Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Історія arrow Історія України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII-XVIII ст.

ОСНОВНІ ПОДІЇ

1661 р. – видання друкарнею Києво-Печерської лаври "Києво-Печерського патерика"

1690-1696 pp. – спорудження на кошти гетьмана І. Мазепи Богоявленської церкви Братського монастиря та Миколаївського собору у Києві

1694 р. (або 1701 р.) – Києво-Могилянська колегія отримує статус вищого навчального закладу – академії

1695–1700 pp. – спорудження на замовлення гетьмана І. Мазепи Вознесенського собору у Переяславі

1700-1702 pp. – спорудження на кошти гетьмана І. Мазепи будинку чернігівського колегіуму (діяв до 1776 р.)

1703 р. – спорудження на кошти гетьмана І. Мазепи навчального корпусу Києво-Могилянської академії

1704–1716 pp. – діяльність у Києво-Могилянській академії Феофана Прокоповича - професора філософії й богослов'я, ректора

1720 р. – указ Петра і про заборону друкувати книги українською мовою

1722–1794 pp. – роки життя філософа і поета Григорія Сковороди

1727 р. – заснування Харківського колегіуму

1730–1740-ві pp. – укладання зводу правових актів Гетьманщини "Права, за якими судиться малоросійський народ"

1731–1744 pp. – спорудження архітектором І. Шеделем дзвіниці Києво-Печерської лаври

1738 р. – заснування Переяславського колегіуму

1738 р. – відкриття співацької школи у Глухові

1745–1760 pp. – спорудження у Львові собору Св. Юра – кафедрального собору греко-католицької церкви (архітектор Б. Меретин)

1747–1753 pp. – спорудження Андріївської церкви у Києві (архітектор Ф. Б. Растреллі)

1751 р. – утворення Гетьманом К. Розумовським придворного театру у Глухові

1752-1755 pp. – спорудження у Києві царського Марийського палацу (архітектори Ф. Б. Растреллі та І. Ф. Мічурін)

1753–1755 pp. – спорудження Кловського палацу у Києві

1769–1774 pp. – укладання Г ригорієм Сковородою збірника "Басні харьковскія" 1769-1779 pp. - перебування Дмитра Бортнянського в Італії і створення опер "Алкід", "Креонт", "Квінт Фабій"

Особливості і основні здобутки розвитку української культури другої половини XVII-XVIII ст.

Розвиток української культури в другій половині XVII–XVIII ст. відбувався в складних, суперечливих умовах. Національно-визвольна війна середини XVII ст. й відродження Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку української культури була культурницька політика її гетьманів. Водночас розвиток української культури протягом другої половини XVII–XVIII ст. гальмувався внаслідок Руїни, розчленування українських земель і колоніальної політики Росії та Польщі. Кращі інтелектуальні сили українського народу наприкінці XVII та у XVIII ст. залучалися до праці в Росії; багато діячів української культури очолили російські церковні й освітні установи (Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та ін.).

Хоча в результаті русифікації українська культура почала втрачати свою самобутність, та все ж у XVIII ст. спостерігалося піднесення української культури. Про це свідчить, зокрема, розвиток освіти.

У середині XVIII ст. на території семи полків Гетьманщини діяло 866 початкових шкіл, тобто на тисячу жителів одна школа. На Слобожанщині одна школа припадала на 2,5 тис. осіб. Усі ці школи утримувалися коштом місцевого населення.

Система початкової освіти складалася з циферних, полкових та гарнізонних шкіл. Певна роль у поширенні освіти належала мандрівним дякам, які працювали домашніми вчителями в заможних сім'ях. Дітей панівної верхівки, як правило, навчали вихованці Києво-Могилянської академії.

Важливу роль у розвитку освіти відігравали колегіуми – середні навчальні заклади, що були засновані в Чернігові (1700 р.), Харкові (1727 р.), Переяславі (1738 р.). Вони готували церковних слухачів, державних службовців та вчителів початкових класів.

Єдиним вищим навчальним закладом залишалася Києво-Могилянська колегія, яка в 1701 р. за наказом Петра І отримала статус і права академії. На початку XVIII ст. в ній навчалося 2 тис. студентів.

Досить складною була ситуація з освітою на Правобережжі й західноукраїнських землях. У селах при православних церквах працювали дяківські школи, однак українські селяни часто не мали змоги навчати в них своїх дітей.

Наступ католицизму спричинив занепад і закриття багатьох братських шкіл. Офіційно влада підтримувала єзуїтські колегіуми (Луцький, Кам'янецький, Львівський, Перемишльський та ін.).

Центром вищої освіти в західноукраїнських землях був Львівський університет, заснований ще в 1661 р. Проте його діяльність суворо регламентувалася, а навчання здійснювалося лише латинською мовою.

Важливе значення для розвитку освіти і культури в цілому мало книгодрукування. Наприкінці XVII – на початку XVIII ст. в Україні діяло 13 друкарень - у Києві, Львові, Чернігові, Луцьку, Кременці, Умані та інших містах. Найбільшою була друкарня Києво-Печерської лаври, яка лише в 1760 р. надрукувала 2 тис. Букварів.

Культурний процес на українських землях значною мірою ускладнювався мовною політикою російської та польської влади. Спочатку польський уряд за законом 1696 р. вилучив з адміністративної сфери українську мову і залишив її лише в церковному вжитку, а з 1720 р. російська влада заборонила друкувати книжки українською мовою і посилила тиск на освітні установи. Від другої половини XVIII ст. всі освітні заклади Лівобережжя та Слобожанщини поступово перейшли на російську мову викладання.

У XVIII ст. відбувалися певні зміни в розвитку наукових знань. Наука ще не являла собою завершеної системи, але в окремих галузях активно відбувалося їх накопичення. Зокрема, серед українських вчених посилилась увага до природознавства, що було в XVIII ст. велінням часу. Ф. Прокопович у своїй промові "Про заслуги і користь фізики", яку він виголосив перед студентами й професорами Києво-Могилянської академії, закликав до наукового пізнання світу. В академії існувала могутня математична школа, яку представляли вчені Ф. Прокопович, С. Яворський, С. Кулябка, Я. Маркович. Ф. Прокопович активно пропагував вчення Декарта, Локка, Бекона, Коперника і Галілея. І. Галятовський активно вивчав причинно-наслідкові зв'язки між різними природними явищами (сонячне і місячне затемнення, дощ, вітер, блискавка тощо). Відносно високий рівень, досягнутий українською медичною наукою, засвідчує те, що багато лікарів-українців (М. Крижень, Н. Максимович, І. Полетика, І. Руцький та ін.) здобули вчені ступені докторів медицини. Засновником української епідеміології вважається Данило Самойлович (1744–1805), який розробляв протиепідемічні заходи для боротьби з холерою та чумою, запроваджував віспощеплення. Він був автором праці про боротьбу з чумою, яка була перекладена на французьку і німецьку мови. Самойловича обрали своїм членом 12 академій наук світу.

В українському театральному мистецтві XVIII ст. розвиваються як традиційні форми – шкільна драма, інтермедія, вертеп,– так і з'являються й нові – театр балагана, професійний театр. Студенти Києво-Могилянської академії, Чернігівського і Харківського колегіумів знайомили глядачів із творами Ф. Прокоповича, М. Довгалевського, М. Козачинського. Популярними персонажами інтермедій були козаки-запорожці, шляхтич-самодур та інші.

У XVIII ст. шкільний театр занепав. Йому на зміну прийшов балаган ("балаганом" називали приміщення театру), який поєднував традиції шкільної драми й народного театру"

У XVIII ст. заможні пани, за європейською модою, влаштовують театральні вистави у своїх маєтках. Акторами в них виступали селяни. У 1798 р. в Харкові було організовано першу професійну акторську трупу, яка поставила п'єсу Д. Фонвізіна "Недоросль".

Найвідомішими центрами музичної освіти були Глухівська співацька школа і Києво-Могилянська академія. В їх стінах здобули музичну освіту такі визначні композитори, як М. Березовський (1745–1777), Дмитро Бортнянський (1751– 1825) та А. Ведель (1767–1808). Вони були першими українськими композиторами, які написали опери, що були поставлені на сценах Італії. Березовський створив оперу "Демофонт" (1773), Бортнянський – "Креонт" (1776), "Алкід" та "Квінт Фабій" (1778).

Видатним українським філософом і просвітителем був Григорій Сковорода. Вивчивши п'ять мов та філософські теорії минулих і сучасних йому мислителів, Сковорода зітнувся з нерозумінням і ворожістю до його нетрадиційних поглядів і змушений був вести життя мандрівного філософа. Основні філософські твори він написав у період подорожей. Г. Сковорода вважав, що людина досягає щастя в житті тільки тоді, коли піднімається вище матеріальних інтересів. Самопізнання й праця, яка відповідає природним нахилам людини, на його думку, є шляхом до щасливого життя. Г. Сковорода став одним із найвидатніших філософів XVIII ст. в Європі.

В Україні кінця XVII–XVIII ст. поглибилась увага до історії. У цей час з'являються козацькі літописи С. Величка, Г. Грабянки, Самовидця. Основною темою їхніх творів були події Національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої середини XVII ст. Автори літописів уперше намагалися перейти від хронологічного переліку подій до їх осмислення. Вони були написані в модному на той час стилі романтизму, що робило із них справжні літературні твори. Перший систематизований підручник з історії під назвою "Синопсис, або стислий опис від різних літописців про початок слов'яно-руського народу" вийшов 1674 р. із друкарні Києво-Печерської лаври.

Заходи російського царизму проти української культури протягом другої половини XVII–XVIII ст. 1720 р.– Петро І заборонив книгодрукування українською мовою. 1729 р.– Петро III звелів переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження. 1763 р. – Катерина II заборонила викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1775 р. – Синод розпорядився вилучити з усіх шкіл українські букварі.

У другій половині XVII–XVIII ст. в архітектурі та образотворчому мистецтві України домінуючим був мистецький стиль бароко. Його поширення в українських землях пояснюється особливостями української ментальності, появою нової еліти, тріумфальними перемогами початкового етапу Національно-визвольної війни. Під впливом народних традицій цей європейський стиль трансформувався в козацьке бароко, для якого характерні більша зваженість та поміркованість.

Поява і розвиток бароко на українському ґрунті – це спроба української культури повномасштабно скористатися надбаннями західної цивілізації після виходу України з-під впливу візантійських канонів. Одночасно це була спроба вписати українські землі в межі європейського історичного процесу.

Бароко – стиль у мистецтві кінця XVI–XVIII ст., для якого характерні підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції. Світоглядні принципи стилю в Україні були розроблені Г. Кониським, Ф. Прокоповичем, С. Яворським та ін.

Українське бароко відрізнялося від західноєвропейського більшою зваженістю, поміркованістю в декоративності, спокійністю форм. Найпомітнішим був місцевий вплив в архітектурі, менш відчутним – у скульптурі та живописі.

На Правобережній Україні та західноукраїнських землях бароко розвивалося на основі європейської традиції і було досить близьким до свого першоджерела. У цьому стилі виконані Успенський собор Почаївської лаври, собор Св. Юра і костьол домініканців у Львові, ратуша в Бучачі, Андріївська церква в Києві.

На Лівобережжі та Слобожанщині поширення набуло козацьке бароко. Перлинами цього стилю стали Покровська церква, Велика дзвіниця Києво-Печерської лаври та дзвіниця собору Св. Софії (архітектор Йоганн ІІІедель) у Києві, Троїцький храм у Чернігові, храм Воздвиженського монастиря в Полтаві, собор Різдва в Козельці.

Найвизначнішою пам'яткою дерев'яної церковної архітектури XVIII ст. є запорозький собор у Новомосковську (Самарі), збудований народним майстром Я. Погребняком. Видатними архітекторами українського бароко були І. Григорович- Барський, С. Ковнір та ін.

Певні зміни вніс бароковий стиль і в живопис. Незважаючи на те, що основна увага митців навіть наприкінці XVII ст. зосереджувалася йа релігійних сюжетах, усе ж відбувалося творче переосмислення традиційної тематики під впливом гуманістичних ідей; застосовувалися нові засоби – світлотіньове моделювання, просторова перспектива; під впливом фламандської школи композиції стали більш динамічними, зображення – реалістичними. Найвідомішими художниками цього періоду в українських землях були І. Руткович, Й. Кондзелевич, В. Петранович. Розвитку набув і світський живопис. Провідними портретистами були Д. Левицький та В. Боровиковський. Помітного розвитку набуло барокове граверство, якому властива складна символіка, геральдичні знаки, алегорії, пишність та декоративність.

Одночасно з професійним в Україні розвивалося й народне малярство. Зразками цього живописного жанру були ікони народних майстрів, а також народні картини, наприклад, "Козак Мамай", які стали символом народного прагнення до волі.

В останній третині XVIII ст. бароковий стиль почав поступатся місцем більш строгому стилю раннього класицизму, в основі якого було наслідування класичних зразків античного мистецтва.

В архітектурі його прикметними ознаками були строгий зовнішній вигляд споруд, відсутність химерних ліпних прикрас тощо. У цьому стилі було збудовано чимало споруд у новозаснованих містах Південної України.

Отже, XVIII ст. стало періодом помітних змін і зрушень у розвитку української культури. Визначальним вважається поширення гуманістичних тенденцій, урізноманітнення форм культурного життя, методів і засобів художнього самовиразу, поступове витіснення у сфері культури релігійних підвалин світськими.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси