Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політологія arrow Сучасні міжнародні системи та глобальний розвиток
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Синергетична парадигма глобального розвитку

Парадигма – це 1) поняття античної і середньовічної філософії, що характеризує сферу вічних ідей як первообраз, зразок, у відповідності з яким бог-деміург створює світ сущого; 2) у сучасній філософії науки-система теоретичних, методологічних та аксіологічних установлень, що сприймаються в якості зразка вирішення наукових задач, які розділяються всіма членами наукової спільноти. Термін “парадигма” в філософію науки в філософію вперше вводить позитивіст Г. Бергман, але адекватний пріоритет у його використанні і розповсюдженні належить Т. Куну. У своєму доробку “Структура наукових революцій” (1962) Т. Кун говорить про можливість виявлення двох основних аспектів: епістемологічного і соціального. В епістемологічному плані парадигма являє собою сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, які виступають в якості зразка наукової діяльності, в соціальному – характеризуються через конкретну наукову спільноту, що розподіляє певні наукові погляди, цілісність і межі якого вона розділяє. Існування парадигми, згідно з Т. Куном, пов'язано з періодом нормальної науки, в межах яких вони виконують проектно-програмну і селективно-заборонену функції. Зміна парадигми здійснюється через наукові революції, що пов'язано із своєрідним переключенням наукової спільноти на нову систему світобачення і цінностей. Критика надмірного психологізму у розумінні парадигми спонукало Т. Куна конкретизувати свою позицію через посередництво поняття “дисциплінарної матриці”, у синонимічно епістемічному контексті парадигми. В структуру дисциплінарної матриці глобалізаційної парадигми входять: символічні узагальнення, що складають формальний апарат і мову, характерну для конкретної наукової дисципліни; метафізичні компоненти, що визначають найбільш фундаментальні теоретичні і методологічні принципи світорозуміння; цінності, що детермінують панівні ідеали і норми побудови і обґрунтування наукового знання. Поняття “парадигми” в пізніших доробках Т. Куна пов'язано у більшій мірі з характеристикою інтегральних соціально-психологічних аспектів наукової спільноти. Разом з тим, в контексті сучасної соціальної філософії поняття “парадигми” є більш продуктивним при описанні еталонних теоретико-методологічних засад наукового пошуку. В сучасну парадигму філософії глобалізації входять наступні різновиди: 1) фактуалістська парадигма (структурний функціоналізм теорій соціального конфлікту); 2) дефіціоністська парадигма (символічний інтеранціонізм, феноменологія, етнометодологія); 3) парадигма соціального біхевіоризму (соціального обміну концепції). Для теорій Т. Куна характерно, що стара і нова парадигми не сумісні, так як нова парадигма розвивається зовсім за іншими законами, повинна підпорядкуватися новим принципам, законам, тенденціям.

Теоретико-методологічні засади міжнародних систем та глобального розвитку зводяться до наступного: 1) виявлення сутності, природи і основних характеристик глобалізації, яка являє собою процес універсалізації, становлення єдиних для всієї планети Земля структур, зв'язків і відносин в різних сферах життя суспільства; 2) глобалізація має складний багаторівневий характер розгортання як соціально-історичного процесу сучасності загальнопланетарного масштабу, так як в межах глобалізації, як об'єктивного і все- охоплюючого інтеграційного процесу, відбуваються: інтеграція та диференціація; універсалізація (морально-етичних цінностей) та уніфікація (у вигляді “вестернізації” у площині масової культури та стандартизації життя); інформатизація та нові аспекти дезінформації (через формування “бажаної” громадської думки) суспільства; 3) зростання взаємозалежності (політичної, економічної, в питаннях безпеки існування) всіх учасників постіндустріального дискурсу, а разом з тим – і рівня напруженості у світі, яка проявляється в антиглобалізаційних виступах та рухах, появі організованого “світового тероризму”, з одного боку, та створення образу ворога за “віссю зла”, – з іншого.

Нерівномірність економічного розвитку країн та розвиненості демократично-правових і громадянських інститутів у різних суспільствах спричиняють як до принципового не сприйняття західних цінностей ліберальної демократії та громадянського суспільства менш розвиненими країнами та спільнотами. Зростання темпу життя та ефективності використання часу (в тому числі й тривалості життя окремого індивіду) у якості негативних наслідків спричиняє до ефекту “футурошоку”, конформізму кризи самоідентифікації та фрагментарності світосприйняття. Глобалізація, як процес, який з кожним наступним обертом викликає гострі суперечності, а відтак спричиняє опір самому собі, перетворюючись на практичну й теоретичну проблему, у якості історичної альтернативи може або: 1) спричинити до принципово нового етапу поступального розвитку людства; 2) або ж призвести до крайньої форми загострення протистояння її учасників, “війни всіх проти всіх” і, зрештою, до світової катастрофи. Попри весь драматизм даного твердження, бажано, щоб глобалізація відбувалася тільки в гуманітарному вимірі, а за всіх інших неоімперських варіантів розділення загальнолюдської спільноти за будь-якими факторами та критеріями нерівності, вона рано чи пізно призведе до краху та катастрофи. З кола тих протиріч, які, з одного боку, уможливлюють подальший розвиток глобалізації як динамічного процесу, а з іншого, – є постійною загрозою стабільності та безпеці існування в світі, можна виокремити їхні три основні рівні: 1) протиріччя на рівні суб'єктів міжцивілізаційних відносин та контактів (найбільше напруження спостерігається між західною та ісламською цивілізаціями); 2) загострення та наростання протиріч в межах самої глобалізації як всеохоплюючого інтеграційного процесу; зокрема йдеться про зростання невдоволення в свідомості європейців порушенням прав і свобод людини в економічній та соціальній сфері, з відповідним акцентуванням уваги на цінностях соціальної справедливості – як в традиційному контексті, так і з огляду на сучасні міжнародні конфлікти у їх “гло- балістському” вимірі несправедливості; 3) протиріччя, пов'язані з фрагментарністю світосприйняття у свідомості, збільшення темпу життя та кризою самоідентифікації як на особистісному рівні, так і на рівні окремих спільнот (Мозговий О. Л.). В контексті синергетичної парадигми концепція філософії глобалізації дає аналітикам, господарським і політичним діячам нову основу, що дозволяє зрозуміти наступне: в якому напрямку розвиваються міжнародні економічні відносини; в якому стані знаходиться економіка країни чи окремого підприємства; позитивні чи негативні наслідки відіграє глобалізація для міжнародної безпеки та економічного розвитку держав чи корпорацій.

Синергетика – міждисциплінарний напрямок наукових досліджень, головною метою якого є пізнання принципів самоорганізації різних систем, включаючи економічні, що передбачає аналіз картини світу, яка складається із сукупності нелінійних процесів. Поняття “синергетики” отримало широке розповсюдження в сучасних наукових дослідженнях і дискусіях останніх десятиріч в сфері методології. В XXI столітті бурхливо розвивається наука синергетика (буквально грецьке слово “синергія” означає сумісні дії, співробітництво) – теорія самоорганізації відкритих систем, тобто систем з певними джерелами енергії, речовини та інформації. Сам термін “синергетика” – давньогрецького походження, означає співучасть, співдію, безперервне співробітництво, сумісне використання. Синергетика в її нинішньому стані робить акцент на таких ситуаціях, в яких структури чи функції систем розвиваються в контексті динамічних змін на рівні мікромасштабів. Зокрема, синергетику особливо цікавлять питання про те, як сама підсистема чи її частини продукують зміни, зумовлені процесами самоорганізації. Синергетика (від грец. – сумісний, узгоджуючий) – напрямок міждисциплінарних досліджень, об'єктом яких є процеси самоорганізації у відкритих системах хімічної, біологічної, екологічної і соціальної природи, предметом синергетики є процеси самоорганізації, тобто спонтанного структурування. У таких системах, що дистанціюються від термодинамічної рівноваги, за рахунок потоку енергії і рівноваги із зовнішнього середовища, створюється нерівновагомість.

Формування синергетичного світопорядку розглядається багатьма вченими як такі парадигмальні зрушення і трансформації, що інтерпретуються в якості найновішої наукової революції, про яку говорив Т. Кун. На нашу думку, синергетична дослідницька стратегія філософії глобалізації представлена багатьма вченими:

  • – модель, пов'язана з ім'ям Пригожина, який в 1977 р. отримав Нобелівську премію за дослідження в сфері самоорганізації незворотних процесів;
  • – модель російської школи синергетиків на чолі з С. П. Курдюмовим;
  • – модель української школи синергетиків (І. Добронравова, В. Бех, В. Воронкова, Н. Спиця).

Термін “синергетика” в обіг увів Г. Хакен (Німеччина), але для становлення синергетики важливе значення мають експериментальні результати, отримані В. Білоусовим і О. Жаботинським. Спираючись на них, бельгійська школа на чолі з І. Пригожіним побудувала першу нелінійну модель синергетики хімічних процесів, заснованих на ідеях нерівновагомої термодинаміки. Становлення синергетичної парадигми привело до відкриття нестійкості: згідно з Г. Ніколісом і І. Пригожіним, ми живемо у світі нестійких процесів, в умовах сильного відхилення від рівноваги, а, згідно з оцінкою І. Пригожіна і І. Стенгерса, саме нерівновагомість породжує “порядок із хаосу”.

В основі будь-якої самоорганізованої системи, якою є і глобалізація, є самоорганізація, яка є феноменом, що властивий виключно людським спільнотам. Із хаосу як енергійного і неупорядкованого саморуху елементів, при вмілому і ефективному керівництві, виникає самоорганізація, що сприяє стабілізації суспільства. Саме ефективне керівництво сприяє переродженню хаотичного управління в управління як “єдиний соціальний організм” (термін В. П. Беха, який укорінився у філософській літературі), в якому кореляційні зв'язки між елементами системи функціонують визначено, впевнено, ефективно.

В основі синергетичної парадигми аналізу глобального розвитку знаходиться особливе відношення до певних явищ і процесів:

  • – синергетика визначає себе як концепцію неврівновагомої динаміки чи теорію самоорганізації нелінійних динамічних процесів, що детермінують нову матрицю бачення об'єкта в якості складного цілого;
  • – перехід до неврівновагомого стану встановлює когерентність, яка являє собою один із видів зв'язку: “в рівновазі матерія сліпа, а поза рівновагою – стає адекватною”;
  • – синергетика досліджує клас систем, які знаходяться за межами кордонів стану термодинамічної рівноваги;
  • – вводиться поняття “хаосу” як деякої зверхскладної упорядкованості соціуму.

Синергетична парадигма філософії глобалізації акцентує увагу на істинних аспектах реальності, найбільш характерних для сучасної стадії соціальних змін: різноупорядкованості; нестійкості; різноманітності; неврівновагомості; нелінійних співвідношень; темпоральності. Синергетика – це наука, яка вивчає системи із сукупності підсистем (груп елементів) різної природи (електрони, атоми, клітини, органи, люди, соціально-економічні процеси тощо). Предметом їх дослідження являються проблеми динаміки; встановлення рівноваги і взаємодії змінних, які приводять до виникнення просторових і часових структур в макроскопічних масштабах, зумовлених кооперативним ефектом самоорганізації за рахунок переходів хаос – порядок в різних сферах від фізики до соціології та економіки. Структурні просторові переходи із змінами просторових форм (з порушенням просторової симетрії у великих масштабах) є ключовими і відповідають за явища самоорганізації на різних ієрархічних рівнях у живій і неживій природі. Вона проявляється і в соціально-економічних системах. Ця вперше сформульована математиком А. Тюрінгом ідея знайшла обґрунтоване підтвердження як у природних, так і в штучних складних системах. Синергетичне трактування динаміки глобалізації пояснює “хвилеподібний” характер управлінських процесів: “хвилі” виникають тому, що в еволюції дисипативних систем фази зростання упорядкованості чергуються з фазами посилення хаосу. Підйоми і спади “хвиль” характеризують еволюційний тип розвитку управлінської системи, а верхні і нижні “точки перетину” у кожному циклі відповідають моментам нестійкості і вибуху, які змінюють напрямок розвитку системи.

Поступова еволюція глобальної системи являє собою рух в конусі аттрактора. При цьому може відбуватися як інтеграція і підйом розвитку глобальної системи, так її розлад і падіння. Вибуховий процес розпочинається при наближенні до точки біфуркації. Непередбачуваність протікання подій в цьому процесі обумовлюється наявністю різних біфуркаційних гілок, вибір із яких не передбачений раніше, але передбачуваність ця є відносною: вибір біфуркаційної гілки вільний, не обмежений, оскільки обмеженим є число аттракторів і біфуркаційних гілок. В біфуркаційні моменти розвитку глобалізації виникають періоди, коли руйнуються прийняті норми поведінки, наступає свобода вибору, розхитуються застарілі основи і обмеження, зростає хаос, але потім приходить епоха “нормального”, більш-менш плавного розвитку, в якому здійснюється відбір і закріплюються нові форми поведінки. В результаті формується нова соціальна організація, на новому рівні обмежується хаос певним порядком.

Синергетика – сфера науки глобалізації, яка має принципово міждисциплінарний характер: досліджує кооперативні явища в нелінійних неврівновагомих, нестаціонарних відкритих системах. Термін “синергетика” був введений фізиком Г. Хакеном в 1971 р. у зв'язку з вивченням процесів самореалізації в складних динамічних системах. Самоорганізація уявляється як емерджентна властивість системи, а об'єктом її дослідження виступають нелінійні системи. Явище самоорганізації виявляється в самоузгодженості (когерентності) взаємодії підсистеми, яка свідчить про виникнення упорядкованих структур (паттернів) чи навіть нової системи. Виникнення самоузгодженості пов'язано з устремлінням системи до деякого стійкого стану. Цей стан на дискурсі динамічних систем називається аттрактором, що означає багатоманітність. Дослідження Г. Хакена у сфері фізики нелінійних коливальних систем (лазерів), І. Пригожіна в сфері неврівновагомої термодинаміки, праці М. Ейгена у зв'язку з дослідженнями самоорганізації біологічних макромолекул (гіперцикли) на початку 1970-х pp. дозволили сформулювати основні принципи самоорганізації складних систем. Поява нової системи пов'язана з втратою стійкості і переходом висхідної системи в певний стійкий стан, а процес цього переходу носить назву “біфуркація”.

В цьому випадку відбувається зміна структури системи. Зміни, які відбуваються близько до точок нестійкості, залежать від деяких, відносно не багатьох факторів, які називаються параметрами порядку, які визначають поведінку підсистеми динамічної системи і підпорядковують поведінку підсистеми деякій структурі поведінки.

У свою чергу, самі підсистеми формують параметри порядку і, таким чином, виникає круговий причинний зв'язок. Якщо враховувати часові масштаби, то зміни параметрів порядку відбуваються значно повільніше, чим зміни “підпорядкованих” їм систем. Виникнення параметрів порядку пов'язано із взаємодією і конкуренцією підсистем. Параметри порядку слід також відрізняти від управляючих параметрів, які являють собою зовнішні впливи, змінюють параметри порядку. Будь-яка система в організаційному плані є ієрархією підсистеми: параметри порядку, що формуються в системі більш високого рівня ієрархії, є управляючими параметрами для підсистеми більш низького рівня. Таким чином, параметри порядку грають рішучу роль при поясненні процесів самоорганізації на всіх рівнях складних ієрархічних систем глобалізації. З цієї точки зору розгляд процесів еволюції глобалізації слід аналізувати в контексті процесів самоорганізації.

Еволюцію процесів глобалізації слід розглядати як необмежену послідовність процесів самоорганізації:

  • – відносно стабільний стан втрачає стійкість; причинами, які викликають втрату стійкості, можуть бути зміни внутрішнього стану чи зовнішні обмеження;
  • – біфуркація, яка зумовлюється новим елементом в системі чи зумовлюється управлінським циклом процесів, запускає цей управлінський процес, який приводить до подальшої самоорганізації системи;
  • – по завершенню процесу самоорганізації, еволюціонуючи, система переходить у новий, відносно стійкий стан.

Синергетична концепція глобалізації як теоретична підвалина міжнародних економічних відносин побудована на основі концепції синергетичного історизму. Синергетичний історизм складається із трьох частин: 1) синергетичної феноменології, що описує процес соціальної самоорганізації як чередування ієрархізації і деієрархізації соціальних дисипативних структур; 2) синергетичної ессенціології, що пояснює феноменологію соціальної самоорганізації за допомогою відбору однієї з нових можливих структур завдяки взаємодії існуючих структур. Факторами відбору при цьому є тезаурус (набір можливих дисипативних структур, які виникають в результаті біфуркації), детектор (взаємодія актуальних існуючих структур) і селектор (принцип стійкості, на основі якого детектор вибирає із тезаурусу одну певну структуру, найбільш стійку в умовах даного зовнішнього середовища); 3) синергетичної есхатології, яка в контексті ієрархізації і деієрархізації на основі соціального відбору сприяє балансуванню глобального соціуму між простими і складними локальними аттракторами.

В контексті цього балансування системи завдяки зворотному зв'язку між результатами відбору і його факторами виникає тенденція до подолання протилежності між соціальним хаосом і соціальним порядком, що приводить до синтезу станів соціальної реальності в дещо єдине, що називається глобальним аттрактором, чи суператтрактором. Це поняття тісно пов'язано з двома іншими ключовими поняттями синергетичного історизму глобалізації – супервідбором і суперменезом. Під “супервідбором” розуміється відбір самих факторів відбору (тезаурусу, детектора і селектора), які виражають нелінійність соціального відбору (його самодія – направленість на самого себе). Супервідбір приводить до суперменезу – перетворення людства в суперлюдство. В понятті “суператтрактору” синтезуються поняття ноосфери і естетосфери, тому суператтрактор є тією дисипативною структурою, яка є стійкою відносно абсолютного хаосу. Згідно з синергетичною теорією, сутність глобалізації вбачається в суперменезі, тобто в ході людства до суператрактору.

Як свідчать результати аналізу, застосування концепції синергетичного історизму до процесу глобалізації зводиться до наступних висновків:

  • 1) планомірна ієрархізація соціальних дисипативних структур;
  • 2) протікання цієї ієрархізації як на інституційному (самоорганізація окремих установ), так і на ідеологічно-світоглядному (самоорганізація соціальних ідеалів) рівнях;
  • 3) самоорганізація буває локальною і глобальною: локальна самоорганізація володіє постійною чи змінною локалізацією, яка

передбачає протікання процесів у просторі і часі. Переплетіння сукупності локальних самоорганізаційних процесів охоплює всі аспекти економічного і соціального життя, всі верстви населення і всі регіони земної кулі. Звідси глобалізація не може обмежуватися тільки економічною сферою, а розповсюджується на всі сфери – політичну, соціальну, культурну;

  • 4) глобальна самоорганізація може бути відносною і абсолютною: її відносність полягає в тому, що з часом вона повинна закінчитися деглобалізацією; абсолютна глобалізація не може привести до глобалізації: відносна глобалізація зворотна, а абсолютна – незворотна;
  • 5) глобалізація являє собою процес плину людства до глобального аттрактора (суператтрактора).

Таким чином, використання методології синергетичної парадигми до аналізу процесів глобалізації свідчить про те, що глобалізація – це процес швидкого формування єдиного загальносвітового фінансово-економічного простору на основі нових, переважно комп'ютерних технологій. Атрибути глобалізації – глобальне телебачення, “фінансові цунамі” спекулятивних капіталів, перша криза економіки 1997-1999 pp., і, нарешті, вершина всього – Інтернет, віртуальна реальність, вплив інформаційних технологій на суспільство і на людину.

Глобалізація – процес становлення єдиного взаємопов'язаного світу, в якому народи не відокремлені один від одного, а взаємопов'язані один з одним і детермінуються економічними, фінансовими, політичними факторами, з'єднуючись в один єдиний глобальний світ. Глобалізація виступає важливою тенденцією розвитку сучасної світової економіки, надзвичайно прискоривши інновації і виявивши необхідність уточнення стратегії вдосконалення світових господарських зв'язків, посилення взаємодії національних економік на базі сучасних інформаційних технологій та регулювання, направленого на створення гнучких ринків праці, товарів, капіталу, послуг.

Використання синергетики в культурі зводиться до трьох аспектів її взаємодії з суспільством: 1) синергетика як картина світу; 2) синергетика як методологія; 3) синергетика як наука. Синергетична картина світу включає в себе і людину, де вона покликана усвідомити свою роль і відповідальність у єдності співтворчості з природою, необхідність підпорядкування законам коеволюції.

Отже, особливостями глобалізації в умовах XXI ст. є кілька основних факторів, серед яких слід виділити наступні: 1. Системна цілісність світу як посилення взаємозв'язку між центром і периферією та посилення впливу сильних держав. 2. Зростаюча глобальна стратифікація, що пов'язана з поділом світу на багаті (28) та бідні (160) держави, серед яких більше мільярда людей використовують менше одного долара на день, 826 мільйонів недоїдають, майже мільярд не має доступу до чистої води. 3. Технологічна диференціація, що розвивається в умовах постіндустріального, індустріального та інформаційного суспільства. 4. Системна вестернізація, яка охоплює всі сфери життя, поширюючи швидкими темпами явища “макдональдизации західного способу життя та гомогенізації культур. 5. Значне зростання прямих інвестицій (лише в період 1990 по 2003 рік, їх загальний обсяг у світовій економіці зріс із 1954 млр. дол. до 7123 млр. дол., досягши відповідно 4,3 і 10% в загальному обсязі світових капіталовкладень). На кордонах України зростає найпотужніший світовий центр – Європейський Союз, з населенням 455 млн. чоловік, з ВВП близько 10 трильйонів доларів і обсягом торгівлі – понад 30% світової. Глобальні трансформаційні процеси, зокрема в країнах з перехідною ринковою економікою, надзвичайно посилили роль теорії, яка адекватно відображала б складність радикальних змін, що відбуваються у світовому господарстві.

Теоретична розробка і реалізація національних конкурентоспроможних, глобально орієнтованих стратегій розвитку сьогодні є найактуальнішим питанням. Оцінюючи місце України у сучасному світі, ми повинні враховувати різні фактори, виходячи також із перспективи. Отже, слід враховувати, що ставлення до нашої держави з боку інших визначається їхнім бажанням не порушити певний баланс сил; при цьому Україна часто сприймається як буферна держава між ЄС та Росією. Важливо також більше покладатися на власні сили, оскільки історія минулих століть і наші дні підтверджують ілюзорність надії, що всі наші проблеми будуть вирішені Заходом чи Сходом.

Європейська інтеграція відповідає життєво важливим інтересам українського народу, вона є визначальним чинником як міжнародної діяльності України, так і її внутрішньої політики на тривалу перспективу, зміцнює безпеку країни та позитивно впливає на відносини України з усіма державами світу. Неухильна реалізація курсу на інтеграцію до Європейського Союзу забезпечуватиме гарантії верховенства права плюралістичної демократії, дотримання прав людини, розвиток в Україні громадянського суспільства, побудову соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Глобалістський етап методології пізнання – це пізнання принципово нових проблем глобального рівня, які стоять перед людством на початку XXI століття, породжують необхідність розробки нового філософського методу пізнання. В якості перспективного методу виступає поступово сформована нелінійна діалектика. Її об'єктивною основою являється реальний світ, який є нелінійним і діалектичним, а суб'єктивними передумовами слугують відкриття сучасної фундаментальної науки (вчення про нелінійність в математиці, досягнення синергетики в філософії). Нелінійна діалектика – це, по суті, метод пізнання міжнародних економічних відносин, нового напряму в глобальному пізнанні, який покликаний пояснити глобальні процеси сучасності, проблеми стійкого розвитку, коеволюції, геополітики, інформації, світового ринку, культури, освіти і науки, найновіших технологій, об'єднання людства у планетарному масштабі.

В кінці XX ст. сформований план дій у боротьбі з голодом, бідністю, тобто Цілі Розвитку Тисячоліття, що являють собою перелік цілей в сфері розвитку людства, сформульовані в Декларації Тисячоліття, які складаються із 8 цілей, 18 задач і 48 індикаторів, і дозволяють фіксувати виконання задач і досягнення цілей. В Декларації вказуються конкретні строки (2015, 2020, 2025), в контексті яких повинні бути досягнуті поставлені цілі в сфері боротьби з голодом, бідністю, хворобами, погіршенням стану оточуючого середовища, неграмотністю, дискримінацією у відношенні жінок. В Декларації перерахований цілий ряд обов'язків в сфері захисту прав людини, розумного правління і демократії.

Цілі Декларації Тисячоліття: 1) ліквідація крайньої бідності і голоду до 2025 р.; 2) забезпечення можливості дітям пройти повний курс початкової середньої освіти до 2015 р.; 3) ліквідація нерівності в сфері початкової і середньої освіти між чоловіками і жінками; 4) скорочення дитячої смертності; 5) покращення охорони материнства; 6) боротьба з снідом, малярією та іншими захворюваннями; 7) забезпечення екологічної стійкості; 8) формування глобального партнерства в цілях розвитку.

Міждержавна координація та регулювання міжнародних відносин в умовах глобалізації полягає в добровільному прийнятті різними країнами зобов'язань і загальних правил у галузі економічних зв'язків. Розвиток світового господарства засвідчує, що основними передумовами становлення та розвитку системи координації міжнародних економічних відносин стали такі фактори:

  • 1) необхідність лібералізації міжнародної торгівлі через зниження митних тарифів;
  • 2) розпад колоніальної системи та забезпечення економічного розвитку колоніальних країн, які зумовили перебудову світо- господарських відносин, встановлення нового економічного порядку;
  • 3) глобалізація світової економіки, посилення взаємозв'язків і взаємозалежності країн, необхідність пристосування національних економік до змін у світовому господарстві, запровадження дієвих методів співробітництва задля міжнародної стабільності;
  • 4) посилення ролі ТНК, діяльність яких виходить за національні межі;
  • 5) інтенсивний розвиток процесів регіональної економічної інтеграції;
  • 6) інтенсивний розвиток економічних відносин між юридичними особами різних країн;
  • 7) загострення глобальних проблем розвитку людської цивілізації. Всі ці проблеми повинні вирішити національні уряди, які повинні впливати на детермінанти національної конкурентоспроможності, які являють собою комплексну систему, яка знаходиться в постійному розвитку і впливають один на одного.

Висновки

  • 1. Сучасний світ надзвичайно складний і динамічний. Визначальним є посилення процесу глобалізації, тобто збільшення взаємодії економічних, політичних, соціальних, культурних, правових та інших факторів. Зміст глобалізації зводиться до неминучості повної планетарної інтеграції, переходу від безлічі держав, народів, націй і культур до єдиної світової держави. По суті, під терміном “глобалізація” розуміється взаємозв'язок процесів інтернаціоналізації економиш, розвитку єдиної системи світового зв'язку, зміни й ослаблення функцій національної держави, активізації діяльності транснаціональних недержавних утворень, у тому числі таких, як етнічні діаспори, релігійні рухи, мафіозні групи. Тому підходи до аналізу глобалізації повинні бути найрізноманітніїиими – онтологічними, феноменологічними, антропологічними, аксіологічними, метафізичними тощо.
  • 2. За визначенням ООН, глобалізація – це загальний термін, що позначає усе більш складний комплекс трансграничних взаємодій між фізичними особами, підприємствами, інститутами і ринками, що виявляються в розширенні потоків товарів, технологій і фінансових засобів, у неухильному зростанні й посиленні впливу міжнародних інституцій, громадянського суспільства, у глобальній діяльності транснаціональних корпорацій, у значному розширенні масштабів трансграничних комунікаційних та інформаційних обмінів, насамперед через Internet, у трансграничному перенесенні захворювань і екологічних наслідків і в усе більшій інтернаціоналізації певних типів злочинної діяльності. Під “глобалізацією” можна розуміти поступове перетворення світового простору в єдину зону, де безперешкодно переміщуються капітали, товари, послуги, вільно поширюються ідеї і пересуваються їхні носії, стимулюючи розвиток сучасних інститутів, шліфуючи механізми їхньої взаємодії.
  • 3. Глобалізація – це утворення міжнародного правового і культурно-інформаційного поля, інфраструктури міжрегіональних, у тому числі інформаційних обмінів. Сьогодні дати чітке і єдине визначення глобалізації складно, різні питання цього процесу є предметом вивчення багатьох наук, кожна з яких має свій науковий дискурс. Крім того, необхідно прийняти до уваги, що глобалізація є історичним процесом, що розвивається протягом сторіч і цей ще незавершений.
 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші