Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Інвестування arrow Іноземні інвестиції
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ОФШОРНИХ КОМПАНІЙ У ФІНАНСОВИХ І ТОРГОВЕЛЬНО-ІНВЕСТИЦІЙНИХ ОПЕРАЦІЯХ

Механізм взаємодії материнської компанії та її дочірньої офшорної фірми

Законодавство багатьох країн Європи містить норми, що дозволяють робити ділові операції офшорного типу. При цьому деякі з них допускають відступ від класичних офшорних принципів. У багатьох юрисдикціях, звільненим від податків компаніям дозволяють мати реально функціонуючий офіс. Наприклад, у Швейцарії певному типу фірм у деяких кантонах дозволяють проводити офшорні операції, навіть якщо вони мають тут офіс і персонал (податкові втрати при цьому не усунено повністю, але багаторазово знижено). Методи і технології офшорного бізнесу стають дедалі різноманітнішими. В офшорних схемах нині задіяні не тільки підприємства корпоративного типу, але й інші організаційно-правові форми бізнесу. Так, у багатьох офшорних юрисдикціях (а також у США) для створення структур офшорного типу було адаптовано форму підприємницького партнерства. В офшорному бізнесі дедалі частіше зустрічаються компанії з обмеженою відповідальністю, компанії, обмежені в гарантії, а також деякі комбіновані форми.

Розширення спектра офшорних послуг повною мірою відповідає світовим тенденціям розвитку цього сектора. Наразі офшорний бізнес активно опановує операції інвестиційного й емісійного характеру. Акції й облігації, випущені в офшорних

фінансових центрах, дедалі частіше допускають на різні світові фінансові ринки. В офшорних зонах присутні практично всі види суб'єктів фінансового ринку і ринку капіталів. Існує широкий спектр офшорних операцій, що обслуговують найрізноманітніші потреби фізичних і юридичних осіб. До них належить використання для розрахунків корпоративних дебетових і кредитних карток, відкритих на ім'я офшорної компанії. Через офшорні фірми можна одержати доступ до кредитних ресурсів іноземних банків, до міжнародного ринку депозитів і послуг з управління капіталом й інвестиціями.

У власника офшорної фірми з'являється широкий вибір фінансових посередників і схем роботи. Офшорна фірма – це одночасно і засіб управління ризиком. Фінансовий сервіс, інвестиції, валютний дилінг, оптимальна маршрутизація доходів з урахуванням особливостей міжнародної мережі податкових угод, володіння та розпорядження закордонним майном, трансфертні операції та забезпечення внутрішньофірмового перерозподілу активів, побудова організаційно-правового "каркасу" компаній холдингового типу – такий далеко не повний список операцій, що вимагає використання офшорних й інших пільгових закордонних компаній. Деякі базові схеми податкового планування вже відомі і вітчизняним підприємцям.

Здійснюється розширення спектра офшорних послуг, посилюється тенденція до спеціалізації компаній-інкорпораторів, збільшуються продажі спеціалізованих компаній, орієнтованих на певні форми господарських операцій, зростає інтерес до комплексних варіантів послуг, коли клієнту надають не просто "інструмент", а цільову офшорну схему. Таким чином, крім звичайних способів обслуговування фізичних і юридичних осіб, зростає значення використання офшорів для різноманітних господарських операцій та інвестиційних проектів. Офшорні схеми нині базуються не тільки на договорах купівлі-продажу, але й на лізингових, комісійних, трастових, страхових та інших договірно-правових формах здійснення складних комерційних операцій.

Перспективним напрямом офшорного бізнесу є розробка схем діяльності на світових ринках цінних паперів. Поява офшорних взаємних фондів й інвестиційних компаній різних типів стала одним із найхарактерніших елементів інвестиційного буму, що прослідковується в усіх основних офшорних юрисдикціях із кінця 90-х pp. Зазначений напрям актуальний насамперед для банків та інших підприємств фінансового сектора. Нарешті, зростає роль офшорних схем у формуванні транснаціональних господарських систем, коли офшорні й інші пільгові фірми "вбудовуються" в систему зовнішніх філій компаній. Адже в багатьох випадках розробка офшорних схем є для них економічно обґрунтованим, а іноді і єдино можливим кроком.

Уже нині для невеликої групи українських компаній характерним є те, що виробничі потужності перебувають в одній країні (Україна), ринок збуту – в інший, а фінансові ресурси – у третій. У перспективі офшорні схеми будуть націлені на подолання національних податкових бар'єрів, однак якість офшорних технологій для цього має бути як мінімум на порядок вищою, ніж та, що задовольняє базові офшорні схеми.

Механізм взаємодії материнської компанії та її дочірньої офшорної фірми починається з операції придбання іноземної офшорної компанії. Хоча поширеною практикою є побудова власної внутрішньофірмової структури, іноді має сенс не "розширюватися" зі своєї юрисдикції, а почати діяльність цілеспрямовано з-за кордону, шляхом придбання вже функціонуючої компанії – резидента іноземної юрисдикції, що буде трохи швидше. Таку форму організації часто практикують компанії, які за тих чи інших обставин не знайшли свого місця в налагодженій системі обслуговування місцевого ринку. Вони користуються придбанням офшорної компанії з метою ослаблення конкурентів, доступу до передових технологій, а також для диверсифікації бізнесу.

Серед податкових переваг придбання в цьому випадку можна виокремити відсутність необхідності в реєстрації компанії, оплати реєстраційних зборів, унесення необхідного мінімуму капіталу у статутний фонд, оплаті передбачених у таких випадках податків із капіталу, різних місцевих податків. При придбанні неплатоспроможної компанії неоплачені борги, а також збитки можна надалі враховувати при підрахунку майбутнього прибутку, що підлягатиме оподаткуванню, для всієї транснаціональної групи. При цьому можливе одержання різних податкових знижок і пільг як у країні місцезнаходження головної компанії, так і в юрисдикції, де зареєстровано офшорну компанію. За будь-яких угод із придбання закордонних компаній неминуче виникають конкретні питання, властиві даній юрисдикції, проте в загальному вигляді можна виділити кілька напрямів, на які варто звертати увагу з погляду оподаткування:

  • • можлива податкова відповідальність за проведення капіталізації придбаної компанії (емісія нових цінних паперів);
  • • трансфертні податки, що підлягають оплаті при зміні власника компанії;
  • • обмеження діяльності даної компанії з боку держави, у тому числі і податкові обмеження (напр. скасування пільгового податкового режиму даного підприємства, політика, пов'язана із зайнятістю місцевого населення); оцінка рівнів оподаткування всієї групи у зв'язку із включенням у неї нової компанії, а також оцінка майбутньої податкової відповідальності даної компанії за місцем її резидентства;
  • • оцінка статусу придбаної компанії (корпорація, партнерство, індивідуальне приватне підприємство) і податкові наслідки його можливої зміни в майбутньому; оцінка способу придбання;
  • • спосіб подальшого фінансування діяльності придбаної компанії.

Придбана офшорна компанія може бути у 100-відсотковій власності і під повним контролем й оперативним управлінням власника, або останній може обмежитися придбанням частини активів підприємства, зробивши портфельні інвестиції. Системи оподаткування і наслідки в кожному випадку будуть різними. При придбанні компанії зазвичай рекомендують користуватися позиками у валюті тієї країни, де розташоване підприємство. Їх можна одержати в місцевих банках під гарантії головної компанії групи. Роблять це насамперед для того, щоб мінімізувати можливі втрати при змінах валютного курсу (хеджування валютних ризиків). Разом з тим це дозволяє також уникати необхідності платити податок із курсової різниці. Придбання зазвичай здійснюють через спеціально створену в даній юрисдикції холдингову компанію, що спеціалізується на оформленні угод і їх фінансуванні. Витрати з придбання, відсоткові видатки щодо отриманого з метою придбання кредиту можна надалі сплачувати з майбутнього прибутку придбаної компанії.

Перед початком операцій із придбання компанії варто ретельно вивчити податкове законодавство даної юрисдикції щодо подібних операцій і здійснювати консолідацію компанії в групу тільки тоді, коли можна одержати податкові пільги за виплатою відсотків, боргів тощо. Подальші взаємини із придбаною компанією будують як із будь-якою іншою асоційованою дочірньою компанією транснаціональної структури.

Важливою складовою механізму взаємодії материнської компанії та її дочірньої офшорної фірми є й операція використання закордонного холдингу. Якщо корпорація – резидент якої-небудь країни володіє мережею асоційованих дочірніх компаній, то таку транснаціональну структуру можна оптимізувати, створивши в ній додаткову проміжну ланку – субхолдингову компанію. Переваги створення субхолдингової компанії полягають у тому, що всю її діяльність буде присвячено веденню бухгалтерських операцій із фінансовими коштами групи. Така провідна компанія збирає доходи закордонних дочірніх компаній, акумулює їх на своїх рахунках у країні свого місцезнаходження, а потім або інвестує накопичені доходи, або пересилає їх у країну головної материнської компанії. "Компанію- провідника" зазвичай створюють у країні, що має велику мережу міжнародних податкових угод і надає певні податкові пільги для діяльності внутрішньофірмовим підрозділам провідних компаній. Зазвичай країнами-юрисдикціями для "компаній- провідників" вибирають Нідерланди або Швейцарію. Зміст діяльності провідних компаній полягає в тому, що з їх допомогою можна у значній мірі заощаджувати на податках на репатріацію відсотків, дивідендів, платежів типу роялті.

Операція зі створення закордонної філії також є складовою механізму взаємодії материнської компанії та її дочірньої офшорної фірми. Філію корпорації в іноземній юрисдикції будуть вважати постійним представництвом, але нерезидентом країни, де її засновують. Для створення і реєстрації філії необхідне дотримання низки умов:

  • • персонал укладає трудові контракти із закордонним роботодавцем;
  • • фірма, що буде створена як бізнес-одиниця має бути зареєстрована у встановленому порядку в даній юрисдикції як іноземна філія. Однак при цьому не створюють окремої юридичної особи, а метою філії є здійснення комерційної діяльності у складі консолідованої транснаціональної групи;
  • • філія має у своєму розпорядженні виробничі приміщення (будинки, спорудження), здійснює конструкторські або дослідницькі проекти, тобто буде створено закордонне виробниче, складське або обслуговуюче підприємство головної компанії;
  • • філію створюють на тривалий період часу (понад один рік);
  • • діяльність філії координують і фінансують із країни резидентства головної компанії, до якої вона належить.

З погляду оподаткування філія буде підпорядковуватися законам двох податкових юрисдикцій. По-перше, прибуток філії обкладатимуть прибутковими податками за місцем перебування філії. Причому філія, як постійне представництво країни свого місцезнаходження, буде виплачувати належні податки з компаній у даній державі. Крім податку на прибуток, це будуть податки на майно, капітал, ПДВ, різні місцеві податки та збори. По- друге, прибуток філії за винятком усіх необхідних податків буде переведено у країну місцезнаходження головної компанії, де його включать у загальний баланс компанії, знову обкладуть податками на доходи корпорації, які стягують за місцем її резидентства. Для запобігання такому варіанту подвійного оподатковування можна використовувати кредитування податків, сплачених філією у країні свого місцезнаходження, при підрахунку сукупної податкової відповідальності головної компанії.

Певною перевагою даної форми може бути можливість відрахування із прибутку філії, яку оподатковують, у його юрисдикції відрахувань на користь головної компанії за управлінські, консультаційні, маркетингові й аналогічні їм послуги. Однак у міжнародних податкових угодах окремо обумовлюють припустимі межі таких відрахувань. Філії мають і певні переваги щодо ПДВ. Якщо угоди між філією та третіми компаніями (що не входять до внутрішньофірмової структури групи) обкладають ПДВ, то угоди між філіями і підрозділами однієї транснаціональної групи від сплати ПДВ звільняють. Однак, якщо ставка податку на прибуток у тій країні, де перебуває філія, нижча, ніж у країні місцезнаходження головної компанії, то операції через філію призведуть до збільшення податкової відповідальності і більшого податкового тягаря, аніж якщо б така діяльність здійснювалася через відособлену дочірню компанію, що входить у транснаціональну групу.

Ще однією складовою механізму взаємодії материнської компанії та її дочірньої офшорної фірми є операція з реєстрації та використання дочірньої компанії за кордоном. Основною перевагою дочірньої закордонної офшорної компанії є відокремлення її активів і відповідно операцій від материнської компанії. Дочірня компанія, яку створюють як резидента іноземної держави, буде сплачувати всі податки за місцем свого резидентства. У цьому випадку оподаткування доходів дочірньої компанії в юрисдикції материнської корпорації можна уникнути, якщо такі доходи не будуть піддані репатріації, а залишаться у країні – джерелі їхнього отримання. У такий спосіб можна уникнути подвійного оподаткування прибутку дочірньої компанії, що не вдається у випадку з оподаткуванням прибутку закордонної філії. Однак при перерахуванні прибутку у формі дивідендів, відсотків, роялті подвійного оподаткування не уникнути. Спочатку в юрисдикції резидентства дочірньої компанії будуть стягнені податки на репатріацію таких платежів, а потім доходи від участі в капіталі дочірньої компанії включать до загального прибутку материнської компанії й обкладуть податком на прибуток за місцем її резидентства.

Для мінімізації подвійного оподатковування у межах внутрішньофірмової структури передбачено полегшення податкового тягаря. У тому випадку, якщо закордонну компанію контролюють через участь у капіталі понад 10 %, то можна одержати певну знижку на податок на репатріацію прибутку. Аналогічно філії можуть вносити на рахунок материнської компанії частину витрат із централізованого управління, що також знижує оподатковуваний прибуток. Однак збитки закордонної дочірньої компанії, оскільки її баланс відособлений, не можна переносити на прибуток материнської компанії, яка не відповідає за зобов'язаннями своєї дочірньої компанії.

Обмежена присутність за кордоном без утворення постійного представництва як форма комерційної діяльності припускає безпосередній вихід на ринок іноземної держави, а все мистецтво податкового планування в цьому випадку зводиться до недопущення утворення на території даної держави постійного представництва корпорації. Тут передбачено обмежений рівень активності і запобігання оподаткуванню присутності. Кордони переходу від ведення бізнесу із країною до ведення бізнесу у країні залежать від внутрішнього податкового законодавства іноземної держави, його інтерпретацій, а також від двосторонніх податкових конвенцій. У багатьох випадках під критерій постійного представництва не підпадають складські приміщення, демонстраційні зали, представництва компанії, що займаються сервісним обслуговуванням клієнтів, збиранням інформації про ринок, рекламні і маркетингові бюро. Певні види діяльності упродовж нетривалого періоду часу також вважають постійним представництвом (напр., за українсько-кіпрською угодою про запобігання подвійному оподатковуванню доходів і майна, будівельно-монтажні роботи терміном менше 12 місяців). Якщо компанія не створює закордонне постійне представництво, то вона не створює й оподаткованої присутності в закордонній юрисдикції. Іноземні компанії також часто використовують незалежних агентів для своєї обмеженої присутності за кордоном. Вагомою складовою механізму взаємодії материнської компанії та її дочірньої офшорної фірми є й операція зі створення спільного підприємства (СП). З погляду оподаткування СП є особливою формою комерційної зовнішньоекономічної діяльності. При заснуванні такого підприємства, як свідчить світова юридично-правова практика, у багатьох випадках не створюють окремої одиниці – незалежної юридичної особи, яку оподатковують. Таким чином, СП мають фіскальну прозорість. Іншими словами, його дохід розподіляють залежно від ступеня участі в даному підприємстві кожної сторони. Потім цей дохід включають у сукупні доходи партнерів, які оподатковують окремими прибутковими податками. За своєю суттю і за податковими наслідками зазначена форма організації бізнесу тотожна товариству, учасниками якого є партнери – фізичні або юридичні особи – резиденти різних країн. Деякі країни практикують і реєстрацію СП як окремих учасників процесу оподаткування. Однак у кожному разі існує можливість поділити ризики і податкову відповідальність між засновниками підприємства.

СП можна утворювати тільки з незалежними третіми компаніями, що не входять у внутрішньофірмову структуру транснаціональної групи. Якщо СП не є юридичною особою, то взаємини партнерів будують на основі висновку угоди про створення такого підприємства. СП поєднують фінанси й інтереси як мінімум двох зацікавлених іноземних партнерів – корпорацій. Існують три основні форми СП, які можна класифікувати з податкового погляду і які є найпоширенішими у світовій комерційній практиці:

  • • консорціум,
  • • товариство або партнерство,
  • • угода про спільну діяльність.

Консорціум – це об'єднання закордонних партнерів для розв'язання будь-яких загальних завдань, наприклад здійснення і фінансування певних проектів. Консорціум зазвичай створюють тільки на термін реалізації такого проекту. Після завершення всіх робіт СП перестає функціонувати. Загалом консорціум має певні риси подібності з дочірніми компаніями, у тому числі і за податковими наслідками. Проте зазвичай жоден із партнерів не прагне того, щоб повністю контролювати консорціум, щоб не зіштовхуватися зі складнощами у фінансуванні й оподатковуванні. Якщо частка участі кожного з партнерів у консорціумі нижча певного граничного значення (у Великій Британії, напр., нижча 10 % активів такої компанії), то можна скористатися додатковими податковими пільгами. Таку участь не будуть розглядати як операції з єдиною метою мінімізації податків. Тому консорціуми на практиці мають менше проблем, що виникають як наслідок трансфертного ціноутворення або внутрішньофірмового фінансування. Сторони – учасники СП-консорціуму формально є незалежними, і їх операції не підпадають під контроль за внутрішньофірмовими угодами на предмет ухилення від сплати податків. Деякі країни дозволяють виділяти консорціуми в окремі суб'єкти оподатковування, допускаючи їх реєстрацію як незалежних компаній. Наприклад, в Іспанії консорціум можуть розглядати як спеціально створену одиницю, що підлягає оподаткуванню. "Soc edad de Empresas" (Sd) в Іспанії як СП- консорціум повинен бути сформованим мінімум трьома фізичними (юридичними) особами, але жодна з компаній – учасників такого консорціуму не може мати в ньому участі понад 30% свого власного оплаченого акціонерного капіталу. Sd одержує 99-відсоткове звільнення від місцевого оподаткування, а також від податків, що розподіляють у вигляді відсотків і дивідендів. Отже, фіскальна прозорість такого консорціуму очевидна: кінцевими платниками податків є сторони, що створили це СП.

У більшості випадків товариство (партнерство), як і СП, має абсолютну фіскальну прозорість, тому що його не вважають окремою одиницею, яку оподатковують, а всі його доходи ділять між партнерами й обкладають податками на доходи партнерів як суб'єктів прибуткового оподаткування. Проте низка країн допускає виділення СП-товариств у категорію окремих платників податків. Це переважно стосується діяльності так званих змішаних партнерств. В Італії можна, наприклад, заснувати інкорпороване товариство (Sp), у якому відповідальність певних партнерів є необмеженою. Таке товариство будуть обкладати податком як окрему бізнес-одиницю і воно не буде фіскально- прозорим. Подібна форма бізнесу зустрічається й у Швейцарії ("Kommanditaktiengesellschaft") і є одним з різновидів корпорацій, аніж товариством у його класичному розумінні.

Угода про спільну діяльність є формою створення СП без статусу юридичної особи. У цьому випадку не створюють і спеціально не реєструють бізнес-одиницю – суб'єкт оподаткування. Така угода дозволяє розподіляти між країнами витрати із проектування, проведення експертизи, але не зачіпає розподілу доходів між партнерами СП. Наприклад, за італійськими законами можливо сформувати такий тип компанії, як "Associazione in Partecipazione" (АІР). У прибутках підприємства можна брати участь в обмін на власний внесок у діяльність компанії. Зазвичай оподаткуванню підлягають лише активні учасники АІР, а треті сторони, що лише побічно причетні до діяльності підприємства, звільняють від податку.

Інша форма спільної діяльності, що зустрічається рідше, – це угода про спільний розподіл витрат. Зміст угоди полягає в тому, що на окремі витрати, наприклад, на проведення НДПКР, можна одержати знижки при оподаткуванні прибутку. Про характер витрат на реалізацію проекту заздалегідь домовляються з іноземним партнером, уклавши джентльменську угоду про характер витрат, що розподіляються. Загалом, необхідно підкреслити, що, незважаючи на деяку спільність зазначених операцій зі створення і реєстрації компаній для ведення комерційної діяльності, у кожній країні й офшорній юрисдикції існують свої особливі податкові закони щодо кожного виду діяльності, що відрізняє їх одна від одної. З огляду на це для оптимізації внутрішньофірмових операцій із мінімізації податків вирішальне значення мають знання податкового законодавства конкретної юрисдикції.

Більшість сучасних офшорних гаваней визнає кілька основних організаційно-правових форм для юридичних осіб. Найпоширенішою компанією закритого типу, відповідальність членів якої обмежена їх часткою в акціонерному капіталі є компанія з обмеженою відповідальністю (корпорація). Інша форма – компанія відкритого типу з обмеженою відповідальністю. Третя форма – компанія з повною відповідальністю (товариство). Четверта форма – компанія з необмеженою відповідальністю. Таку компанію поки практично не використовують офшорні інвестори.

З огляду на обмежену відповідальність компанії щодо виплати її боргів закони країн, які мають відкритий реєстр директорів й акціонерів зареєстрованих компаній, вимагають від неї надання більшої кількості інформації про себе в реєстраційну палату. Ця інформація доступна для перевірки, й одна із цілей публічності – дозволити будь-яким зацікавленим особам оцінити кредитоспроможність компанії. Для подання такої інформації встановлені граничні терміни, й у разі їх невиконання передбачені суворі штрафи. Невеликою втіхою може послужити знання того, що контроль за дотриманням цих термінів не занадто жорсткий, і максимальні штрафи не стягують, якщо секретарська компанія виконує ці формальності в розумні терміни. Акціонерний капітал компанії зазвичай розподілено на акції із фіксованими сумами. Якщо акції повністю сплачені при випуску, то акціонери більше не несуть жодної відповідальності. Від акціонера зазвичай не вимагають сплати повної вартості його частини акцій при їх придбанні. У Великій Британії, особливо якщо йдеться про акціонерне товариство відкритого типу, акціонери при підписці на акції оплачують лише частину їх вартості. Залишок вносять фіксованими сумами за певний проміжок часу. Закони про компанії багатьох податкових гаваней також припускають лише часткову оплату акцій або формальну підписку на них.

Закони про компанії розрізняють акціонерні товариства відкритого і закритого типів. Акції акціонерного товариства закритого типу належать обмеженій групі осіб і не можуть бути запропоновані для вільного продажу; обмежене і право акціонерів товариства такого типу на передачу його акцій. Компанія відкритого типу – це компанія, акції якої вільно купують і яка має задовольняти таким вимогам:

  • • наявність у статуті письмової вказівки про те, що компанія буде відкритого типу;
  • • сплата, принаймні, 25 % номінальної вартості акцій компанії і всієї премії (маржі) перед розподілом цінних паперів;
  • • її назва має закінчуватися словами "Public Limited Company" (PLC) (публічна компанія з обмеженою відповідальністю);
  • • капітал повинен бути не меншим дозволеного мінімуму, що становить, наприклад, у Великій Британії 50 тис. фунтів стерлінгів (ф. ст.).

Компанія відкритого типу не може займатися бізнесом або використовувати позикові кошти, якщо реєстратор (особливий урядовець) не видав сертифікату, що уповноважує її діяти таким чином, або якщо її не перереєстрували як приватну компанію. Для отримання сертифікату компанія має у встановленому порядку звернутися до реєстратора і надати регламентовану законом декларацію, що містить такі відомості;

  • • кількість акціонерів і поіменне їх перерахування;
  • • підтвердження того, що номінальна вартість розподіленого акціонерного капіталу компанії становить не менше дозволеного мінімуму;
  • • попередні витрати компанії (або, якщо точну суму не можна встановити, їх розрахункову вартість) і перелік осіб, яким винні будь-які із цих витрат або можуть бути виплачені;
  • • суми, що сплачені або підлягають сплаті засновнику, і підстави для їх сплати.

Відмінності між акціонерними товариствами відкритого і закритого типу відображено в законах про компанії переважної більшості податкових гаваней.

Корпорація – це підприємство, створене на засадах обмеженої відповідальності, що дозволяє захистити особисте майно підприємців.

Товариство – це підприємство, учасники якого відповідають за своїми зобов'язаннями всім належним їм майном. Статус товариства розрізняють залежно від характеру системи права, яку використовує країна. Існує дві системи права: загальне (острівне, англо-саксонське) та континентальне право. Загальне право не визнає самостійної природи товариства, не надає йому ознак юридичної особи. Британський закон "Про товариства" 1890 р. визначає товариство як "...правовідносини, що існують між особами, які спільно ведуть бізнес із метою отримання прибутку...". Товариство має місце лише тоді, коли кілька осіб практично ведуть спільну підприємницьку діяльність, спрямовану на отримання прибутку. Товариство, його назву та рішення про його утворення зазвичай не реєструють.

Кожен з учасників товариства є незалежним, але, представляючи товариство, він має діяти на користь усіх його учасників. Таким чином, кожен учасник товариства як агент діє від імені інших учасників товариства в тих сферах, які є фундаментом товариства, а як принципал відповідає за дії інших учасників товариства в зазначених сферах. Товариство в розумінні загального права не є юридичною особою та не має самостійної право здатності. Модель римського права, застосовувана європейськими державами, регулює комерційні (торговельні) відносини цивільним правом. Товариство за цією моделлю визначають юридичною особою, воно потребує у багатьох випадках реєстрації та спеціального оформлення. Континентальне право відрізняється від англійського насамперед тим, що визнає товариство юридичною особою та потребує його реєстрації.

Оскільки товариство у країнах, де існує англосаксонське право, не визнають повноцінною юридичною особою, то вони відмовилися від його оподаткування, здійснюючи оподаткування та контроль за діяльністю учасників товариства вже після розподілу прибутків. Такий підхід до оподаткування отримав назву податкової прозорості, що дозволяє на практиці виводити з-під оподаткування лише товариства, створені нерезидентами. Існує кілька різновидів товариства та корпорацій, визначених законодавством. В офшорних схемах для уникнення або зменшення оподаткування використовують змішані (командитні) товариства, компанії з обмеженою відповідальністю, міжнародні ділові компанії, звільнені компанії, нерезидентні компанії, компанії зі спеціальним статусом, трасты тощо.

Командитне товариство (limited partnership) – це товариство, у якому частина учасників несе повну, а частина – обмежену відповідальність за зобов'язаннями. Останні мають назву привелійованих і не можуть брати участь в управлінні товариством.

Компанія з обмеженою відповідальністю (limited liability company) – це підприємство, що поєднує ознаки корпорації і товариства. Вона як і корпорація має обмежену відповідальність за зобов'язаннями, а як товариство використовує принцип податкової прозорості, що означає сплату податків кожним окремим учасником такої компанії.

Міжнародна ділова компанія (International Business Company) за формою повністю ідентична акціонерній компанії або корпорації, але має деякі обмеження, що вимагають вести підприємницьку діяльність за межами країни її реєстрації та лише з нерезидентами цієї країни. Якщо ці обмеження компанії виконують, тоді вони отримують пільги.

Звільнена компанія (exempt certificate) – це компанія, зареєстрована за загальним законодавством (зазвичай у формі корпорації), що отримує спеціальне звільнення від оподаткування в обмін на зобов'язання не вести підприємницької діяльності на території держави реєстрації та з її резидентами.

Нерезидентна компанія (non-resident company) – це компанія, що створена нерезидентами, веде підприємницьку діяльність лише за кордоном та нею керують з-за кордону держави реєстрації.

Компанія зі спеціальним статусом (qualified company) – це компанія, якій за статусом дозволено вибирати ставку оподаткування, самостійно зіставляючи ставки оподаткування у країнах реєстрації й отримання прибутків.

Траст – це домовленість, згідно з якою одна особа (засновник трасту) зобов'язує іншу особу (довірчого управляючого) керувати майном на користь третьої особи (бенефіціарного власника). У разі виникнення трастових відносин майно, яке є предметом трасту, перестає належати засновнику трасту і переходить у власність управляючого. Поняття траст по-різному сприймається двома системами права. Так, згідно із загальним (англійським) правом він дійсно існує як самостійна одиниця (може відкривати рахунки, володіти майном), а в континентальному праві поняття трасту відсутнє.

Зазначені вище форми підприємств і різноманітність податкових систем різних країн світу дозволяють зменшувати податковий прес на окремі підприємства, зменшувати контроль державних органів (спираючись на офшорні схеми) у тому числі – за допомогою угод про уникнення подвійного оподаткування. Такі угоди необхідні насамперед для того, щоб захистити підприємців, які працюють певний час за кордоном. Адже в разі відсутності таких договорів підприємець, який веде бізнес за кордоном, має сплачувати податки два рази: перший раз – у країні, де знаходиться джерело його доходів, другий – у країні постійного проживання. В офшорних центрах світу податковий режим не є уніфікованим. Він залежить як від історичних традицій, правової моделі, усталених систем оподаткування, пріоритетів, доходів фізичних осіб, доходів від надання різних послуг, гонорарів, оплати праці, пенсій, стипендій тощо. Єдиний податок, якого не стосуються пільги зі сплати за умовами зазначених вище договорів, – податок на додану вартість.

Перелік основних нормативно-правових актів, які визначають юридичні засади діяльності офшорних компаній у різних сферах бізнесу, а також умови заснування трастів, наведено на рис. 2. Основну кількість таких нормативно-правових актів було прийнято у 80-90-х pp. XX ст., але в окремих країнах (Гернсі, Панама, Гонконг, Монако, Люксембург, Ліхтенштейн, Ірландія) відповідне законодавство існує з кінця XIX та першої половини XX ст.

Схема сплати податків з доходів, отриманих в іноземній країні

Рис. 2. Схема сплати податків з доходів, отриманих в іноземній країні

Зазначена загальна схема може мати безліч варіантів і стосується цілої групи податків. Зокрема, прибутку, доходів від транспортної діяльності, нерухомості, авторських прав, дивіден

дів. Є ціла низка схем, що дозволяють уникнути подвійного оподаткування (найпоширеніші з них – податковий кредит із відстроченням, податковий кредит без відстрочення; повне звільнення від податків).

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші