Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політологія arrow Сучасні міжнародні системи та глобальний розвиток
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Плюси і мінуси вступу України до НАТО

Орієнтація України до Європи і аналогічно до НАТО відкриває перед Україною кращі перспективи в плані формування в ній процесів, які забезпечують перехід суспільства від індустріального до постіндустріального розвитку, а також входження її до сучасної глобальної системи міжнародного поділу праці. Інтеграція до Європи – це інтеграція до найрозвиненішої на сьогодні євроатлантичної структури колективної безпеки, на шляху до якої можна утвердити мир і демократію. Для України, щоб стати дійсно європейською державою, необхідно докорінно реформувати свій господарський комплекс, змінити засади його функціонування, забезпечити конкурентоспроможність своєї економіки на європейському ринку, європейські стандарти виробництва і рівня життя, побудувати демократичне громадянське суспільство, змусити владу поважати громадян. НАТО є не лише військовою, а й потужною економічною структурою. Економічне співробітництво в рамках НАТО ґрунтується на розумінні того, що тривалий політичний консенсус несумісний з економічним протистоянням і що усі члени Альянсу повинні прагнути взаємодії в економічній і політичній сферах і проводити консультації з усіх питань, які стосуються їхніх спільних інтересів. Економічне і військове співробітництво України з НАТО є взаємовигідним для обох сторін. Нині НАТО є найбільш надійним і налагодженим інструментом європейської безпеки. Саме з усвідомлення цього слід будувати стратегію партнерства України і НАТО.

Правові засади НАТО визначає Північноатлантичний договір (Вашингтонський договір) від 4 квітня 1949 року, який було підписано 12-ма країнами відповідно до ст. 51 Статуту ООН, що декларує невід'ємне право незалежних держав на індивідуальну або колективну оборону. Вашингтонський договір підписали Бельгія, Велика Британія, Данія, Ісландія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Сполучені Штати та Франція; у 1952 р. до Договору приєдналися Греція і Туреччина, Німеччина вступила до НАТО у 1955 р., а Іспанія – у 1982 р. Сьогодні 28 держав є членами НАТО.

Головною метою НАТО є захист свободи і безпеки всіх її членів політичними та військовими засобами відповідно до Статуту ООН. Головними органами НАТО, які виробляють та приймають рішення і через які здійснюється співпраця в усіх галузях діяльності Альянсу є: Північноатлантична рада; Комітет оборонного планування; Група ядерного планування; Основні комітети НАТО (Політико-військовий комітет програми “Партнерство заради миру”, Політичний комітет, Група координації політики, Науковий комітет, Комітет з проблем сучасного суспільства, Вища рада з ресурсів, Група високого рівня, Економічний комітет, тощо).

НАТО є міжурядовою організацією, кошти для якої виділяються державами-членами НАТО. Переважна частина збройних сил та ресурсів НАТО, за винятком обмеженої кількості постійних штабів та невеликого контингенту постійних збройних сил, перебувають під командуванням і контролем своїх держав. У разі необхідності національні збройні сили частково або повністю можуть бути підпорядковані НАТО для виконання конкретних завдань. Кожна держава- член НАТО утримує дипломатичне та військове представництва в штаб-квартирі НАТО, а також цивільні та військові представництва в різних комітетах та командних структурах НАТО. Головний принцип діяльності НАТО полягає у визнанні усіма суверенними державами-членами необхідності співпрацювати задля безпеки кожного з членів. Солідарність серед членів Альянсу забезпечує те, що жодна з країн-учасниць не покладається тільки на власні зусилля у розв'язанні основних проблем своєї безпеки, НАТО дає змогу країнам-членам досягти власних цілей в питаннях національної безпеки через колективні зусилля. НАТО зобов'язує кожну державу-члена НАТО взяти на себе частину ризику і відповідальності, пов'язаних із спільною безпекою, водночас надаючи кожному з членів Альянсу можливість користуватися перевагами спільної безпеки.

Відносини “Україна-НАТО” форматуються на рівні переговорів і консультацій: НАТО висуває параметри, досягнувши яких Україна, щоб стати тільки кандидатом у члени НАТО, має шанси в найближчому майбутньому вирішити такі завдання:

  • – орієнтованою датою було визначено 2008 рік, проте багато залежить від нас самих, від проведення реформ, що відбуваються в політичній та військовій сферах;
  • – Україна на шляху до НАТО повинна реалізувати дві групи євроатлантичних принципів і задовольнити спеціальну програму вимог до країн-кандидатів в члени НАТО:
    • а) перша група євроатлантичних принципів – цінності ефективної ліберальної економіки, спроможність витримувати конкуренцію з іншими ринковими силами всередині НАТО, спроможність взяти на себе зобов'язання, яких вимагає політичний, економічний і валютний союз; демократії, свободи слова; верховенства права; свободи торгівлі; дотримання прав людини і громадянина; захист прав меншин;
    • б) друга група принципів політичної взаємодії – це відомі 10 принципів Гельсінської угоди країн-учасниць ОБОЄ, підписані в 1975 р., які є обов'язковими для країн-членів НАТО. Для реалізації всіх цих принципів необхідно 10-15 років.

Головні завдання України по шляху до вступу в НАТО:

  • – створення професійної армії (це має бути армія нової якості, армія, яка має захистити державу);
  • – прозорість військового бюджету країни та виконання фінансових зобов'язань щодо розбудови збройних сил і внесків в бюджет НАТО;
  • – впровадження інформаційних технологій і високоточної зброї, стандартизація зброї і обладнання з метою взаємосумісності країн-членів НАТО;
  • – регулярний обмін секретною інформацією між країнами- учасницями та їх захист відповідно до вимог НАТО;
  • – виконання угод, на яких ґрунтується Стратегічна концепція Альянсу;
  • – боротьба з корупцією, клановістю, бюрократизмом;
  • – наближення практики українського внутрішнього життя до стандартів ЄС.

На шляху України до НАТО багато проблем:

  • – переозброєння армії і включення її до спільного військово- промислового комплексу;
  • – конфлікти між ЄС і НАТО відносно того, хто може стати лідером в XXI столітті – Росія, Китай, Європа, Японія;
  • – згортання співробітництва з Росією;
  • – вибір між типами цивілізації та типами культур – європейською і євразійською;
  • – позиціонування держави як реального кандидата вступу до НАТО.

Шляхи і напрями оптимізації вступу України до НАТО:

  • – створити умови, за яких модернізація в сучасному українському суспільстві не буде мати зворотного характеру;
  • – оптимально захистити державні інтереси України;
  • – поєднувати розвиток внутрішнього життя країни із зовнішнім, щоб сприяти підвищенню конкурентоспроможності держави;
  • – шукати опорні точки в історії і сучасності, які відповідають менталітету українського народу;
  • – провести реформи в сфері державного управління, які 6 сприяли підвищенню ефективності гілок влади відповідно до стандартів ЄС;
  • – сприяти розвитку таких інституцій, як місцева демократія, громадянське суспільство, розвиток середнього класу;
  • – сприяти створенню стабільних умов для економічного розвитку й подоланню відставання України від розвинутих держав Європи;
  • – сприяти удосконаленню політико-правового форматування відносин Україна-НАТО.

Як свідчить соціологічний аналіз, Україна є державою, яка модернізується, проте ідея вступу до 2014 р. НАТО сприймається неоднаково:

  • 51% – заперечує доцільність вступу до Альянсу;
  • 32% – підтримують ідею вступу до Альянсу у перспективі на протязі 5-15 років;
  • 39,3% – провідною організацією у процесі забезпечення безпеки в Європі вважають ООН; 24,8- ОБОЄ; 15,2% – ЄС; 4,1% – НАТО. 52% вважають за потрібне якнайвище вступити до ЄС. Зараз дані кардинально змінені.

На думку переважної більшості респондентів, Україна повинна прагнути досягнення амбіційних цілей: увійти в “двадцятку найбільш економічно розвинутих країн світу – 31,4% або стати політичним і економічним лідером у своєму регіоні – 33,4%.

Сьогодні мова має йти про нове позиціонування України в геоекономіці з тим, щоб в результаті була змінена сама якість участі країни в міжнародних економічних процесах, враховуючи нову розстановку сил у світовій економіці. У період з 1970-х-1990-х pp. характерною рисою розвитку світового господарства у цілому було постійне зниження темпів приросту ВВП. З 4,6% у 1960-і pp. цей показник знизився до 3,5% у 1970-і роки, 2,9% – у 1980-і та 2,6% в 1990-і pp. Ще нижчими були темпи зростання в розвинених країнах світу. У 2006 р. на частку провідних індустріальних країн Заходу – “великої вісімки” – припадало 41% світового ВВП, тоді як 50 років тому – 51%. Зниження питомої ваги "сімки” у світовій економіці на 10 відсоткових пунктів, або на 1/5, не було різким, але ж воно відбулося навіть при тому, що за вказаний період припало “економічне диво” у ФРН і Японії, а Італія і Франція за темпами зростання не відставали. Отже, в перспективі лідерство Заходу в геоекономіці не гарантоване. З кінця 1980-х pp. до початку XXI ст. в результаті перемоги Заходу в “холодній війні” спостерігалося економічне, ідеологічне та геополітичне лідерство країн ліберально-демократичного капіталізму. Воно супроводжувалося перерозподілом на користь Заходу економічних, фінансових, людських та інтелектуальних ресурсів, які в масовому порядку перетікали в США і Західну Європу. Водночас під час розширення ЄС починає давати збої європейський проект. Даються взнаки прогресуюче старіння населення й агресивне небажання численних емігрантів з колишніх колоній асимілюватися в європейському культурному середовищі. Спроби прийняти Конституцію ЄС були заблоковані громадянами Нідерландів і Франції, а намагання виробити єдину зовнішню політику за найменшим спільним знаменником призводить до відносного послаблення об'єднаної Європи. Обмеженість ресурсів для підтримки розвитку в нових країнах-членах ЄС все більше орієнтує їх на використання національних ресурсів розвитку для скорочення свого відставання від країн -лідерів світу.

Слід також відмітити, що західна цивілізація не монолітна: між країнами Заходу, до яких часто відносять не тільки США і Європу, але й Японію, Австралію та інші держави, існують об'єктивні геополітичні та економічні неузгодження. Однак, при цьому, Захід намагається виступати як відносно єдина геоекономічна і воєнно- політична реальність сучасного світу. Фундаментом цієї єдності є те, що Захід є коаліцією країн, об'єднаних ідеєю підтримання та утримання власного глобального лідерства. Однак поступово ситуація змінюється: донедавна багатьом здавалося, що Сполучені Штати приречені на одноосібне лідерство і навіть гегемонію у світі, але в 2006 р. частка Євросоюзу у світовому ВВП вперше перевищила частку США.

З виходом глобалізаційних процесів за рамки західної цивілізації конкуренція набула загального характеру, а її предметом стали різні ціннісні орієнтири і навіть моделі розвитку, що створило фундаментальний виклик для усіх. На поверхню виходить такий напрям гострої конкуренції, як боротьба між двома моделями розвитку глобального капіталізму – ліберально-демократичним капіталізмом традиційного Заходу і авторитарним капіталізмом, флагманами якого завжди виступали азійські “тигри” і “дракони”. Стрімкий прогрес країн Південно-Східної Азії, Південної Кореї вважали скоріше винятком, ніж правилом. Проте бурхливе зростання Китаю не дозволяє більше займатися ескапізмом.

З відкриттям ринків Китаю та Індії, республік колишнього СРСР та арабських країн пропозиція на ринку робочої сили зросла на 3 млрд, осіб, тобто практично подвоїлася, а це – безпрецедентне зростання, Ці країни стали органічною країною світової економіки, однак основою модернізації цих країн залишається індустріалізація. У 2001-2005 pp. темпи зростання промислового виробництва випереджали збільшення обсягу вироблених послуг у Китаї, Індії, Малайзії, Монголії, В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі, Таїланді, Туреччині, Ірані, Пакистані, Бангладеш, Узбекистані і Туркменістані. В Сінгапурі, на Філіппінах, в Індонезії та Республіці Корея промислове зростання за темпами незначно поступалося динаміці третинної сфери. На відміну від нових індустріальних країн і країн, що розвиваються, таких, як Бразилія, Росія, Індія і, особливо, Китай, Україна поки що не змогла пробитися на широкий світовий ринок і зайняти на ньому власні на дійні ніші з постачання готової, а не сировинної промислової і сільськогосподарської продукції.

Так, на 1 січня 2007 р. внутрішня поточна дебіторська заборгованість становила 357,5 млрд, грн., кредиторська – 416,8 млрд, грн. В Україні, на відміну від західних держав, де помітна тенденція до зниження рівня національних заощаджень, валові заощадження становлять не менше 25% ВВП, чисті – 14-15% ВВП, що є великим, але ще не мобілізованим ресурсом розвитку. В Україні у структурі реальної економіки на споживчий сектор до 2014 р. припало 19,7%, інвестиційно-інноваційний – 18,2%, енергосировинний – 23,8%, інфраструктурний – 19,7%. Що стосується світової економіки, зокрема розвинутих країн, то в них на споживчий сектор припадає до 50% ВВП, інвестиційно-інноваційний – до 20%, енергосировинний – до 7%, сектор інфраструктури – до 30%. Відставання України обумовлено надто низькими частками споживчого сектора та сектора інфраструктури, надто великою часткою енергосировинного сектора; проте найбільші проблеми – в інвестиційно- інноваційному секторі. В Україні відсутній ефективний механізм конвертації заощаджень в інвестиції, тому актуальним залишається перехід від факторної до інвестиційної моделі з наступним розширенням інноваційних факторів розвитку. Якщо економіка залишиться сировинною (за підсумками 1 півріччя 2007 р. частка сировинної продукції в обсязі реалізованої продукції добувної та переробної промисловості склала 68,5%, а інвестиційної – лише 14%), то економічне зростання ніколи не зможе перетворитися на економічний прогрес. Проте в Україні є необхідні передумови не тільки для економічного зростання, але й для економічного і соціального процвітання. Насамперед це значні людські, технологічні, виробничі і природні ресурси: підприємливі та освічені люди нового покоління, виробничий і науково-технічний потенціал, що слугує стартовим майданчиком переходу до зростання, яке створює конкурентну основу економіки. Ключове завдання – перехід від експортно-сировинного до інвестиційно-інноваційного типу економічного розвитку.

Навколо вступу України до НАТО ведуться гарячі дискусії:

  • 1) Політика України відносно НАТО не відповідає інтересам України, що місце України в лоні країн СНД, перш за все з Росією: збалансовані і гармонічні відносини з Росією Україна розглядає як невід'ємну частину інтеграції до Європейського Союзу;
  • 2) Європейська політика США направлена на послаблення монолітності Євросоюзу: вступ України в НАТО, за яке виступає Вашингтон, слугує не інтересам укріплення безпеки України, розширення воєнної присутності в Європі; після завершення холодної війни воєнний характер НАТО залишився таким, яким і був: пропагуючи стабілізацію в регіонах реальних (Балкани) і уявних (країни Балтії, Польща) конфліктів в Європі він слугує засобом забезпечення гегемонії США над Європою і запобігання створення власних потужностей Європейського Союзу в рамках загальної політики в сфері безпеки і Оборони (ОПБО);
  • 3) Більшість визначних політиків вбачає місце України в Євросоюзі, так як Україна як єдина європейська держава у порівнянні з Росією і Молдовою може розглядатися як кандидат на членство в Євросоюзі;
  • 4) Вступ України в НАТО більшість населення розглядає: а) як нову хвилю розширення НАТО на Схід; 6) як геостратегічну ініціативу США, направлену проти Росії.

Таким чином, до вступу України до НАТО слід відноситися діалектично: 1) якщо цей вступ буде на користь Україні, то такий вступ буде довгоочікуваний для України; 2) якщо вступ України до НАТО буде суперечити внутрішнім і зовнішнім інтересам України, то цей вступ буде одіозним (небажаним). Але ж давайте замислимося над тим, що в 2003 році у НАТО були прийняті 7 держав Центральної і Східної Європи – Болгарія, Румунія, Словакія, Словенія, Латвія, Литва і Естонія.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші