Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Психологія arrow Загальна психологія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Огляд психології XX століття

План

  • 1. Основні напрями психології початку XX ст.
  • 1.1. Психологія поведінки
  • 1.2. Психологія дії
  • 2. Перші психологічні дослідження в СРСР (20-ті pp.)
  • 3. Провідні школи радянської психології

Основні напрями психології початку XX ст.

До основних напрямів психології початку XX ст. слід віднести психологію поведінки та психологію дії.

Психологія поведінки (біхевіоризм, психоаналіз, гештальтпсихологія)

Розвиток психології на початку XX століття був спрямований на усунення недоліків, характерних для пануючої у XIX столітті психології свідомості. Остання розглядала активність індивіда як спонтанну, незалежну від середовища та вивчала свідомість методом інтроспекції. На противагу цьому, біхевіоризм проголоси́в предметом психологічного дослідження поведінку, а єдино прийнятним методом – об'єктивне спостереження. Гештальтпсихологія з'явилась, насамперед, як реакція на структуралізм у психології XIX ст. На відміну від останнього, гештальтпсихологія намагалась довести, що ціле (психіка) не виводиться з елементів (відчуттів), амає свої особливі закономірності, відсутні у окремих частинах. Ціле має властивості, відмінні від властивостей складових його частин, отже, вивчаючи частину, ми ще не можемо автоматично переносити її ознаки на ціле, яке необхідно вивчати окремо.

Психоаналіз виникає у відповідь на проголошення у XIX столітті свідомості головним предметом психології і переносить центр уваги на підсвідомі складові психіки людини як провідні чинники її поведінки у суспільстві. Представники психології поведінки підкреслюють антагонізм соціального і біологічного у психіці людини.

Основоположниками й чільними представниками біхевіоризму були Едвард Торндайк (1874-1949 pp.), Джон Уотсон (1878- 1958 pp.), Вільям Мак-Дугалл (1871-1938 pp.), К. Лешлі (1890- 1958 pp.). Провідною тезою біхевіоризму було твердження про те, що психологія повинна займатись вивченням лише того, що можна сприймати у поведінці людини. Свідомість, суб'ієктивне слід виключити з психологічного лексикону. Висновки, зроблені при дослідженнях поведінки тварин, автоматично і безпідставно переносились на поведінку людини. Представники біхевіоризму ставили перед собою задачу на основі зовнішніх впливів (стимулів, що позначили як S) передбачити поведінкові прояви людини (реакції, що позначили як R), не вдаючись до вивчення того, що не можна спостерігати – проміжних ланок між S та R (сприйняття, розуміння, аналізу, оцінок людиною стимулу). Основне у поведінці – це навички, що виробляються шляхом тренування. Зокрема, американський психолог Кларк Леонард Халл (1884-1952 pp.), виходячи з методології біхевіоризму, ставив задачу всі психологічні факти перевести у фізико-математичні терміни, створити своєрідну математичну модель психіки, за якою можна було б передбачити поведінку людини, пояснювати всі часткові прояви її психіки.

У 30-ті pp., коли навіть після численних експериментів біхе- віористам не вдалось встановити однозначного зв'язку між S та R, а відтак і передбачати реакцію людини на зовнішній вплив, була поставлена задача вивчення того, що відбувається між S та R за допомогою об'єктивних методів (Бдвард Толмен). Було запроваджене поняття проміжних змінних, якими виступали потреби, мотиви людини, сприйняття нею ситуації тощо. У працях біхевіористів так і не розкрито сутність поведінки в цілому. Цю прогалину намагається подолати гештальтпсихологія. Біхевіоризм мав великий вплив на американську психологію, став теоретичною основою поширених сьогодні програм научіння – тренінгів.

Гештальтпсихологія, або структурна психологія, розроблялась у працях М. Вертхеймера (1880-1943 pp.), В. Келера (1887- 1967 pp.), К. Левіна (1890-1947 pp.). Провідним положенням гештальтпсихології є твердження про те, що організм і середовище утворюють цілісність – гештальт (від нім. Gestalt – форма, фігура), який фіксує єдність організму і середовища. Відношення між ними будуються за принципом взаємовідповідності (ізоморфізму). Відтак психіку необхідно вивчати як цілісну структуру, властивості якої не випливають з властивостей окремих психічних явищ. Подібно до цього такі окремі речовини як калій, вуглець та нітроген не є отруйними, а у їх поєднанні з'являється нова якість – вони утворюють сильну отруту, відому як ціаністий калій. Психіка мовби моделює середовище за своїми особливими законами. Наприклад, добудовує незавершені зовнішні структури, прагнучи до об'єднання розрізнених частин в осмислену цілісність у процесі творчого мислення (момент інсайту). Так, бачимо за вікном лише верхівки дерев, частини будинків, але у відповідь "Що ти бачиш за вікном?" кажемо: "дерево", "будинок". Представники гештальтпсихології відмовились від вивчення фізіологічних основ та соціальних факторів. Відомі вивченням творчого мислення, сприймання.

Психоаналіз відзначається абсолютизацією антагонізму між біологічним та соціальним в особистості людини. В особистості поєднані суперечливі складові: соціальна персона і світ інтимних переживань. Суперечності особистості є джерелом її невротичних порушень. Як правило, психоаналітичні теорії складаються з двох змістових частин: тлумачення причин психічних порушень особистості (неврозів) та обґрунтування відповідного методу їх лікування. Психоаналіз мав значний вплив не лише на психологію й психотерапію, але й загалом на культурну ситуацію XX ст.

Зигмунд Фрейд (1856-1939 pp.) у початковому варіанті психоаналізу – фрейдизмі – вперше привернув увагу психологів до сфери мотивації особистості, зокрема її несвідомих складових, які назвав інстинктами, вважаючи їх вродженими і спільними з тваринними предками. Поведінку людини пояснював дією підсвідомих некерованих інстинктів, головними з яких вважав інстинкт життя та інстинкт смерті. Вроджене прагнення людини до задоволення цих інстинктів знаходиться у суперечності із суспільними нормами. Внаслідок такої суперечності виникає внутрішній конфлікт, який або розв'язується за допомогою сублімації (спрямування інстинктивної енергії людини на творчість, діяльність тощо), або призводить до захворювань – неврозів.

У структурі особистості вирізнив три компоненти: Id (латинський займенник Воно), що позначає вроджені біологічні потреби людини, Ego (латинський займенник Я), що становить зону конфлікту між біологічним (Воно) та соціальним (зверх Я), Superego (з латин. – зверх Я), що охоплює засвоєні людиною соціальні норми, традиції, цінності тощо.

Психоаналітична терапія спрямована на вивчення несвідомого з метою його усвідомлення та посилення Его. Основні методи психоаналітичної терапії – метод вільних асоціацій, аналіз сновидінь, аналіз переносу.

Послідовники Фрейда (К. Юнг, А. Адлер, К. Хорні) виступили проти біологізації людини, намагались соціалізувати його вчення. Вирішити цю задачу їм так і не вдалось, бо соціальні якості індивіда (механізми розвитку особистості, соціальні потреби у спілкуванні, перевазі, престижі) вважали вродженими, хоча і відмінними від тварин.

Карл Юнг (1875-1961 pp.) – швейцарський психіатр і психолог – відомий як засновник аналітичної психології. Якщо З. Фрейд говорив про вирішальний вплив на особистість дитячих переживань, то Юнг звернувся до дитинства людського роду. На основі аналізу результатів численних експериментів, давніх міфів, казок, звичаїв, ритуалів тощо Юнг запровадив поняття колективного несвідомого, що виникає в результаті еволюції людства й являє собою накопичений ним досвід у формі архетипів. Архетипи слугують формами сприймання й осмислення дійсності. Якщо людина не усвідомлює архетипи, то це призводить до руйнування Его. Розвиток особистості – індивідуація – полягає у зближенні свідомості й несвідомого.

Альфред Адлер (1870-1937 pp.) – австрійський психолог і психіатр, у своїх працях робив акцент на творчій активності людини, яка сама (а не біологічні чи соціальні фактори) визначає поведінку (індивідуальна психологія). Цим пом'якшується протилежність між біологічним і соціальним, людина вибірково до них ставиться і здатна до компенсації.

Карен Хорні (1885-1952 pp.) – психоаналітик, яскрава представниця неофрейдизму, працювала у США, куди переїхала з Німеччини. Її вважають однією з ключових постатей у галузі жіночої психології. У своїй теорії особистості доводила, що провідною потребою дитини є потреба у безпеці, її незадоволення викликає появу базальної тривоги – почуття самотності й безпомічності, що врешті призводить до неврозів. Вирішальним фактором розвитку особистості є соціальні взаємини між дитиною і батьками, що розгортаються навколо прагнення дитини до задоволення своїх бажань та прагнення до безпеки.

Соціометрія. Цей теоретичний і прикладний напрям виникає у 30-і pp. завдяки працям учня 3. Фрейда психіатра і соціолога Джекоба Морено (1892-1974 pp.). У них досліджуються міжособистісні взаємини в малих групах – "соціальний атом" – сукупність взаємин окремого індивіда, взятих у готовому вигляді. Три базових поняття соціометрії: "соціус" – товариш; "метрум" вимірювання; "драма" – дія. Індивід розкривається через те, кого і за що він обрав, а також, хто і за що його обрав.

Психологія дії ( Ж. Піаже, А. Валлон)

У теоріях психології поведінки початку XX століття людина вивчалась поза своєю діяльністю, як абстрактна істота. Перехідною формою до психології діяльності була психологія дії.

Дія має суб'єктивні й об'єктивні виміри. Об'єктивний – первинний і провідний. Психічне не існує поза дією і тому прямо не визначається ані спадковістю, ані середовищем. Суперечність між внутрішнім і зовнішнім аспектом дій – основа психологічної причинності.

Жан Піаже (1896-1980 pp.) – швейцарський психолог – створив психологічну теорію інтелектуального та морального розвитку дитини. Розглядає як з матеріальної дії (розділення предметів) виникають інтелектуальні операції (класифікація). Тобто інтелекту передує дія, класу – класифікація.

В інтелектуальному розвитку вирізнив чотири стадії:

  • - Сенсомоторна (до 2-х р.) – у дитини утворюються психічні зв'язки між сприйманням і діями з об'єктом.
  • - Доопераційна (до 7-8 р.) – дитина усвідомлює схеми рухів, які ще не є засобами її мислення.
  • - Конкретних операцій (до 11-12 р.) – інтелектуальні операції здійснюються стосовно наочно представлених об'єктів; засвоєння переходу від дії до операції.
  • - Формальних операцій (до 13-15 р.) – дитина користується розумовими кальками зі схем рухів (навичок) стосовно абстрактних об'єктів; засвоєння переходу як від дії до операції, так і від операції до дії (оборотність).

Щодо морального розвитку Ж. Піаже вважав, що він відбувається у процесі взаємин з оточуючими, які можуть розгортатись у двох формах: примушення і співпраці.

Анрі Валлон (1879-1962 pp.) – французький психолог, досліджував переходи ситуаційного інтелекту дій і предметів до абстрактного інтелекту уявлень і символів. У цьому процесі важливу роль надавав наслідуванню, прямо не орієнтованому на виконання дії з певним предметом. Дія в цьому випадку – розумовий засіб, виконується спеціальними зображувальними рухами. При цьому діяльність не спрямована на зміну зовнішнього світу, а на перетворення самого суб'єкта.

Заперечував протиставлення біологічного та соціального, доводив, що психічне становить органічну єдність цих факторів. Людина формується не просто в середовищі, а в соціальному середовищі.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші