Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Економіка arrow Державне управління в економічній сфері
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Системи державного регулювання економічної політики

Історично світові політичні та економічні обставини, які складалися в міжнародних відносинах, породжували широке розмаїття підходів до формування економічної політики. При цьому існували різноманітні економічні моделі, які впродовж багатьох десятиліть відпрацьовувалися і вдосконалювалися окремими державами з урахуванням національних особливостей. Довготривале апробування даних процесів породжувало певну стійку систему підходів і критеріїв визначення основних напрямів економічної політики держави. Це дало змогу об'єднати найбільш схожі механізми економічної політики у системи та моделі державного регулювання.

Характер і форми взаємодії держави й економіки у процесі формування економічної політики обумовлені, як ми вже зазначали, різними чинниками, але однією із найістотніших модифікуючих умов є тип економічної системи. У сучасній вітчизняній і зарубіжній літературі досліджуються різні підходи до класифікації та періодизації економічних систем, що функціонували в історії розвитку людства. Так, російський дослідник А. Ходачек пропонує таку типологію економічних систем [16, с. 75]:

- традиційна ринкова економіка;

- державно-монополістична економіка;

- централізована державна економіка;

- глобалізована відкрита економіка, пов'язана з транснаціональними корпораціями;

- замкнута економіка, орієнтована на внутрішній ринок;

- децентралізована економіка (економіка країни як сукупність регіональних економік);

- децентралізована економіка самоврядних колективних (народних) підприємств;

- змішана економіка перехідного періоду з великою питомою вагою малоконтрольованих суб'єктів господарювання (родинна економіка, малий і середній бізнес).

Елементи цих базових економічних систем можуть співіснувати в державі або в окремих регіонах у досить складній сукупності та в різних співвідношеннях. Проте простішою і наочнішою виглядає класифікація, в якій різні соціальні системи можна поділити на три види: тоталітарні системи державного регулювання економічної політики; ліберальні системи державного регулювання економічної політики; соціальні системи зі змішаною економікою.

Соціальна система з адміністративно-командною економікою почала утверджуватися в СРСР і згодом поширилася на всі країни так званого "соціалістичного табору". У даній системі поглядів приватна і суспільні власність розглядались як антиподи, антагоністи. Перехід до суспільної власності здійснювався шляхом захоплення політичної влади та створення "принципово нової держави", яка зосереджувала у своїх руках практично всі об'єкти власності, обмеживши до мінімуму економічну свободу громадян. Це призвело до зосередження значної влади в руках партійно-державного чиновництва. Саме воно стає реальним власником засобів виробництва і, відповідно, носієм влади, зокрема економічної.

Західний спосіб життя базується на інших моделях взаємодії держави й економіки. На ранньому етапі розвитку капіталізму, добиваючись влади, буржуазія вимагала відмовитися від втручання в економіку. Свобода власності й свобода праці – основні вихідні складові західної моделі економічного життя. У даному випадку доречним буде згадати відомий вислів Шарля Монтеск'є: "Власність – ось дух законів" [17, с. 328].

Західна модель лібералізму й економічної свободи всебічно та глибоко аргументується економістом, лауреатом Нобелівської премії Ф. Гаєком [18, с. 75]. Він виділяє наступні різновиди цієї моделі:

1) Індивідуальні зусилля мільйонів осіб формують таку структуру людської діяльності, що її можливості перевищують досягнення свідомо задуманих проектів.

2) Протилежні результати експериментів, які конкурують між собою і проводяться в різних частинах того, що колись було загальноєвропейською цивілізацією, продемонстрували перевагу системи, де найвищою цінністю є свобода людини, яка базується на інституті приватної власності.

3) Розробка системи аргументів на користь економічної свободи є результатом загального вільного розвитку економічної діяльності як ненавмисного та непередбаченого побічного продукту політичної свободи.

4) Головний принцип лібералізму зводиться до використання стихійних сил суспільства за можливістю без примусу.

5) Для прихильників системи "планової економіки" недостатньо розробити раціональну і стабільну правову структуру, в рамках якої люди займалися б будь-якою діяльністю відповідно до індивідуальних планів. Вони вимагають від держави централізованого керівництва всією економічною діяльністю на основі єдиного плану. Їх опоненти виступають за те, щоб влада, у розпорядженні якої є апарат примусу, обмежилася створенням умов, що сприяють максимальному розвитку індивідуальних здібностей, ініціативи, самостійного прогнозування і планування діяльності громадян.

6) Закон повинен переслідувати будь-які спроби обмежити свободу безперешкодного доступу до різних галузей на рівних підставах. Водночас ефективна конкурентна система потребує раціонально організованих і постійно коригованих юридичних обмежень. Планування та конкуренцію зіставляти можна лише за однієї умови: якщо перше сприяє конкуренції, а не протидіє їй.

7) Державі слід обмежитися встановленням загальних правил, які б урегульовували широке коло суспільних відносин, надати індивіду свободу в усьому, що залежить від локальних обставин. Як тільки в момент прийняття закону можна передбачати його конкретні наслідки, закон цей перестає бути знаряддям для людського користування і перетворюється на знаряддя волі законодавця, оберненим проти людей у його цілях. Невірним є переконання, що ліберальна система характеризується бездіяльністю держави. Будь-яка держава повинна діяти, і кожна її дія є втручанням у щось. Питання в тому, чи може особа передбачати дії держави і враховувати їх при формуванні власних планів.

На сьогодні, мабуть, жодна країна у світі не має у своєму розпорядженні економіки в класичному ринковому варіанті або повної відсутності ринкових відносин. За роки співіснування капіталізму і соціалізму, ринкової економіки й адміністративно-командної системи відбулося виокремлення найбільш необхідних і функціональних елементів згаданих соціально-економічних систем, що дало можливість говорити про їх взаємопроникнення в тих або інших варіаціях у рамках однієї системи.

Характерною рисою систем із змішаною економікою є розподіл більшості ресурсів за допомогою торговельних операцій (тобто в рамках ринкових відносин), але за істотної ролі державних органів влади й управління, які: – визначають правову основу володіння майном і функціонування ринків, регулюють економічну поведінку, встановлюючи детальні правила діяльності підприємств; – купують і продають товари та послуги, такі як оборона, транспортна система, освіта тощо; - здійснюють соціальне забезпечення громадян; - фінансують державні заходи за допомогою податків і позик, у такий спосіб впливаючи на ціни, процентні ставки, виробництво; - здійснюють контроль над податками, державними витратами та кількістю грошей в економіці, вносячи корективи до коливань економічного циклу.

У різних країнах формуються різні системи змішаної економіки, що відрізняються ступенем співвідношення ринкової політики та державного регулювання. Зараз Україна може розглядатись як країна зі змішаною системою державного регулювання економічної політики, оскільки становлення і розвиток ринкових відносин відбувається на фоні динамічного розвитку бази правового регулювання та помітної прямої участі держави у ряді галузей виробництва. Проте соціально- економічні й правові умови характеризуються рядом особливостей.

За умов непрозорості інформації щодо порядку здійснення приватизаційних процесів і відсутності суворого державного та суспільного контролю у цій сфері первинне нагромадження капіталу в нашій державі відбулося винятково на користь купки фінансово- олігархічної буржуазії, тісно пов'язаної з владними структурами. Це обмежило доступ широких верств населення до процесів приватизації і породило стрімке майнове розшарування, яке згодом набуло загрозливого характеру. Крім того, сьогодні в Україні значного поширення набув такий ганебний процес незаконного привласнення чужого бізнесу як рейдерство, що через недосконалість вітчизняного корпоративного права, високу корумпованість української влади та правоохоронних органів став системним явищем і справжньою суспільною катастрофою. Про його масштаби свідчать, зокрема, оцінки експертів інвестиційних компаній, згідно з якими із 3 млрд дол. США щорічного обсягу злиття і поглинань в Україні дві третини мають недружній характер рейдерських захоплень.

До інших особливостей формування економічної системи в Україні, на нашу думку, варто віднести також: – неефективну "мобілізаційну" структуру виробництва та підприємств, що зумовила їх низьку адаптованість до ринку; - прив'язану до підприємств і позбавлену власних індикаторів якості систему житлово-побутових і соціально-культурних установ; – неадекватний рівень економічної та правової науки для забезпечення розробки й ухвалення креативних інноваційних рішень у динамічній ситуації.

Суб'єктивні особливості: – економічні перетворення, особливо на початковому етапі переходу країни до ринкових умов ведення господарства, випереджали правові норми (проводилися через укази Президента). Як наслідок, тимчасовий характер правових норм такого роду породжував нестійкість економічного середовища, поглиблення політичної нестабільності й неузгодженості в регулюванні економічних процесів; – правове регулювання більшості економічних відносин відбувалося у результаті лобіювання тих або інших політичних груп. Часта зміна політичної еліти породжувала зміну орієнтирів економічної політики держави; – економічна політика як на макро-, так і на мікрорівні характеризувалася компромісним характером: неузгодженість дій щодо зовнішньої економічної політики різних гілок влади, відсутність чітких орієнтирів на довготривале міжнародне економічне співробітництво, недостатньо ефективна форма проведення приватизації, відсутність необхідної реформи соціального сектора; – відсутність необхідних культурно-технічних навичок для організації та ведення бізнесу; - низький рівень правової культури.

До даного переліку слід додати і деякі проблеми, специфічні саме для України з її особливою ментальністю. Імпорт нормативної й інституційної бази розвинутих країн, де відповідні правові інститути удосконалювалися протягом століть, у поєднанні з низькою правовою культурою господарюючих суб'єктів, породжує незатребуваність права. Якщо не брати до уваги випадки безпосередньої дії правових норм на дохід (наприклад, податкове законодавство), господарюючі суб'єкти майже не цікавляться правовими можливостями і наслідками від своїх дій.

Запозичення вже готових ринкових форм також не може не супроводжуватися "імпортом" і відповідних правових норм, які не враховують реальних інтересів господарюючих суб'єктів. У результаті формальне право не підтримується неформальними правилами та неписаними нормами господарської поведінки (звичаями) і стає економічно неефективним.

Таким чином, особливості співвідношення засобів державного регулювання, права та економіки виражаються в різних соціальних системах в домінуванні тих або інших юридичних методів, засобів, правових режимів і можуть вважатися ознакою (критерієм) форми державного регулювання економіки. Так, для суспільств із командно-адміністративною системою державного регулювання економічної політики характерне, в першу чергу, централізоване регулювання, яке має імперативний характер. Для суспільств із ринковою системою властивий метод децентралізованого регулювання, за якого юридично значимою є поведінка самих господарюючих суб'єктів. Змішаній економіці характерне поєднання як першого так і другого методів, співвідношення між якими має свої особливості відносно кожної конкретної країни. При цьому важливою рисою є таке співвідношення права й економіки, за якого право враховує об'єктивні економічні закони, сприяє зростанню соціальної справедливості в суспільстві.

Визначений критерій (співвідношення економіки, держави і права у процесі формування економічної політики) можна використати й для іншого підходу до класифікації систем державного регулювання економічної політики. Зокрема, у сучасній ринковій економіці найбільшого поширення набули концепції двох провідних напрямів: неокласичного і кейнсіанського.

Державне регулювання економічної політики в неокласичній системі. З позицій неокласиків, ринок, незважаючи на його докорінні зміни в порівнянні з часами раннього капіталізму, як був так і залишається системою вільних цін, прибутків і збитків. У центрі ж самої ринкової системи стоїть підприємець, успішна діяльність якого визначає його власний добробут, включаючи всі групи населення та соціальні інститути. Державне регулювання в неокласичній теорії розглядається як саморегульовані можливості господарської системи, тому держава має займатися лише охороною закону і правопорядку, захищати права власності, підтримувати конкурентні механізми тощо. Головний важіль економічного зростання – стимулювання ринкових сил і підприємництва. Неокласиками були запропоновані антиінфляційна програма, відома як монетаризм, і державна політика, що орієнтується на зниження ставок податків (теорія пропозиції).

Одночасно теорія пропозиції встановлює систему державних заходів, які стимулюють зростання пропозиції капіталів і робочої сили на ринку. Головною серед указаних заходів є податкова політика, що включає відмову від системи прогресивного оподаткування (оскільки групи з високими доходами займають ключові позиції в розвитку виробничого апарату) і зниження податкових ставок на основні види доходів. Зокрема, запропонована система економіко-правових заходів стала важливою складовою політики президента США Р. Рейгана в 80-х роках ХХ-го століття. Більше того, теорія монетаризму широко використовується при державному регулюванні економіки в більшості країн із змішаною економікою.

Державне регулювання економічної політики в кейнсіанській системі. Відповідно до вчення Дж. М. Кейнса, такі негативні явища як кризи, безробіття, нерівність у розподілі доходів є неминучими у вільній ринковій економіці. Усунути чи згладити їх можна лише шляхом забезпечення загальнонаціональних пропорцій економіки і вдосконалення спільних умов відтворення. З огляду на це, держава повинна активно використовувати регулювання на етапі реалізації, адже в стихійній економіці "ефективного попиту" на товари і послуги недостатньо. Головним напрямом антициклічного регулювання є вплив держави на інвестиції, а її основні методи – фінансово-кредитні (державний бюджет, регулювання норми процентної ставки, податкова політика тощо). В умовах економічного спаду держава для підвищення виробничого й особистого попиту має збільшити свої витрати на закупівлю товарів і послуг, відрегулювати податки, знизити норми процентної ставки (з метою стимулювання приватних інвестицій).

Іншими словами, у періоди спаду для його подолання держава проводить стимулюючу фіскальну політику. А у фазі активного роску економіки слід обмежувати зростання інвестицій і, відповідно, виробництва, тобто проводити стримуючу фіскальну політику. Її суть полягає в збільшенні податків і зменшенні державних витрат, таким чином здійснюється протидія "перегріву" економічної кон'юнктури з її інфляційними тенденціями. "Нашою кінцевою метою, – писав Дж. М. Кейнс, – є вибір тих змінних, які можуть перебувати під свідомим контролем або управлінням центральної влади в тій реальній системі, в якій ми живемо" [19, с. 72].

Кейнсіанська система заходів у другій половині XX століття більшою чи меншою мірою використовувалася для державного регулювання економіки у багатьох розвинутих країнах світу і нерідко була складовою частиною політики економічної стабілізації.

В економічній політиці сучасних розвинутих країн постійно динамічно поєднуються різні концепції розвитку залежно від тих умов, які створюються на конкретному історичному етапі їх розвитку, економічного стану тощо. Тому скоріше можна говорити про наявність певних моделей економічного розвитку, які є сукупністю елементів, що забезпечують функціонування економіки (технологічних, соціальних, економічних, політичних, психологічних, релігійних тощо) в їх взаємозв'язку та взаємодії. Конкретна форма реалізації моделей постійно змінюється, але загальна їх орієнтація, яка спирається на рівень розвитку і структуру продуктивних сил, особливості суспільних відносин, національний менталітет - становить зміст моделей і виявляє значну автономність у коливаннях економічної політики урядів.

Теоретичні концепції державного регулювання економічної політики мають під собою багате історичне підґрунтя. Найбільш влучне визначення держави як реальної дійсності та практичної реалізованості розуму дав ще Гегель [20, с. 126]: Держава – це сутність з практично безмежною владою. її воля виражається у діях держави (оголошення особливого стану, затвердження нормативно-правових актів), які мають обов'язковий характер. Зрештою, забезпечення відповідного рівня добробуту громадян також належить до її прав і обов'язків. Етатизм Гегеля полягає у принципі суверенності держави і державних форм прояву, організації та дії, які визнаються етатизмом. Він, по суті, і є необхідною умовою для будь-якої моделі та системи державного регулювання економічної політики.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси