Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Фінанси arrow Грошово-кредитні системи зарубіжних країн
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

Грошовий обіг та кредитна система Великобританії: історичні аспекти

Фунт стерлінгів як грошова одиниця був відомий на Британських островах задовго до утворення централізованої англійської держави. Так, ще до норманського завоювання (1066 р.) серед місцевого населення ходили срібні пенси або "стерлінги". З одного фунта срібла чеканили 240 таких монет. Фунт стерлінгів ділився на 20 шилінгів, а кожен шилінг дорівнював 12 пенсам [139, с. 50].

У першій половині XVI ст. в Англії вперше були випущені облігації державних позик. Вони вільно продавались і використовувались замість готівки. Звичайний відсоток складав біля 8% річних [101, с. 38].

У другій половині XVII ст. в результаті виникнення невідповідності між високим рівнем розвитку торгівлі й примітивним станом монетного обігу в Англії виник банкнотний обіг. Купці встановлювали для своїх розрахунків умовну, загальну для всіх грошову одиницю – "банкову монету". Банковою монетою вважалася або найкраща за якістю монета, або певна кількість дорогоцінного металу. Приймаючи гроші від своїх вкладників, банкіри відкривали їм кредит залежно від того, скільки надані гроші містили банкової монети.

Крім того, в Англії довгий час функції банкірів виконували золотих справ майстри, які одночасно з виробництвом золотих виробів приймали внески, переводячи їх у банкову монету. За це клієнти отримували білети золотих справ майстрів – "goldschmidt's notes", за допомогою яких могли погашати свої взаємні зобов'язання. Згодом так звані золотих справ майстри стали банкірами, а вказані посвідчення отримали назву білети банкірів, або банкноти ("banker's notes") [205, с. 183]. При знятті частини суми на посвідченні проставлялася відповідна помітка і воно було дійсне на суму внеску, що залишався. Згодом замість одної банкноти банкіри почали видавати кілька менших за номіналом білетів, що в сумі дорівнювали розміру внеску. Спочатку ці білети були писаними, а потім – друкованими. Фактично, вони стали платіжним засобом, що потіснив монету. До кінця XVII ст. вони розповсюдились і на англійські колонії Північної Америки.

З 1663 р. до 1816 р. основу грошової системи Англії становили гінеї, які спершу важили 8,47 г і відповідали 20 шилінгам. Дрібних монет англійський уряд через великі порівняно з номінальною вартістю видатки на їх виготовлення карбував дуже мало. Так в країні карбувалися токени, масова емісія яких припала на XVII ст. У 1818 р. обіг токенів в Англії було заборонено, а 1873 р. – і в її колоніях [228, с. 191-192].

У 1688 р. завершилася громадянська війна, що понесла значні витрати, і трон Англії зайняли Вільям і Мері. Разом із ними прийшла політична партія, яка була прихильником меркантилізму і грабіжницького захоплення колоній. Така політика виявилася досить дорогою, і, як наслідок, у 1690-х pp. казна Англії виявилася "виснаженою". Уряд країни більше не мав змоги спонукати людей купувати його облігації після довгих років війни. Крім того, зібрати податки за вищими ставками також не було можливості. І з метою пошуку способів віднайти гроші для уряду у 1693 р. був утворений комітет Палати общин [284, с. 180].

Проте, розвиток торгівлі та фінансові потреби уряду Англії вимагали появи економічно-стійкого національного чи публічного банку. Так, у 1694 р. у формі акціонерної компанії з обмеженою відповідальністю виник Банк Англії (Bank of England) (був націоналізований у 1946 р.) [228, с. 192; 139, с. 51]. Фактично цей банк зразу ж став майже державним банком і основним його завданням було кредитування держави.

У 1696 р. Банк Англії зіткнувся із протистоянням і загрозою конкуренції: партія Торі спробувала заснувати новий National Land Bank. Однак ця спроба не вдалася, оскільки керівництво Банку Англії одразу ж вжило відповідних заходів [101, с. 41]. Крім того, щоб перестрахуватись, у наступному році англійський уряд ухвалив закон, який забороняв заснування в Англії великих банків. Також згідно з цим законом підробка банкнот Банку Англії каралося смертю.

У 1697 р. Банк Англії отримав монопольне право емісії в Лондоні і протягом півтора століття виконував роль головного банку, спираючись на королівську хартію 1694 р., в якій були зафіксовані принципи функціонування і управління ним [101, с. 41-42].

У 1765 р. було створено акціонерний банк "Ллойдс", одним із найважливіших завдань якого була підтримка торгівлі. Варто відмітити, що у той час, як на континенті панувала система жиророзрахунків, в Англії була введена система клірингових розрахунків. Власник поточного рахунка за допомогою чеків міг здійснювати всі необхідні виплати. Для проведення цих розрахунків виникли спеціальні заклади – розрахункові палати. Одна з найбільших таких палат – Лондонська розрахункова палата була заснована в 1775 р. Всі банки, члени палати, стали носити назву клірингових банків [101, с. 42].

Зустрічалося поєднання операцій кредитних, комерційних, експедиторських і власне торгових і лише поступово банківська діяльність відділилась від інших. Так, відомий единбурзький банк виріс з торгової компанії і, навіть отримавши в 1746 р. статус банківської установи, зберіг попередню назву "Британська лляна компанія" (British Kinen Compani). Ця компанія, займаючись збутом лляних виробів, видавала кустарям позики під матерії, що вони виготовляли, а потім стала випускати банкові білети, якими оплачувала доставлені товари. Пізніше вона стала займатися обігом векселів і створила в кінці XVIII ст. мережу відділень в країні, перетворившись в депозитний банк [205, с. 198-199].

У другій половині XVIII ст. з'явилися приватні банки, що випускали векселі. До 1793 р. їх налічувалося близько 400.

В останній третині XVIII ст. в Англії розпочався промисловий переворот, внаслідок якого ця країна стала "майстернею" і найбагатшою країною світу. Фінансове становище Англії було стабільним, і, на відміну від інших країн Європи, тут в обігу перебували не паперові гроші, а розмінні на метал банкноти. Однак, після перемоги революції у Франції, з початку 90-х pp. XVIII ст. Англія втягнулася у важку боротьбу революційною, а потім наполеонівською Францією. Англія фінансувала всі антифранцузькі коаліції, сама вела воєнні дії на суходолі і на морі, і це негативно відбилося на фінансовому стані країни [205, с. 223-224].

Величезні воєнні витрати частково покривалися за рахунок позик Банку Англії і закупівлі іноземної сировини. Іноземці конвертували банкноти в золото і вивозили його за кордон. В результаті вже на початку 1797 р. резерви банку були вичерпані і він виявився на межі банкрутства. Уряд не міг допустити цього, оскільки на той час Банк Англії був не лише кредитором і скарбником держави, але й керував всім державним боргом. Тому був прийнятий Закон "Про банківську рестрикцію" і спочатку провінційні банки, а згодом і Банк Англії припинив розмін кредитних білетів на золото. Це спричинило надмірну емісію банкнот, що, в свою чергу, викликало інфляцію. Ринкова ціна застави в банкнотах піднялася на одну чверть, в тій же пропорції впав обмінний курс фунта стерлінгів до інших валют. Але зразу ж після завершення війни з Наполеоном курс банкнот став підвищуватися й у 1817 р. складав уже 97% номінальної вартості. У 1819 р. було вирішено відновити розмін банкнот з 1823 р., але фактично він був відновлений у 1821 р. [205, с. 224; 139, с. 51; 228, с. 192].

У 1816 р. уряд Англії прийняв Закон "Про золотий стандарт": золото було офіційно проголошено основою грошової системи і підлягало вільному карбуванню без мита з розрахунку 3 фунта стерлінгів 17 шилінгів і 10,5 пенса за тройську унцію. Крім того, уряд оголосив банкноти Банку Англії універсальним законним засобом платежу. Провінційні банки обмінювали на них свої паперові гроші та зберігали певні резерви в центральному банку [101, с. 45-46].

З 1816 р. в Англії основною золотою монетою і грошовою одиницею став соверен.

Монополію на емісію банкнот в Англії та Ірландії Банк Англії отримав на підставі Закону Роберта Піля, прийнятого у 1844 р. Банк Англії був поділений на два департаменти: емісійний і банківський. Емісійному департаменту надавалося право випуску банкнот, забезпечених не золотом, а державними облігаціями лише в межах 14 млн. фунт стерлінгів. Випущені понад цю суму банкноти належало повністю забезпечувати золотом. Завдяки цьому передбачалося відвернути надмірну емісію банкнот, що сприяло б адекватному забезпеченню потреб господарської системи в грошовій масі. За банківським департаментом закріплялися депозитно-позичкові операції. Недоліком цієї системи була нестача законних платіжних засобів. Щоб запобігти цьому, в Англії йшли на широке впровадження в платіжний обіг чеків і збільшення безготівкових розрахунків.

У 1862 р. в країні був виданий закон, що надавав свободу в заснуванні акціонерних компаній і встановлював для них обмежену відповідальність. Так, почали виникати так звані фінансові компанії (finance companies). У період 1861-1866 pp. їх виникло аж 26. Вони займалися переважно емісією цінних паперів і засновницькою діяльністю; брали на себе випуск акцій для промислових підприємств, отримуючи емісійний і засновницький прибуток. Крім цих компаній, мобілізацію грошових капіталів для довгострокових інвестицій у промисловість в Англії здійснювали інвестиційні трасти (investment trusts). Перший такий траст ("Зарубіжний і колоніальний урядовий траст") був створений у 1865 р. Ці трасти намагалися виконувати функції посередника між рантьє й промисловістю.

У цей період на території Англії почали виникати поштові ощадні каси, центральною установою яких був Національний ощадний банк (National Saving Bank), створений у 1861 р. в м. Лондоні. Зібрані ними кошти спрямовувалися на закупівлю державних цінних паперів [228, с. 193].

У 1908 р. кількість великих депозитних банків складала 68 з 6801 філіями. Вони поділялися на 6 груп [205, с. 227]: лондонські банки; лондонські банки з філіями в провінціях; провінційні банки; приватні банкіри; ірландські банки та шотландські банки.

Становище Лондона як центра міжнародної торгівлі визначило спеціалізацію кредитних установ в Англії. Так, в кредитній системі країни виникла особлива ланка у вигляді акцептних контор, які надавали право виписувати векселі за умови, що необхідні суми будуть доставлені для покриття векселів, коли настане строк. Ці установи виступали не просто гарантом оплати векселя, а як акцептанти ставали основним боржником за векселем. Найбільш успішні акцептні контори поступово перетворювалися в справжні торговельні банки. Серед найбільш значних установ такого роду можна відзначити компанії "Берінг бразерс", "Лазард бразерс", "Клейнворт сане", "Сандерсон", "Дж. П. Морган", К. Дж. Хемброс, Дж. Генрі Щредер тощо [101, с. 49-50].

Обліком векселів займалися вексельні маклери – біллброкери (bilibrokers) і облікові компанії (discount companies). Ні біллброкери, ні дисконтні компанії не приймали внесків, а оперували капіталами, отриманими від депозитних банків у вигляді онкольних позик. Клірингові ж банки, тримаючи значку частину своїх ресурсів у формі грошей, позичених до запитання обліковим компаніям, досягали зменшення касових залишків [101, с. 50].

Особливу групу банків на території Англії складали іноземні і колоніальні банки (foreign and colonial banks). Основним завданням перших було забезпечення міжнародної торгівлі, а других – забезпечення торгівлі Англії з її численними колоніями. Серед колоніальних були такі великі банки як "Чартед банк для Індії, Австралії і Китаю", "Делі і Лондон банк", "Комерційний банк Австралії", "Національний банк Нової Зеландії" тошо [205, с. 230-231].

Із серпня 1914 р. в Англії було припинено розмін банкнот на золото. Уряд активно використовував емісію банкнот для фінансування воєнних витрат. Загальна сума цієї емісії складала 346 млн. фунт стерлінгів, або біля 90% грошових знаків в обігу. Державний борг Англії зріс з 1914 р. до 1919 р. в 11 разів. Інфляція досягла найбільших розмірів і у її розпал (1920 р.) обсяг паперово-грошової маси досяг у Англії 555 млн. фунт стерлінгів, що означало збільшення її в 16 разів порівняно з сумою банкнотного обігу у 1913 р. Купівельна спроможність фунт стерлінгів впала більше, ніж у 3 рази [205, с. 316]. І з метою стабілізації фунта стерлінга, уряд, починаючи із 1920 р„ взяв курс на дефляцію. Так, в період 1920-1921 pp. держава, збільшивши податки, отримала бездефіцитний державний бюджет. Частину знецінених фунт стерлінгів було вилучено з обігу . Одночасно проводилася політика обмеження банківського кредиту [132].

У 1925 р. в Англії була проведена грошова реформа, відповідно до якої в грошовому обігу було встановлено золотозливковий стандарт. Був відновлений фунт стерлінгів з довоєнним грошовим вмістом. Однак обмін банкнот був дещо обмеженим, оскільки розміну вони підлягали за умови пред'явлення їх на суму 1700 фунт стерлінгів за зливок золота в 400 тройських унцій (12,4 кг). Для підтримки курсу фунт стерлінгів Банк Англії був змушений залучати іноземні капітали за допомогою порівняно високої облікової ставки (4,5-5%), що негативно вплинуло на розвиток промисловості, яка потребувала дешевих кредитів (101, с. 51-52].

У роки економічної кризи 1929-1933 pp. економічне становище країни катастрофічно погіршилося і це викликало грошово-кредитну кризу, яка досягла максимуму у 1931 р. Активне сальдо платіжного балансу з поточних операцій почало зменшуватися і в 1931 р. перетворилося на пасивне. Гострий дефіцит платіжного балансу країни викликав масовий відтік капіталів з країни – як іноземних, так і англійських. Становище погіршувалося ще й бюджетним дефіцитом. Незважаючи на різке підвищення облікової ставки, золотий запас Банку Англії лише за декілька місяців зменшився на 25%, що призвело до краху золотозливкового стандарту. 20.09.1931 р. розмін банкнот Банку Англії був припинений, а в кінці 1931 р. фунт стерлінгів знецінився порівняно з його попереднім золотим паритетом на 31% [101, с. 52].

З метою виходу із кризи Англія у тому ж 1931 р. створила Стерлінговий блок, до складу якого увійшли англійські колонії і домініони (за винятком Канади), Єгипет, Ірак та Португалія. Згодом до нього приєдналися Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія, які були тісно пов'язані торговими відносинами з Англією, а також Греція та Іран.

Крім того, у 1932 р. з метою підтримки валютного курсу було створено Валютний фонд при казначействі, до якого було передано золотий запас Банку Англії. З початком війни було введено валютні обмеження і вільний обмін фунт стерлінгів на валюту інших країн було припинено (за винятком країн стерлінгової зони). У вересні 1939 р. золотий запас Банку Англії був переданий у розпорядження казначейства, а звідти – поступово у США в рахунок оплати англійських воєнних замовлень. Внаслідок цього грошова емісія в країні повністю втратила зв'язок із золотом. Її єдиним забезпеченням стали урядові зобов'язання, а розміри емісії почали диктуватися лише потребами платіжного обігу й грошовою політикою держави [205, с. 318].

У 1939 р. стерлінговий блок був перетворений у "Стерлінгову зону" і її члени повинні були виконувати такі умови: підтримувати незмінним курс своєї валюти по відношенню до фунт стерлінгів; зберігати більшу частину своїх валютних резервів у м. Лондоні у формі стерлінгових активів; вести розрахунки всередині зони й, по можливості, з третіми країнами у фунт стерлінгах; притримуватися єдиної системи валютного контролю, який обмежував валютний обіг з третіми країнами; брати участь у централізованому пулі іноземних валют і золота. Такий валютно-фінансовий механізм стерлінгової зони зберігався до кінця 50-х pp., забезпечуючи суттєві вигоди Великобританії.

Друга світова війна негативно вплинула на грошовий обіг в Англії. 1 за її роки держава для покриття своїх витрат широко використовувала кредити Банку Англії та інших банків, що в результаті призвело до збільшення в обігу грошової маси. На кінець 1945 р. купівельна спроможність фунт стерлінгів досягала лише 27% довоєнної.

Після Другої світової війни позиції Великобританії у світовій економіці послабилися – країна поступилася СІНА місцем лідера у сфері закордонного інвестування, зменшилася кількість англійських компаній і банків серед найбільших промислових монополій і банківських концернів світу. Лондон зазнавав зростаючої конкуренції з боку інших міжнародних банківських центрів, таких як Цюріх, Женева, Мадрид, Стокгольм, Монреаль, Торонто, Сінгапур, Гонконг, Токіо [40, с. 25].

У 1946 р. лейбористами було здійснено націоналізацію банку (ухвалено Закон "Про Банку Англії"), внаслідок якої його акціонерний капітал було передано Казначейству, а колишні власники отримали компенсацію у вигляді державних облігацій, що за сумою в 4 рази перевищувала номінальну вартість акцій. Таким чином, центральний банк країни залишився незалежним від уряду, але його діяльність почала контролюватися Казначейством країни [143, с. 101].

У повоєнний час в Англії темпи інфляції були вищими, ніж у більшості інших розвинутих країн. Головною причиною такої хронічної інфляції та дефіциту платіжного балансу були військові витрати. Така негативна ситуація стала причиною двократної девальвації фунт стерлінгів: у 1949 р. фунт стерлінгів було девальвовано на 30,5% і його курс відносно долара СІЛА знизився з 4,03 до 2,8; у листопаді 1967 р. фунт стерлінгів було девальвовано на 14,3% і його курс відносно долара США знизився до 2,4 [101, с. 54]. У грудні 1971 р. фунт стерлінгів було ревальвовано до долара США. Однак, ця стабілізація була нетривалою. Різке погіршення платіжного балансу 1972 р. змусило англійський уряд встановити для своєї валюти режим "плаваючого курсу". Відтоді розпочалося різке зниження курсу фунт стерлінгів: у 1976 р. він знизився на 40% порівняно із 1971 р. Криза довіри до фунт стерлінгів призвела до того, що з 1976 р. уряд почав офіційно проводити політику на обмеження його ролі як резервної валюти, що в результаті прискорило розпад стерлінгової зони – до кінця 70-х pp. XX ст. вона припинила своє існування.

Прихід до влади консерваторів у 1979 р. збігся у часі з глибокою економічною кризою у Великобританії: її ВВП скоротився на 4%, а промислове виробництво – на 12% [41, с. 244]. Цього ж року було ухвалено Закон "Про банківську діяльність", який вперше в історії Англії закріпив за Банком Англії статутні права й обов'язки щодо нагляду за банківською системою. В жовтні цього ж року (уперше від 1931 р.) було скасовано всі валютні обмеження. Дефіцит платіжного балансу за період 1945-1980 pp. збільшився з 23 до 95 млрд.'фунт стерлінгів.

З 1992 р. у результаті спекулятивних атак фунт стерлінгів різко девальвував і Великобританія була змушена вийти з Європейської валютної системи, в якій англійський фунт "плавав" усередині валютного коридору поруч з іншими європейськими валютами. Новим режимом монетарної політики Банку Англії стало таргетування інфляції – монетарний режим. Відтоді в країні розпочався період безперервного економічного зростання, який тривав протягом 16 років і супроводжувався зміцненням внутрішньої макроекономічної фінансової стабільності. Загалом за даними МВФ у період 1995-2007 pp. зростання ВВП на душу населення у Великобританії було більш відчутним і стійким, ніжу будь-якій іншій країні "Великої сімки" [101, с. 55].

Підвищення курсу фунт стерлінгів стало однією з причин неприєднання Великобританії до країн, котрі з 01.01.1999 р. запровадили в обіг євро.

Світова фінансова криза 2008 р. зупинила економічне зростання Великобританії. Так, у результаті різкого зменшення обсягів кредитування деякі великі британські фінансові установи, котрі брали активну участь у розвитку іпотечного ринку, були реструктуризовані або частково чи повністю націоналізовані. Незважаючи на це, лондонському Сіті вдалося зберегти статус провідного міжнародного фінансового центру. В 2008 р. позитивне сальдо фінансових послуг у британському платіжному балансі збільшилося до рекордних 43 млрд, фунт стерлінгів (з 37 млрд, у попередньому році), активи банківського сектору зросли на 14% порівняно з 2007 р. і сягнули 7917 млрд, фунт стерлінгів [274, с. 2].

Після націоналізації двох найбільших іпотечних банків ("Нозен Рок" (Northern Rock) та "Бредфорд енд Біглі" (Bradford&Bingley)) британський уряд з метою підвищення фінансування та капіталізації національної банківської системи у жовтні 2008 р. оголосив про прийняття пакета антикризових заходів, основні пункти якого включали: вимоги до банків щодо збільшення капіталу на 25 млрд, фунт стерлінгів за рахунок кредитних ліній уряду, а також за рахунок додаткових 25 млрд, фунт стерлінгів урядових коштів, які обмінювалися на преференційні акції банків; надання до існуючого механізму кредитування додаткових 100 млрд, фунт стерлінгів у вигляді короткострокових позик і ще 250 млрд, фунт стерлінгів у вигляді гарантій на кредитний портфель банків для стимулювання міжбанківського кредитування. Водночас із цими заходами Банк Англії знизив базову відсоткову ставку до 0,5% та розпочав програму викупу державних облігацій і боргу приватного сектору на суму 125 млрд, фунт стерлінгів за рахунок емісії резервних активів [274, с. 5; 275, с. 11; 121, с. 52].

Були також частково націоналізовані найбільші британські комерційні банки – "Роял бенк оф Скотланд" (Royal Bankof Scotland) та "Ллойдз Бенкінг Груп" (Lloyd's Banking Group). В обмін на ліквідні кошти британський уряд отримав відповідно 70% і 43% їх акціонерного капіталу [101, с. 57].

Отже, грошово-кредитна система Великобританії є однією з найдавніших та найрозвиненіших у світі. її структура склалася історично і відрізняється від інших країн світу тим, що практично є невіддільною від фінансової системи країни в цілому.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші