краху, то потягне за собою й усю сім'ю. Як наслідок, усі можуть залишитися ні з чим, якщо, звичайно, не подбати про це заздалегідь і не вжити заходів обережності.
  • Конфіденційність. Одна з головних переваг захисних структур офшорних компаній – конфіденційність. І хоча в сучасному світі абсолютної конфіденційності не існує, але якщо правильно та грамотно спланувати бізнес, діяти тільки в межах закону, й у контролюючих органів при цьому не виникне жодних, навіть найменших, підстав викрити кого-небудь у порушенні чинного законодавства, то анонімність і непричетність до зазначеної компанії забезпечити можна.
  • Диверсифікованість активів на міжнародному ринку. З огляду на валютну незалежність й автономію офшорної компанії з'являється можливість інвестувати активи в економіку держав, у яких на даний момент найвигідніші умови, з погляду прибутковості і приросту капіталу. Таким чином, відбувається застереження від ризиків у змінах валютного контролю, знецінення валют і політичних безладів.
  • Легкість доступу до зарубіжної банківської системи. Використання офшорних юридичних осіб дає можливість розміщувати капітал у твердій валюті, у надійних банках, у стабільній країні. Великі секретарські компанії з визнаною міжнародною репутацією мають стійкі зв'язки і можливості відкривати для своїх клієнтів рахунки в першокласних іноземних банках.

Основним критерієм класифікації податкових гаваней стало виконання країнами ст. 26 Модельного податкового кодексу ОЕСР, що передбачає зобов'язання практично необмеженого обміну інформацією з адміністрування або примусового виконання національного законодавства. Іншими словами, якщо країна погодилася надавати конфіденційну інформацію про компанію та її власників на запит іноземної держави, то її переміщують у білий список податкових гаваней ОЕСР, а тому офшором уже не вважають. Так, в останньому списку ОЕСР Кіпр, Кайманові о-ви та Барбадос перебувають в одній групі із США, Японією та Німеччиною як такі, що в основному запровадили єдині податкові стандарти. З них ОЕСР зняла тавро податкових гаваней. У сірому списку країн, які погодилися запровадити міжнародні податкові стандарти, але ще не повністю виконали поставлені вимоги, перебувають Швейцарія, Ліхтенштейн, Сингапур, Багамські о-ви й інші 33 юрисдикції. Саме цим країнам загрожують санкції G-20. Вимоги провідних країн світу стати на шлях інформаційної прозорості прийняли усі офшорні центри планети, хоча перебувають на різних стадіях її впровадження. Саме тому чорний список ОЕСР наразі порожній.

Отже, поняття офшорна країна залишається відносним і розмитим.

Якщо ж розглядати економічну суть офшорних зон, то до них де-факто належать країни, які мають спрощений режим реєстрації компаній, низький рівень оподаткування, слабкий валютний контроль та високі можливості з розміщення капіталу в більшості країн світу. Як наслідок, жителі офшорних територій за обсягом ВВП на особу конкурують із жителями потужних держав – експортерів нафти – Катару, Кувейту чи Норвегії (табл. 1).

Таблиця 1. 20 країн – лідерів за обсягом ВВП на одного жителя, 2010 [cia.gov]

Місце

Країна

ВВП на людину, тис. дол

1

Ліхтенштейн

118,0

2

Катар

103,5

3

Люксембург

81,1

4

Бермудські Острови

69,9

5

Кувейт

57,4

6

Острів Джерсі

57,0

7

Норвегія

55,2

8

Бруней

53,1

9

Сингапур

52,0

10

США

47,0

11

Ірландія

46,2

12

Острів Гернсі

44,6

13

Кайманові Острови

43,8

14

Гонконг

43,8

15

Андорра

42,5

16

Сан-Марино

41,9

17

Швейцарія

40,9

18

Нідерланди

40,3

19

ОАЕ

40,0

20

Ісландія

39,9

Перша десятка найбільших світових імпортерів у розрахунку на одного жителя складається винятково з офшорних юрисдикцій (табл. 2).

Таблиця 2. 20 країн – лідерів за обсягом імпорту на одного жителя, 2010 [cia.gov; розрахунки автора]

Місце

Країна

Обсяг імпорту на людину, тис. дол

Обсяг експорту на людину, тис. дол

Імпорт до ВВП, %

1

Гренландія

1 236,1

833,3

6 181

2

Фолклендські Острови

286,6

398,0

810

3

Кіпр

123,9

21,1

433

4

Сан-Марино

123,4

152,6

295

5

Гібралтар

105,8

9,6

277

6

Антильські Острови

69,3

16,3

433

7

Острови Кука

68,2

4,3

750

8

Люксембург

56,3

43,5

70

9

Гонконг

55,0

51,7

126

10

Бруней

52,9

212,5

100

11

Сингапур

47,1

73,5

91

12

Віргінські Острови

41,9

38,5

289

13

Домініка

40,7

12,9

411

14

Бельгія

37,2

35,6

99

15

Фіджі

33,0

12,7

847

16

ОАЕ

30,3

43,8

76

17

Нідерланди

28,4

31,8

71

18

Швейцарія

28,0

30,6

68

19

Монако

27,7

21,7

93

20

Катар

25,3

66,0

25

Для порівняння:

64

США

6,8

4,2

15

91

ЄС

3,4

3,9

10

115

Україна

1,8

1,4

27

Відсутність у спеціальній літературі єдності поглядів на кількість офшорних зон пов'язана в тому числі з відсутністю єдиної термінології, на що зверталася увага в попередньому підрозділі. Так, до переліку офшорних зон іноді включають території, де іноземним суб'єктам господарювання встановлюють спеціальні податкові пільги.

Деякі дослідники виділяють чотири групи офшорних зон, використовуючи для цього ознаку географічного розміщення: європейські (14), північноамериканські (2), карибські (12), тихоокеанські (7) офшорні зони. Інші за цією ж ознакою здійснюють групування офшорних центрів на північноєвропейські (4), престижні європейські (3), карибські (6), середземноморські (3), південносхідні (3).

Інші, маючи на меті підготувати клієнта до ефективного вибору сприятливої офшорної юрисдикції, поділяють офшорні зони на кілька груп, спираючись на принципи оподаткування та політико-економічну характеристику країн. Так, залежно від принципу оподаткування розрізняють три групи:

  • • із фіксованою платою за зміну оподаткування (Багами, Бермуди, Беліз, Віргінські о-ви, Теркс і Кайкос, Гернсі, Джерсі, Ірландія, Гібралтар, Гонконг, Західні Самоа, Сингапур, Ліхтенштейн, Люксембург);
  • • із проміжним або змішаним оподаткуванням, яке передбачає сплату податку та фіксовану плату за особливий статус (Швейцарія, Малайзія, Мальта);
  • • з одним невисоким податком (Кіпр, Барбадос).

За політико-економічними характеристиками (серед яких виділяють критерії політичної, економічної стабільності, характеру відносин із країнами походження капіталу та юридичної самостійності) офшорні зони відповідно групують на привабливі, непривабливі та такі, що загалом здатні забезпечити нормальні умови функціонування офшорного бізнесу.

Наприклад, переліки офшорних зон, визначені Національним банком України, включають відповідно 27 і 25 офшорних центрів та 39 країн, які можна вважати офшорними зонами (табл. 3, 4).

Таблиця 3. Порівняльні переліки офшорних зон і країн світу

Офшорні зони (перелік 1)

Офшорні зони [перелік 2)

Країни, які можна вважати офшорними зонами

Офшорні зони (перелік 2001 р.)

Ангілья

Андора

Ангілья

Ангілья

Андорра

Антильські о- ви

Андорра

Андорра

Антигуа і Барбуда

Багамські о-ви

Антильські Острови (Нідерланди)

Антигуа і Барбуда

Аруба

Беліз

Антигуа

Аруба

Багамські о-ви

Бермудські о-ви

Аруба

Багамські

Барбадос

Британські Віргінські о-ви

Багамські Острови

Барбадос

Бахрейн

Вануату

Барбадос

Бахрейн

Беліз

Гібралтар

Бахрейн

Беліз

Бермуди

Гонконг

Беліз

Бермудські о-ви

Вануату

Дамаск

Бермудські Острови

Британські Віргінські о-ви

Віргінські о-ви (Британські)

Ірландія

Вануату

Вануату

Гібралтар

Кіпр

Віргінські Острови (Велика Британія)

Віргінські о-ви (США)

Гренада

Лабуан

Гібралтар

Гернсі

Ірландія

Ліберія

Гранд Каймак

Гібралтар

Кіпр

Маврикій

Гренада

Гонконг

Коста-Ріка

Науру

Західне Самоа

Г ренада

Ліберія

Невіс

Ірландія

Джерсі

Ліхтенштейн

О. Гернсі

Кампіоне

Домініканська Республіка

Мальта

О. Джерсі

Кіпр

Кайман

Маршаллові о-ви

О. Мен

Коста-Ріка

Кампіоне

Монако

О-ви Кука

Лабуан

Кіпр

Науру

О-ви Теркс і Кайкос

Ліберія

Коста-Ріка

О-ви Кука

Панама

Ліхтенштейн

Кука острови

Панама

Республіка Чорногорія (м. Крапіна, порт Ріска, м. Шибенник, м. Бакар, м. Осіек, м. Загреб)

Мадейра

Лабуан

Сейшели

Сингапур

Мальта

Ліберія

Сент-Кітс і Невіс

Маршаллові

Острови

Маврикій

Сингапур

Монако

Мадейра

Науру

Макао

Невіс

Мальта

Ніус

Маршаллові о-ви

Олдерні

Мен

Острів Гернсі

Монаок

Острів Джерсі

Науру

Острів Мен

Нідерландські Антильські о-ви

Острови Гюркс і Канкорс

Ніус

Острови Кука

Олдерні

Панама

Панама

Сейшельські Острови

Самоа

Сингапур

Сейшельські о-ви

Сент-Кіттс і Невіс

Теркс і Кайкос

Таблиця 4. Перелік основних офшорних зон світу

Назва країни та регіону

Назва країни та регіону

I

Європа

III

Америка

I.I

Промислово розвинені країни

IІІ.І

Північна Америка

1

Австрія

26

Бермудські Острови

2

Ірландія

27

Панама

3

Ліхтенштейн

28

США (Делавер та ін.)

4

Люксембург

III.II

Південна Америка

5

Нідерланди

29

Ангілья

6

Швейцарія

30

Антигуа

I.II

Невеликі й острівні країни

31

Антильські Острови

7

Андорра

32

о. Аруба

8

Г ернсі

33

Багамські Острови

9

Гібралтар

34

Барбадос

10

Джерсі

35

Беліз

11

Мадейра

36

Британські Віргінські Острови

12

Мальта

37

Віргінські Острови

13

Монако

38

Кайманові Острови

14

Острів Мен

39

Монтсеррат

I.III

Країни, що мали централізовано керовану економіку

40

Невіс

15

Естонія

41

Сент-Вінсент і Гренадіни

16

Латвія

42

Теркс і Кайкос

17

Росія

43

Ямайка

18

Угорщина

IV

Африка

II

Азія

44

Ліберія

19

Бахрейн

45

Маврикій

20

Гонконг

46

Сен-Томе і Принсипі

21

Кіпр

47

Сейшельські Острови

22

Лабуан (Малайзія)

V

Австралія та Океанія

23

Макао

48

Вануату

24

Сингапур

49

Західне Самоа

25

Тайвань

50

Острови Кука

51

Маршаллові Острови

52

Науру

53

Фіджі

Як видно з наведеного переліку, офшорні зони по континентах розподілено непропорційно, що цілком обґрунтовано. У Європі їх 18, у Північній Америці – 3, Південній Америці – 15, в Азії – 7, Африці – 4, Австралії та Океанії – 6. Більшість офшорних зон є невеликими за територією, мають вигідне транспортно-географічне розташування та розміщені в безпосередній близькості від великих міжнародних фінансово-економічних центрів.

Отже, усі суб'єкти офшорного підприємництва за організаційно-функціональною ознакою класифікують так:

  • • офшорні юрисдикції (зони) (макрорівень),
  • • офшорні компанії (мезорівень),
  • • офшорний аутсорсинг послуг (мікрорівень).

Офшорний аутсорсинг або офшорні операції з надання послуг можуть здійснювати двома способами: усередині компанії за рахунок створення іноземних філій (іноді називають внутрішньокорпоративним офшорингом); або шляхом передачі тієї або іншої послуги в підпорядкування якій-небудь третій стороні, що є постачальником послуг (офшорний підряд).

Класифікація офшорних юрисдикцій за географічною структурою дозволяє виділити два глобальні (карибський і європейський) і два регіональні (близькосхідний та азіатський) центри офшорного бізнесу.

Виходячи зі змін у практиці застосування офшорних інструментів, запропоновано таку періодизацію розвитку офшорного бізнесу у глобальному масштабі:

  • "Нульовий" етап (до кінця 50-х pp.) – попередній етап; формування офшорного бізнесу як такого ще не відбулося, але з найдавніших часів мали місце приклади створення автономних утворень, що користувалися тими або іншими пільгами і привілеями порівняно з іншою частиною держави, які можна вважати прообразом офшорних юрисдикцій.
  • Перший етап (кінець 50-х – початок 80-х pp.) – етап зародження офшорного бізнесу в його класичному сенсі. Кількість країн й офшорних компаній, які в них реєструвалися, була незначною. Метод офшору застосовували вузько спеціалізовано і розробляли індивідуально під кожного конкретного клієнта, зазвичай великої компанії (найчастіше ТНК).
  • Другий етап (кінець 80-х – початок 90-х pp.) – етап зростання. Список офшорних юрисдикцій суттєво розширився, кількість компаній, які в них реєстрували, досягла максимуму. Метод офшорної оптимізації оподатковування став широко відомим і популярним, були створені стандартні схеми застосування безподаткових фірм, що не вимагають висококваліфікованого консультування. На ринок реєстрації компаній вийшла велика кількість малих і середніх адвокатських бюро і консалтингових фірм. На національному рівні почали ухвалювати заходи, покликані обмежити можливості безподаткових компаній.
  • Третій етап (кінець 90-х – 2000 р.) – етап стабілізації офшорного бізнесу. На цьому етапі вперше висувають вимоги досягнення більшої прозорості офшорного бізнесу. Кількість компаній, які реєстрували в офшорних зонах, трохи знизилася, ускладнилися механізми використання офшорних фірм, деякі юрисдикції припинили надавати офшорні послуги і залишають цей ринок. Виникло міжнародне антиофшорне регулювання.
  • Четвертий етап (2001-2004 pp.) – період короткотермінового спаду. Відбувається зменшення кількості офшорних зон й офшорних компаній внаслідок різкого збільшення ступеня їх державного і міждержавного регулювання. Уряди різко посилюють вимоги до прозорості у світлі трагічних подій у США у 2001 р., через що обмежується застосування анонімних інструментів офшорного бізнесу. На ринок зростає вплив неофшорних банків і великих консалтингових фірм. Відбувається повернення до індивідуальних офшорних інструментів.
  • П'ятий етап (2004 р. – дотепер) – період трансформації офшорного бізнесу. Зміни у світовій економіці і посилення контролю призводять до трансформації офшорного бізнесу. Деякі країни залишають цей ринок, інші – шукають нові ніші для застосування офшорних механізмів (наприклад офшорний аутсорсинг послуг, різні послуги й операції на ринках інформаційних та інформаційно-телекомунікаційних технологій, організація азартних ігор через інтернет, кептивне страхування, створення нових, що задовольняють усім міжнародним вимогам організаційно-правових форм офшорних організацій тощо); треті країни вперше входять в офшорний бізнес.
 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші