Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Економіка arrow Державне управління в економічній сфері
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Інтеграційні можливості України

Процеси глобалізації світової економіки, зняття бар'єрів у міжнародній торгівлі товарами і послугами, поглиблення економічних зв'язків між різними країнами і регіонами світу, динамічний розвиток телекомунікаційних технологій зумовлюють необхідність всебічної співпраці країн у рамках різноманітних міжнародних структур. Для сучасної України участь у міжнародній співпраці є надзвичайно актуальною. Це стосується всіх форм міжнародних економічних відносин, але найважливішим для нашої держави є інтеграційне співробітництво. Завдяки активній і усвідомленій участі в інтеграційній співпраці, Україна може ефективно залучатися до міжнародного поділу праці, не тільки збільшити обсяги експорту, а й раціоналізувати його структуру за рахунок високотехнологічної продукції.

Завдяки своєму географічному положенню і розміру, Україна є державою, яка одночасно належить до Центральноєвропейського, Чорноморського та Східноєвропейського регіонів, а її територія є інтегруючою між їх складовими частинами. Але за інерцією політичного мислення, Україну відносять до пострадянського простору. Специфічне геостратегічне та геополітичне положення у контексті глобальних тенденцій розвитку світових подій вимагає від української сторони зваженої й далекоглядної зовнішньої політики.

Становлення і зміцнення України як політично суверенної та економічно сильної держави є одним із суттєвих факторів збереження миру і стабільності на європейському континенті й у світі в цілому, важливою передумовою його поступального і безконфліктного розвитку. Через Україну простягнулися транзитні шляхи, життєво важливі для енергетичної безпеки Європи. Українська сторона продемонструвала, що може бути важливим партнером у сфері забезпечення стабільності на континенті.

Головною ознакою процесів, які зараз відбуваються у сучасному світі, є глобальна інтеграція економіки, політики, природоохоронної діяльності, науково-технологічної сфери. В умовах глобалізації та регіоналізації розвинуті країни намагаються підвищити конкурентну спроможність внутрішньої економіки за рахунок участі в інтеграційних угрупованнях, використовуючи переваги всього об'єднання, а не лише національної економіки.

Регіональні економічні комплекси слід розглядати як найважливіші елементи глобалізації. Регіоналізація створює додаткові можливості, стимули та механізми для лібералізації руху факторів виробництва. Тобто, можна вважати, що вона є одною із відповідей на виклики глобалізації. З іншого боку, безумовно між ними є суперечність. Якщо регіоналізація посилює торговельно-економічні зв'язки всередині певного об'єднання, зміцнює колективний протекціонізм, то вона може гальмувати загальні глобалізаційні процеси. Регіональні організації усувають можливу негативну дію процесів глобалізації у тому випадку, якщо внутрішні зв'язки між членами угруповання не погіршують (порівняно з доінтеграційним рівнем) умови для зовнішньоекономічних зв'язків із третіми країнами.

Процеси інтеграції нашої держави в міжнародну систему поділу праці суперечливі та невизначені. Спостерігається розбіжність між політичними рішеннями і результатами наукових спостережень, що не сприяє прийняттю виважених рішень. Проте головним недоліком є відсутність механізму та методики інтеграції. Світ переживає хвилю глобалізації, що вимагає від уряду України створення власних ніш політичного й економічного характеру. Потрібно ретельно дослідити позитивні й негативні наслідки включення в загальні економічні потоки, визначити, чи є реальні та потенційні загрози, сформувати механізми захисту державної безпеки тощо.

Регіональна політика може слугувати певним каталізатором задоволення пріоритетних інтересів держав у регіональному просторі. В інтересах окремих країн, як вважає ряд дослідників, центральним елементом такої політики є активізація регіонального співробітництва, формування структур із метою створення регіональної системи, найчастіше під власним проводом.

Навіть поверховий аналіз сучасної політики інтеграції нашої держави дозволяє, на наш погляд, виділити три основних її напрями: подальше поглиблення економічних і політичних відносин із ЄС; відновлення співробітництва в рамках ЄЄП; розвиток економіко- політичного співробітництва в світових підсистемах.

Далі проаналізуємо детальніше кожен із означених напрямів.

Україна – ЄС. У даний час домінуючим вектором української зовнішньої торговельної політики є європейський. Уперше цей напрям інтеграції був проголошений у липні 1993 року в документі "Основні напрями зовнішньої політики України", затвердженому Верховною Радою України. Там, зокрема, зазначалося, що "перспективною метою українською зовнішньої політики є набуття членства в Європейському Співтоваристві й інших європейських структурах".

Правовою основою побудови відносин є Угода про партнерство та співробітництво (УПС) між Україною і Європейським Співтовариством та його державами-членами, яка була підписана у Люксембурзі 14.06.1994 року й набрала чинності 01.03.1998 року, а також План дій Україна - Європейський Союз, схвалений 21.02.2005 року в Брюсселі. Строк дії Угоди закінчився, але сторони дійшли принципової згоди про його продовження. Угода встановила правові рамки співробітництва та визначила напрями інституційних і структурних реформ з метою створення умов для ефективного функціонування в Україні ринкової економіки, що передбачає реалізацію конкретних заходів.

У контексті європейського напрямку інтеграційної співпраці вагоме місце посідають країни Центральної та Східної Європи. Вони були і залишаються важливими торговельно-економічними партнерами України. Більшість із них беруть участь у Центральноєвропейській угоді про вільну торгівлю (СЕБТА). Зазначена угода була підписана 21.12.1992 року, на сьогодні її учасниками є 7 держав - Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина, Болгарія, Словенія і Румунія. Свого часу вона створювалася для координації дій країн-членів щодо отримання повного членства в ЄС. Тому для України приєднання до неї може розглядатись як проміжна і найбільш реальна на найближчі роки мета на шляху до вступу в ЄС. Окрім того, участь у СЕБТА може принести й безпосередні економічні вигоди. Зокрема, пом'якшити ефект від вступу країн-членів Угоди в Євросоюз, стабілізувати зв'язки в чорній і кольоровій металургії, хімічній, деревообробній промисловості, дати імпульс розвитку економіки в цілому.

Підписання Угоди про асоціацію замість УПС є одним із ключових питань співробітництва між Україною та ЄС. Формування зони вільної торгівлі Європейського Союзу та України належить до найважливіших позицій угоди. Переговори щодо Угоди про асоціацію на заміну Угоди про партнерство та співробітництво розпочалися у березні 2007 року. Угода про асоціацію передбачає якісно новий, поглиблений рівень взаємовідносин. Такі угоди регулюють відносини ЄС з країнами Центральної та Східної Європи. Вона наближає вступ України до ЄС.

Наша держава стає в один ряд із балканськими країнами, які нещодавно підписали з Євросоюзом угоди про стабілізацію та асоціацію.

Політична асоціація передбачає узгодження бачення Україною та ЄС вирішення питань миру і безпеки. Це включає безпосередню участь нашої держави в політичних програмах Євросоюзу. Забезпечення інтересів національної безпеки України потребує вироблення єдиної послідовної позиції.

Інтеграція в економічний простір ЄС передбачає узгодження вітчизняної законодавчої бази згідно з європейськими стандартами. Це сприятиме розширенню зони торгівлі, активізації експортних, імпортних операцій і вивченню світового досвіду. Слід зазначити, що всеосяжна ЗВТ передбачає лібералізацію торгівлі як товарами, в тому числі й сільськогосподарськими, так і послугами. Це стосується й вільного руху капіталу. Розширення ЗВТ стосується також зближення з Євросоюзом в регуляторних сферах. Разом з цим, окремо обговорюються питання конкурентної політики, державних закупок, стандартів, санітарних правил.

Важливим досягненням зовнішньоекономічної політики нашої держави є вступ до СОТ. 16 квітня 2008 року МЗС України офіційною нотою повідомило Генерального директора СОТ про завершення внутрішньодержавних процедур набуття членства в цій організації. Таким чином, через ЗО днів, 16 травня 2008 року, Україна набула членства у Світовій організації торгівлі.

У рамках реформування торговельного режиму, для подальшого приведення його у відповідність з нормами та принципами СОТ, економічна політика держави має передбачати: запровадження чіткої, взаємовигідної й ефективної співпраці між урядом України та СОТ; забезпечення співробітництва з відповідними комітетами СОТ, участь у дво- і багатосторонніх переговорах у рамках організації; гарантування виконання зобов'язань, взятих під час вступу до СОТ; застосовування моніторингу для забезпечення відповідності правилам СОТ для запобігання можливим суперечкам із країнами-членами організації; реалізацію заходів, спрямованих на інформування громадськості та підтримку бізнесу у використанні системи переваг від членства в СОТ; сприяння вітчизняним експортерам у покращенні поінформованості щодо доступу на ринки країн-членів організації.

Якщо країна хоче створити міцні позиції в світовому господарстві, членство в ГАТТ/СОТ є для неї обов'язковим. Для України, з її обсягом експорту товарів і послуг, що складає біля половини ВВП, вступ до СОТ забезпечив міжнародно-правовий рівень торговельних відносин із країнами-членами. Україна, за даними Секретаріату СОТ, за обсягами торгівлі займає 33-тє місце у світовій системі.

Сьогодні триває розвиток взаємовідносин між Україною й ЄС, а також СОТ. Зокрема, у 2010 році урядами України й ЄС підписано Порядок денний асоціації Україна – ЄС для підготовки та сприяння імплементації Угоди про асоціацію. Триває робота по підготовці Угоди про асоціацію між Україною й Європейським Союзом. Майбутня Угода про зону вільної торгівлі між Україною й ЄС (ЗВТ), яка має стати складовою частиною Угоди про асоціацію, а саме її розділ "Державна допомога" не включає питань державної підтримки сільського господарства (у тому числі цінової підтримки), вони регулюються положеннями Угоди про сільське господарство СОТ. Закон України "Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" [4] не містить положень щодо цінової політики і державного регулювання цін на продукцію аграрного сектора економіки. Взагалі сільське господарство не було включено у пріоритетні сфери, у яких здійснюється адаптація законодавства України до Acquis communautaire[1].

Членство України в ЄС означає можливість для аграрного сектора стати повноправним учасником Спільного аграрного ринку, який підкріплюється організаціями спільного ринку сільськогосподарських товарів[2], і попасти під регулювання Спільної аграрної політики (САП). На спільному аграрному ринку ЄС адміністративні ціни відіграють 3 ролі: вони визначають обсяги виробництва, дають початок застосуванню інтервенційних механізмів і гарантують спільний зовнішній захист для всіх країн ЄС. Система підтримки цін побудована таким чином, що внутрішні ціни на сільськогосподарські товари є вищими за світові, й різниця між ними компенсується рівнем імпортного мита й експортними субсидіями. Після приєднання до ЄС український внутрішній ринок отримає зовнішній захист на рівні інших країн ЄС.

Можливості формування цінової політики на продукцію аграрного сектора після вступу до СОТ обмежуються зобов'язаннями, взятими Україною при вступі до організації та положеннями багатосторонніх угод країн-членів СОТ. Для завершення процесу приєднання до Світової організації торгівлі були зроблені відповідні зміни у національному законодавстві щодо цінового регулювання. Так, Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про державну підтримку сільського господарства України" №401–V від 30.11.2006 р. [5] були скасовані положення про застосування мінімальних закупівельних цін до імпорту. Під час заключних переговорів Україна підтвердила, що вона не буде застосовувати мінімальні ціни до імпортних сільськогосподарських товарів або до будь-яких інших імпортних товарів у майбутньому.

Згідно з статтею 7 Угоди про застосування статті VII Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 року, митна вартість не повинна визначатися на підставі продажної ціни у країні імпорту тих товарів, які вироблені у країні імпорту, (в тому числі сільськогосподарських товарів) і мінімальної митної вартості [6]. На даний момент Україна не має зобов'язань перед ЄС відносно змін у ціновій політиці на сільськогосподарську продукцію. У питанні щодо цінової політики на продукцію АПК Україна керується своїми зобов'язаннями перед СОТ, національним законодавством і внутрішньою економічною необхідністю.

Концептуальні підходи до цінової підтримки сільськогосподарських товаровиробників за умов дотримання взятих зобов'язань перед СОТ і євроінтеграційних очікувань полягають у наступному: – після вступу України до СОТ цінова підтримка виробництва сільськогосподарської продукції є можливою, але без перевищення Загального Сукупного виміру підтримки (СВП); – для здійснення державних закупівель Аграрним Фондом мінімальні закупівельні ціни на об'єкти цінового регулювання повинні встановлюватися не вище рівня ринкових, що гарантуватиме дотримання зобов'язань перед СОТ і не перевищення Загального СВП базового періоду; – рівень цінової підтримки виробників тих видів продукції, щодо яких Україна є або передбачає бути нетто- експортером (зернові, олійні культури, олія, овочі, більшість молочних продуктів тощо) має бути мінімальним.

Україна - ЄЕП. Ринок країн СНД також є важливим для України. Адже доступ до нього дає можливість не лише збільшити експорт у цей регіон, а також за допомогою конкурентних переваг покращити позиції України і на світовому ринку, що сприятиме економічному розвитку, підвищенню рівня конкурентоспроможності вітчизняної економіки.

В умовах інтернаціоналізації посилюється залежність розвитку кожної національної економіки від впливу зовнішніх чинників. Це підтверджується активізацією міжнародної міграції робочої сили, зростанням обсягів світового товарообороту й інвестування капіталів тощо. Очевидно, це обумовлюється тим, що зовнішньоекономічні чинники дають можливість пом'якшити (або навіть нейтралізувати) частину суперечностей у національних економіках, призводячи до раціональнішого поєднання внутрішніх і зовнішніх можливостей для ефективного господарювання й економічного розвитку країни.

Україна продовжує бути залежною від політичних коливань у взаємовідносинах із державами СНД, які залишаються важливими чинниками для економічного прогресу. Найважливішими економічними факторамии, які роблять співпрацю актуальною та взаємовигідною є: історичний досвід співпраці за умов існування єдиного господарського комплексу; сумісність та територіальна суміжність ринків збуту; наявність продукції, яка вважається менш конкурентоспроможною в інших країнах і яка має ринки збуту в даному регіоні; вплив колишніх домовленостей і кооперації господарств країн СНД.

Друга особливість відносин із країнами СНД, яка значно впливає на їх динаміку, пов'язана з різною швидкістю проведення реформ у цих державах. Деякі з них зберегли переважно директивну модель економіки (Туркменістан, Узбекистан, Білорусь) в інших реформи були проведені непослідовно і безсистемно, у тому числі й в Україні. В результаті, в 1990-ті роки економіки багатьох країн перебували в глибокій кризі, що неминуче призвело до скорочення обігу товарів і послуг. І лише з початком нинішнього століття обсяги взаємної торгівлі в рамках СНД стабілізувалися та набули тенденції до зростання.

У зовнішньоекономічних процесах країн цього регіону вагомим фактором є існування диспропорцій через домінування тут Росії, як економічного партнера. Так, питома вага РФ в українській торгівлі товарами з державами СНД у 2008 році дорівнювала 75,5 %, тоді як Туркменістану - 9,3 %, Казахстану - 4,3 %, Білорусі - 4,7 %. На інших членів Співдружності припадало всього 6,2 % [7].

19 вересня 2003 року в Ялті, під час Саміту глав держав-учасниць СНД, Президентами України, Російської Федерації, Казахстану та Білорусі було підписано Угоду про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП). З боку України, попри те, що вона брала участь у підготовці всіх документів і парафувала їх, угоду про формування ЄЕП було підписано із застереженням про те, що Україна братиме участь у його формуванні та функціонуванні в тих межах, що відповідають Конституції України.

20 квітня 2004 року Верховна Рада України ратифікувала Угоду про формування Єдиного економічного простору, підтримавши це застереження (Закон України "Про ратифікацію Угоди про формування Єдиного економічного простору" № 1683-IV від 20.04.2004 року).

У ст. 1 Угоди зазначається, що під Єдиним економічним простором сторони розуміють "економічний простір, який об'єднує митні території Сторін, на якому функціонують механізми регулювання економік, які Грунтуються на єдиних принципах, що забезпечують вільний рух товарів, послуг, капіталів і робочої сили та здійснюється єдина зовнішньоторговельна та узгоджена податкова, грошово-кредитна та валютно-фінансова політика".

ЄЕП характеризується єдиними принципами, згідно з якими здійснюється спільна зовнішня податкова, валютно-фінансова і грошово- кредитна політики, узгоджені всіма сторонами. Цей спільний механізм регулювання економік держав грунтується на вільному русі товарів, послуг, капіталів і робочої сили.

Ст. 2 Угоди окреслює коло завдань, які мають вирішити на цьому шляху сторони, а саме: формування зони вільної торгівлі без вилучень та обмежень; уніфікація принципів розробки й застосування технічних стандартів і регламентів, санітарних і фітосанітарних норм; створення умов для вільного руху товарів, послуг, капіталу та робочої сили; гармонізація макроекономічної політики, включаючи торговельну і конкурентну політику, законодавства; формування єдиних принципів регулювання діяльності природних монополій, єдиної конкурентної політики та забезпечення недискримінаційного доступу й однакового рівня тарифів на послуги суб'єктів природних монополій.

Угода про формування ЄЕП і Концепція до неї, яка відповідно до ст. З Угоди є невід'ємною її частиною - документи, що визначають загальні засади співробітництва й окреслюють наміри держав-учасниць проекту щодо реформування економічних взаємовідносин. У розвиток підписаної Угоди та відповідно до Комплексу основних заходів із формування ЄЕП, було розпочато підготовку нормативно-правової бази, яка регламентуватиме взаємовідносини держав-учасниць в окремих галузях і сферах співробітництва.

Слід зазначити, що в Угоді та Концепції про створення ЄЕП використовується термінологія з сфери економічної інтеграції, яка не зовсім відповідає усталеній термінології чи визначеній у СОТ.

Найнижчим рівнем економічної інтеграції є зона вільної торгівлі. ЗВТ – це правила торгівлі, встановлені для двох або більше держав, які передбачають відміну митних зборів і тарифів на імпортну продукцію даних країн. На цю складову необхідно особливо звернути увагу: у ЗВТ кожна країна має власний зовнішній тариф і митну політику щодо третіх країн; режим імпорту без сплати митних тарифів і зборів на товари походженням із третіх країн не поширюється.

Отже, кожна країна може мати безліч ЗВТ із різними партнерами, між якими необов'язково має існувати також режим вільної торгівлі. Наприклад, Україна може мати ЗВТ із країною А і країною Б навіть за умови, якщо між А і Б немає ЗВТ, а існують високі імпортні тарифи. Правила походження товарів забезпечують, що товари, ввезені в Україну з країни А за нульовими тарифними ставками, тобто у режимі вільної торгівлі, не потраплятимуть до країни Б за тими ж нульовими ставками, а обкладатимуться тією ставкою, яка існує у торгівлі між країнами А і Б.

Тобто, ЗВТ - це такий торговельний режим, який забезпечує незалежність зовнішньоторговельної політики кожної країни-учасника спільного економічного простору, зберігаючи національний суверенітет. ЗВТ не започатковує незворотних інтеграційних процесів між країнами. Суперечливим є навіть твердження про те, що ЗВТ впроваджує економічну інтеграцію взагалі - як і будь-який торговельний режим, ЗВТ може бути впроваджена і скасована простим адміністративним рішенням. Україна має подібні приклади у своїй історії, коли діючі ЗВТ, наприклад, із країнами Балтії, були запроваджені, а пізніше, у зв'язку із їх вступом у ЄС, - ліквідовані. Говорити тут про якусь незворотну дію чи взагалі інтеграцію не доводиться.

Саме у цьому і полягає різниця між ЗВТ та наступним рівнем економічної інтеграції - митним союзом (МС), який є першою стадією еволюційного інтеграційного процесу між країнами, що його утворюють. Митні договори дозволяють запровадити режим вільної торгівлі для товарів, вироблених як на території країн, що сформували даний режим, так і на товари будь-якого походження, які знаходяться на території країни-члена угоди. Митний союз вимагає відмови від власних митних політик, визначаючи спільний митний тариф, в тому числі й для торгівлі країн договору з третіми країнами. Таким чином, товари третіх країн можуть вільно реалізовуватись на території МС за умов виконання всіх формальностей і оплати визначених тарифів. Підприємство, що перевозить подібні товари, зобов'язується заплатити офіційні збори під час перетину митного кордону, єдиного для всіх країн МС. Запроваджується поняття внутрішніх кордонів МС - кордонів між країнами-членами, де товари походженням із третіх країн не проходять митних формальностей, не сплачують ніяких митних тарифів чи зборів.

При цьому країни, які вступили до союзу, не розглядаються як самостійні суб'єкти, хоча і не втрачають при цьому національний суверенітет в інших політичних аспектах. Для управління єдиним зовнішнім митним тарифом країни-члени змушені впровадити спільну зовнішньоторговельну політику. Більше того, МС має значний вплив на формування бюджету країн-членів, розподіл митних надходжень. Для їх адміністрування найчастіше (але не завжди) запроваджується спільний наднаціональний орган, який має повноваження щодо розподілу чи використання митних надходжень відповідно до рішень країн-членів. МС започатковує незворотні інтеграційні процеси, які впливають не лише на різні сфери економіки, а й на політичні відносини, соціальну сферу, регіональний розвиток, функціонування державних інституцій тощо.

Логічним продовженням митного союзу і наступним рівнем інтеграції є спільний ринок (СР), у рамках якого запроваджується вільне пересування як товарів та послуг, так і головних факторів виробництва – капіталу та робочої сили. Варто знати, що вільне пересування робочої сили не відбувається у форматі безвізового режиму. Мова йде про спільні умови, згідно яких кожен громадянин країн СР підпорядковується узагальненим законам і має однакове право на працю, соціальний захист та постійний побут. Чотири фундаментальні свободи ЄС – вільний рух товарів, послуг, капіталів і людей передбачають навіть своєрідну відмову від частини державного суверенітету для впровадження усталеної спільної політики: митної, антимонопольної, сільськогосподарської, конкурентної, комерційної, соціальної, політики щодо охорони довкілля тощо.

Фактично, країни Спільного Ринку створюють конфедеративне утворення, яке разом із своїм економічним розвитком еволюціонує до передання більших повноважень наддержавному органу і ще більшого обмеження національного суверенітету.

Іншим регіональним об'єднанням країн СНД, у якому Україна активно бере участь, є ГУАМ. Це міждержавне об'єднання, куди також входять Грузія, Азербайджан і Молдова, було засноване в 1997 році для поглиблення торговельно-економічних зв'язків між країнами-членами, створення та розвитку інфраструктури міжнародних транспортних шляхів, забезпечення енергетичної безпеки, боротьби з міжнародним тероризмом, незаконною міграцією й обігом наркотиків.

Ключовим питанням співпраці країн-членів ГУАМ повинно було стати забезпечення функціонування Євразійського нафтотранспортного коридору для поставок каспійської нафти в Європу з використанням потужностей нафтового терміналу в порту "Південний" (Одеська обл.) і нафтопроводу "Одеса-Броди". Але економічне обгрунтування цього проекту виявилося слабким, а транспортування нафти - економічно невигідним. Тому порт "Південний" і нафтопровід "Одеса-Броди" в даний час використовуються в реверсному напрямку для експорту російської нафти до європейських країн.

Для активізації економічного співробітництва 20 липня 2002 року під час саміту країн-учасниць в Ялті президентами Грузії, України, Азербайджану й Молдови була підписана Угода про створення зони вільної торгівлі в рамках ГУАМ. 28 листопада 2002 року вона була ратифікована Верховною Радою України, а 18 грудня того ж року Президент України підписав відповідний закон. Проте створення зони вільної торгівлі поки що не пожвавило економічної співпраці в рамках ГУАМ. Для кожної із держав торговельні зв'язки з іншими членами об'єднання зовсім не є пріоритетними.

Очевидним є той факт, що структури на зразок СНД уже відіграли свою роль і можуть відійти у минуле. Беззаперечно й те, що концепції на зразок ЄЕП можуть існувати лише як форми активізації торговельно-економічних зв'язків (максимум - зони вільної торгівлі), однак при спробі їх використати як альтернативне ЄС утворення у формі митного чи валютного союзу на пострадянському просторі, Україні варто обмежити свою участь.

Внаслідок фундаментальних зрушень останнього часу так званий "пострадянський простір" перестав існувати і як політична реальність, і як концепція облаштування тієї частини Європи, що лежить на схід від ЄС. Суспільства колишніх радянських республік вже дозріли чи дозрівають до того, щоб звільнитися від соціально-політичного формату "пост-СРСР" і здобути нову перспективу - інтеграції в об'єднану Європу. Україна має перспективу, ресурси й можливість стати лідером у справі демонтажу архаїчних пострадянських фантомів і могильником цього безладу як способу живлення неоімперського проекту на теренах колишнього СРСР. Таке лідерство має сенс у напрямі забезпечення стабільності, безпеки і процвітання з метою досягнення сумісності, а в перспективі – повного членства в ЄС і НАТО.

Розвиток економічного та політичного співробітництва у світових підсистемах.

Україна, як і будь-яка інша держава світу, перебуває у певному геополітичному середовищі. Її розташування у південно-східній частині Європи, на перетині 3-х великих геополітичних масивів – Євразійського, Євроатлантичного й Ісламського - створює унікальний цивілізаційний простір, що має як свої переваги так і великі проблеми. Визначення геополітичних інтересів потребує врахування економічних, політичних, військових, духовних інтересів різних країн, а також вивчення розкладу сил у кожному з сусідніх регіонів. Україна має давні історичні традиції формування відносин із країнами Чорноморського регіону. В Київській Русі стрижневою віссю всієї чорноморської геополітики були її складні відносини з Візантією. Найбільш яскравим виявом цього були походи князя Святослава, прийняття християнства князем Володимиром, візит княгині Ольги, першого українського дипломата, до Константинополя.

Культурологічний фактор здатен відігравати особливу роль у формуванні партнерських відносин між країнами. Зокрема, науковець зазначає, що культурологія базується на ментальності, яка вивчає глибинні основи, у тому числі психологію стилю поводження тієї чи іншої цивілізації, культури. І тоді, коли культурологічні пласти стають зрозумілими, відкриваються широкі можливості для співробітництва. Високодуховні віруючі, як правило, не вдаються до конфліктів. Але церковна та політична верхівки часто використовує найкращий і тривіальний консерватизм широких верств населення не з кращими намірами [8, с. 45-46].

Кінець другого тисячоліття супроводжувався ослабленням і поступовим зникненням "залізної завіси". В Європі виникли декілька нових економічних регіонів на території між Чорним і Балтійським морями. Дані організації включали країни з посткомуністичними політичними та економічними системами. Це створило передумови для інтеграції в європейський простір.

З огляду на власні ресурсний, інтелектуальний і промисловий потенціали, Україна може стати великою європейською країною. Історично та географічно вона є частиною Європи, а тому цілком природною є стратегічна перспектива її інтеграції до європейських структур. Але, так само як інші значні європейські держави, Україна не може обмежуватися лише власними інтересами, їй також слід мати чималу сферу інтересів у інших регіонах світу, і насамперед, у країнах її найближчого оточення.

Через свої скромні соціально-економічні та військово-політичні показники, які тягнуть за собою обмеженість засобів впливу на світову політику, Україна на даному етапі свого розвитку не може розглядатися в якості провідного суб'єкта геополітичних процесів у таких об'ємних просторах, як Європа чи Євразія.

Отже, своє геополітичне місце Україні слід шукати у світових підсистемах, причому не у всьому європейському регіоні, а в його субрегіонах. Саме тут ефективність зовнішньої політики в реалізації поставлених цілей і завдань у відповідності до національних інтересів має раціонально-прагматичний характер із більшими шансами на успіх, ніж ідеалістичне прагнення зразу включитися до загальноєвропейських інтеграційних процесів. Іншими словами, зовнішньополітична активність та ефективна діяльність української держави в обмеженій певними рамками субрегіональній системі міжнародних відносин є платформою для посадки в "європейський потяг".

Україна зацікавлена у формуванні регіональної політики в різних сферах міжнародного співробітництва. Така політика має забезпечити їй стабільну політичну й економічну безпеку за рахунок розширення міжнародних контактів на всіх рівнях, сприяти розвитку торгівлі та виробництва, пошукам перспективних ринків і в цілому стимулювати інтеграцію України у світову спільноту, збільшувати її вплив у різних регіонах світу. Ставлення до України з боку міжнародного співтовариства лише як до новоутвореної географічної реальності, що домінувало в перші роки незалежності, завдяки успіхам української дипломатії поступово покращується. Україну сьогодні сприймають як складову нового європейського та світового порядку.

Вивчення нової геополітичної ситуації в регіонах південного напрямку, їхнього потенціалу, можливостей розвитку, довгострокових зовнішньополітичних орієнтацій дозволяє Україні визначитися щодо тих або інших геополітичних сил і проводити послідовну власну політику. Активна політика у південно-східному напрямку відкриває широкі можливості для взаємовигідної торгівлі й втілення масштабних економічних проектів. Наша держава в цьому просторі займає власну позицію, яка вимагає джерел постачання продукції, сировини та енергоносіїв і своїх ринків збуту.

У результаті розвитку південного вектора зовнішньополітичної діяльності суспільство отримає більш гнучку конфігурацію зовнішніх орієнтацій замість існуючої біполярної, що сприятиме прогресивному поступу країни й зміцнить її внутрішньополітичну стабільність. Отже, південна політика України має надзвичайно важливе значення для її національної безпеки, зміцнення державності та підвищення ролі у міжнародному співтоваристві.

Варто підкреслити, що Україна знаходиться не лише між Заходом і Сходом Європи. Вона також є важливою чорноморською державою, південні кордони якої становлять частину південного узбережжя Європи, що тягнеться від Гібралтару до Кавказу. Про важливість для України південного напрямку свідчить її увага до Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), тісне співробітництво в рамках якого може надати нової якості кооперації держав регіону і сприятиме їх інтеграції до загальноєвропейських структур. До того ж ОЧЕС здатна слугувати з'єднувальною ланкою між Євросоюзом і новими перспективними ринками Центральної Азії та Кавказу. Важлива складова ОЧЕС - поєднання ресурсів країн басейну Каспійського моря з промисловим потенціалом країн Центральної та Східної Європи, економіка яких уже перейшла у фазу зростання і потребує нових перспективних ринків [9, с. 78-79].

Стратегічна геополітика України у південному напрямку визначається такими обставинами:

1. Створюється нова карта геополітичної реальності внаслідок руйнації біполярної моделі міжнародних відносин. На цій карті для України відводиться роль однієї із з'єднувальних ланок комунікацій, що ведуть із Заходу на Схід. Отже, наша країна має реальний шанс зайняти гідне місце у фокусі одного з центрів тяжіння нових систем міжнародного спілкування.

2. Україна як суб'єкт геополітики має власні національні інтереси в країнах Балкансько-Середземноморського і Чорноморського регіонів. Деякі з них можуть вступати у протиріччя з інтересами інших держав, зустрічати значну конкуренцію з їхнього боку. Тому політика України в даному регіоні має бути м'якою, толерантною, з урахуванням усіх існуючих систем міжнародних відносин, але в той же час і послідовною у проведенні власних інтересів.

3. Україна у рирішенні проблем соціально-економічного розвитку має спиратися, насамперед, на свій власний потенціал. Утвердження у південному геоекономічному просторі примножує ці можливості й прискорює економічний поступ країни.

4. Створення системи чорноморського співробітництва відкриває для нашої країни перспективи зовнішньополітичної діяльності, що позначається як південний вектор - напрямок, який на сьогодні ще недостатньо відпрацьований і його основні принципи ще мусять сформуватися у політичній свідомості українського суспільства. Необхідно, щоб цей напрямок став однією з головних парадигм зовнішньої орієнтації України.

5. Причорноморський регіон привертає увагу інших країн світу в економічному, політичному і транспортному аспекті. Чорноморське економічне співробітництво як економічний простір має свій власний внутрішній ринок, ресурси та науково-технічні перспективи. Це своєрідний центр торгівельних стосунків та економічної рівноваги між європейськими державами, Азією і державами Близького Сходу, розвиток якого може допомогти формуванню зони міжрегіонального співробітництва. Світова економіка виходить на етап розвитку, далекий від конфронтаційних суперечок, і здатна об'єднати країни, політичні й економічні обличчя яких відрізняються через історичні чинники.

6. Україна може мати вплив у регіоні, але це залишається поки що бажаною можливістю без економічної підтримки. Це стосується не лише відносин із країнами Півдня, а й зовнішньої політики України взагалі. Країни південно-західного напрямку посідають важливе місце у зовнішньополітичних інтересах України, яка підписала з багатьма країнами регіону повномасштабні міждержавні договори.

Із точки зору свого географічного положення, економічного, політичного, безпекового, культурного потенціалу Україна займає надзвичайно важливе місце в Чорноморському регіоні, що обумовлює її потенційно високу стабілізуючу роль в регіональних питаннях.

При цьому одним із фундаментальних завдань України є подальше її утвердження як економічно і політично потужної регіональної держави. Слід підкреслити, що ця мета не суперечить, а логічно доповнює стратегічний курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Більше того, активізація регіональної політики, цілеспрямоване просування українських інтересів у межах регіональних угруповань, зокрема в рамках Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), ОЧЕС, ГУАМ, має на меті здійснення поступових кроків у процесах європейської інтеграції та сприяє широкому залученню України до участі в політичних та економічних процесах у Західній Європі.

Бути сильною впливовою державою в рамках Чорноморського та Бапкансько-Середземноморського регіонів означає для України бути, насамперед, ініціатором у розвитку широкомасштабного економічного та політичного співробітництва.

Найближчим стратегічно важливим у південному напрямку для України є Чорноморський регіон. Саме тут Україні важливо зміцнювати свої позиції. Без вирішення проблем Чорноморського регіону подальший перспективний розвиток Бапкансько-Середземноморського вектора співробітництва набагато ускладнюється.

Беручи до уваги, що важливим напрямком зовнішньополітичної діяльності є забезпечення зовнішньоекономічних інтересів України в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, в країнах Близького і Середнього Сходу й Африки, у сфері диверсифікації джерел енергозбереження, надходження інвестицій, виходу вітчизняних товаровиробників на перспективні споживчі ринки арабських й африканських держав, значення Чорноморського регіону як важливого об'єднуючого кільця України з іншими регіонами світу тільки збільшується в контексті вирішення даних зовнішньополітичних завдань.

Чорноморський регіон знаходиться у південно-східній частині Європи, де історично формувалась елліно-візантійська цивілізація, що зумовило його православно-християнську ідентифікацію. Але регіон також можна розглядати як північно-західну периферію ісламського світу, який у цій частині входить у взаємодію з християнством. Ще Геродот описав цей регіон як невід'ємну частину античної Ойкумени, тоді як турецький мандрівник Евелія Челебі у XVII столітті розглядав цей простір як цілісний ісламсько-тюркський світ, населений народами зі спільними інтересами та єдиною долею. Варто зауважити, що обидві цивілізаційні системи розвинулися зі спільної середземноморської цивілізації.

Для України причорноморське співробітництво можна розглядати як у вузькому так і широкому розумінні. У вузькому розумінні - це прикордонне та прибережне співробітництво територій Чорного моря і територій, тісно з ним пов'язаних. Прикладом може бути неурядова некомерційна організація Міжнародний Чорноморський клуб.

У широкому розумінні мова йде про включення до чорноморського співробітництва всього простору країни. Це має особливе значення в контексті того, що Чорноморський регіон є для України не просто економічним, а власним (рідним) простором. І хоча б тільки тому він є однією з сфер пріоритетних і життєво важливих інтересів нашої держави.

Створення співробітництва країн, які виходять до Чорного моря, впливає на національні інтереси всіх країн регіону. При цьому воно не протиставляється існуючим економічним структурам. Ці економічні простори доповнюють один, одного, дозволяють розвивати ті нові можливості, які не були реалізовані у старих моделях.

Інтереси України як морської держави вимагають надавати пріоритетного значення розширенню її участі у Чорноморському регіоні, активно розвивати як дво-, так і багатосторонні відносини з країнами Чорноморського і Балкансько-Середземноморського регіонів. Така Чорноморська орієнтація простежується з глибини віків.

Географія ЧЕС не обмежується Чорноморським регіоном, вона охоплює широкий простір від Балкан до Центральної Азії, від Балтії до арабських країн. Це свідчить про значну зацікавленість у створенні нової субрегіональної системи економічного співробітництва, яка б об'єднала країни Європи, Азії та Північної Африки, незважаючи на їх цивілізаційну гетерогенність і відмінність у рівні розвитку. Нагальною потребою є розробка відповідної ідеології такого співробітництва, що не обмежиться лише економічними питаннями, а й висвітлить широкий спектр політичних, соціальних, екологічних проблем, зокрема безпеки та стабільності на цій території.

Для України створення такої системи відкриє нові перспективи зовнішньополітичної діяльності, які можна позначити як південно- східний вектор - напрямок, який ще недостатньою мірою розвинутий і його основні принципи ще потрібно належним чином оформити у політичній свідомості нашого суспільства. Він має стати одною з основних зовнішньополітичних орієнтацій України.

Урахування змін, що відбуваються, вивчення нової геополітичної ситуації у Південно-Східній Європі, її потенціалу, шляхів розвитку, довгострокових зовнішньополітичних орієнтацій дають нашій країні можливість визначитися щодо тих або інших геополітичних сил і проводити послідовну власну політику. Зокрема, активна політика у балканському напрямку відкриває нові можливості для взаємовигідної торгівлі. Для України важливо мати власні ринки збуту продукції, оскільки цього вимагає зростаюча експортна орієнтація її економіки.

Прагнення встановити стратегічне партнерство зі стабільними та розвинутими країнами й подальшої інтеграції в європейські структури є природними. З огляду на власний потенціал, Україна є великою європейською державою. Розширення міжнародних контактів на всіх рівнях сприятиме розвитку торгівлі тавиробництва, пошуку нових перспективних ринків, стимулюватиме інтеграцію до європейського простору, зростання впливу нашої держави в різних регіонах світу.

Балканські країни є великим відкритим простором для зовнішньої політики й економіки нашої держави, сприятливим і актуальним. Без економічної підтримки вплив України у цьому регіоні залишиться хіба що бажаною можливістю. Досягнуті за допомогою дипломатії успіхи потрібно закріпити діями економічного характеру. Економічні аспекти взаємодії України з країнами Балканського півострова найкраще піддаються прогнозу, насамперед, за об'єктивності дії економічних законів, що не залежать від суб'єктивних бажань і дій політиків [10, с. 30].

На це вказує економічна ситуація, яка склалася на Балканах та в Європі загалом. Вигідні економічні зв'язки обумовлюються спільними складностями, що виникають при виході на західноєвропейський ринок та приблизно однаковим технологічним рівнем, характерним для основних промислових галузей. Якщо акцентувати увагу на інтеграції в європейський простір, ці складності можуть поступово зменшуватись.

Визначення ролі й місця України у цьому регіоні потребує хоча б короткого огляду вузлових проблем, які постають перед нашою державою при просуванні власних національних інтересів на Балканах.

Безперечно, Україні важливо зміцнювати свої позиції в регіоні. Проте крім економічних причин є й інші перепони, які прямо чи опосередковано стоять на заваді активного налагодження відносин із державами Балканського регіону (ситуація навколо експорту зброї до Македонії, проблема українсько-румунських кордонів, труднощі у двосторонніх взаєминах України із рядом балканських країн тощо).

Україна має найвищий в Європі транзитний рейтинг, що додатково створює сприятливі перспективи для широкого залучення її до схем дво- та багатосторонньої співпраці на зазначених лініях взаємодії в економічній, торговельній, транспортній, енергетичній сферах. Великою помилкою було б не скористатися таким шансом, адже це дозволило б покращити економічну безпеку за рахунок нарощування транзитного потенціалу. Тим самим Україні вдалося б досягти й більш збалансованої системи національної безпеки й оборони, оскільки всі постачальники і споживачі транзитного ресурсу (включаючи російський), що проходить територією нашої держави, були б особливо зацікавлені в безпеці та стабільності України.

Тому є закономірним, що серед пріоритетів зовнішньої політики нашої держави є створення в Чорноморському регіоні, у широкому розумінні даного визначення – від Центральної Європи до країн Прикаспійського регіону та Середнього Сходу – простору стабільності, безпеки й економічного зростання. На це спрямована активна участь України в зазначених процесах, що визначає її роль як регіональної держави із потужним потенціалом впливу.

Україна і надалі повинна ставити перед собою завдання щодо активізації регіональної політики, зокрема, в структурах регіонального та міжрегіонального співробітництва, а також шляхом посилення консультативного механізму з питань регіональної проблематики з іншими державами ЦСЄ, у тому числі з країнами Чорного моря та Кавказу. Для цього існують усі необхідні передумови, як зовнішні, так і внутрішні.

На початку третього тисячоліття перед усіма країнами Балкансько- Середземноморського та Чорноморського регіонів постає декілька спільних проблем. Це визначення шляхів транспортування каспійської та російської нафти до Європи. Стратегічне становище Чорноморського регіону дозволяє йому стати унікальним перехрестям шляхів між Азією й Європою для переміщення ресурсів. Зрозуміло, що такий статус вимагає реального забезпечення економічної й політичної стабільності. Задля досягнення цієї мети необхідно ширше розвивати відносини між країнами регіону незалежно від їх політичного спрямування.

  • [1] Acquis communautaire (acquis) – правова система Європейського Союзу, яка включає акти законодавства ЄС (але не обмежується ними), прийняті в рамках Європейського Співтовариства, Спільної зовнішньої політики, політики безпеки і Співпраці у сфері юстиції й внутрішніх справ.
  • [2] Зараз майже все сільськогосподарське виробництво Спільноти регулюють спільні організації.
 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси