Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Соціологія arrow Українська етносоціологія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Основні напрями формування у колективній підсвідомості сучасних українців фальшивих образів-символів їхнього історичного минулого

Передподання

Так сталося, що сьогодні українство змушене, борючись за своє майбутнє, жорстко відстоювати своє минуле, тобто – свою історичну гідність, доводити, що українці – споконвічний етнос на споконвічно своїй землі. На цьому положенні у досить жорсткій і чіткій формі наполягає Володимир Білінський, автор широко відомих історичних досліджень – тритомника “Країна Моксель, або Московія” (К., 2011-2012) та двотомника “Москва Ординська (XIII-XVI століття)” (К., 2011-2012). Так, у книзі першій (під симптоматичною назвою “Споконвічна земля”) свого нового історичного дослідження “Україна-Русь” (К., 2013) цей автор спеціально підкреслює, що “історична і археологічна науки України повністю сфальшовані російською імперською доктриною, значна частина наукових досліджень, які суперечили московському офіціозу, досі приховані, а те, що нам відомо, (являє собою купу маніпулятивних “доказів”. – О. Н.) відсутності українського минулого” (виділення і курсив автора. – Ред.) [27, с. 50]. “Доказовою базою” цієї відсутності є положення про те, що:

  • • Трипільська цивілізація згасла і безслідно зникла із “живої” історії ще за дві тисячі років до н. е.;
  • • у давнину, у післятрипільську добу, на терени сучасної України протягом довгих століть переважно зі сходу сунули, заступаючи місце одне одного, численні племена- етноси, що має свідчити про перервність, строкатість етнічного процесу на цих теренах;
  • • всі згадані прийшлі племена-етноси, аж до готів та гунів включно, говорили мовою, що була чужа сучасній українській мові, і це має бути свідченням того, що український етнос не може вважати себе нащадком жодного з цих племен.

Певна річ, усі факти (і артефакти), які суперечать щойно наведеним положенням радянських та неорадянських історико-археологічних фальшувальників, ними або утаємничуються, або замовчуються, або перекручуються. Для досягнення мети викривлення українського минулого використовуються, якщо говорити мовою, близькою до сьогодення, різні “проекти” фальшування. Найголовніші серед них – це:

  • • “Місцеві археологічні культури”;
  • • “Чужомовні прийшлі етноси на теренах України”;
  • • “Українці – прийшлий етнос”.

Фальшувальний проект “Місцеві археологічні культури” (усатівська, ямна, катакомбна та зрубна). Вплив на підсвідомість

Розкриваючи механізм цієї маніпуляції, В. Білінський апелює до світової науки, яка завжди “пов'язувала археологічні відкриття з народом чи племенем. Так з'явилися: культура ацтеків, культура інків, культура народу майя тощо”. Натомість “більшовицька Москва підмінила поняття, відшукавши так звані місцеві археологічні культури, що не мали національно-племінної прив'язки, а пов'язувалися виключно із місцем знахідки”. “На Україні мовби не було нічого українського. Знайдені культури мали такі назви: Черняхівська, Трипільська, Середньостогівська, Гумельницька, Середньо-Дніпровська тощо” (виділення і курсив автора. – Ред.) [27, с. 72].

Адже якщо на певній території відсутні культурна спадковість, соціально-історична тяглість, то така територія не може розглядатись як країна, а її населення – як народ-етнос. Мова може йти лише просто про тимчасово заселену територію. Саме такою територією прагне представити Україну російська (та українська неоколоніальна) історична наука. Для цього вона користується вигадками про несподівані появи у минулих століттях на сучасних українських теренах і про такі ж несподівані зникнення з них різних начебто геть не українських народів-етносів. У межах проекту “Місцеві археологічні культури” ці народи-етноси-племена подаються анонімно, тобто без власного імені. Отже коротко розглянемо їх.

Усатівська культура

(2400-2000 pp. до РХ., за ін. даними 3500-3000 pp. до РХ [== див. 28])

Так, за вищездійсненим нами викладом, засновники Трипільської цивілізації прийшли на Подніпров'я або із Старої Європи (за М. Відейком), або з Близького Сходу (за Ю. Шиловим), а створена ними цивілізація, проіснувавши (за М. Відейком) 2,5 тис. років (до першої половини III тис. до н. е.), зникла, та ще й так, що зникло зі сторінок історії й саме ім'я народу, який її створив. За даними Вікіпедії це зникнення сталося через “зміни матеріальної і духовної культури пізньотрипільських племен Усатівської культури” (якою, начебто, й закінчилась Трипільська цивілізація) внаслідок її тісних зв'язків “з чужими етнічно племенами Степової України і східних територій” (виділення автора. – Ред.) [28]. Яких же, власне, змін і під впливом яких чужих племен зазнали пізньотрипільські племена, і чому на підставі цих змін робиться висновок про їхнє зникнення, а не еволюцію?

Почнемо з того, що (як стверджує україномовна Вікіпедія) на пізньому етапі (3100-2500 до н. е.), так би мовити, “класичної” Трипільської цивілізації ніщо не передрікало її зникнення. Навпаки, “значно розширилася територія, заселена трипільцями: на землі східної Волині, сточища рік Случі й Горині, обидва береги Київського Придніпров'я та степи північно-західного Причорномор'я ...Значно зросло значення скотарства в степу” (виділення і курсив автора. – Ред.) [29]. Тут вважаємо за важливе, по-перше, підкреслити, що йдеться про позитивні процеси, які, попри все, здійснювалися невдовзі після грандіозної геологічної катастрофи 3200-3150 pp. до н. е., на яку посилається М. Відейко як на фактор занепаду Трипільської цивілізації; по-друге, – звернути увагу на те, що степи північно- західного Причорномор'я представлені автором статті як лише одна з багатьох територій, що їх заселили трипільці як носії єдиної культури, як єдиний етнос-народ.

Як стверджується далі у Вікіпедії, внаслідок перелічених змін “у культурі пізньотрипільських (=усатівських. – О. Н.) племен зникає багато рис, характеристичних для трипільської культури попереднього часу” (курсив автора. – Ред.) [Там само]. Однак нам, на відміну від автора статті з Вікіпедії, що ми щойно здійснили цитування з неї, більш імпонує констатування у дусі позитивних висловлювань, а саме: територіальне поширення трипільської культури у напрямі Північного Причорномор'я мало у якості своїх наслідків не тільки трансформування або й зникнення деяких рис, що вони були притаманні цій культурі у попередні часи її існування, але й, що важливіше, – набуття суто нових рис. При цьому ми вважаємо, що мова, релігійні засади й основні традиції трипільців ще довго залишалися мало зміненими.

Однак поряд із процесом зростання населення й поширення обжитих ним територій таки діяв чинник погіршення кліматичних умов, що в цілому спричинило те, що, за словами Ю. Шилова, трипільці-“аратти спускаються долиною Дністра до узбережжя Чорного моря, створюючи тут ... усатівську культуру (Оріяну, Оріссу). їй притаманна розвинена металообробка ..., скотарсько-землеробський устрій, розвинений товарообмін і навіть торгівля, мореплавство й рибальство, а також щільні стосунки із сусідніми напівкочовими скотарями – найдавнішими аріями” (виділення тут і вище автора. – Ред.) [21, с. 72]. Отже, як бачимо, усатівці, за Ю. Шиловим, як дійсні трипільці, продовжували займатися землеробством й скотарством, а їхні сусіди арії – напівкочовим скотарством.

Але чи були “сусіди арії” нетрипільцями? Так, наприклад, на противагу Ю. Шилову, М. Відейко вважає, що саме усатівці- трипільці, а не якісь їхні сусіди, були чи не найпершими кочівними-скотарями} а відтак, за термінологією Ю. Шилова, – аріями. На наш погляд, частково правий кожний з цих двох вчених, оскільки досить зрозуміло, що усатівці створили дуальну соціально-економічну організацію і вели водночас осілий землеробсько-скотарський та скотарсько-кочовий способи життя. Цей симбіоз створювався двома частинами єдиного суспільства. Відтак “шилівські” арії і “відейківські” усатівці-трипільці – це одні й ті самі кочівні трипільці-арії. Тому ніяких “сусідніх напівкочових скотарів” (Ю. Шилов) поряд із трипільцями не могло існувати. Отже, підкреслимо, що вельми суттєвою зміною у житті пізньотрипільських (усатівських) племен було те, що вони, будучи землеробами-скотарями, паралельно створюють інститут степового кочівного скотарства. Тому мову слід вести про трипільців-усатівців-аріїв.

У цілому ж, перебуваючи на позиціях прибічників ідеї безперервності Трипільської цивілізації, ми вважаємо за можливе так тлумачити два наведених розуміння (Ю. Шилова та М. Відейка), що усатівці є (як це стверджує М. Відейко) прямими нащадками трипільської культури, причому такими, які (мабуть, здебільшого не так вони, як вже їхні нащадки), здійснюючи (як це стверджує Ю. Шилов) “далекі міграції”, сприяли постанню індоєвропейськомовної спільноти етносів. Зрозуміло, що при цьому ми ближче тримаємося не до версії М. Відейка, згідно із якою Трипільська культура перестала існувати у першій половині III тис. до н. е., а до версії Ю. Шилова, відповідно до якої ця культура хоч і почала згасати наприкінці III тис. до н. е., але ще продовжувала існувати принаймні до середини II тис. до н. е. [21, див. с. 11,85].

Тепер повернімося до констатації Ю. Шиловим тих змін, що вони сталися із пізньотрипільськими (усатівськими) племенами внаслідок утворення ними сталого землеробсько-скотарського укладу життя, досягнення розвиненого рівня металообробки, товарообміну і навіть торгівлі, мореплавства та рибальства. “Наслідком усього цього, – пише Ю. Шилов, – стало руйнування традиційного матріархального укладу і запровадження патріархату. Найбільш очевидно все це виявилось у заміні жіночих статуеток чоловічими, у розповсюдженні захоронень з металевою зброєю, а також у збільшенні курганів” (виділення і курсив автора. – Ред.) [Там само, с. 72].

Певна річ, перелічені зміни та їхні наслідки свідчать зовсім не про занепад, а радше про спільноту, що впевнено розвивається. При цьому ми вважаємо, що Усатівську культуру є сенс розглядати не як “місцевий археологічний” феномен, а як загальну назву для певного етапу еволюції всієї Трипільської спільноти, по відношенню до якої осіло-кочівні трипільці-усатівці Північного Причорномор'я були лише регіональною часткою. Адже, попри наслідки катастрофи 3200-3150 pp. до н. е. та наступного переходу до Усатівського етапу Трипільської культури, населення на півночі від степів північно-західного Причорномор'я (тобто – від усатівських трипільців), як це підкреслює М. Відейко, залишалось, і нікуди не зникло [22, див. с. 60/1].

Тому можна констатувати, що протягом пізнього (Усатівського) етапу існування всієї великої Трипільської спільноти на заселених нею просторах відбувається виділення патріархальних сімей, що тягне за собою зникнення великих міст і значне поширення території розселення. У свою чергу, через те, що трипільці на пізньому етапі існування своєї цивілізації заселяли значно ширшу територію, ніж до того, їхні спільноти вже не могли реалізовувати давню традицію спалювання своїх поселень і вільного переходу на нові місця. Бо таких вільних місць вже майже не було. Та, власне кажучи, не було вже й самих великих поселень. Отже, традиція спалювання поселень зникає.

У Вікіпедії (як, зокрема, й у Ю. Шилова) як на новацію вказується на те, що на Усатівському етапі Трипільської культури “з'явилися кургани як поховальні споруди” (виділення і курсив автора. – Ред.) [28]. У зв'язку з цим не потребує, на нашу думку, спеціального доведення те, що розповсюдження курганної культури поховання тісно пов'язане із зростанням ролі чоловіків і з майновою диференціацією у пізньотрипільському суспільстві. Що ж стосується поховань пересічних трипільців, то про це Ю. Шилов пише наступне: “...окрім курганів є в Усатовому й цвинтарі, подібні до сучасних, що вони відомі також у інших районах трипільської культури. При цьому на півдні переважає притаманне аріям (кочівній частині трипільців-усатівців. – О. Н.) трупопокладання, тоді як на півночі виключно трупоспалювання, котре розвиває, мабуть, прадавню традицію араттів (трипільців-землеробів-скотарів. – О. Н.)” (виділення і курсив автора. – Ред.) [21, с. 72]. Слід вважати, що за дещо нових для трипільців природних умов суто степового життя трупоспалювання було більш обтяжливим, ніж трупопокладання.

Нарешті у Вікіпедії говориться й про деякі інші зміни у духовній культурі пізньотрипільських (усатівських) племен, а саме: “змінився характер... мальованої кераміки” [28], тобто “зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика” (виділення і курсив автора. – Ред.) [29]. Як можна зрозуміти, йдеться про те, що вектором змін, передусім мальованої кераміки, стало спрощення. Адже в ситуації, з одного боку, значного збільшення чисельності населення, а з іншого – суттєвого погіршення кліматичних умов трипільське суспільство, як вважає М. Відейко, було вже не в змозі утримувати ремісників, які б виготовляли коштовний гарний посуд та вишукані керамічні прикраси [22, див. с. 60/1].

Але ми вважаємо, що це навряд можна кваліфікувати як деградацію й занепад суспільства, оскільки прогрес у соціальній (перехід від матріархату до патріархальних відносин), у технічній і військовій (використання металевих знарядь праці та зброї замість кам'яних), у господарській (винахід, на додаток до осілого землеробства-скотарства, кочового скотарства) та у інших сферах суспільного життя пізніх трипільців був безсумнівним.

Проте, попри безсумнівний технічний, соціально-економічний, суспільний прогрес у цілому, попри очевидність експансії Трипільської цивілізації по всіх географічних напрямках, котра (експансія) досягла свого апогею, за Ю. Шиловим, усередині II тис. до н. е., фальшувальники вдаються до зухвалого твердження про те, що ця цивілізація вже усередині III тис. до н. е. занепала, згасла і зникла. Особливо прозоро ця зухвалість виявляє себе, коли фальшувальники штучно відщеплюють від єдиного велетенського суспільного Трипільського масиву так звану “Усатівську місцеву археологічну культуру” (і тут не можна не погодитись із Ю. Шиловим, коли він говорить про “усатівський варіант пізньої трипільської культури” [21, с. 68]), звужуючи до цієї культури усе Трипільське суспільство, а потім так само штучно оголошують, ми б сказали, “ямний варіант пізньої трипільської культури” чужими етнічно племенами, котрі остаточно асимілювали пізньотрипільську усатівську культуру. Це, за умовчанням, подається як зникнення трипільства взагалі (приблизно у 2000 році до н. е.).

Ямна культура

(третя чверть III – початок II тис. до н. е. [30])

Але головний кунштюк (нім. – фокус) полягає в тому, що, довівши розгляд трипільської культури аж до 2000 р. до н. е., фальшувальники так і не відповіли на просте питання про те, якою ж мовою говорили трипільці? Натомість щодо начебто чужих етнічно племен ямної культури, то тут фальшувальники відразу і без жодних коливань стверджують, що ці племена були праіндоєвропейцями [29], тобто – носіями санскриту Це має означати, що санскрит начебто прийшов на українські землі вже після зникнення трипільської цивілізації, яка, відтак, ніякого відношення до індоєвропейства не має.

Втім, яким же чином фальшувальникам все ж таки вдалося встановити, що мова усатівців та мова ямників були чужі одна одній? Жодних доказів немає. Натомість, як ми вже вище показали (див. с. 449-451 даного посібника), більш як за тисячу років до начебто зникнення усатівців до Північної Індії викотилась перша міграційна хвиля трипільців, які (як це з'ясувалося через 1,5 тис. років під час другої міграційної хвилі трипільців у ті самі землі) говорили мовою санскрит. А це означає, по-перше, що цією мовою говорили й усатівці, тому вони не були чужими з ямниками, а по-друге, що трипільство нікуди не зникло, бо ямники й насправді являли собою “ямний варіант пізньої трипільської культури”.

Можна, мабуть, також вважати, що племена так званої “Ямної місцевої археологічної культури” – це трипільсько-усатівсько-арійські племена, які до 2000 р. до н. е. нікуди не зникли, але й не залишилися без певних змін. Хоча б вже тому, що вони протягом цього часу вийшли із Мідно-кам'яної доби (Енеоліт, IV – перша половина III тис. до н. е.) і увійшли у Бронзову добу (XXV-VIII ст. до н. е.) [31]. Отже, уклад їхнього життя, культура в цілому не могли не зазнати еволюції.

Так, остаточно змінився обряд поховання померлих: хоча їх вже не спалювали, а ховали (як і у пізньотрипільську добу) під курганами, втім “для поховання викопували глибокі ями, на дно клали померлого у скрюченому положенні й засипали вохрою. Червоний колір вохриколір сонця, вогню і крові – символізував життя, світло, очищення” [30]. Отже, бачимо, що, подібно до того, як трипільці-усатівці пішли шляхом спрощення мальованої кераміки та схематизації антропоморфної пластики, трицільці-ямники замість спалювання померлих використовують символ цього процесу – червону вохру. Тобто традиція хоч і у трансформованому вигляді, але ще залишалась.

Тому ми не згодні, подібно до авторів Вікіпедії, з твердженням, що у трипільців-усатівців “витворюється обряд поховання, подібний до обряду сусідніх патріархальних племен ямної культури” (виділення автора. – Ред.) [29], і пропонуємо, як більш адекватну, на наш погляд, констатацію: “Трипільці-ям- ники остаточно відходять від обряду спалювання померлих, застосовуючи, натомість, символічні його форми”. Можна, зрозуміло, вказати й на інші “локальні відмінності” (вислів авторів Вікіпедії), але вони ніяк не слугуватимуть підставою для визнання трипільців-ямників чужими племенами, що були праіндоєвропейцями та принесли на терени України санскрит. Навпаки – ямники не перервали, а продовжили трипільсько- усатівську культуру, з її санскритом та праіндоєвропейством, бо й самі були трипільцями, але не такими, що історично застигли, а такими, що еволюціонували.

Проте радянських і неорадянських фальшувальників трипільського минулого України не влаштовує таке потрактування “Ямної місцевої археологічної культури”. Тому їхньою волею не тільки усатівській, а й ямній культурі не випало стабілізуватися на теренах України, оскільки, мовляв, “зростання локальних відмінностей і поширення нових культур (перш за все катакомбної) призвели до зникнення ямної культури” (курсив і виділення автора. – Ред.) [ЗО]. Тут, до речі, не може не привернути увагу те, що автори Вікіпедії, з одного боку, стверджують, що “майже одночасно з експансією трипільців формувались регіональні варіанти їх культури” (виділення і курсив автора. – Ред.) [Там само], а з іншого боку, фальшувальникам насправді не до вподоби не тільки пізньотрипільська усатівська “місцева археологічна культура”, але навіть і всі інші ними ж породжені “місцеві археологічні культури”, які з'являлися на теренах, де жив трипільський дух. Тому вони (фальшувальники) настирно ведуть мову не про “експансію трипільців”, а про якусь вельми потрібну їм перманентну експансію племен зі сходу.

Катакомбна культура

(2700-2000 pp. до н. е. [32]) (XX-XVI ст. до н. е. [31])

Відтак і далі здійснюється вже звичне жонглювання °місцевими археологічними культурами”. Маємо на увазі те, що про Катокомбну місцеву археологічну культуру, як про ту, яка у першу чергу спричинила зникнення Ямної місцевої археологічної культури, читаємо наступне [32]:

по-перше, “більшість дослідників вважають, що катакомбні племена і на Сіверському Донці і на Подніпров'ї були прийшлими”;

по-друге, “племена Катакомбної культури змінили ямне населення” (цим стверджується, що буцімто ніякого зв'язку між ямниками та катакомбниками не існувало);

по-трете, “більшість сучасних істориків вважає племена Катакомбної культури пращурами індоаріїв”;

по-четверте, “племена Катакомбної культури були витиснуті з Середньої Волги племенами Зрубної культури” (виділення та курсив автора. – Ред.) [Там само]. Щоправда, оскільки, згідно із автором статті, “катакомбна культура ... була розповсюджена... у Північному Причорномор'ї (Східна і Південна Україна), Подонні й Нижньому Поволжі, Північному Кавказі” (виділення автора. – Ред.) [Там само], а зазначене витіснення відбулося лише на теренах Середньої Волги, то маємо підстави припустити, що у Північному Причорномор'ї (тобто – на теренах України) культура трипільців-катакомбників продовжувала існувати.

Однак ми пропонуємо читачеві уважно придивитись і до інших тверджень автора цієї ж статті з Вікіпедії про катакомбників, які змінили ямників (а точніше – трипільців-ямників).

До прикладу – твердження, що “про відсутність генетичного зв'язку ямних і катакомбних племен свідчать значні відмінності у поховальному обряді та характері кераміки” (виділення і курсив автора. – Ред.) [32]. Але чи дійсно зазначені відмінності, та ще й значні, мали місце? Так, щодо поховального обряду, то цей самий автор у цій самій статті пише наступне: “Для Катакомбної культури характерні... курганні могильники (поховання у під курганних катакомбах, у скрюченому положенні на боці, [померлі. – О. Н.] посилані червоною фарбою, що символізує вогонь)” [Там само]. Отже, у поховальному обряді ми жодної значної відмінності від ямників не знаходимо.

Щодо “характеру кераміки” читаємо: “Глиняний посуд з орнаментом, нанесеним мотузковими штампами (характер візерунків дозволяє включити Катакомбну культуру у більш широке коло шнурової кераміки культури)” [Там само]. Проте, нагадаємо читачеві, що один з авторів Вікіпедії вважає, що вже за часів трипільців-у сатівців “зникає спіральна орнаментація, ... з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура” (див. с. 458 даного посібника). То тим більше, про які значні відмінності у характері кераміки катакомбників порівняно із ямниками може йтися? Таких відмінностей просто не було.

А це може означати лише одне – між ямниками (трипільцями-ямниками) і катакомбниками генетичний зв'язок таки існував. Та й сам автор розглядуваної статті констатує, по- перше, що “у Подніпров'ї, Приазов'ї і в Криму відчуваються значні впливи ямної культури” на катакомбну, а також, по- друге, що “у 30-х роках набула поширення автохтонна гіпотеза походження даної (катакомбної. – О. Н.) спільноти. Цієї думки притримувались М. Ростовцев, Г. Чайлд, А. Круглов, А. Подгаєцький, О. Кравцова-Гракова, Т. Попова [Там само]”. Отже, ми маємо підстави зробити висновок, що катакомбники (трипільці-катакомбники) – це ті ж самі авохтони трипільці-ямники, культура яких зазнала у своїй еволюції незначних, несуттєвих змін. Вони, як і ямники, не перервали, а продовжили трипільську культуру, зрозуміло – з її автохтонним санскритом та праіндоєвропейством.

Зрубна культура

(XVIII-XII ст. до н. e. [33])(XVI-XII ст. до н. е. [31])

На зрубниках фальшувальний проект “Місцеві археологічні культури” наштовхується на писану історію, свідчення якої накладаються на дані археологічних розкопів, тому й маємо тут такий “компендіум” (про який йтиметься далі), як “Кімерій- ський союз племен зрубної археологічної культури” (Ю. Коловрат). Що ж безпосередньо до Зрубної культури, то стосовно неї фальшувальники знов повторюють маніпуляції зненацького з'явлення та наступного зникнення. Так, Вікіпедія стверджує, що “Зрубна культурно-історична спільність – це етнокультурне утворення доби пізньої бронзи (XVIII–XII ст. до н. е.), розповсюджене у степовій та лісостеповій смузі Східної Європи між Дніпром та Уралом” [33]. Населення цієї культури в етнічному плані представляє індоіранську етнічну групу; основою ж господарства осілого зрубного населення епохи пізньої бронзи є стійлове та відгінне скотарство. І нарешті: “Демографічний вибух у середовищі зрубної спільності... призводить до виснаження природних ресурсів та розпаду зрубної культурно-історичної спільності” (виділення автора. – Ред.) [Там само]. Таким чином, етнічно й мовно чужі “зрубники” теж начебто зникли як етнос.

Насправді, на наш погляд, племена так званої Зрубної місцевої археологічної культури були не прийшлими, а автохтонними й, певна річ, – санскритомовними, являючи собою (як і вищезгадані усатівці, ямники й катакомбники) продукт переважно, так би мовити, “нееміграційної” географічної експансії трипільської культури. Як слушно зауважує згаданий Ю. Коловрат, “саме тут, в Україні,... виникли релігійні уявлення давніх іранців” [34]. Так само, додамо, як і релігійні уявлення й мова пращурів усіх інших індоєвропейськомовних етносів.

РЕЗЮМЕ

Завдяки фактам, що їх наводить М. Відейко, маємо можливість опосередковано підтверджувати деякі з висунутих нами положень. Так, по-перше, наше положення про те, що трипільці- усатівці, як єдине велике суспільство, створили дуальну соціально-економічну організацію і вели водночас осілий землеробсько-скотарський та скотарсько-кодовий способи життя (див. с. 456 даного посібника), опосередковано підтверджується археологічними фактами, що їх надає М. Відейко. “Дивно, – пише він, – але було збережене таке на перший погляд не притаманне кочівникам ремесло, як ткацтво. У ямників і катакомбників (яких цей науковець вважає “чистими” кочівниками. – О. Я.) знайдені не тільки пряслиця, але також сліди й залишки тканин (у похованнях). Із тканин шили не тільки одяг, а й тару для збереження припасів” (курсив автора. – Ред.) [22, с. 67/2]. На це зауважимо, що даний факт був би дійсно дивним, якби трипільці-усатівці, трипільці-ямники та трипільці-катакомбники не являли собою розгорнутий в історичному часі шерег еволюційних виявів єдиного великого осіло-кочівного Трипільського суспільства-соціуму. Це суспільство постало внаслідок “Усатівської соціально-економічної революції” кінця IV тис. до н. е.

Опосередкованим підтвердженням нашого положення про генетичний зв'язок між трипільцями-усатівцями, трипільцями- ямниками та трипільцями-катакомбниками є, з одного боку, свідчення Ю. Шилова про те, що “червона та інші фарби на черепах “усатівського варіанта пізньої трипільської культури” зберегли сліди знаків касти та роду на обличчях, лобах та у зачісках” [21, с. 68], а з іншого боку – посилання М. Відейка на працю С. Пустовалова “Соціальний лад катакомбного суспільства Північного Причорномор'я” (К., 2005), у якій, за його словами, “висловлена, до прикладу (і обґрунтована на соціологічному матеріалі), думка про наявність станово-кастової системи у населення, відомої нам зі старожитностей т. зв. катакомбної культури” (виділення автора. – Ред.) [22, с. 73].

Наведемо й ще один опосередкований доказ зазначеного генетичного зв'язку. Так, як пам'ятає читач, “шилівських” трилільців-усатівців (=осілих землеробів-скотарів), відокремлених ним (Ю. Шиловим) від “сусідніх” кочівників-скотарів аріїв, ми співставили із “відейківськими” кочівниками трипільцями-усатівцями і дійшли висновку, що фактично мова йде про трипільців- усатівців-аріїв (див. с. 456 даного посібника). Разом з тим впадає у вічі висловлена М. Відейком дуже важлива у розглядуваному контексті думка про те, що “представники ямних та катакомбних культур – це, ймовірно, індо-іранські племена, які називали себе аріями” [22, с. 77]. Відтак виникають підстави згаданий нами вище шерег “трипільці-усатівці – трипільці-ямники – трипіль- ці-катакомбники” уточнити, а саме: “трипільці-усатівці-арії – трипільці-ямники-арії – трипільці-катакомбники-арії”. При цьому, певна річ, у нашому концептуальному викладі ні ямники, ні катакомбники (на відміну від бачення М. Відейка) жодним чином не постають як “індо-іранські племена”, а радше – як трипільсько-санскритомовні.

Отже, можна бачити, що обширну Трипільську (фактично – Праукраїнську) цивілізацію фальшувальниками було зведено до “пізньотрипільської” Усатівської місцевої археологічної культури, котра була асимільована такою собі Ямною місцевою археологічною культурою, яка, у свою чергу, з дуже “важливих” причин “зростання локальних відмінностей і поширення нових культур” (насамперед Катакомбної місцевої археологічної культури) – зникла. Також звертаємо увагу на те, що начебто прийшлі на території України племена Ямної та Катакомбної “місцевих археологічних культур” подаються як праіндоєвропейці та праіндоарії і у такий спосіб здійснюється маніпулятивна спроба відокремити проблеми Трипільської цивілізації від проблем походження сім'ї індоевропейськомовних етносів. Відтак перед читачем постають сучасні технології позбавлення українського етносу його минулого, його дійсної історії, його реальної величі.

Однак, попри віртуальні “наскоки” віртуальних-таки “місцевих археологічних культур” фальшувальників на такого історичного велетня як Трипільське суспільство-соціум, він, цей велетень, принаймні до середини II тис. до н. е. продовжував (зрозуміло, – еволюціонуючи) існувати. Причому “дух Трипілля”, викликаний у 1896-1899 роках до життя славетним Вікентієм Хвойкою, не дає від тих років жодного спокою ворогам українства – фальшувальникам його правдивої історії. Так, В. Білінський свідчить: “Коли чех на прізвище Хвойка у самому Києві несподівано розкопав Протасів Яр і встановив, що Києву уже кілька тисяч років, а ще розкопав Трипілля та Білгородку, таким чином [він], по суті, встановив родовід українського народу Москва отямилась від цих ударів тільки у 1950-ті роки, і одразу ж Протасів Яр у Києві засипали, аби ніхто там не копався. Про Трипілля та Білгородку у Москві та Києві веліли мовчати, а подальші розкопки – заборонили” [27, с. 71,72].

Втім звернімося до Трипільського суспільства-соціуму станом на друге тисячоліття до н. е. Досить вагомі аргументи на користь існування цього суспільства у цей історичний час наводить М. Відейко [22, див. с. 85-92]. Так, по-перше, він звертає увагу на суттєве покращання клімату, а саме: “Більш вологий та теплий (порівняно із попередніми століттями) клімат після 1500 р. до н. е. привів до скорочення степових просторів до мінімуму. Майже весь південь України перетворився на лісостеп. А лісова зона від півночі поширилась до Черкаської області” [Там само, с. 85/1]. По-друге, М. Відейко зосереджує увагу на трьох так званих місцевих археологічних культурах, що вони існували за цих умов на теренах сучасної України: 1) південно-західну частину сучасного українського степу було опановано Сабатинівською культурою, економіка якої базувалася на землеробстві; 2) на північному сході від “сабати- нівців”, у степах переважно Дніпровського лівобережжя кочували скотарі Зрубної культури; 3) у північних лісах і лісостепу правобе-режного Подніпров'я розташовувалась людність Тшинецької культури – землероби-скотарі, які були разом з тим користувачами “дарів” своїх лісів та річок.

По-третє – це те, що, на наш погляд, є головним, узагальнення матеріалу відповідних археологічних розкопів дало, гадаємо, М. Відейку підстави стверджувати, що “представники трьох (щойно перелічених. – О. Н.) культур досить щільно взаємодіяли між собою. ...Із достатньою певністю можна говорити, – пише він, – про існування своєрідного господарчого комплексу, заснованого на взаємній вигоді. Сільськогосподарське виробництво тшинетців та сабатинівців забезпечувало регіон (територію усіх трьох культур. – О. Н.) продовольством. ...У нечисленних степах кочівники ("зрубники". – О. Н.) випасали скот, а контроль над центрами металургійного виробництва, вибудованого практично на індустріальних засадах, суттєво укріплював їхню ("зрубників". – О. Н.) економічну міць. Ну, а нестачу чогось, – зазначає М. Відейко, – завжди можливо було поповнити за допомоги невеликої переможної війни із сусідами” (курсив автора. – Ред.) [22, с. 88].

Це вельми нагадує вже описану нами ситуацію, що вона мала місце за 600-700 років раніше, коли близько 2000-го року до н. е. у Північно-Західному Причорномор'ї у трипільців-усатівців-аріїв існував дуальний осіло-кочівний, землеробсько- скотарський соціум, а водночас на Подніпровській півночі жили трипільці-землероби, які хоча й у погіршених умовах похолодання клімату, але-таки укупі із трипільцями-усатівцями- аріями здійснювали, як ми відзначали, технічний, економічний, соціальний, військовий та й суспільний прогрес взагалі. І всі ці трипільські регіони складали єдине суспільство-соціум. Те ж саме являли собою, як ми з'ясували, Ямний та Катакомбний (за висловом Ю. Шилова) “варіанти пізньої трипільської культури”. І таким самим єдиним суспільством-соціумом був фактично, як ми пересвідчились, і Сабатинівсько-Зрубно-Тшинецький “варіант пізньої трипільської культури”.

І тут ми не можемо не звернутися до статті Ю. Коловрата під симптоматичною назвою “Киммерийский союз племен срубной археологической культуры (2-я пол. II-го – нач. 1-го тыс. до н. э.)” [34]. Адже у цій статті робиться те досить цікаве припущення, що племена зрубної культури входили до кімерійського племінного союзу, тобто – були його часткою. До того ж цей автор, спираючись на матеріали археологічних розкопів, показує, що описувані ним кімерійці-зрубники являли собою вже знайоме нам дуальне осіло-кочівне, землеробсько- скотарське суспільство, що було, як зазначалося, революційним винаходом трипільців-усатівців-аріїв, здійсненим ними ще наприкінці IV тис до н. е. Але, гадаємо, ще більше підстав є для порівнювання суспільства кімерійців-зрубників із Сабатинівсько-Зрубно-Тшинецьким “варіантом пізньої трипільської культури”, описаним М. Відейком.

Так, Ю. Коловрат, характеризуючи соціальну структуру суспільства кімерійців зрубної культури другої половини II – початку І тис. до н. е., стверджує, що “кімерійське суспільство даного часу мало досить чітку диференціацію, як у соціальному, так і у господарському відношенні”. За його описом, для кімерійських племен зрубної культури, котрі населяли лісостеп і степи Придніпров'я та басейну Сіверського Дінця, “профілюючим заняттям було скотарство та землеробство”. Причому лісостеп та північну частину степу населяли ті племена кімерійців, основою господарства яких було землеробство, а у степу мешкала така частина кімерійців-зрубників, як скотарі-кочівники. “При цьому, – підкреслює Ю. Коловрат, – і землероби, і скотарі-кочівники вочевидь являли собою єдине етнокультурне ціле” (виділення і курсив автора. – Ред.) [34].

Але ще однією частиною цієї єдиної спільноти кімерійців- зрубників було кочівне плем'я, що воно розташовувалось у Степовому Поволжі та на Середньому Дону і, за висловом Ю. Коловрата, испеціалізовувалося на війні”. (Чи не був це прообраз Війська Запорозького?) Принагідно відзначимо, що автор статті у Вікіпедії, присвяченій кімерійцям, також свідчить, що “кімерійці займалися скотарством, певною мірою і землеробством. Панівне становище серед кімерійців посідали кінні воїни” [35].

Таким чином, бачимо, що і “відейківський” Сабатинівсько- Зрубно-Тшинецький “варіант пізньої трипільської культури”, і кімерійці-зрубники Ю. Коловрата, побачені обома авторами як єдині осіло-кочівні суспільства-соціуми із притаманною їм специфічною військовою “спеціалізацією”. Але дуже важливою у розглядуваному ракурсі обставиною є та, що обидва автори описують один і той самий історичний період – другу половину II тис. до н. е., а також – ведуть мову про фактично прилеглі одна до одної території. Більш за те: у “коловратівських” степових кімерійцях-зрубниках Придніпров'я та басейну Сіверського Дінця досить легко впізнаються “відейківські” скотарі-кочівники-зрубники Сабатинівсько-Зрубно-Тшинецького суспільства-соціуму.

Вплив на підсвідомість

Познайомившись із так би мовити “проектом” “Місцеві археологічні культури”, ми переконуємося у тому, що радянські та неорадянські історико-археологічні фальшувальники визначають трипільську цивілізацію як таку, що не залишила жодного сліду в “живій” подальшій історії, будучи на стадії пізньотрипільських усатівців асимільованою племенами ямної місцевої культури, а також як таку, що не мала жодного зв'язку з індоєвропейством. Натомість, починаючи з Ямної місцевої археологічної культури (племена якої подаються як прийшлі індоєвропейські іраномовні кочівники зі сходу), згадані фальшувальники безперервно й настирливо підштовхують читача до того висновку, буцімто у минулі часи терени України поставали як своєрідна “історічна прірва” або “бермудський трикутник”, де протягом багатьох століть почергово безслідно зникали прийшлі зі сходу іраномовні народи-етноси. Натомість ми радше вели б тут мову не про постійний прихід іраномовних кочівників зі сходу, а про постійні міграційні потоки, або “виплески”, (за Ю. Шиловим, найпотужніші з них почалися приблизно із середини II тис. до н. е.) з Північного Причорномор'я кочівної частини трипільців, котрі були, як уже зазначалося, санскритомовними. Але ж радянські та неорадянські історико-археологічні фальшувальники свідомо обертають вектори етнічних рухів, внаслідок чого початок кожного з цих рухів подається як його завершення.

Тобто “пологовий будинок” індоєвропейськомовних етносів вони намагаються представити як своєрідний “етнічний могильник”, а санскритомовних трипільців, що постійно розширювали ареал Трипільської цивілізації, – як іраномовні прийшлі племена. Однак причетні до розглядуваної нами проблематики фахівці-філологи добре знають, що іранська мова, як і всі інші індоєвропейські мови, походить від санскриту. Також більшість цих фахівців не мають сумнівів і в тому, що творцями санскриту були саме трипільці.

Попри це, у колективну підсвідомість маси пересічних етнічних українців настирно “вкидається” негативний образ- символ “Калейдоскоп чужорідних, чужомовних, безнайменних етносів, що спорадично з'являлись та безслідно зникали на теренах України у стародавні часи”. Цьому образу відповідають смисло-змісти “Відсутність у сучасних українців кріпкої вкоріненості на їхніх нинішніх етнічних землях”, “Невизначеність спадкоємності та походження української мови” тощо.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші