Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Право arrow Історія держави і права України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

"Помаранчева революція" 2004 р.: причини і наслідки

Довгий час, незважаючи на згадані заходи, економічну кризу, однак, подолати не вдалося. Заборгованість із заробітної плати у багатьох категорій працюючого населення, пенсій становила від одного до шести місяців, а іноді і більше; загострилася проблема безробіття, продовжувався спад промислового виробництва. Різні приватні, напівприватні структури, окремі особи, зокрема службові, за роки незалежності вивезли з України понад 320 млрд доларів; одночасно "прихватизувавши" державного майна на 120 млрд доларів.

Малоефективною, поверховою була загалом діяльність органів виконавчої влади, президентської адміністрації та його самого у справі виходу із затяжної економічної кризи. Не кращою була і робота парламенту. На це були свої причини. По-перше, майже три роки після виборів йшли довибори депутатів, внаслідок чого дещо змінилося співвідношення політичних сил у парламенті. Восени 1997 р. у Верховній Раді були представлені 22 політичні партії з їх різноманітними програмами, діяло 3 фракції і 7 депутатських груп.

Усього ж станом на березень 1997 р. в Україні було зареєстровано 41 політичну партію. Причому простежувалася тенденція до формування партій за новим принципом: якщо на початку 90-х pp. партії створювалися навколо конкретного лідера, "під когось", то з 1996 р. починається кардинально новий процес – процес об'єднання однодумців (типові приклади виникнення Народно-демократичної партії чи партій "Реформи і порядок", "Громада").

По-друге, відсутність єдності переконань, почуття справжнього патріотизму, любові до України у багатьох депутатів, небажання йти на взаємні поступки, необхідні компроміси, вперта переконаність у необхідності стояти на "своїй" правді, що правильніше визначається словом "упередженість", а звідси – непримиренні конфронтаційні позиції – все це, як і інше, робило працю парламенту малоефективною. Майже завжди, якщо фракція Руху, скажімо, висувала якусь потрібну і слушну пропозицію, – її обов'язково провалювали комуністи, чи навпаки. І ніколи не було винних. "Це вони, а не ми", – твердили депутати.

Великі надії покладались населенням України на вибори 1998 р. Уперше вибори проводились за змішаною мажоритарно- пропорційною системою. 225 депутатів обирались у одномандатних виборчих округах (за мажоритарною системою) і 225 – у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на підставі пропорційного представництва (від партій і блоків).

До виборчого бюлетеня у багатомандатному виборчому окрузі було внесено 30 політичних партій чи їх блоків. Проходили списки кандидатів тих партій чи блоків, які отримали 4 та більше відсотків голосів виборців.

Серед партій, що не пройшли по виборах за партійними списками, але були близькими до успіху, – Аграрна партія – 974 758 голосів (3,67 %); партія "Реформи і порядок" – 831 517 (3,13 %); виборчий блок "Трудова Україна" – 815 272 (3,07 %); блок "Національний фронт" (КУН, УРП, УКРП) – 720 921 (2,72 %) та ін. За рахунок одномандатних виборчих округів отримали представництво в Парламенті такі партії: Аграрна – 8; "Реформи і порядок" – 3; КУН – 3; партія регіонального відродження України – 2, УРП – 2; ХДПУ – 1; ДемПУ – 1; ХНС – 1 і ін.

Усього було зареєстровано 430 обраних депутатів. За посадою та заняттям серед депутатів було: підприємців – 141; фермерів – 89; керівників органів місцевої виконавчої влади та самоврядування – 31; керівників працівників державних підприємств – 29; працівників Секретаріату ВР -12; працівників соціально-культурної сфери – 37; працівників громадських об'єднань і організацій – 34; працівників ЗМІ – 12; керівників та працівників міністерств і відомств – 8; голів обласних Рад – 3; працівників правоохоронних органів – 3; працівників сільськогосподарських підприємств – 12; адміністрації Президента – 5; пенсіонерів –2; студентів, аспірантів – 2; робітників – 1; тимчасово непрацюючих – 3; служителів культу – 1; військовослужбовців – 1. Вчений ступінь мали: кандидатів наук – 68; докторів – 34.

За віком відбулось "омоложения" Верховної Ради: 11 депутатів входило до категорії молодих (21–30 років); віком від 31 до 40 років було 91 депутат; від 41 до 50 років – 203 депутати; від 51 до 60 років – 104. У складі парламенту стало більше жінок – 32.

На початку роботи Верховної Ради було сформовано 8 фракцій (до кінця 1998 р. їх стало 9, на березень 1999р. – 13): Компартії – 122 депутати; НДП – 56; "Громади" – 42; Народного Руху (Ю. Костенко) – 30; група "Відродження регіонів" – 27; Партії зелених – 26; "Лівого центру (СПУ)" – 24; Соціал-демократичної партії (об'єднаної) – 24; групи "Незалежні" – 18; фракції Народного Руху (В. Чорновіл) – 16; Селянської партії – 15; Прогресивних соціалістів – 14; "Реформи – Центр" – 13.

Після довиборів у парламенті на грудень 1998 р. налічувалося 448 депутатів.

Головою Верховної Ради обрано О. Ткаченка (Селянська партія), першим заступником – А. Мартинюка (КПУ), заступником – В. Медведчука (СДПУ(о)).

Парламент України розгорнув свою діяльність. Долаючи постійні політичні чвари і суперечки, які значно гальмували та зменшували ефективність діяльності Верховної Ради, вона все- таки працювала. Так, за підсумками тільки двомісячної роботи другої сесії парламенту XIV-го скликання було розглянуто понад 120 проектів законів, серед них 29 – подані Президентом, 55 – Кабінетом Міністрів, 40 – народними депутатами. Остаточно прийнято 28 законів, ратифіковано 7 міжнародних угод, одну денонсовано.

На початку грудня 1998 р. у першому читанні було схвалено дуже важливий закон про держбюджет на 1999 р. та про зміни до пенсійного законодавства. Щоправда, на розгляд у комітетах чекали своєї черги ще 650 законопроектів. До того ж з 19 законодавчих актів, прийнятих наприкінці 1998 р., на 8 Президент наклав вето.

Залишилися дуже гострими внутрішні соціально-економічні питання, невиплата зарплат, допомог. Тривожним було зростання державного боргу – на 1 жовтня 1998 р. він становив 50,5 млрд грн, із них зарубіжним країнам – 37,1 млрд, внутрішній – 13,4 млрд грн.

Отже, економічна та соціально-політична ситуація в Україні продовжувала залишатись складною. Потрібні були рішучі, кардинальні кроки для її виправлення.

Восени 1999 р. закінчувався строк повноважень Президента України. На 31 жовтня були призначені вибори. Вони мали відбуватися, на відміну від попередніх, не лише в умовах чинності Конституції України, а й нового Закону "Про вибори Президента України", яким внесено важливі зміни до цього процесу. Зокрема; змінено порядок внесення претендентів на посаду Президента. Це право отримали виключно політичні партії та збори виборців; чіткіше регламентовано процедуру голосування і підрахунку голосів; вжито додаткових заходів щодо захисту від підробки і фальсифікації виборчих бюлетенів; запроваджено принцип так званого "позитивного голосування", тобто підраховуються голоси "за"; Президент України міг бути обраний у другому турі незалежно від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні.

Виборча кампанія проходила як ніколи гостро і напружено. Було висунуто 15 кандидатів у Президенти, серед них – Вітренко Η. М., Кононов В. М., Костенко Ю. І., Кучма Л. Д., Марчук Є. К., Мороз О. О., Симоненко Π. М., Ткаченко О. О., Удовенко Г. Й. і ін.

Перед виборами зняли свої кандидатури О. Олійник і О. Ткаченко (на користь П. Симоненка).

Загальна кількість виборців становила 39 498 630 чоловік. У голосуванні взяло участь 26 305 198 чоловік, або 70,15 %. Визнано недійсними 1 037 млн бюлетенів (3,95 %), не підтримали жодного кандидата 477 019 виборців (1,81 %).

Оскільки ніхто з кандидатів не набрав, необхідної кількості голосів, то на 14 листопада було призначено повторне голосування. До виборчого бюлетеня було включено Леоніда Кучму та Петра Симоненка, які у першому турі набрали найбільше голосів.

У голосуванні взяло участь 28 231 774 виборців, тобто більше, ніж у першому турі.

За Л. Кучму проголосувало 15 870 722 виборців (56,25 %), за П. Симоненка – 10 665 420 виборців (37,80 %). Визнано недійсними 706 161 бюлетенів (2,5 %). Проти обох кандидатів подано 980 181 голос (3,44 %).

Таким чином, Президентом України на наступний п'ятирічний строк більшість населення переобрала Л. Кучму.

Ліві партії і сили, які як на парламентських виборах 1994 р., так і 1998 р. ще отримали значну кількість місць та продовжували гальмувати демократичні незалежницько-державні процеси в Україні, й далі не мислячи її у відриві від Росії.

Ініціативи Л. Кучми внести поправки до чинної Конституції, які б сприяли утворенню парламентської більшості та конституційному співробітництву Президента з Верховною Радою, знайшли схвалення у більшості депутатів. У січні 2000 р. було оголошено про створення парламентської більшості. У неї увійшли 237 депутатів, переважно центристського і правового спрямування. Вони висловили готовність солідарно виступати за здійснення демократичних реформ в Україні, співпрацювати з урядом, який очолив Віктор Ющенко (перед ним діяли ще уряди Є. Марчука (березень 1995 – травень 1996 pp.) і П. Назаренка (червень 1996 – червень 1997 pp.).

Проте робота більшості у Верховній Раді систематично й відверто гальмувалася її спікером О. Ткаченком. У зв'язку з обструкцією лівих фракцій у лютому 2000 р. п'яту сесію Верховної Ради було перенесено у приміщення Українського дому. На неї прибули 255 з 455 народних обранців. На цій сесії у перший же день було обрано нове керівництво Верховної Ради. Головою парламенту став Іван Плющ. Ухвалено постанову про заміну радянської символіки на фасаді будинку Верховної Ради державною символікою незалежної України, чому довгий час чинили завзятий опір ліві депутати. Їм-бо, українським парламентарям, була ближчою, рідною символіка комуністичної тоталітарної імперії, гнобительки України! Згадані події згодом отримали неофіційну назву "Оксамитова революція".

Проте ліві сили незабаром взяли реванш: у травні 2001 р. був змушений подати у відставку з посади прем'єра В. Ющенко. Прем'єр-міністром, за поданням Президента, став А. Кінах (травень 2001 – листопад 2002 pp.).

Основні напрямки діяльності уряду А. Кінаха були спрямовані на реформування податкової системи, забезпечення рівних умов для всіх суб'єктів господарювання, посилення соціальної спрямованості реформ, підвищення темпів економічного зростання, досягнутих урядом В. Ющенка, ліквідації заборгованостей із заробітної плати та ін.

У березні 2002 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради. До виборчих бюлетенів по багатомандатних загальнодержавних виборчих округах було внесено 31 політичну партію і їх блоків. їм належало подолати 4-відсотковий бар'єр. Перемогу здобули шість із них: блок "Наша Україна" (лідер В. Ющенко) – 23,5 % голосів; Комуністична партія (П. Симоненко) – 20 %; блок "За єдину Україну" (В. Литвин) – 12 %; Соціалістична партія (О. Мороз) – 6,9 %; блок Ю. Тимошенко – 7,2 %; Соціал-демократична партія (об'єднана) (В. Медведчук) – 6,2 %. Парламентська більшість була сформована навколо блоку "За єдину Україну" та Соціал- демократичної партії (об'єднаної). Головою Верховної Ради обрано тодішнього керівника Адміністрації Президента Володимира

Литвина. В листопаді цього ж року сформовано коаліційний уряд на чолі з Віктором Януковичем.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші