Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Соціологія arrow Українська етносоціологія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Особливі місце, функції та роль козаччини у формуванні Козацькості як визначальної етноментальної риси українства

Із свідчень Наталі Яковенко дізнаємося, що десь у середині XVI ст. важливість козацтва ще треба було доводити. Але після 1572 р. з-під пера польських та західноєвропейських письменників, які писали про українське козацтво, поставав уже остаточно героїзований образ козака – християнського лицаря. Він подається читачеві то як “мужній лев”, то як “витривалий і мужній степовий воїн”, то як “гроза турків”, то як “воюватель перекопських татар” [2, с. 117]. Ці епітети власне й вказували на те дійсно особливе місце, що його посіло у суспільній свідомості тодішнього західного світу українське козацтво. Разом з тим бачимо, що “козаччина зародилась і розвинулась органічно, як результат особливих умовин українського життя XV і XVI ст. на степовім пограниччю, в сусідстві з хижацьким татарським Кримом” [3, с. 149] і набувала значення ефективно дійової антитатарської, ширше – антиосманської збройної (військової) сили. В цьому полягала також і її (козаччини) особлива зовнішня функція.

Тут важливо підкреслити те, що до кінця XVI ст. на південь, у Степ спрямовувалася переважно промислова і розбійницько-вартова (розбійницько-оборонна) козаччина, представниками якої були “переважно подніпровські міщани і бояри” [2, с. 111]. Однак після Люблінської унії 1596 р., коли степова Україна переходить від Литви під польську зверхність, починається її, степової України, масова колонізація. Відтак ближче до січової козаччини, активно поповнюючи її лави, присуваються великі маси українського селянства. Отож ставалося так, що “коли в половині XVI віку козаків нараховувано тисячами, то в кінці того ж самого століття їх можна рахувати на десятки тисяч” [3, с. 188]. І що головне – суттєво змінюються, так би мовити, “соціальні витоки” козаччини.

З іншого боку, після Люблінської унії зріс релігійний тиск на православні українські маси, а також посилилися спроби суцільного спольщення цих мас, що їх здійснювала католицька Польща. І саме “в той час, коли стара провідна верства українського суспільства, магнати й шляхта, помалу сходить зі сцени через масову дезерцію своїх членів до польсько-латинського табору, а у міщанства вже не вистачає сил самим виносити тягар боротьби за церкву й народність, виступає нова суспільна сила, нова верства, що вийшла з лона українського народу, – козаччина й переймає на себе завдання бути головною опорою православної церкви і української народності” [Там само, с. 205, див. також с. 186, 228]. Саме в цьому полягала тоді особлива внутрішня функція українського козацтва.

Виконуючи цю дуже важливу функцію, козацтво поступово проникало в усі шпарини українства, формуючи в ньому таку нову ментальну якість, як козацькість. При цьому у своїх найважливіших виявах відповідна роль козацтва полягала в тому, що:

по-перше, козацтво поставало як захисник переважної більшості українського народу (тобто – селян) передусім від кримсько-татарської небезпеки;

по-друге, козацтво здійснювало найактивнішу підтримку прихильників збереження й розвою української духовної та культурної самобутності. Чого варта одна тільки акція вступу 1620 р. гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного “з усім військом запорізьким” до Київського братства! І взагалі, “в Україні в початку XVII століття... союз української інтелігенції з козацтвом був дуже доконаним фактом” [3, с. 208];

по-третє, “в козаччині український народ виділив з-поміж себе найкращий, найбільш активний елемент, утворив свою національну аристократію (в буквальному розумінні цього слова: по-грецькому значить найкращий)” [Там само, с. 148];

нарешті, по-четверте, “не дурно в XVII ст. утворилась і довший час трималась назва “козакоруська нація” [Там само]. Бо завдяки подвигам козаків та генію їхнього гетьмана Богдана Хмельницького у середині XVII ст. було створено козацьку державу українців-русів.

Відтак український народ безпомилково відчував, хто саме не дав йому впасти в небуття, і дуже добре розумів, що стало його дійсним та найістотнішим самовиразом і головною етно- ментальною рисою. Авже ж, відповідно, – козаччина і Козацькість. “Козаччина, – відзначає український історик Дмитро Дорошенко, – є не тільки найблискучішою, найефективнішою появою української історії; вона являє собою ще й добу найбільшого напруження сил українського народу та його державної, соціальної та культурної творчості, коли виявились яскраво найліпші – ясні й найгірші – темні боки української національної вдачі” [Там само].

Козацькість, ця новостворювана ментальна якість українства, від самого початку поставала як двоєдність чітко вираженого волелюбного, незалежно-вільного селянського індивідуалізму та вимушено-мілітарного способу життя. Це поставала ментальна якість етносу – орача-воїна.

У цьому розумінні дуже показовою є ситуація, що вона виникла на Правобережній Україні, яка після Руїни (приблизно 1657-1677 pp.) перебувала під владою Польщі і являла собою фактичну пустелю. При цьому потреба охорони українських кордонів від татарського Степу залишалася все ще вельми актуальною. Отже польський король Ян Собеський змушений був 1684 р. дійти висновку про необхідність відновлення тут, на Правобережній Україні, козаччини. Звичайно, за умови надання козакам землі й волі. Дмитро Дорошенко з цього приводу пише: “Всіх приваблює обіцянка свободи й володіння землею, скільки хто захоче її взяти: родючі чорноземні простори лежали вільні й незайняті, аби була охота на них працювати. Мов із-під землі виростають козацькі полки й сотні: кожен із прибулих переселенців записується в козаки й хоче одночасно орудувати шаблею й плугом” (виділення і курсив автора. – Ред.) [З, с. 139].

Таким чином, проблема землі та волі (як соціальної, так і національної), що її не розв'язано в Україні й досі, – ось головний рушійний чинник формування зрілої козаччини. Відповідно індивідуалізм (як покладання виключно на себе) та мілітарність життєсприйняття (як постійна готовність до самооборони) – ось дві взаємодоповнювані риси-властивості, що складали в українській ментальності таку якість, як Козацькість.

Щодо мілітарності життєсприйняття, то вона означала те, що українці впродовж століть змушені були формуватися як етнос-воїн. Не в розумінні надзвичайних здібностей до військової справи, неперевершеної хоробрості тощо, а в розумінні всього способу життя й, відповідно, всього способу мислення, які впродовж багатьох століть були (а що стосується способу мислення, то він значною мірою й зараз є), безперечно, мілітарними. І, знов-таки, не в розумінні агресивності, загарбництва, а в розумінні виключно оборонства. Всі ці довгі століття основний субстрат українства складали селяни, й вони, ці люди, завжди були змушені однією рукою тримати плуга, а другою – шаблю.

Отже, геоісторичне й геополітичне знаходження України на рубежі християнського Заходу та мусульманського Сходу, на розмежуванні католицтва та православ'я, на кордоні з Великим Степом і зумовило те, що українство сформувалося як козацький етнос з його відповідною визначальною ментально-мілітарною ознакою – Козацькістю.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші