Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Педагогіка arrow Правова педагогіка
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Методологія правової педагогіки

Методологіяце система методів пізнання і практики, тобто система принципів, правил, прийомів, способів і засобів організації та побудови теоретичної і практичної діяльності, а також вчення про цю систему.

У методології розрізняють:

  • • методологію наукової діяльності – це система методів (принципи, правила, прийоми, способи і засоби), зокрема, пізнання (відбиття) об'єктів зовнішнього світу та організації (формування) систем наукових знань;
  • • методологія практичної діяльності – це система методів (принципи, правила, прийоми, способи і засоби) впливу на об'єкти, організації практичної діяльності як одного з об'єктів;
  • • вчення про систему методів наукової і практичної діяльності – це сукупність наукових знань щодо змісту, структури наукових і практичних методів, умов та правил їх застосування.

Методологічний інструментарій науки багаторівневий і складається із: філософського, загальнонаукового, конкретнонаукового, спеціально- наукового, міждисциплінарного рівнів. Найзагальніший, метанауковий характер має філософська методологія. Методологію другого рівня пов'язують із загальнонауковими методами пізнання: моделюванням, системно-структурним аналізом, формалізацією, абстрагуванням, індукцією, дедукцією, аналогією. Методологія третього рівня у правовій педагогіці спирається на теорії права і спеціальні методи пізнання правової та педагогічної реальності. Спеціально наукова методологія грунтується на системі принципів, форм і методів, які використовуються в окремому розділі правової педагогіки (наприклад, пенітенціарна педагогіка; постпенітенціарна педагогіка). Методологія міждисциплінарного дослідження синтезую принципи педагогіки та права.

Методологію правової педагогіки доцільно визначити як систему принципів і способів організації, побудови і здійснення теоретико- пізнавальної юридичної діяльності у сфері дослідження педагогічної дійсності, а також вчення про цю систему.

Головне місце у структурі методології правової педагогіки займають правові та педагогічні теорії, понятійно-категоріальний апарат.

Теорії (доктрини, концепції, вчення)комплекси поглядів, уявлень, ідей, які спрямовані на тлумачення та прояснення будь-якого явища, форма організації наукового знання, яка дає цілісне уявлення щодо закономірностей та сутністних зв'язків певної області дійсності.

Правова чи педагогічна теорія, якщо вона використовується для дослідження державно-правових, педагогічних явищ, перетворюється на науковий метод, особливості застосування якого визначаються особливостями теорії, її призначенням, функціями, понятійним апаратом тощо.

Теорія, виступаючи в ролі методу наукового пізнання, дозволяє пояснювати державно-правові та педагогічні явища, виявляти і досліджувати їхні нові властивості, прогнозувати розвиток явищ, є доказом і критерієм їхньої істинності. Поняття та категорії правової педагогіки, що зафіксовані у відповідних термінах і визначеннях, є одним із головних "інструментів" наукового дослідження правової педагогіки тому, що являють собою узагальнені результати пізнання суттєвих властивостей, зв'язків і відношень державно-правових явищ та педагогічної дійсності.

Метод (від грец. μέθοδος"шлях через") (англ, method, чім. Methode f)систематизована сукупність кроків, які потрібно здійснити для виконання певної задачі, досягнення мети.

  • • пізнавальній і практичній діяльності використовуються різноманітні методи, які можна класифікувати за формами діяльності – на пізнавальні (повсякденні і наукові) та практичні, а за формами мислення – на раціональні й ірраціональні (інтуїтивні).
  • структурі методології правової педагогіки виділяються такі взаємозалежні між собою головні складові:
  • пізнавальні засоби як сукупність теоретичних принципів, підходів, наукових методів пізнання державно-правових та педагогічних явищ;
  • теоретичні положення правової педагогіки як науки (апарат категорій і понять, положення про особливості, структуру і типологію знання з правової педагогіки тощо);
  • процедури, методики і техніка пізнавальної діяльності.

Серед арсеналу методів, яким користується правова педагогіка, практично немає жодного, що не застосовувався б в інших галузях знання. Проникнення в правову педагогіку способів, прийомів і процедур дослідження, які притаманні іншим наукам, не є чисто формальним, механічним процесом, а супроводжується відповідною їхньою перебудовою, трансформацією, пристосуванням до специфіки об'єктів державно-правової та педагогічної дійсності.

Доцільно використовувати й іншу класифікацію складової методології правової педагогіки, коли за різними критеріями та підставами виділяються:

  • вертикальна (ієрархічна) і горизонтальна (однорівнева) структури;
  • методи організації (формування) наукового знання та здійснення наукових досліджень;
  • методи відбиття об'єктів і зміни (перетворення) їхніх наукових образів;
  • загальні, загальнонаукові, конкретно-наукові, спеціальні методи;
  • теоретичні й емпіричні частини методології, причому й в одному і в другому випадках можна виділити методи відбиття та перетворення.

Ці класифікації методології правової педагогіки не ізольовані, а системно взаємодіють, збагачуються. Побудова різноманітних класифікацій методології правової педагогіки необхідна для встановлення взаємозв'язків між компонентами методології: підпорядкованості (ієрархічна структура) або зв'язків координації (горизонтальна структура). З'ясування цих взаємозв'язків необхідно для правильного вибору та упорядкування інструментарію методологічних принципів, прийомів, правил, засобів досліджень з правової педагогіки.

Важливою є вертикальна і горизонтальна структура методології правової педагогіки. Вертикальну (ієрархічну) структуру методології складають її рівні, утворені в напрямку від вищого до нижчого шляхом виділення компонентів за ступенем їхньої ієрархічної залежності (підпорядкованості). У цьому випадку виділяються:

У домінуючий світогляд – цілісна сукупність домінуючих уявлень про світ, ролі в ньому людини, а також похідних від них переконань, ідеалів, принципів, ціннісних орієнтацій пізнавальної і практичної діяльності людей, їхньої життєдіяльності в цілому;

  • тип наукового мислення – сукупність взаємозалежних і взаємообумовлених наукових ідей, принципів, форм відбиття і пізнання дійсності, її істотних зв'язків і відношень, напрямків розвитку;
  • парадигми – сукупності загальновизнаних на даному етапі розвитку науки взаємозалежних наукових досягнень, наукових теорій і відповідних їм правил, стандартів, методів наукових досліджень;
  • методологічні підходи – об'єднані загальними принципами взаємозалежні методи досліджень;
  • методи – у широкому розумінні – це способи досягнення мети, певним чином упорядкована наукова діяльність або сукупність принципів, правил, прийомів, способів і засобів наукових досліджень;
  • процедури – системи конкретизованих, формалізованих принципів наукового дослідження, сукупність дослідницьких методик, техніки і методів збору й опрацювання даних.

Охарактеризуємо означені компоненти структури методології правової педагогіки.

Для кожної епохи розвитку людства притаманний свій домінуючий світогляд як цілісна сукупність домінуючих уявлень про світ, роль в ньому людини, а також похідних від них переконань, установлень, ідеалів, принципів, ціннісних орієнтацій пізнавальної і практичної діяльності людей, їхньої життєдіяльності в цілому

Зокрема:

  • • дія світогляду середньовіччя притаманне домінування теології, тобто сукупності релігійних доктрин, відповідних теологічних теорій походження та існування держави і права;
  • • епоха Відродження, навпаки, характеризується критичним відношенням до теології та домінуванням гуманізму – сукупності поглядів, за якими найвищою цінністю є людина, її життя, свобода, щастя, розвиток здібностей, а благо людини є критерієм оцінки усіх соціальних інститутів;
  • • вік Просвіти основою світогляду стають вчення, які відбивають домінуюче значення розуму людини, її знань у пізнанні природнього порядку суспільного життя, що відповідає закономірностям оточуючого середовища та дійсної природи людини;
  • • XIX ст. притаманне домінування у світогляді ідей юридизації, лібералізації та демократизації суспільств, у яких концентровано відбивається необхідність безпосереднього втілення принципів гуманізму, раціональності, рівності та свободи людей у соціальне життя;
  • • домінуючими тенденціями світогляду XX ст. є плюралізм ідей та принципів, інтеграція країн та забезпечення світового порядку, інформатизація всіх сфер суспільного життя.
  • • Світоглядні ідеї XX ст. відповідно визначають й складові типу (стилю) домінуючого наукового мислення.

Тип (стиль) домінуючого наукового мислення – сукупність взаємозалежних і взаємообумовлених наукових ідей, принципів, форм відбиття і пізнання дійсності, її істотних зв'язків і відношень, напрямків розвитку.

Зокрема, сучасний тип науково-правового мислення передбачає:

  • • рішучий поворот юридичних досліджень до правди життя, до істини, тобто до повної їх адекватності об'єктивним процесам;
  • • очищення правознавства від нашарувань догматичного й апологетичного характеру, від абсолютизації сформованих на практиці політичних і правових форм організації суспільства;
  • • радикальне підвищення його критично-аналітичної спрямованості;
  • • забезпечення наукового передбачення розвитку державно – правовових явищ (систем), що служить важливим показником ефективності, науковості того методологічного інструментарія, який використовується;
  • • розширення його діапазону, тобто розгляд правових явищ із філософських, соціологічних, психологічних і педагогічних, а не тільки спеціально-юридичних, позицій;
  • • глибоке з'ясування процесів, що відбуваються у правовому розвитку світу (як у міжнародному праві, так і у внутрішньому праві інших країн), визначення шляхів розвитку внутрішнього права у взаємозв'язку з економічними, соціальними, соціально- психологічними, політичними аспектами світового політико- правового розвитку.
  • • зміною соціальної позиції ученого, що нерозривно пов'язана із суворим науковим дослідженням, із чітким логічним аналізом досліджуваних фактів, із послідовністю практичної перевірки результатів, його соціальною відповідальністю.

Від типу наукового юридичного мислення залежить сукупність парадигм, які існують у юриспруденції.

Для юриспруденції в XX ст. притаманне домінування двох головних парадигм – позитивізму та соціологізму.

Парадигма юридичного позитивізму базується на філософському позитивізмі та відповідній формально-догматичній правовій теорії, яка виникла в другий половині XIX ст., у Західної Європі і була в подальшому сприйнята вітчизняною юриспруденцією.

Парадигма при цьому розглядається як комплексна й суттєва характеристика тієї чи іншій науковій дисципліни в певну історичну епоху. Така характеристика пов'язана з існуванням певних домінуючих наукових теорій, шкіл, напрямків досліджень тощо, які успішно вирішують експериментальні й теоретичні наукові проблеми, формулюють їх у межах цієї наукової традиції. У понятті парадигми виділяються такі основні аспекти:

  • "символічні узагальненняхформально або частково формалізовані компоненти теорії, які функціонують як "закони природи" або як системи відповідних символів;
  • "метафізична парадигма" (або картина світу) – це модельні уявлення, узагальнені образи вихідних об'єктів науки;
  • загальноприйняті в даному співтоваристві вчених методологічні вимоги і ціннісні орієнтації, які забезпечують простоту та несуперечливість теоретичних концепцій, можливості іх перевірки та кількісного відображення, точність наукових передбачень;
  • загальноприйняті в співтоваристві зразки, за якими "виготовляються") наукові описування і пояснення, а також базисні приклади вирішення конкретних наукових проблем.

Головними постулатами парадигми юридичного позитивізму є:

заперечення ідей історичної школи права, поділу права на природне та позитивне, відмова від досліджень аксіологічних аспектів

права, історії розвитку права та держави, соціальних умов їх існування:

  • • визнання права тільки як права, що залежить від волі держави і яке виражене зовні у вигляді нормативно-правових актів та правозастосовчих рішень;
  • • вивчення тільки чинного або позитивного права, обмеження юридичної науки дослідженням догми права: описом, узагальненням, систематизацією і класифікацією нормативних розпоряджень законодавця і розробкою на основі цього відповідних юридичних визначень і конструкцій;
  • • обгрунтування формально-догматичного методу як головного і єдиного загального методу теоретичної юриспруденції, розгляд суспільства і держави переважно через призму юридичних категорій.

Парадигма юридичного соціологізму об'єднує різноманітні школи і концепції соціологічного напрямку в юриспруденції, до яких відносяться інструменталізм, функціоналізм, інституціоналізм, реалізм і ін.

Протилежною позитивізму є парадигма соціологізму, що орієнтує но з'ясування залежності державно-правових явищ і процесів від розвитку суспільства в цілому, від його соціальної структури, системи суспільних відносин, ідеології і культури.

На противагу юридичному позитивізму соціологічна юриспруденція звертається до дослідження умов функціонування, дії права, процесу його реалізації, тому що право існує не тільки у вигляді норм, але й є інструментом досягнення соціальних цілей, функціонує в суспільстві, реалізується в діях соціальних суб'єктів і т.д. Ця парадигма остаточно оформилася наприкінці XIX – початку XX ст. і включає в узагальненому виді такі положення:

  • • праворозуміння ґрунтується на ідеях прагматизму, праксеології, реалізму, функціоналізму, аксіології і ряду інших;
  • • право створюється не державою, а громадянським суспільством, соціальними спільностями в процесі їх безпосередньої життєдіяльності як системи конкретних взаємодій (правовідносин);
  • • лише в тій мірі, у якій народ делегує державі повноваження керування суспільством, держава може встановлювати нові норми права або санкціонувати через нормативно-правові акти правові взаємодії між рівними і вільними соціальними суб'єктами;
  • • суспільство за допомогою права, демократичних процедур встановлює порядок утворення, компетенцію, завдання держави, її органів і посадових осіб за принципом "заборонене усе, що прямо не дозволено правовим законом";
  • • право – це інструмент, форма, спосіб самоорганізації суспільства;
  • • втручання держави в приватне життя громадян і інших соціальних суб'єктів можливе тільки у випадках учинення правопорушень або виникнення спорів між ними.

Методологічний підхід є одним із головних компонентів парадигми і містить у собі різноманітні взаємозалежні методи. Методологічні підходи, які використовуються у правовій педагогіці є такі:

  • історичний підхід заснований на вивченні явиш правової педагогіки у їхньому виникненні і розвитку;
  • герменевтичний підхід ґрунтується на сукупності принципів і методів тлумачення й інтерпретації педагогічних і юридичних текстів, а останні можуть мати форму як нормативно-правових, так інших правових документів, а також наукових монографій і інших письмових праць вчених;
  • порівняльний підхід спрямований на виявлення подібних і відмінних ознак між системами правової освіти різних країн;
  • ціннісний (аксіологічний) підхід грунтується на філософсько- соціологічних концепціях, згідно яких людські діяння можуть бути осмислені лише у співвіднесенні з цінностями (благами), якими визначаються норми і цілі поведінки людей;
  • системний підхід використовується для розгляду основних явищ і процесів правової педагогіки як цілісних сукупностей різноманітних елементів (складових частин), що взаємодіють між собою і навколишнім середовищем;
  • синергетичний підхід надає можливість явища правової педагогіки досліджувати як системи, що самоорганізуються, виникнення і зміна яких грунтується на випадкових процесах, особливо в їх кризових, нестабільних станах;
  • поведінковий (біхевіористський) підхід акцентує увагу на дослідженні й інтерпретації явищ правової педагогіки з позицій домінуючого значення їх поведінкових характеристик, тобто процесів взаємодії з навколишнім середовищем, зокрема, зміни своїх станів в залежності від зовнішнього впливу і, навпаки, зміни зовнішнього середовища відповідно до закономірностей свого розвитку. Результатом і предметом досліджень правової педагогіки в межах даного підходу є правомірна і протиправна поведінка, правова активність, правове спілкування;
  • гуманістичний підхід передбачає дослідження явищ правової педагогіки на основі визнання людини найвищою соціальною цінністю, вільний розвиток якої є метою, а не засобом соціального розвитку.

Методи структуруються за ієрархією не тільки на рівні загальної методології, але і на рівні окремої науки або окремої наукової дисципліни, тобто виділяються система і структура методів правової педагогіки й структура методів окремої її складової (наприклад, превентивна педагогіка тощо).

Метод як засіб пізнання є способом відбиття і відтворення в мисленні досліджуваного предмета.

Так, наприклад, система методів превентивної педагогіки складається з чотирьох рівнів:

  • загально-пізнавальні методи, теорія яких розробляється філософськими науками (діалектичною та формальною логікою, наукознавством), психологією і педагогікою;
  • галузеві методи, теорія яких розробляється галузевими науками (соціологією, психологією) (наприклад, методи соціальної роботи: методи соціальної діагностики (інтерв'ю, моніторинг, соціологічне опитування, експертна оцінка, біографічний метод); методи соціальної профілактики (превентивний метод, соціальна терапія, група підтримки); методи соціальної реабілітації (статусне зміщення, групова терапія); психологічні методи: психодіагностичні (тести, анкети, соціометрія); психокорекційні (арт-терапія, тренінг поведінки, ігрова корекція, соціально-психологічний тренінг); методи психологічного консультування (інтерпретація, ідентифікація); методи психотерапії (психоаналіз, самопереконання, групова терапія, сімейна психотерапія);
  • регіональні методи, тобто конкретизовані галузеві методи, у назві яких відбиті окремі явища, процеси (наприклад, методи ранньої превенції (формування суспільної свідомості; формування досвіду поведінки; стимулювання діяльності і поведінки), теорії яких розробляються відповідними науками;
  • конкретний метод, що являє собою галузевий або регіональний метод, конкретизований задачею й об'єктом дослідження (наприклад, превентивне прогнозування й планування із метою визначення умов (соціальні явища, процеси, спрямованість політики), за яких стала б можливою позитивна зміна стану правопорушень).

Структура правової педагогіки

Структура правової педагогіки така:

  • вступ до курсу – характеризує навчальну дисципліну в цілому у співвідношенні до педагогічної та юридичної науки, визначаються обсяги необхідних знань, їх практична значущість;
  • превентивна педагогіка (девіантна поведінка дітей та молоді як форма соціальної дезадаптації, особливості виховання та навчання дітей з девіантною поведінкою);
  • пенітенціарна педагогіка;
  • постпенітенціарна педагогіка (особливості правового виховання в роботі із перевиховання засуджених);
  • • до структури курсу входять питання юридичної освіти у різних країнах;
  • • необхідним моментом є також висвітлення педагогічної підготовки юристів.
 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші