Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Економіка arrow Державне управління в економічній сфері
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Світовий досвід формування моделей економічної політики

Модель державного регулювання економічної політики можна визначити як систему елементів, що відображає певні сторони форм і методів державного впливу на розвиток економічного процесу та зв'язки між ними, яка утворилася в рамках національної моделі економічного розвитку з метою його приведення у відповідність із поставленими цілями і завданнями стратегічного розвитку національної економіки. Саме порівняння національних моделей регулювання і становить особливий інтерес у рамках зіставлення національних особливостей стратегічного планування економічних процесів.

У науковій літературі є різні підходи до критеріїв визначення способів трансформації державного регулювання економічної політики. Так, виділяють такі як:

- ринковий соціалізм - поступовий інерційний перехід, збереження державного контролю за розміщенням ресурсів, прямий контроль за власністю, підтримка дрібної приватної власності, соціальний патерналізм;

- державний корпоративізм – більш радикальна передача стратегічних функцій напівприватним корпораціям, локалізація державного контролю, корпоративна конкуренція;

- оксамитова революція - поступовий трансформаційний перехід до вільних ринкових відносин, дисперсія прав власності при приватизації, домінування корпоративно-капіталістичної власності;

- шокова терапія – одномоментне адміністративне руйнування попередньої системи управління, прискорена приватизація, надання швидким суспільним перетворенням статусу стратегічної мети суспільства [21, с. 52].

Американські вчені виділяють декілька теоретичних моделей формування державно-політичних процесів, у тому числі й у сфері економіки: раціональна, інституціональна, процесуальна, консенсусна, елітна, групова, плюралістична, інкрементальна (нарощувальна), ігрова, теоретична, суспільного вибору, функціональна, теорія конфліктів (марксистська), системна тощо.

Існують також й інші підходи, наприклад: - традиційні системи приватного підприємництва (Західна Європа, Північна Америка), які переважно керуються інтересами споживачів; - системи приватного підприємництва - уряд обкладає їх податками, субсидує чи закуповує готову продукцію. За суттю вони є приватними, але значний вплив на них мають контролюючі органи (наприклад, оборонна промисловість США); - державне підприємництво – коли ціна регулюється попитом (деякі країни Європи); – державне підприємництво, підпорядковане плану (колишній СРСР, деякі країни Східної Європи) [22, с. 74].

Разом з тим, щоб обрати власну модель і систему державного регулювання економічної політики, у першу чергу слід проаналізувати досвід інших країн. Беручи за основу даний підхід, проаналізуємо розвиток і сучасний стан державного регулювання економіки в окремих розвинутих країнах світу.

Французька модель державного регулювання економіки. Сучасна модель державного регулювання економічної політики у Франції почала формуватися в перші десятиліття після Другої Світової війни і в процесі свого розвитку пройшла три основні етапи.

Перший етап (післявоєнний період) характеризується значним державним втручанням в економіку та високою часткою державного сектора. Основною метою державного регулювання економіки цього періоду було відновлення зруйнованого війною господарства і тому для націоналізованих галузей воно характеризувалося директивним, загальнообов'язковим характером. Кожен план, що розроблявся на 4-5 років, відрізнявся специфічними цілями і був орієнтований на вирішення таких завдань як зміна структури економіки, модернізація виробництва, вдосконалення функціонування ринку.

Другий етап розпочався в 60-ті роки минулого століття і пов'язаний із становленням системи так званого "індикативного планування", що дозволяло на демократичній основі координувати позиції держави і приватного бізнесу. Саме тоді сформувалися об'єктивні передумови для впровадження індикативного планування, що ознаменувало собою початок етапу формування "демократичної системи планування, яка дозволяє органам державного управління регулювати господарські процеси так, щоб державна бюрократія не знищила ефективне функціонування суб'єктів ринку" [23, с. 84].

Французька модель державного регулювання вплинула на розвиток державного регулювання економіки в інших промислово розвинутих країнах, перш за все в Німеччині та Японії.

У той же час, зближення національних ринків Франції та інших країн спричинило перехід від індикативної складової державного регулювання до стратегічної, що зумовило третій етап становлення сучасної моделі державного регулювання економіки у Франції. Державний сектор, який характеризувався розмитими кордонами і постійними процесами взаємопроникнення форм власності, не міг забезпечити гнучке і динамічне пристосування національної економіки до сучасних реалій.

Франція пізніше за інші європейські країни застосувала ліберальні реформи, реалізація яких підтвердила стійкість колишніх традицій. Велика за масштабами приватизація, що проводилася з метою ослаблення централізованого впливу держави, насправді навпаки, лише тільки ускладнила її форми.

Ідея стратегічного планування при формуванні моделі державного регулювання економіки отримала практичне втілення у 80-их роках минулого століття. До головних пріоритетів були віднесені: зміцнення національної валюти, розвиток освіти, соціальний захист населення, забезпечення зайнятості, розвиток наукових досліджень, облаштування території, вдосконалення держапарату. Ці напрями отримали статус цільових державних програм. Таким чином, індикативні плани були замінені загальнодержавними програмами, що за своєю суттю є лише певними деклараціями про наміри, які не мають загального обов'язкового значення. Це обумовлено, з одного боку, глобалізацією економіки, з іншого - тяжінням французької моделі регулювання до ліберальніших американської і британської моделей.

Але не дивлячись на певні недоліки французької моделі, саме Франції належить основна заслуга у формуванні системи державного планування в умовах ринку. Планування залишається пріоритетним напрямом у сучасній економічній політиці Франції, предметом її національної гордості.

Важливою рисою системи державного регулювання економіки у Франції є високий рівень узгодженості заходів, що вживаються. Для цього існує економічна та соціальна Рада, до якої входять представники уряду, підприємців і профспілок. Адміністративні Ради, що включають адміністраторів, робітників, споживачів і спеціалістів існують також на кожному публічному підприємстві. Як правило, держпідприємства користуються у сфері розробки своєї тактики ведення господарської діяльності самостійністю, причому її ступінь тим вищий, чим успішніша діяльність підприємства. Водночас оцінка інвестиційних програм здійснюється спеціальним Фондом економічного і соціального розвитку, який може також надавати субсидії й дотації.

Державні органи економічної політики Франції розробляють на базі консультацій із різними суб'єктами економіки індикативні гнучкі узгоджені плани, як загальні, так і спеціальні, цільові. Відносно державного сектора економіки плани імперативні. Виконання плану в приватному секторі забезпечується і шляхом держзамовлень на його продукцію, що для підприємств є гарантією збуту, а також через податкову, цінову, кредитну політику. Тому плани у Франції не є імперативними, але втой же час активні. Особливе місце посідають програмні закони, які фінансуються з бюджету. У 60-70-их роках широко розповсюдилася практика угод між державою і підприємствами про виконання планових показників у обмін на фінансові та матеріальні ресурси.

Кейнсіанська модель передбачає найбільш доцільне розміщення ресурсів та обмеження дії приватної сфери в економіці.

Наростання негативних тенденцій у середині 80-х років зумовило певні консервативні зрушення в країнах європейського кейнсіанства. Так, програма уряду, який прийшов до влади у Франції в 1986 році, спиралася більше на неокласичні постулати та передбачала денаціоналізацію, фінансове оздоровлення через скорочення податків і дефіциту бюджету, дерегламентування.

Особливостями формування французької моделі регулювання економіки є:

1. Розвиток планових елементів у системі заходів державного регулювання пояснюється, перш за все, специфікою французької моделі, що полягає в значній мірі державного втручання в економіку.

2. Французька модель займає проміжне становище між німецькою й японською моделями з одного боку і американською й англійською - з іншого. Для французької моделі характерні окремі елементи, властиві кожній із цих моделей. Наслідком подібної невизначеності є її значна нестабільність, яка опосередковано відбилася і на системі економічної політики, що послідовно змінювала ряд форм у напрямі зниження елементів загальної обов'язковості: від директивного централізованого через індикативне до стратегічного.

Основні механізми моделі державного регулювання економічної політики Німеччини. До середини 50-х років економіка Німеччини, зруйнована за роки Другої Світової війни, була відновлена. Перед державою стало завдання, яким чином сформувати систему взаємин держави і приватного капіталу, що відроджувався, які форми і методи державного регулювання економіки обрати. Слід відразу відзначити, що досвід сусідньої Франції, яка вже упродовж більше ніж 10 років практикувала індикативне планування, не міг не позначитися на державній політиці Німеччини щодо можливості планових елементів у ринковій економіці. Але враховуючи як позитивний так і негативний досвід французького планування, Німеччина сформувала власну модель державної економічної політики, яка хоча і враховувала окремі уроки французького досвіду, але за низкою істотних позицій значно від нього відрізнялася.

Будуючи власну систему державного регулювання, Німеччина намагалася уникнути недоліків французької системи, які виражалися в зайвій деталізації планів, що у свою чергу загрожувало свободі приватного підприємництва.

Державне регулювання в рамках неоліберльної німецької моделі спрямоване на сприяння розвитку конкуренції. Для цього особлива увага надається налагодженню ефективного малого бізнесу та зменшенню рівня безробіття. На підтвердження основного гасла "ринок – для всіх", ринкові відносини мають чітко виражену соціальну спрямованість, що підтверджується розвинутою системою соціальних виплат.

Фундамент німецької моделі створювався під дією концепції "соціального ринкового господарства", ключовим елементом якої стало поняття господарського порядку, що є сукупністю форм координації економічного процесу. Ці форми тісно пов'язуються з порядком у суспільній системі в цілому.

Коаліційний кабінет Коля-Геніиера у ФРН у 1983 році розробив "Програму оновлення", яка передбачала підтримку приватного підприємництва шляхом зниження податків на прибуток, підвищення непрямих податків, скорочення державного регулювання і скасування регламентації діяльності компаній, зниження соціальних витрат із метою накопичення бюджетних ресурсів для розвитку виробництва, збільшення капіталовкладень для скорочення безробіття і підвищення рівня обороноздатності [24, с. 40]. Але навіть попри такі заходи, "консервативний зсув" лише надав інших форм специфічним рисам "соціального ринкового господарства".

Досвід Німеччини у сфері державного регулювання економіки дозволяє зробити висновок, що мислення, орієнтоване на середньо- строкову перспективу, стало само собою зрозумілим у всіх сферах бюджетної та фінансової політики. Фінансовий план став корисним інструментом для відхилення завищених вимог відносно обсягів фінансування, що дозволило уникнути нераціонального використання коштів. Обов'язок щорічного складання фінансового плану сприяє зміцненню фінансової самодисципліни і відповідальності федерального уряду в сфері бюджетної політики.

Завдяки гармонічному поєднанню економічних і соціальних орієнтирів, німецька модель досягає оптимального співвідношення суспільних та індивідуальних інтересів.

Елементи моделі державної економічної політики у Великій Британії. Окремі елементи формування сучасної моделі державного регулювання економіки виникли наприкінці 20-х років минулого століття. До цього призвела складна економічна ситуація, що склалася в країні у той час. Тривала економічна криза спричинила різке падіння попиту на продукцію в текстильній, вугільній промисловості, а також у кораблебудуванні - галузях, що в той час становили фундамент британської економіки. Основні дії держави були спрямовані на ліквідацію спаду виробництва в економіці й отримання контролю над стратегічними об'єктами.

Зростаюча соціальна напруга змусила ліберальну партію в 1929 році опублікувати передвиборчу програму-маніфест про боротьбу з безробіттям шляхом організації на основі кейнсіанських концепцій суспільних робіт. Були створені плани організації відповідних робіт у національному масштабі з метою їх рівномірного розподілу територією країни. Таким чином була зроблена серйозна спроба спланувати комплекс дій держави із ліквідації безробіття, стимулюванню споживчого попиту, ліквідації інфляційних тенденцій. Проте вона не була реалізована на практиці внаслідок поразки лібералів на виборах.

У передвоєнний період і під час Другої Світової війни проблеми довгострокового економічного розвитку були відсунуті на другий план, а функції державного планування реалізовувалися в жорсткій системі централізованого розподілу сировини і продовольства. Відбувається значне посилення державного контролю в економіці: контролю витрат сировини і використання робочої сили, утворення великих промислових об'єднань, що відіграли значну роль у реалізації державою своїх контролюючих функцій.

Процес формування англійської моделі державного регулювання економіки характеризується також і значним впливом діяльності основоположника кейнсіанської моделі Джона Мейнарда Кейнса. У глобальному масштабі його ідеї знайшли своє практичне втілення в двох напрямах:

- поява єдиної валюти країн Європейського Союзу - євро. Майже сімдесят років тому в роботі "Трактат про гроші" Кейнс уперше запропонував ідею "колективної" грошової одиниці, яка втілилася в єдиній європейській валюті – євро. Вчений вважав, що створення такої валюти позбавило б світову економіку руйнівних коливань валютних курсів у різних країнах, а також від появи валюти-гегемона – вже в той час на цю роль претендував долар СІЛА;

- існування Міжнародного валютного фонду та Світового банку. Ідеї Кейнса про необхідність міжнародних фінансових інститутів мали наслідком створення Міжнародного валютного фонду та Світового банку. Дуже ймовірно, що МВФ і СБ у теперішньому вигляді не потішили б великого економіста. Однак його погляди на необхідність глобального регулювання економічних процесів у світі та спільного протистояння кризам у різних регіонах напевно вплинули на світогляд Джорджа Сороса, який у розпал азійської фондової кризи заговорив про світову "економічну швидку допомогу".

Державне регулювання економіки в США. Ліберальна модель реалізується в США у чистому вигляді. Її головна мета - розвиток вільної економіки. Регулювання економіки державою відбувається за залишковим принципом: втручаючись у ті сфери, які ринок не може регулювати, уряд створює максимально сприятливі умови для функціонування приватного капіталу.

Початок 80-х років у США ознаменувався різким посиленням неокласичних тенденцій, що дало змогу говорити про "неокласичну революцію". У комплексі підхід до цієї революції описувався документом адміністрації Р. Рейгана "Новий початок для Америки. Програма економічного оздоровлення", опублікованому в 1981 році. Програма передбачала лібералізацію податкової системи, скорочення граничних термінів амортизації, стримування росту державного боргу та витрат, скорочення асигнувань на соціальні програми і збільшення військових видатків.

Адміністрація президента Б. Клінтона, зіткнувшись із рядом негативних наслідків так званої "рейганоміки", якої дотримувався і уряд Дж. Буша (скорочення темпів зростання, прискорення інфляції, бюджетний дефіцит, структурні проблеми), на тлі розгортання світової економічної кризи змушена була зробити ряд відступів від традиційної неокласики. Наприкінці 1992 року на конференції з питань економіки у м. Літгл-Рок, де був присутній Б. Клінтон, прийнято комплекс завдань нової адміністрації, який, зокрема, включав збільшення капіталовкладень для пожвавлення економіки, підвищення доступності капіталу через перегляд правил роботи кредитних установ, поєднання інвестиційних програм із планом скорочення бюджетного дефіциту, зниження витрат на медичне обслуговування для скорочення дефіциту. Багатьма економістами й урядовцями Європи перемога Клінтона в США розглядалася як сигнал до відходу від стратегії "laissez-faire"[1].

Основним важелем регулювання економіки в цей час виступає бюджетно-фінансова політика. У 1990-93 роках через державний бюджет перерозподілялось понад 36 % ВВП. У США діє жорстке кредитно-фінансове регулювання. Податкова система орієнтована на стимулювання приватних інвестицій. Для економіки США характерна низька частка державної власності, державні інвестиції спрямовуються здебільшого у капіталомісткі галузі й такі, що не викликають інтересу в приватного капіталу. Практикується створення підприємств із подальшою передачею їх до приватного сектора. Майже 50 % витрат на науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи здійснює держава.

Орієнтир соціальної політики – сприяння акумуляції та перерозподілу коштів населення в цілому. Так, пенсійний фонд лише на 1 % формується за рахунок державних внесків. Водночас активно діє система державної соціальної допомоги, 2/3 видатків якої мають негрошову цільову форму. На кінець 80-х років 21,1 % населення було охоплено державним медичним страхуванням. У той же час соціальні витрати становили 50 % видатків федерального бюджету, 60 % - місцевих бюджетів [25, с. 33].

Важливою специфічною рисою американської моделі є зумовлена федеративним державним устроєм багатовекторність економічної системи. З одного боку це сприяє підвищенню економічної безпеки, з іншого – вимагає здійснення особливої політики з координації впливових регіональних інтересів.

Також до особливостей американської моделі державного регулювання економіки слід віднести функціонування глобальних транснаціональних корпорацій (ТНК).

Американські ΤΉΚ відіграють визначальну роль в економіці країни, здійснюючи істотний вплив на політику федерального уряду як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринку. Тому стратегічні плани, що складаються корпораціями, з одного боку, враховують загальнодержавну політику, з іншого - визначають її основні напрями і пріоритети. Це пояснює факт відсутності в СІЛА загальнодержавних планів. їх основні функції виконують корпоративні плани: визначення на основі результатів прогнозних досліджень основних спільних напрямів соціально-економічного розвитку, формулювання системи дій, координування функціонування різних економічних суб'єктів, оцінка отриманих результатів.

Як висновок необхідно відзначити, що на сучасному етапі державне регулювання економіки в американській і британській моделях меншою мірою, порівняно з іншими моделями, використовує механізми державного регулювання, оскільки навіть само існування державного сектора в економіці цих країн є спірним. У СІЛА воно реалізується через систему державного замовлення, що розміщується на приватних підприємствах. У Великій Британії, в результаті широкомасштабної приватизації 80-х років, було суттєво зменшено державний контроль над економікою. Ринок праці, фінансова система, соціальна структура значною мірою орієнтовані на ринкові принципи функціонування, домінує прагнення до максимальних результатів у короткостроковій перспективі, що превалює над пошуком шляхів планомірного довгострокового розвитку.

Шведська модель державного регулювання (ще відома як соціал- демократична) поширена у скандинавських країнах і частково в Португалії, Іспанії, Греції. Головна увага тут приділяється соціальній сфері, зайнятості та соціальному забезпеченню, регулюванню трудових відносин, жорсткій політиці доходів.

Уряд соціал-демократів Швеції у 1982 році, зіткнувшись із структурним спадом, оголосив програму "третього шляху", відмінного як від підтримки попиту так і від стимулювання пропозиції. Пріоритетними були оголошені розширення обсягів виробництва та забезпечення його високої конкурентоздатності, підвищення темпів зростання, регіональна збалансованість, досягнення повної зайнятості, високий рівень життя, стабільність державних фінансів, підтримка зовнішньоторговельного та платіжного балансів.

На державних підприємствах наприкінці 80-х років працювало 11–13 % усього зайнятого населення, державна власність мала високу питому вагу в гірничовидобувній, сталеплавильній промисловості, електроенергетиці, в сфері послуг, причому на держпідприємствах системи соціальних послуг працювало 92 % зайнятих у галузі.

У 1987 році на соціальні потреби витрачалось 31-35 % ВВП, а на початку 90-х державні витрати на соціальне забезпечення складали понад 40 % ВВП. На відміну від американської моделі, переважна частка соціальних коштів формується за рахунок внесків підприємців, оскільки існує система страхових зобов'язань. 31 % пенсійного фонду вноситься державою [26, с. 91]. Таким чином, головним орієнтиром шведської моделі є забезпечення максимально сприятливих умов для вияву індивідом його суспільно-корисної активності.

Особливості державного регулювання економіки в Японії. Формування в Японії системи державного регулювання має досить яскраво виражену етапність. Основні завдання, що стояли перед економікою країни, послідовно змінюються, форми і методи організації роботи державних органів еволюціонують з року в рік.

Сучасна японська модель державного регулювання економіки почала формуватися в 50-і роки минулого століття. У 1950 році був прийнятий Закон про комплексний розвиток території країни, який повинен був забезпечити основу довгострокового збалансованого розвитку національної економіки. Але не дивлячись на це, державне регулювання спочатку відзначалося індикативним характером: плани соціально-економічного розвитку формально не були законом, а фактично були сукупністю державних програм, які орієнтувалися на досягнення загальнонаціональних цілей.

Основними завданнями, які стояли перед країною на даному етапі, були забезпечення економічної самостійності, максимальних темпів економічного зростання і зайнятості населення. В умовах дезорганізації економіки періоду відновлення, інфляції, дефіциту платіжного балансу і високого рівня безробіття перші заходи державної політики Японії були направлені на форсування процесів концентрації виробничих ресурсів у монополіях, які прагнули укріпитися на міжнародній арені. Основні фінансові потоки були сконцентровані в руках держави, що дозволило надати плановим програмам істотну фінансову підтримку.

Надалі прогресивний характер оподаткування був змінений. Прибутки обкладалися нижчими процентними ставками, ніж трудові доходи, що сприяло накопиченню капіталу і підвищенню рівня заощаджень. Не зважаючи на те, що вищеназвані цілі навряд чи могли бути досягнуті за той час, який відводився для реалізації перших планів, сам мобілізуючий чинник плану, направлений на форсування спільного зростання економіки, зіграв свою позитивну роль.

Принципова особливість системи державного регулювання Японії була в тому, що плани орієнтувалися, перш за все, на технологічний розвиток як основний засіб досягнення соціально-економічних цілей. У 50-і роки на базі широкого використання кращих світових досягнень в сфері нових технологій здійснювалося становлення і вдосконалення галузевої структури економіки.

У 60-і роки в Японії проголошується період становлення власної технологічної бази на основі високоякісної споживчої продукції, а уряд переходить до систематичного прийняття науково-технічних програм і проектів, що забезпечують вихід країни на світовий ринок із високотехнологічною продукцією. З цією метою уряд переходить до систематичного прийняття науково-технічних програм і проектів у сфері виробництва промислової технології, обчислювальної техніки та мікроелектроніки. Державою підтримуються стратегічно важливі галузі, які отримують спеціальну урядову допомогу у вигляді позик і пільгових кредитів від державних банків, безмитного ввозу імпортного устаткування, практики прискореної амортизації, податкових пільг, квот на сировину тощо [27, с. 212].

Фінансова криза, що вразила капіталістичні країни в 1973 році не могла не позначитися на японській економіці. У 70-і роки була зроблена стратегічна ставка на нові, високотехнологічні галузі як основу для розвитку якісно іншої економічної структури. Під впливом енергетичної кризи особлива увага приділялася ресурсо- й енергозбереженню а також розробці технологій захисту довкілля та безпеки людини. У 80-і роки новітні технології стали головним чинником забезпечення повної зайнятості, поліпшення умов життя населення, розширення зовнішньоторговельної експансії, зміцнення економічної безпеки країни. Далі до переліку об'єктів державного регулювання була включена соціальна інфраструктура, орієнтована на розвиток інтелектуальних здібностей людини.

На сучасному етапі основною пріоритетною метою японської моделі державного регулювання є формулювання уявлення про майбутню економічну структуру і провідні напрями розвитку, з тим, щоб орієнтувати приватний сектор; забезпечити основу для урядового контролю за економікою; зафіксувати сфери, де наявність гострих проблем вимагає активного втручання держави; встановити масштаби і характер цієї участі.

Пріоритети формування національної економічної моделі Росії. Сучасна економічна модель РФ почала формуватися на результатах фінансової кризи жовтня 1998 року. За тих умов повернення до багатопорядкової інфляції було неприпустиме передусім із політичних міркувань, адже гіперінфляція початку 90-х років асоціювалася у всіх із нестабільністю та неефективністю державної влади й суперечила антиінфляційному консенсусу її з населенням. Оскільки основним індикатором економічної стабільності на той час був валютний курс, то економічна і політична динаміка замикалася на динаміці обмінних курсів національної валюти.

Крах адміністративно-монетарної економічної моделі суспільства викликав необхідність зміни і самої системи державної економічної політики. Побудована на стратегії державних позичок і експлуатації природних монополій, ця система захиталася як тільки почали падати ціни на нафту, а привабливість державних короткострокових зобов'язань уже серйозно не сприймалася. За цих обставин почався пошук нових напрямів формування власної економічної моделі.

Проте слід відмітити, що історичний шанс входження країни в ринкову економіку за допомогою монетарної політико-економічної моделі не був використаний. Цьому перешкоджало багато обставин, головною з яких є цивілізаційна масивність РФ, що й сьогодні певним чином впливає на економічну модель. Росія почала форсований вихід до світових ринків, маючи свій власний ще неосвоєний культурний і географічний простір.

Окрім того, нові форми економічного життя в основному не мали міцних економічних підстав: великі та "легкі" гроші зароблялися поза правилами ринку. Адміністративне регулювання заміняло відсутність інституційно-правових регуляторів, що надавало перевагу особам, які мали доступ до бюрократичного чи силового ресурсу, що характерно не тільки для Росії, а й інших країн пострадянського простору. Ринкова конкуренція підмінялася конкуренцією різних груп лобістів: кримінальних, політичних тощо. Як результат, стратегічних інвесторів відштовхувала неправильність і ризикованість такого бізнесу.

Нова російська модель передбачає активну політику держави, стимулювання промислового зростання, посилення ролі державного сектора, зменшення фінансової залежності від зовнішніх позик, збільшення економічної агресивності на зовнішніх ринках. Сучасна економічна політика РФ визначається двома напрямами: орієнтацією на експорт державного сектора економіки та орієнтованим на імпорт середнім бізнесом. Сьогодні основні напрями економічної стратегії РФ зумовлені її геополітичними амбіціями та намаганнями повернути собі статус наддержави, який вона втратила після розпаду СРСР і Варшавського блоку.

Економічна політика РФ на міжнародній арені дозволяє дійти висновку, що основними пріоритетами Росії в економічній сфері є: – повернення статусу наддержави і формування нової євразійської потуги чи блоку на арені колишнього СРСР; – збирання "історичних російських земель", інтеграція держав і "великих просторів" довкола Росії; – зміна стратегічного балансу між атлантичною спільнотою (НАТО) і Росією як військово-стратегічною спадкоємицею СРСР, орієнтація на створення нової стратегічної біполярності; – формування нових "стратегічних осей" Євразії: Москва-Берлін, Москва-Тегеран, Москва-Токіо; – протидія сепаратистським рухам у самій РФ, особливо в регіонах Кавказу і так званого "тюркського клину" (насамперед Татарстану і Башкирїї), Якутії та Далекого Сходу; - нейтралізація країн Балтії та геополітична декомпозиція України (або щонайменше так звана "фінляндізація" цих країн). Повна інтеграція Білорусі до складу Російської Федерації; – формування економічного та політичного домінування в державах Закавказзя і Середньої Азії; – економічна і соціокультурна експансія в усі незалежні країни на терені колишнього Радянського Союзу, підтримка російськомовного населення, створення умов для політичного контролю й домінування Росії.

Ці пріоритети цілком відповідають традиційній імперській стратегії РФ та її "месіанській ідеї". Реалізація цієї ідеї завжди була і залишається основою традиційної стратегії Росії протягом століть. І всі процеси "лібералізації", "демократизації" не можуть змінити цю тенденцію в короткий проміжок часу.

За основу диференціації моделей державної економічної політики можна взяти також критерії, що поєднують масштаби прямих і непрямих адміністративних та ринкових методів. За цією ознакою можна виділити три моделі державного регулювання: імперативну, індикативно-інформаційну та економіко-параметричну.

Імперативна модель характеризується адміністративними і директивними методами управління. Імперативна модель у чистому вигляді як всебічно директивне планування застосовувалася в нашій країні в умовах колишньої командної системи СРСР.

Індикативно-інформаційна модель будується на стимулюванні суб'єктів економіки до дій у визначеному напрямі за допомогою системи економічної інформації. Застосування державою індикативної моделі, тобто обмеження ролі держави лише інформацією для суб'єктів ринку і населення є малоефективним в умовах значних масштабів економіки, наявних труднощів і проблем перехідного періоду, певних кризових ситуацій.

Економіко-параметрична модель характеризується створенням зводу "правил" економічної поведінки суб'єктів господарювання, визначених державою в імперативній та індикативній формах. Така модель є проміжною формою державного регулювання, що поєднує методи прямого законодавчого і непрямого економічного впливу на господарюючих суб'єктів. В її основі є надзвичайно тонка політика балансування за допомогою непрямих регуляторів і регулювальників прямої дії держави на економічні та соціальні процеси.

Виходячи з прямого та непрямого впливу державне регулювання чинить прямий тиск на економіку через націоналізацію, приватизацію, коли держава регулює ринкові відносини шляхом участі в процесі виробництва, і непрямий - коли держава впливає на процес відтворення шляхом використання фінансового механізму. Крім того, економіко-параметричне регулювання включає також створення рамкових умов (правової бази, інфраструктурних елементів) для більш ефективного функціонування ринкової системи.

У контексті реалізації державної економічної політики можна простежити тісну взаємодію права й економіки. У даному ракурсі можна виділити три групи взаємозв'язків:

І. Економіка як джерело права. У цьому взаємозв'язку економіка розглядається як первинний чинник, який безпосередньо впливає на формування права, тобто право є наслідком сталих економічних відносин. У зв'язку з цим слід звернути увагу на такий феномен, як правовий звичай – правило поведінки, що історично сформувалося внаслідок його багаторазового застосування і перебуває під охороною держави. Звичаї формуються в процесі життєдіяльності суспільства. Якщо вони дістають визнання держави і забезпечуються її примусовою силою, то стають правовими звичаями. Прикладами останніх можуть бути звичаї у сфері торгового мореплавства.

Відповідно до даного взаємозв'язку, законодавець має шукати право в самій дійсності, оскільки зміст норми, яку належить виразити в акті державної волі, законодавець повинен, перш за все, знайти у "правовій природі речей" і після цього перекласти її мовою закону.

У багатьох випадках даний взаємозв'язок є досить точним віддзеркаленням процесів, що відбуваються в дійсності. В якості ілюстрації цього можна взяти страхування. Даний вид діяльності як бізнес виник стихійно, проте формувався протягом століть, а з часом утворив розгалужену систему законодавчих норм, які складають сьогодні самостійну галузь – страхове право.

Іншим прикладом, який ще не набув належної законодавчої бази, є інформаційні технології, що зараз досить бурхливо розвиваються. Зокрема, швидкий розвиток Інтернет-торгівлі відбувається поки що без відповідного законодавчого регулювання. Проте практика рано чи пізно виробить стійкі прийоми, які й будуть покладені в основу її законодавчого оформлення.

Разом з цим, детальний аналіз даної групи взаємозв'язків демонструє, що їх не можна абсолютизувати. Вони не завжди здатні дати правильне уявлення про багато явищ, які відбуваються в реальній дійсності. Новітнє українське законодавство, наприклад, про акціонерні товариства, про ціні папери, про захист прав споживачів тощо, просто не могло виникнути історично, оскільки в суспільстві повністю була відсутня така практика. Отже, дані взаємозв'язки не можуть бути абсолютними, хоча значна частина механізмів державного регулювання економіки виникла та функціонує сьогодні саме на їх основі.

II. Право як першооснова розвитку економічних відносин. У цьому взаємозв'язку право є вихідним чинником при формуванні економічних відносин. Слід підкреслити, що сам термін "правове регулювання" і є концентрованим вираженням даного підходу до співвідношення права й економіки.

Досліджуючи даний взаємозв'язок, слід зазначити, що в цьому випадку можна виділити три принципово різні ситуації:

1. Право може стимулювати розвиток економіки. Прикладом може бути відстрочення сплати бюджетних й інших платежів, надання податкових пільг окремим суб'єктам економічних відносин, регулювання строків повернення ПДВ, пільгове кредитування окремих видів діяльності й підприємств тощо.

2. Право може гальмувати розвиток економіки. Встановлення високих процентних ставок податків, необгрунтовані державні замовлення на окремі види продукції, продаж стратегічних економічних об'єктів виробництва тощо.

3. Право може деформувати економіку. Так, законодавча невизначеність зовсім не заважала появі ринку землі, лише через відсутність легального ринку його замінив напівпрозорий. Значна частина земель сільськогосподарського призначення переводиться в інший цільовий режим, в основному під будівництво розважальних об'єктів, приватних закладів тощо.

Таким чином, вплив права на економіку може мати як кількісний (позитивний або негативний), так і якісний (структурний) характер.

Розглядаючи дані взаємозв'язки, слід зазначити властиві їм недоліки: наприклад, в умовах українських реалій систематично доводиться стикатися з тим, що прийняті закони у багатьох випадках просто не працюють, оскільки не відповідають економічній дійсності. Крім того, нестабільність правового регулювання теж є вагомим деформуючим чинником економіки.

III. Взаємообумовленість права й економіки. До певної міри право формується на основі економічних відносин, у свою чергу й економіка породжується правом, тобто в дійсності можна спостерігати певний циклічний процес причинно-наслідкових зв'язків.

Прикладом того як розгортається даний процес у взаємодії права й економіки є практика постійного внесення поправок у чинне законодавство: – видається закон, який формує певний фрагмент ринкової економіки; – потім економічна дійсність спонукає до вдосконалення норми права; – оновлена норма права коригує весь даний сегмент економічних відносин і весь цикл починається знову.

Досліджуючи процес причинно-наслідкових зв'язків у системі "право - економіка", зазначимо, що кожен цикл такої взаємодії обумовлюється також і суспільною свідомістю. Форми економічних відносин мають усвідомитися суспільством як предмет регулювання і перш ніж з'являться відповідні правові норми пройти "крізь" суспільну свідомість. Проте вказані норми формуються не лише як просте узагальнення явищ дійсності, а й виходячи з ідеальних уявлень суспільства, у тому числі й законодавця, про соціальні ідеали чи орієнтири, до яких ми хочемо наблизитися, встановлюючи певний законодавчий порядок. Інакше кажучи, на етапі реформ найбільш суттєвим каналом впливу економіки на зміст відповідних соціальних норм, а через них і на зміст права, є практика інших суспільств, прогресивніших у плані соціально-економічного розвитку, точніше, їх позитивний приклад.

Розглянуті взаємозв'язки державної економічної політики, спрямованої на економічне зростання і розвиток, дозволяють зробити висновок про високу актуальність даної проблематики. Проте останнім часом центральне місце в економічних дискусіях і обговореннях займає проблема не просто економічного зростання, а забезпечення його сталого розвитку.

Підсумовуючи аналіз моделей економічної політики держави та критеріїв, які її визначають, зазначимо, що формування вітчизняної моделі повинно базуватися на таких основних пріоритетах:

1. Головним національним економічним інтересом України має стати енергетична незалежність, якої можна досягти шляхом створення ефективної моделі енергетичної безпеки.

2. Пріоритет національних економічних інтересів у фінансовій і банківській сферах, розвиток вітчизняного підприємництва малого і середнього бізнесу, приватної власності, а також фіскальна політика повинні бути переорієнтовані на суттєве збільшення долі державних капіталовкладень при збереженні фінансової дисципліни, використання макроекономічного механізму, що сприяє зростанню.

3. Важливим національним інтересом є здійснення кадрової політики, зокрема в Уряді, в органах державної влади й на провідних підприємствах ключові позиції мають зайняти національно свідомі та високоосвічені фахівці.

4. Завдяки своєму географічному положенню Україна належить до Центральноєвропейського, Східноєвропейського та Чорноморського регіонів, а її територія є інтегруючою між їх складовими частинами. Проте за інерцією політичного мислення Україну все ще продовжують відносити до пострадянського простору. Її специфічне геостратегічне та геополітичне положення у контексті глобальних тенденцій розвитку світової економіки вимагає від української сторони зваженої та далекоглядної зовнішньоекономічної політики. Україні слід докласти більших зусиль для поширення результатів економічного зростання на засадах доцільності та обгрунтованості, усунути розрив у розвитку людських ресурсів між нашою державою й іншими країнами. Зокрема, підвищити якість систем освіти та охорони здоров'я, покращити адресність систем соціального захисту бідних і економічно вразливих категорій населення.

Механізм реалізації визначених пріоритетів вітчизняної моделі економічної політики має включати розробку критеріїв і параметрів економічної безпеки України. Реалізація державної стратегії вимагає розробки кількісних та якісних параметрів стану економіки. Вихід за ці межі може призвести до загрози економічній безпеці, а саме мати негативний вплив:

1. На життя населення: – безробіття; - диференціація рівня життя окремих верств населення.

2. На стан фінансової та кредитної системи.

3. На рівень виробничого, природного та науково-технічного потенціалу.

5. На адаптивність державного механізму до будь-яких змін: - динаміки ВВП; - дефіциту бюджету; - внутрішнього і зовнішнього боргу; - інфляції.

6. На показники обсягів і темпів промисловості.

При розробці кількісних параметрів слід звернути увагу на те, що вони мають стосуватися не лише держави в цілому, а й кожного її регіону зокрема.

Діяльність держави стосовно забезпечення економічної безпеки України. З огляду на це, економічна програма і напрямки подальшого розвитку держави повинні зазнати змін за наступними показниками:

- учасникам господарської діяльності треба чітко дотримуватися вимог економічних законів, і насамперед - прав власності, закону вартості, пропозицій грошового обігу, контрактного права тощо. Виникнення значної різниці між цінами у промисловості та сільському господарстві стало наслідком недотримання закону вартості. З іншого боку, це призвело до виникнення негативних тенденцій в аграрній сфері. Результатом ігнорування законів грошового обігу стали криза неплатежів, заборгованості по заробітній платі, брак готівки, уявна фінансова стабільність тощо;

- у сфері державного регулювання економіки слід відмовитися від спрощеної консервативної моделі змішаної економіки (тобто від монетаризму) на користь ліберальної соціально спрямованої моделі з явним превалюванням інноваційного розвитку;

- у сфері майнових відносин важливо перейти до поширення колективних форм власності, й насамперед – трудової колективної власності (на засоби виробництва, створений продукт тощо);

- з метою підвищення рівня якості життя населення країни слід здійснити комплекс заходів щодо стимулювання платоспроможного попиту населення, і насамперед – за рахунок істотного підвищення заробітної плати. Це, водночас, означатиме дотримання вимог закону попиту і пропозиції;

- необхідно сформувати належний інвестиційний клімат;

- сталий розвиток економіки неможливий без науковообґрунтованої промислової політики, тому в цій сфері потрібно чітко визначити національні пріоритети. Подолання стагнації і налагодження зростання виробництва потребує ефективної політики у галузі промисловості. Затягування з вирішенням цієї проблеми значно ускладнює здійснення нагальних структурних перетворень у господарстві та управлінні;

- потрібно посилити роль держави у банківській системі шляхом створення державних спеціалізованих банків (земельних, інвестиційних тощо), помітного здешевлення на цій основі кредитів, їх направлення на структурну перебудову і вирішення інших проблем (як відомо, у комерційних банках України зосереджено близько 80 % кредитного ринку, що значно стимулює здешевлення кредитів);

- зосередити увагу та фінансові ресурси на відродження села і проводити виважену аграрну політику.

Для практичної реалізації визначених заходів необхідно:

1. Вжити ряд заходів щодо підвищення попиту на гривню на внутрішньому ринку капіталу; для уникнення спекулятивних атак на валютному ринку слід впроваджувати нові інструменти страхування валютних ризиків та контролю; розширити джерела валютного наповнення банківських активів; посилити нагляд за комерційними банками, яким було надане державне рефінансування, щоб убезпечити валютний ринок від попадання на нього цих коштів; моніторити процес розрахунків комерційних банків за зовнішніми запозиченнями.

2. Розвивати інформаційну інфраструктуру вітчизняних банків шляхом запровадження сучасних технологій і програмних продуктів, які відповідатимуть міжнародним стандартам; активізувати процес консолідації українських банків, підвищити розмір мінімального статутного капіталу та проводити жорстку політику регулювання економічних нормативів діяльності комерційних банків.

3. Законодавчо закріпити процедури щодо злиття та поглинання підприємств з метою залучення інвестицій і забезпечити належний рівень регулювання цих процесів з метою уникнення монополізації іноземними інвесторами провідних галузей української економіки.

4. Для ліквідації від'ємного сальдо зовнішньої торгівлі ввести погоджену із СОТ систему квот на імпорт товарів, аналоги яких виробляються в Україні, використовувати нетарифні та фітосанітарні обмеження до неякісного імпорту.

5. Здійснити аналіз ефективності функціонування міжурядових комісій із торговельно-економічної діяльності з метою пошуку додаткових можливостей для зміцнення міжнародного економічного, технологічного, енергетичного та наукового співробітництва, зокрема, шляхом нарощування обсягів експорту, збільшення представництва українських і спільних підприємств за кордоном.

6. Запровадити заходи щодо зменшення ставок по кредитуванню у реальному секторі економіки.

7. Розробити і реалізувати Національну програму підвищення конкурентної спроможності, спрямовану на розвиток науки, освіти, сучасної інфраструктури, здійснення відповідних структурних та інституційних перетворень.

Отже, основою державної стратегії економічної безпеки має стати ідеологія розвитку, яка б грунтувалася на дотриманні стратегічних пріоритетів, забезпеченні національних інтересів з метою виявлення, попередження та усунення загроз у сфері економічної безпеки. Без ідеології розвитку, без культивування пріоритетного промислового і науково-технічного піднесення неможливе вирішення таких завдань економічної безпеки, як подолання інфляції, зниження бюджетного дефіциту, розв'язання проблем зайнятості, підвищення рівня життя і соціальної захищеності населення. На економічний розвиток держави впливає значна кількість чинників, проте за сферою впливу їх можна розділити на внутрішні та зовнішні. їх детальний аналіз дасть можливість підійти до вирішення проблеми формування економічної політики більш системно та об'єктивно. Таким чином, предметом нашого подальшого дослідження будуть саме внутрішні чинники, які впливають на формування економічної політики держави.

  • [1] "принцип невтручання" - економічна доктрина, згідно якої державне втручання в економіку має бути мінімальним, зосереджуватися на захисті людей та їх власності, національній безпеці та наданні обмеженої кількості суспільних благ.
 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси