Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Право arrow Експертизи у судочинстві України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Спеціальні знання та форми їх використання у судочинстві

Зміст поняття "спеціальні знання" може бути найбільш повно розкрито тільки в контексті з елементами процесу доказування. Доказування в адміністративному, господарському, кримінальному та цивільному судочинстві здійснюється на основі законів логіки і за допомогою доказів, якими є фактичні дані, отримані у передбаченому законом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (ст. 84 КПК) або будь- які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у судовій справі, та інші обставини, що мають значення для її правильного вирішення (ч. 1 ст. 69 КАС, ст. 57 ЦПК, ст. 32 ПІК). Ці дані встановлюються: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі.

Правові межі використання спеціальних знань в адміністративному, господарському, кримінальному та цивільному судочинстві визначаються законом і судом з урахуванням правил належності, допустимості, достовірності й достатності доказів для вирішення конкретної справи або кримінального провадження. Правило належності полягає в тому, що суд повинен досліджувати лише ті докази, котрі відносяться до справи або кримінального провадження. Це правило дозволяє правильно визначити обсяг доказового матеріалу, усунути з процесу все зайве, що не відноситься до справи і не потрібне для її правильного вирішення. Під допустимістю доказів слід розуміти придатність доказів з точки зору законності джерела, методів і прийомів отримання відповідної інформації у справі. Достовірність – це точна відповідність встановлених обставин справи фактичним обставинам, що мали місце. Уже на етапі формування предмета доказування у справі можуть стати потрібними спеціальні знання, а їх невикористання або неправильне використання призводять до судових помилок. Достовірність доказів оцінюється судом. Тут також необхідно дотримуватися певних правил щодо доброякісності джерела доказової інформації й зіставленості доказів. Достатність доказів – це якісна характеристика процесу (стану), яка дозволяє із сукупності доказів дійти однозначного висновку та вирішити справу по суті. Кінцевий висновок суд отримує, виходячи з даних, котрі, з одного боку, надані сторонами (у тому числі й за сприянням суду), а з іншого – є достатніми для вирішення справи. Суд у сучасних умовах повинен встановлювати фактичні обставини справи, з високим ступенем ймовірності наблизитися до розуміння сутності досліджуваного явища (достатнього для формування внутрішнього переконання й винесення законного й обґрунтованого рішення) й вживати для цього передбачених процесуальним законом заходів. На встановлення обставин справи та їх оцінку і спрямований весь процес доказування.

Досягнення істини за сучасних умов змагальності передбачає встановлення не всіх фактичних обставин, пов'язаних із правовідносинами, що розглядаються, а лише тих, котрі, відповідно до норм, які застосовуються, достатні для винесення обґрунтованого рішення у справі. Принцип неупередженості судових доказів означає, що жодний доказ заздалегідь не має для суду більшої доказової сили, ніж інші. Результати оцінки судом доказів викладаються у мотивувальній частині рішення, де суд повинен зазначити ті докази, на яких ґрунтуються його висновки. Якщо суд, оцінивши докази, встановить, що ті або інші надані матеріали не підтверджують обставин, на які сторони посилаються як на підстави своїх вимог і заперечень, він повинен у рішенні обґрунтовано мотивувати свій висновок про це. Отже, незважаючи на наявність потреби у спеціальних знаннях, проведенні дослідження з метою отримання доказової інформації, можливим є винесення судового рішення на основі інших доказів (пояснень сторін, показань свідків, письмових і речових доказів), а не виключно на основі експертного висновку.

Процесуальне законодавство України не розкриває змісту поняття "спеціальні знання". У ст. 69 КПК йдеться про використання наукових, технічних або інших спеціальних знань, зумовлене потребою вирішення певних питань за допомогою експертизи. У ст. 41 ГПК визначено, що для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу. Частиною 1 ст. 81 КАС передбачено, що для з'ясування обставин, які мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд може призначити експертизу. У ч. 1 ст. 143 ЦПК йдеться про те, що для з'ясування обставин, які мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі. Не розкриває змісту поняття спеціальних знань і постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах", в якій судам вказується лише на неприпустимість призначення експертизи у випадках, коли з'ясування певних обставин не потребує спеціальних знань.

Спеціальні знання – це не якась об'єктивізована аморфна сума результатів людського пізнання, а диференційовані за ступенем пізнання даного галузевого предмета науки, рівнем оволодіння суб'єктом судочинства та процесуальною компетенцією цих суб'єктів знання, які можуть і повинні використовуватись у доказуванні фактів, необхідних для встановлення об'єктивної судової істини. Поняття "спеціальні знання" є галузевим юридичним. Необхідність його введення зумовлена діяльністю юрисдикційних органів з метою вирішення завдань, що перед ними ставляться. Особливими ознаками, що характеризують спеціальні знання, є такі: ці знання не є загальновідомими, загальнодоступними та одиничними; вони набуваються особою у процесі теоретичної та практичної підготовки до конкретної діяльності; неодноразово використовуються; надаються не в прямій, а у опосередкованій формі; залучаються до процесу в установленому законом порядку за наявності у учасників процесу потреби в такого роду знаннях; використовуються у передбачених процесуальним законодавством формах; їх використання пов'язане з певним рівнем освіти та/або підготовкою, а також професіональним або іншим досвідом; такі знання сприяють забезпеченню винесення законного й обґрунтованого акта органів досудового розслідування та суду як органу судової влади.

Слід зазначити, що спеціальні знання – це категорія, яка означає таку сукупність знань, з якою учасники процесу доказування, як правило, не знайомі (адже неможливо осягнути неосяжне). Відповідно до сучасної юридичної доктрини, спеціальні знання – це знання, які не є загальновідомими, не мають масового поширення і якими володіє обмежено коло фахівців. У широкому значенні слова фахівець – це особа, яка володіє спеціальними знаннями і може набувати різного процесуального статусу, тобто може брати участь в адміністративному, господарському, кримінальному або цивільному процесі і як спеціаліст, і як експерт.

Слід чітко відмежовувати у функціональному аспекті спеціальні знання як результат професійної підготовки і певну спеціалізовану освіченість окремих людей від передбачених процесуальними законами спеціальних знань, які, маючи за своїм змістом повну тотожність з першими, можуть використовуватись у точно встановлених законом формах і межах. Тобто є повністю індиферентними до становища носія цих знань і їх споживачів, перетворюючись на процесуально-правову категорію, використання якої передбачено лише визначеними суб'єктами і у встановлених процедурах, що у кожному випадку їх застосування потребує наявності одного з передбачених суб'єктів, засвідчення його компетентності, а також узаконених шляхів одержання бажаного результату.

До процесуального визначення спеціальних знань обов'язково має включатись їх загальнонаукове поняття як неодмінна змістова основа поняття процесуального, а останнє повинно визначати лише межі і форми особливого використання цих знань у судочинстві та юридично значущі наслідки такого використання. Спеціальними знаннями в адміністративному, господарському, кримінальному та цивільному судочинстві є знання і навички, одержані в результаті фахової освіти та/або практичної діяльності в будь-якій галузі науки, техніки, мистецтва або ремесла, які використовуються визначеними законом учасниками процесу в межах наданих кожному з них повноважень для вирішення за певною процедурою процесуальних завдань. Таке визначення спеціальних знань максимально точно відповідає теоретичним положенням наукознавства, законодавства і практики залучення спеціальних знань до відправлення правосуддя.

Юридична мета використання спеціальних знань передбачає, що такі знання використовуються для формування доказової інформації та для її перевірки й оцінки процесуально уповноваженими на те особами. За цим критерієм (юридична мета використання) здійснюється розподіл форм використання спеціальних знань на процесуальні та непроцесуальні. Так, якщо при використанні спеціальних знань формується новий доказ або перевіряється раніше отриманий, то в даному випадку це процесуальний спосіб використання спеціальних знань. Якщо спеціальні знання застосовуються для формування внутрішнього переконання суб'єкта доказування для оцінки доказової інформації, то в такому випадку йдеться про непроцесуальну форму використання спеціальних знань.

Потреби судочинства і рівні спеціальних знань зумовлюють питання про процесуальні форми їх застосування і розмежовування компетенції суб'єктів – носіїв спеціальних знань. Доказування у процесі перш за все і головним чином пов'язується з наявністю самостійних процесуальних інтересів окремих учасників, що є підставою для надання їм права або права і обов'язку збирати і подавати юридичні докази, а також оцінювати їх з метою відстоювання своєї правової позиції чи прийняття передбачених законом рішень. Законодавець за цим принципом встановив точний перелік таких учасників, який не підлягає ні обмежувальному, ні поширювальному тлумаченню. Використовувати спеціальні знання можуть і не перелічені законодавцем у ГПК, КАС, КПК, ЦПК учасники процесу, але в приватному порядку, і результати такого застосування не матимуть ніякого юридичного значення, якщо вони не переведені у процесуальне русло у відповідній формі, за відповідною процедурою компетентними особами. Та й серед суб'єктів доказування наданим їм правом практично користуються, за рідкісними винятками, лише суб'єкти, для яких це є професійною діяльністю. Кількість випадків безпосереднього використання у своїй діяльності спеціальних знань всіма суб'єктами доказування разом узятими, порівняно з постійною професійною діяльністю спеціалістів та експертів, які залучаються до участі в процесі суб'єктами доказування, є відчутно невеликою. Тому, вивчаючи процес і наслідки застосування в судочинстві спеціальних знань, не можна залишити поза увагою класифікацію суб'єктів пізнання і доказування, розмежування їх компетенції та юридичне значення результатів їх діяльності.

Підстави використання спеціальних знань формалізовані і включають матеріальну правову підставу і процесуальну підставу. їх застосування потребує правильного визначення судом предмета доказування у справі (адміністративній, господарській, цивільній) або у кримінальному провадженні й виявлення необхідності у використанні спеціальних знань і навичок обізнаних осіб. Підставою використання спеціальних знань виступає потреба в них з метою отримання доказової інформації у справі: шляхом встановлення у процесі дослідження фактів-доказів, котрі іншим шляхом не можуть бути отримані (експертиза); шляхом використання спеціальних знань для надання консультацій, роз'яснень, допомоги у формулюванні питань експерту або вчинення інших процесуальних дій.

Законодавцем не передбачено в одній чи окремо взятих нормах закону загальних положень, які регламентують діяльність і спеціаліста, і експерта як учасників будь-якого процесу. Навпаки, в адміністративному, кримінальному та цивільному процесах акцент зроблено на різних цілях залучення спеціалістів і експертів, відповідно, і на розбіжностях у процесуальних правах і обов'язках, а також на процесуальному значенні результатів застосування такими фахівцями своїх спеціальних знань.

Правовий стан спеціалістів та експертів у процесуальному (адміністративному, господарському, кримінальному, цивільному) законодавстві України дозволяє дійити висновку, що ними є особи, які володіють спеціальними знаннями й навичками і не заінтересовані у справі, що вирішується судом, або у кримінальному провадженні під час досудового розслідування. До них відносять експерта та спеціаліста (статті 66, 67 КАС, ст. 31 ГПК, статті 69, 71 КПК і статті 53, 54 ЦПК). Діяльність експертів і спеціалістів підлягає контролю з боку суду. Власне ж самі знання як такі, перебувають за межами будь-якого процесу (адміністративного, господарського, кримінального або цивільного) і, відповідно, не регламентуються правовими нормами.

Вітчизняне законодавство визначає юридичний статус експерта як самостійного суб'єкта процесу, який має власний обсяг процесуальних прав та обов'язків, що відрізняють його від інших суб'єктів процесуальної діяльності. Характерною рисою такого суб'єкта процесу є об'єктивна незаінтересованість у кінцевому вирішені справи, що обумовлено його функцією представлення суду особливого доказу – експертного висновку. Специфічним також є те, що експерт заздалегідь (a priori) не має доказової інформації – він отримує її в ході спеціального дослідження за допомогою своїх спеціальних знань. Отже, правовий статус експерта підпорядкований меті процесу і складається з його компетенції, визначеної процесуальними обов'язками, правами і правовими гарантіями належної реалізації ним своїх прав та обов'язків, а також його незалежності. Оскільки експерт не є стороною процесу, не має особистої юридичної заінтесованості у вирішенні справи, його участь у процесі обумовлюється не правами, а обов'язком дати об'єктивний висновок з поставленого перед ним питання.

Щоб здійснювати експертну діяльність на професійній основі, її суб'єкт повинен не тільки бути компетентним, а й відповідати певним вимогам, які визначають його компетентність, кваліфікованість. Загальні кваліфікаційні вимоги до судового експерта встановлені ст. 10 Закону України "Про судову експертизу", в якій зазначено, що судовими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань. Атестовані відповідно до Закону України "Про судову експертизу" експерти включаються до державного Реєстру атестованих судових експертів, ведення якого покладається на Міністерство юстиції України. Орган або особа, які призначили судову експертизу, можуть доручити її проведення судовим експертам, яких внесено до державного Реєстру атестованих судових експертів.

Судовими експертами державних спеціалізованих установ можуть бути фахівці, які мають відповідну вищу освіту, освітньо- кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності. Для цього створюються експертно-кваліфікаційні комісії й експерти складають кваліфікаційні іспити. В Україні такі комісії створюються на підставі наказу Міністра юстиції України від 15 липня 1997 р. "Про експертно-кваліфікаційні комісії та атестацію судових експертів" і діють на підставі Положення про експертно-кваліфікаційні комісії та атестацію судових експертів, яким передбачено, що для присвоєння кваліфікації та кваліфікаційного класу фахівці державних установ повинні мати вищу освіту, пройти відповідну підготовку в галузі судової експертизи, знати чинне законодавство та інші нормативні акти, які регулюють порядок призначення і проведення судових експертиз (розділ IV, п. 1.1). Цим же Положенням передбачено, що фахівці підприємницьких структур і громадяни повинні мати підготовку з наукових, технічних або інших спеціальних галузей знань, з яких вони мають намір атестуватись як судові експерти, володіти правовими основами судової експертизи та обов'язково пройти стажування в науково-дослідних інститутах судових експертиз. Але у зв'язку із змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про судову експертизу" від 9 вересня 2004 р., підприємництво як одна з форм судово- експертної діяльності виключено, однак категорія "громадяни" може стосуватися передбачених ст. 7 Закону України "Про судову експертизу" судових експертів, які не є працівниками державних спеціалізованих установ.

Законодавцем передбачено й інший вид процесуального застосування спеціальних знань – залучення спеціаліста до проведення слідчих (розшукових), негласних слідчих (розшукових) дій та судових дій, де він застосовує ці знання і навички для сприяння у виявленні, закріпленні та вилученні предметів і документів, застосуванні технічних засобів, а також надає допомогу в постановці запитань експерту і надає роз'яснення сторонам і суду з питань, що входять до його професійної компетенції. Відомості про факти, встановлені спеціалістом, та його роз'яснення фіксуються у протоколі відповідної слідчої або судової дії, а тому участь спеціаліста у слідчих і судових діях є процесуальною формою використання спеціальних знань.

Спеціаліст у загальному розумінні – це особа, яка професійно володіє певним фахом. У правозастосовній практиці в якості спеціаліста виступають будь-які особи, чиї спеціальні знання необхідні для визначення природи, сутності, властивостей об'єктів, явиш, пізнання котрих необхідне для встановлення істини. Процесуальне поняття спеціаліста дано у відповідних статтях процесуальних кодексів України: КАС (ст. 67), КПК (ст. 71), ЦПК (ст. 54), але в них немає тлумачення змісту спеціальних знань, якими він повинен володіти. Однак зазначається, що до його професіональної компетенції входять знання й навички застосування технічних засобів і надання консультацій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок. У ГПК немає статті, яка б визначала статус спеціаліста у господарському процесі. Його ст. ЗО визначає, що в судовому процесі можуть брати участь посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. Ці особи мають право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, брати участь в огляді та дослідженні доказів, тобто йдеться про фахівців у певній галузі знань, які надають допомогу суду в з'ясуванні питань, що потребують застосування спеціальних знань у науці, техніці тощо.

Спеціаліст і особи, які беруть участь в адміністративному, господарському, кримінальному, цивільному судочинстві, мають рівні процесуальні права і обов'язки, а саме: знати про дату, час і місце судового розгляду справи; ознайомлюватися з матеріалами справи; заявляти відводи; давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення; брати участь у дослідженні доказів; висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду справи або кримінального провадження, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі; ознайомлюватися з технічним записом, журналом судового засідання, протоколом про вчинення окремої процесуальної дії і давати письмові зауваження до них тощо.

Подібність двох учасників процесу – експерта і спеціаліста – полягає у наявності у них спеціальних знань і навичок у різноманітних сферах діяльності, крім того вступ експерта і спеціаліста в адміністративний, господарський, кримінальний та цивільний процес, а також виконання їх функцій процесуально регламентовані. Проте між цими учасниками процесу є суттєві відмінності:

  • – за виконуваною функцією – експерт проводить дослідження наданих об'єктів, а спеціаліст надає допомогу у виявленні й фіксації таких об'єктів, здійсненні певних процесуальних дій, консультує;
  • – за кінцевим результатом діяльності – результатом діяльності експерта є отримання нових фактичних даних й оформлення їх у вигляді висновку експерта, що є самостійним джерелом доказів, а спеціаліст нові фактичні дані не встановлює, і його висновок не є самостійним доказом в адміністративній, господарській, цивільній справі або джерелом доказів у кримінальному провадженні.

За класифікацією доказів висновок експерта належить до особистісних джерел доказів. Тобто факти (докази), зазначені у висновку, відбивають елементи події минулого або її наслідки не безпосередньо, а відтворюються експертом, який ці елементи пояснює, інтерпретує і подає суб'єктам доказування як похідні знання про факти, встановлює нові дані, котрі є доказами у справі. Тому висновки експерта, якщо немає обґрунтованих мотивів для незгоди з ними, повинні сприйматися на віру і використовуватися в доказуванні як результат дослідницької роботи авторитетного спеціаліста. Отже, висновок експерта як самостійний судовий доказ у справі може бути лише результатом проведення судової експертизи, призначеної та проведеної у суворій відповідності з правилами адміністративного, господарського, кримінального або цивільного процесуального законодавства. Експертний висновок, отриманий поза процесом або з порушенням вимог до форми, змісту, статусу експерта (об'єктом його процесуальних обов'язків, прав та юридичної відповідальності), не набуває, відповідно, й статусу експертного висновку як судового доказу.

Висновок експерта відрізняється від інших засобів доказування за такими ознаками: а) є результатом спеціального дослідження (судової експертизи), яке здійснюється з використанням наукових методів та методик; б) його складає спеціальний суб'єкт – судовий експерт; в) формується на основі використання спеціальних знань, у ньому експерт повідомляє суд про факти, встановлені ним на основі використання даних тієї чи іншої галузі науки, техніки, мистецтва; г) містить не довільну інформацію, а відповіді на конкретні питання, поставлені судом; г) висновок містить об'єктивне відображення та оцінку обставин справи; д) інформація, що міститься у висновку, отримується після відкриття провадження у справі або у разі забезпечення доказів до моменту подання позову; є) висновок треба складати з додержанням вимог адміністративної, господарської, кримінальної та цивільної процесуальної форми.

Висновок експерта – це письмовий документ, який містить відомості про обставини, що мають значення для справи (кримінального провадження), які встановлено експертом при дослідженні наданих йому матеріалів із застосуванням спеціальних знань. Він повинен бути належним чином оформлений й відповідати певним вимогам, а саме: наукової обґрунтованості, аргументованості і переконливості; послідовності, якісності, конкретності, простоті викладення процесу дослідження і тих висновків, яких дійшов експерт; грамотності й культурі оформлення висновку, недотримання яких може призвести до втрати його доказового значення.

Сьогодні законодавство України все більше наближається до міжнародних стандартів, що передбачає, в межах змін, які відбуваються в реформуванні системи судочинства, удосконалення всіх сфер законодавства, в тому числі й законодавчих норм, якими врегульовано судово-експертну діяльність. Сучасне законодавство України в межах здійснюваної правової реформи спрямовано також на підвищення ролі й переоцінку значущості інституту судових експертиз, без яких не може бути ефективним розгляд адміністративної, господарської, цивільної справи або кримінального провадження.

Специфіка судово-експертної діяльності полягає в тому, що незалежно від виду судочинства – будь-το кримінальне, цивільне, адміністративне, конституційне, така діяльність відзначається єдністю за своєю методичною основою. Єдиними є загальні закономірності, що вивчаються у межах материнських наук, з яких вийшли і завдяки яким розвинулись відповідні види судової експертизи. Це, в свою чергу, слугує основою для створення об'єктивних і універсальних експертних методик. Об'єкти експертних досліджень, що мають єдину матеріальну природу, досліджуються експертами за єдиними методиками, незалежно від того, для забезпечення потреб якого виду судочинства призначено експертизу. Окрім єдності методичних засад судово-експертної діяльності існує подібність правових аспектів експертизи в кримінальному, цивільному, адміністративному процесах. Це дістає вияв у вимогах, що ставляться до експерта як учасника судочинства, у загальному обсязі прав експерта і нормативному визначенні статусу окремих процесуальних видів експертиз, у вимогах, які висувають до структури й змісту висновку експерта, в можливості допиту експерта під час досудового розслідування чи в суді з метою отримання від нього пояснень з приводу висновку, зробленого за результатами дослідження. Відрізняють експертизи в різних галузях судочинства лише процедури підготовки й призначення експертизи, що традиційно властиві кожному з її видів, а також відмінності у правах учасників експертизи, що зумовлено специфікою діяльності суб'єктів різних видів правовідносин. Саме ці особливості, деякі відмінності в регламентації порядку призначення й проведення експертизи та використання її результатів і зумовлюють неможливість використання висновку експерта, отриманого в одному процесі, наприклад у цивільному, для використання як джерела доказу в кримінальному процесі.

Закон України "Про судову експертизу" заклав загальні нормативні основи судово-експертної діяльності безвідносно до того, яким є вид судочинства, під час якого застосовують експертні знання. Правовий інститут судової експертизи є комплексним міжгалузевим інститутом, що об'єднує в різних видах процесуальних галузей права низку подібних нормативних положень, які покликані регулювати суспільні відносини, що виникають з приводу підготовки, призначення і проведення експертизи, отримання висновку експерта та його використання в інтересах правильного вирішення справи. Законодавець поширює дію низки положень Закону і на недержавну судово-експертну діяльність, оскільки до її суб'єктів віднесено відповідно до ст. 7 Закону не лише штатних працівників державних спеціалізованих установ, а й експертів, які не є працівниками зазначених установ. Це надає Закону універсальний характер і забезпечує відносно цілісне й чітко визначене регулювання відносин, що виникають у зв'язку з проведенням судової експертизи.

Сутність судової експертизи полягає в аналізі експертом за завданням слідчого (прокурора), судді, клопотанням адвоката наданих йому матеріальних об'єктів (речових доказів), а також різноманітних документів з метою встановлення фактичних даних, що мають значення для правильного вирішення кримінального провадження або адміністративної, господарської чи цивільної справи. За результатами дослідження експерт складає висновок, котрий є одним із передбачених законом джерел доказів, а фактичні дані, що містяться в ньому, – встановленими доказами.

Термін "експертиза" відносять до так званого загальносистемного терміна, він має полісемію, тому його часто вживають у різноманітних галузях людської діяльності й суспільної практики без урахування його значення й значущості. На сучасному етапі розвитку суспільства терміном "експертиза" позначають множинність суспільних явищ у різноманітних предметних галузях діяльності людини. За гносеологічною природою експертиза – це різновид практичного пізнання конкретних фактів, явиш з використанням положень науки, наукових засобів і методів за науково розробленою і апробованою практикою методикою. Основою експертизи як дослідження є як відомі (вихідні) емпіричні дані, так і наукові факти, які дозволяють встановити предмет експертизи, виявити види зв'язків між емпіричними даними, визначити можливості існування шуканого факту. Основою категорії "експертиза" є категорія спеціального дослідження, тому що без дослідження не може бути експертизи. Висновок експерта не може бути складено, якщо не проведена хоча б одна дослідницька операція над хоча б одним об'єктом експертизи і не отримана хоча б одна категорична відповідь за сформульованим експерту запитанням, незалежно від того, позитивною чи негативною за змістом вона є.

Термін "експертиза", який застосовують у нормативних правових актах, позначає процесуальну, процедурну або регламентовану дію, котра має відповідати обов'язковим вимогам, сформульованим у процесуальному законі, нормативній процедурі або затвердженому регламенті. У зв'язку з цим термін "експертиза" повинен мати юридичну інтерпретацію (проекцію) як основну в разі його офіційного застосування. Поняття "судова експертиза" являє собою проекцію поняття "експертиза" в предметній галузі, позначеної терміном "судова діяльність". Будь-яка експертиза – це насамперед застосування спеціальних, професійних знань, перевірених досвідом. Експертиза має як родові, так і видові ознаки. Родові ознаки дістають вияв у сучасній практиці застосування судових експертиз у різних галузях знань.

Особливий статус має державна експертиза, наприклад: державна екологічна експертиза проектів, реалізація яких без попереднього аналізу може спричинити негативні наслідки в навколишньому середовищі; державна експертиза запасів корисних копалин; державна експертиза умов праці тощо. Терміном "державна експертиза" позначають також спеціалізовані організації, що здійснюють спеціальні дослідження у тій або в іншій галузі, наприклад державна експертиза проектів Міністерства з надзвичайних ситуацій. Експертизи проводять у межах окремих відомств, які розробляють відповідні рекомендації. До їх числа можна віднести: військово-лікарняні експертизи Збройних Сил, МВС та СБ України, медико-соціальну експертизу тощо. У музейній практиці має місце проведення експертизи витворів художнього мистецтва на предмет розрізнення оригіналу від копій, у процесі якої застосовують доволі складну технологію, засновану на хімічному аналізі, мікроскопічних дослідженнях, рентгеноструктурних дослідженнях шарів фарби, наповнювачів тощо. В архівній справі традиційною стала експертиза цінності документів для визначення того, які з них підлягають передачі до державного архіву. Отже, експертиза може мати своїм предметом обставини і елементи різних сфер практичної діяльності, для професійної оцінки яких потрібні спеціальні знання. Саме в такому значенні вживають це поняття в різних відомчих актах, що регулюють несудову експертну діяльність.

Судова експертиза – це особливий вид діяльності, суб'єкт якої, володіючи спеціальними знаннями, методами, засобами виявлення, фіксації, дослідження слідової інформації, що стала наслідком різноманітних форм перетворювань (фізичних, хімічних, теплових, біологічних, оптичних, соціальних, економічних тощо), перетворює (актуалізує) її у форму, зрозумілу для інших учасників процесу, з метою встановлення фактів, що мають доказове значення для будь- якої адміністративної, господарської, цивільної справи або кримінального провадження.

Судова експертиза, в аспекті її сутності, а не функціонального призначення, являє собою дослідження, в ході якого на базі використання спеціальних наукових знань (методик, приладів, інструментів) встановлюються ознаки й властивості об'єкта дослідження, провадиться їх наукова оцінка з точки зору необхідності й достатності для того, щоб сформулювати нове похідне завдання, котре і є відповіддю на вирішуване в ході дослідження питання – висновком експерта. Отже, експертизу складають три елементи: встановлення в ході дослідження ознак досліджуваного об'єкта, їх інтерпретація та висновок. У ході проведення конкретної експертизи обсяг, роль і значення окремих елементів можуть суттєво варіюватися залежно від виду й роду експертизи, але за будь-якого співвідношення завжди мають бути присутніми всі три елементи – у протилежному випадку це не експертиза, а лише застосування спеціальних знань на рівні спеціаліста.

Судову експертизу від експертиз, що здійснюються в інших сферах людської діяльності, відрізняють такі ознаки: збирання й підготовка матеріалів на експертизу, призначення і проведення її з дотриманням спеціального правого регламенту, що визначає права і обов'язки експерта, а також суб'єкта, котрий призначив експертизу, та учасників кримінального, цивільного або арбітражного процесу; проведення дослідження, заснованого на використанні спеціальних знань у різноманітних галузях науки, техніки, мистецтва або ремесла; формулювання висновку, який має статус джерела доказів у справі (кримінальному провадженні).

Визначення судової експертизи як правового інституту або комплексу процесуальних дій, не розкриває повною мірою сутності даного феномена. Справа в тому, що експерт застосовує свої професіональні знання, які відносяться до відповідної галузі людської діяльності (науки, мистецтва, техніки або ремесла). Експертизою є застосування таких знань лише у формі дослідження, яке передбачає отримання таких фактичних даних (відомостей), котрі не були відомі раніше і які іншим способом встановити не видавалося можливим. Експертиза спрямована на виявлення фактичних даних, котрі здатні підтвердити або спростувати факти, що мають юридичне значення, та їх відповідну професійну оцінку.

Незважаючи на високий науковий авторитет висновку експерта цей висновок не має наперед встановленої особливої сили (ч. З ст. 43 ГПК, ч. 2. ст. 86 КАС; ч. 2 ст. 94 КПК), переваги над іншими джерелами доказів, і слідчий, суддя, адвокат повинні оцінювати висновок за загальними правилами, а в разі встановлення певних обставин, що викликають сумніви щодо його вірогідності, можуть призначити (клопотати про призначення) повторної експертизи (ст. 85 КАС, ст. 150 ЦПК; ч. 4 ст. 42 ГПК).

Жоден із законів не встановлює конкретних критеріїв, за якими незгода суб'єктів доказування з висновком експерта могла б потягти юридичні наслідки; лише в окремих коментарях до процесуальних кодексів підстави встановлення якостей експертного висновку зводять до критеріїв вірогідності оцінки його ознак, які, в основному, не мають нічого спільного з пізнавальним актом, результатом якого є висновок. За такого підходу неважко переконатись, що, наприклад, рекомендація визначати вірогідність висновку шляхом формального встановлення стажу експерта, його наукового ступеня, аналізу дотримання процесуальних вимог тощо є дуже далекою від критерію істинності одержаного шляхом експертизи нового знання. Більш переконливим, на перший погляд, є посилання на необхідність звертати увагу в процесі оцінки висновку на його наукову обґрунтованість, правильність застосування конкретних методик і дозволеність їх використання експертом, що у разі виявлення якихось недоліків у цьому плані може викликати сумніви у вірогідності висновку, стати причиною незгоди з ним, а тому підставою для призначення повторної експертизи. Ця ознака не може бути використана в оцінці висновку як критерій його вірогідності хоча б тому, що слідчий, прокурор, адвокат, суддя не володіють і не повинні володіти спеціальними знаннями в найрізноманітніших галузях науки, техніки, мистецтва, ремесла і, отже, позбавлені можливості визначати науковість і правильність застосованої експертом методики, не будучи спеціалістами у даній галузі і не володіючи цією методикою.

З точки зору замовників експертизи, єдино можливим критерієм вірогідності висновку експерта, який у кожного суб'єкта доказування на основі законів логіки виключеного третього та достатності підстав викликає безальтернативне уявлення про істинність висновку, є відсутність сумнівів щодо його вірогідності на тлі повної та цілковитої узгодженості висновку з фактичними обставинами справи та іншими зібраними доказами. До того ж вірогідність висновку має ґрунтуватися не на простій констатації відсутності суперечності окремим фактичним даним, а на встановленій достатності і взаємному зв'язку доказів у їх системній сукупності. Саме гармонійна співзвучність висновку експерта з іншими доказами у справі (цивільній, господарській, адміністративній) або у кримінальному провадженні за умови дотримання всіх організаційних і процесуальних приписів проведення судової експертизи робить її домінуючим критерієм істинності висновку в очах нефахівців у галузі даної експертизи – слідчого, прокурора, адвоката, судді.

Основною непроцесуальною формою застосування спеціальних знань є довідково-консультативна діяльність обізнаної особи. Не- процесуальна форма такого застосування найчастіше необхідна сторонам та їх представникам до початку провадження у справі або на його початковому етапі. Для вирішення питання щодо доцільності подання позовної заяви у цивільному або господарському процесі сторони або їх представники можуть звернутися до спеціаліста і здійснити попереднє дослідження об'єктів до початку провадження у справі. У подальшому сторона, яка ініціювала дослідження, відповідно до чинного процесуального законодавства може звернутися до суду з клопотанням про визнання акта експертного дослідження або консультації спеціаліста письмовим доказом.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші