Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Економіка arrow Економіка і підприємництво, менеджмент
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Розвиток теорії і практики менеджменту

Історія управлінської думки своїм корінням глибоко входить у віки. Будь-який державний устрій, будь-яка організована діяльність людей передбачає, що існує об'єкт управління (те, чим управляють) і суб'єкт управління (той, хто управляє).

У древній Греції Платон говорив про необхідність спеціалізації виробничих процесів. Про управління, як особливий вид діяльності, писав античний філософ Сократ. Підкреслюючи важливість поділу праці і спеціалізації, він бачив завдання у тому, щоб поставити кожну людину на належне їй місце: "Головне завдання поставити потрібну людину на потрібне місце і домогтися виконання своїх наказів".

Суттєвий вклад у розвиток управлінської думки вніс італійський державний діяч Макіавеллі (1469-1527 pp.). Він, зокрема, говорив: "Об уме правителя делом судят потому, каких людей он к себе приближает; если это люди преданные и способные, то можно всегда быть уверенным в его мудрости, ибо он сумел распознать способности и удержать их преданность"[1].

Проте пов'язувати ці думки прямо чи опосередковано не є можливим, тому що це в основному були рекомендації щодо державного управління. Цілеспрямовані пошуки теоретичних підходів до менеджменту почалися в епоху розвитку капіталізму.

Історія виникнення і розвитку менеджменту нараховує п'ять управлінських революцій, що радикально змінювали роль і значення розглянутого феномена в житті суспільства. За початок відліку в літературі приймають зародження писемності у Древньому Шумері, яке відноситься до п'ятого тисячоліття до нашої ери. Вважається, що це революційне досягнення в житті людства призвело до утворення особливого прошарку жреців-бізнесменів, пов'язаних з торговими операціями, які ведуть ділове листування і комерційні розрахунки. Тому в літературі з історії менеджменту ця перша управлінська революція характеризується як "релігійно-комерційна".

Друга управлінська революція пов'язується з діяльністю вавілонського царя Хаммурапі (1792-1750 pp. до н.е.), що видав звіт законів стосовно управління державою для регулювання всього різноманіття суспільних відносин між різними соціальними групами населення. Цими законами запроваджувався світський стиль керування, підсилювалися контроль і відповідальність за виконання роботи. Тому другу управлінську революцію вважають "світсько-адміністративною".

Третя управлінська революція відома як "виробничо-будівельна", тому що вона була спрямована на поєднання державних методів керування з контролем за діяльністю в сфері виробництва і будівництва. Відбулася вона в часи правління Навуходоносора II (605- 562 pp. до н.е.).

Зародження капіталізму і початок індустріального прогресу європейської цивілізації були головними факторами четвертої управлінської революції XVII-XVIII ст. Її результатом стало відділення менеджменту від власності і зародження професійного керування.

П'ята управлінська революція (кінець XIX – початок XX ст.) відома як "бюрократична", її теоретичною платформою стала концепція "раціональної бюрократії". її основні результати полягали у формуванні великих ієрархічних структур, поділі управлінської праці, введенні норм і стандартів, встановленні посадових обов'язків і відповідальності менеджерів.

Аналіз розвитку теорії і практики управління дає можливість стверджувати, що менеджмент є узагальнення практики раціонального управління комерційними підприємствами. Зміни умов підприємницької діяльності призводять до змін у теорії і практиці менеджменту як наукової системи управління. Еволюція процесів у діяльності фірм протягом XX століття детально викладена в книзі І. Ансоффа "Стратегічне управління". Головні з них такі:

  • – у другій половині XX століття число нових завдань, які виникли із зміною обставин, постійно збільшувалося. Більшість з яких є новими і не підлягають вирішенню, враховуючи досвід, який був отриманий в першій половині століття;
  • – у зв'язку з розширенням географічних кордонів поширення ринкової економіки, де ставляться завдання щодо подальшого удосконалення управлінських проблем;
  • – новизна і складність створюють все більше навантаження на вищий рівень управління, в той час, коли сукупність управлінських знань та навичок, які були сформовані в першій половині XX століття, все менше відповідають вирішенню проблеми;
  • – нові завдання виникають все частіше. Зміни умов підприємницької діяльності в тому чи іншому суспільстві, державі, безумовно призводять до зміни середовища функціонування фірми. І це означає, що менеджери в своїй діяльності повинні дотримуватися принципу, що їх фірма може успішно розвиватися лише, якщо вона буде постійно, випереджаючи час, виявляти і прогнозувати зміст і ступінь змін, які відбуватимуться в середовищі функціонування фірми, і забезпечувати пристосованість до них.

Незважаючи на величезне значення революційних перетворень, розвиток менеджменту – це еволюційний процес, який характеризується безперервністю, відображаючи континуум змін, що відбуваються в економіці у всій системі соціально-економічних відносин.

Історичні етапи розвитку науки управління як передумова формування сучасного менеджменту.

Подальший розвиток теорії і практики менеджменту прийнято розглядати виділяючи підходи і школи управління.

Основоположником наукового менеджменту і засновником американської науки управління прийнято вважати Ф. Тейлора (1856– 1915 pp.), на могилі якого у Філадельфії написано "Батько наукового менеджменту". Йому належить важливе місце в розвитку менеджменту, як засновнику теорії і методології наукової організації праці. У працях "Принципи наукового управління", "Наукова організація праці" та ін. прослідковується твердження про створення наукового менеджменту як інтелектуальної революції, яка поклала кінець авторитарним методам управління. Ф. Тейлор вважав менеджмент наукою, яка заснована на точних законах, правилах і принципах. Він сформулював важливий висновок про те, що робота з управління це певна спеціальність, і організація в цілому виграє, якщо кожний працівник зосереджується на тому, що він може робити найкраще.

Особливу увагу Ф. Тейлор приділяв питанням нормування праці, організації робочих місць і аналізу трудових рухів на підставі вдосконалення методики обліку затрат робочого часу. Для досягнення максимальної продуктивності праці вія рекомендував забезпечити правильне поєднання трьох елементів: конкретного завдання, встановленого на основі ретельних спостережень; визначення норми часу; особливого методу роботи.

У пошуках засобів проти свідомого сповільнення роботи робітників Ф. Тейлор рекомендував дотримуватись чотирьох принципів управлінської науки: наукового вивчення кожної задачі і розвитку наукових методів; копіткого підбору працівників і стимулювання виконання задач; підтримання тісного контакту з працівниками; по можливості здійснювати розподіл кожної роботи.

Розквіт школи наукового управління відповідає періоду розвитку економіки США, коли головне завдання функціонування фірми полягало в удосконаленні механізму великомасштабного виробництва, яке супроводжувалося ростом виробництва продукції стандартної якості і зменшенням затрат. Для цього періоду характерним був мінімальний державний і соціальний контроль у діяльності фірми.

Об'єктом досліджень школи наукового управління є виробничий процес, головним елементом якого є працівник. Предметом досліджень цієї школи була розробка системи методів і прийомів аналізу робочого часу і робочих рухів, нормування праці, правил підбору і навчання працівників, керівництво за допомогою психологічного впливу на них, рекомендації стимулювання росту продуктивності праці. Пропонувалось визначити управлінські функції з організації і планування праці, що є вихідним пунктом формування управління як системи. Індустріалізація праці вимагала нових методів управління виробництвом.

Обмеженість і недоліки школи Тейлора і його послідовників у значній мірі змогли подолати представники класичного напряму в менеджменті, основоположником якого став француз Анрі Файоль (1841-1925 pp.)

Як і Тейлор, Файоль підтримував раціоналістичні погляди, але об'єктом своїх інтересів він вибрав організацію в цілому, а не окремі напрями її діяльності. Він також вивчав і описував управлінську діяльність як живу, що до нього не робив ніхто. Саме Файоль був першим дослідником, який вивчав менеджмент за його функціональними ознаками, і головним його внеском у теорію управління є розгляд останнього як універсального процесу, що складається з кількох взаємозв'язаних функцій.

Наступним важливим внеском А. Файоля в теорію менеджменту є вироблення загальних принципів побудови структури організації. Однак, на думку Файоля, ці принципи повинні бути гнучкими і здатними пристосовуватися до будь-яких запитів, оскільки "в адміністративних засадах немає нічого негнучкого та абсолютного; все в них є питанням міри. Майже ніколи не використовується один і той самий принцип у схожих умовах; потрібно враховувати різні та змінювані обставини, відмінності...".

Таких принципів управління, за Файолем, є чотирнадцять: 1. розподіл праці; 2. влада та відповідальність; 3. дисципліна; 4. єдність розпорядницгва; 5. єдність керівництва; 6. підпорядкування індивідуальних інтересів загальним; 7. винагорода персоналу; 8. централізація; 9. ієрархія; 10. порядок; 11. справедливість; 12. стабільність персоналу; 13. ініціатива; 14. єдність персоналу.

Отже, для А. Файоля джерелом ефективності системи управління є управлінські принципи, головним суб'єктом використання яких повинна бути адміністрація.

Закономірним завершенням методичних розробок класичної школи стали праці М. Вебера, що створили чітку теорію організації ідеального (бюрократичного) типу. Формальне закріплення поділу праці у керуванні стало фундаментом побудови ієрархічних структур як одного з найважливіших методів бюрократичної організації. Його основу склали рекомендації і правила примусової системи робіт і жорсткого нормування, що виключають індивідуалізований вплив працівників на виробництво. У цих умовах від людини не були потрібні ні ініціатива, ні творчість, ні самостійні рішення.

Крім того, Файоль склав перелік якостей, якими, на його думку, повинні володіти менеджери, та першим поставив проблему організованого навчання менеджменту. Відмінною особливістю цієї школи є те, що об'єктом наукового управління дослідження стає процес управління, а предметом – методи й способи організації цього процесу.

У період з 1936 по 1955 pp. відбулися істотні зміни в проблемах, що постали перед зарубіжними корпораціями. Великі підприємства, що задіяли величезні ресурси і капітали, активізували пошук шляхів і способів максимізації випуску продукції і росту ефективності виробництва. У цьому їм допомогли розробки школи людських відносин, що вивчали вплив соціальних і психологічних особливостей малих неформальних груп на результативність роботи організацій.

Серед рекомендацій школи необхідно відзначити методи залучення робітників до планування і нормування операцій, а також способи збагачення змісту і збільшення розмаїття праці, що мало ключове значення в умовах поглиблення спеціалізації. Поряд з цим у центрі розробок представників цієї школи був пошук методів удосконалення праці учасників керування.

Вивчення людських відносин і поведінки людей на робочому місці, з використанням наукових положень психології і соціології (біхевіористська теорія), призвело до обґрунтування методів, що враховують різні аспекти соціальної взаємодії, мотивації, використання влади й авторитету, оргструктури і комунікацій, лідерства, збагачення змісту роботи і якості трудового життя. Це забезпечувало підвищення ефективності роботи організації, насамперед за допомогою найповнішого використання потенціалу людських ресурсів.

У 50-ті роки XX ст. розробки в галузі менеджменту розгорталися паралельно за п'ятьма напрямами: класичному, людських відносин, поведінкових наук, кількісному і системному підходах. Така різноманітність досліджень відповідала потребам післявоєнної економіки, в якій під впливом нових технологій почали активно формуватися ринково-підприємницькі структури. Розвиток виробництва в сфері споживчих товарів і послуг призвів до значного росту числа середніх і малих організацій, які не орієнтувалися на масового споживача, а задовольняли попит окремих груп населення. Для ефективності розвитку цим організаціям були необхідні системи керування, що враховують динамізм зовнішнього середовища і дозволяють швидко пристосовуватися до її змін..

Ці запити задовольняли нові розробки, що базувалися на кількісному й системному підходах до менеджменту. Формування цих підходів було пов'язане з розвитком таких наукових напрямів, як теорія систем і дослідження операцій. Для рішення складних управлінських проблем у 60-ті роки XX ст. стали широко використовувати математичні моделі і методи оптимізації. Були розроблені і успішно застосовувалися в практиці менеджменту кількісні методи керування запасами, розподілом ресурсів, заміною застарілого устаткування. На підставі цих методів зважувалися завдання масового обслуговування, вибору стратегії поведінки в умовах невизначеності тощо.

До проблем мотивації праці теоретики менеджменту звернулися в 30-ті роки XX ст. Вчені дійшли висновку, що необхідно виробити нове розуміння ролі людської мотивації та поведінки людей в організаціях. В значній мірі людська поведінка мотивується не логікою та фактами, а почуттями. Намагатися усунути цей емоційний, в чомусь ірраціональний елемент людської поведінки – значить намагатися порушити цінності людей. У відповідь на упущення попередніх шкіл менеджменту, школу людських стосунків часто називають неокласичною.

Засновником школи людських стосунків став американський соціолог і психолог Елтон Мейо (1880-1949). Фундаментом для його досліджень були здобутки в теорії психології людини, а саме: праця Зігмунда Фрейда "Психологія підсвідомого".

Школа людських стосунків зосередилася, в основному, на методах налагодження міжособистісних відносин (концепція взаємин між членами колективу). Було доведено, що за умови кращого ставлення керівництва до своїх підлеглих, рівень задоволення працівників зростає, а це, в свою чергу, призводить до зростання продуктивності праці. Рекомендувалось використовувати прийоми управління людськими стосунками, які стосувались безпосередньо поведінки керівників, проведення консультацій з робітниками та надання їм ширших можливостей для спілкування в роботі.

Основним завданням кількісної школи в менеджменті є забезпечення керівників інформаційною базою, необхідною для прийняття рішень. Представники інженерних наук, статистики, математики зробили вагомий внесок у розвиток кількісної школи. Найчастіше проблеми кількісної школи пов'язують з дослідженням операцій (проектуванням і функціонуванням операційних систем), процесами розробки, а прийняття управлінських рішень – побудовою інформаційних систем. Найбільш відомими представниками цієї школи є Г. Саймон, Р. Акофф, Д. Вудворд, Д. Томпсон, Н. Лоуренс.

Теорія і практика менеджменту демонструє два чітко сформованих підходи в управлінні – японську та американську моделі менеджменту. При схожості загальних, стратегічних напрямів боротьби за лідерство існують і особливості в підходах провідних японських та американських компаній до того, як забезпечити свої переваги в економічному суперництві на світовому ринку. Принциповою відмінністю двох названих моделей менеджменту є те, що японська побудована на колективізмі, а американська – на індивідуалізмі та конкуренції між людьми.

Незважаючи на відмінності американської та японської моделей бізнесу, вони створюються на принципах, які дозволяють фірмам процвітати. Це гнучкість, чутливість на потреби ринку; залізна дисципліна; бажання до високої якості в роботі; детальне знання своєї справи і служіння їй; вміння приваблювати висококваліфікованих працівників; постійний і жорсткий контроль за співвідношенням між затратами і прибутком; бажання завжди бути кращими від конкурентів.

При формуванні нової моделі менеджменту слід враховувати і розвиток вітчизняної управлінської науки.

Науковці виділяють сім етапів розвитку управлінської науки за радянських часів.

I етап (жовтень 1917 р. – березень 1921 р.). Розроблено форми, методи державного централізованого управління виробництвом, обґрунтовано принципи централізованого управління виробництвом, центризму, організаційні методи управління, диктатури та державного регулювання.

II етап (1921-1928 pp.). Здійснювалося подальше удосконалення адміністративного управління виробництвом, зроблено спроби застосування так званого госпрозрахунку як основи економічних методів управління, з'явилися трести й синдикати, а також формально вивчалася можливість участі трудящих в управлінні.

III етап (1929-1945 pp.) пов'язаний з організацією індустріальної бази суспільного виробництва і присвячувався вдосконаленню структур управління, методів підбору та підготовки кадрів, плануванню й організації виробництва.

IV етап (1946-1965 pp.) характеризується пошуком нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління, спробою переходу від територіальної до територіально-галузевої системи управління, що врешті-решт призвело до поглиблення адміністрування.

V етап (1965-1975 pp.). Здійснено спробу господарської реформи шляхом посилення ролі економічних методів управління. Цей етап підтвердив неефективність економічних реформ у рамках адміністративно-командної системи.

VI етап (1975-1985 pp.) характеризується все глибшим усвідомленням неможливості реформування адміністративно-командної системи. Він підтвердив необхідність радикальної зміни економічних відносин і корінних економічних реформ, проведення яких слід віднести до VO етапу.

Особливості формування сучасної моделі менеджменту

Сучасний менеджмент – це тисячі можливих варіантів і нюансів управлінських рішень. Складність вивчення і засвоєння менеджменту полягає в тому, що ті підходи, які розроблені однією фірмою і які добре себе зарекомендували, можуть бути не тільки не ефективними, але можливо шкідливими для іншої. Тому діяльність менеджерів повинна опиратись не скільки на стандартні прийоми, а на здатність вірно дати оцінку реальній ситуації і знайти реальний вихід. Володіючи мистецтвом менеджменту можливо завжди знайти головні важелі підвищення ефективності господарської діяльності без додаткових інвестицій чи розширення виробничих можливостей.

Сучасний менеджмент вбирає в себе досягнення різних підходів, продовжує поповнюватися новими знаннями в процесі розвитку управлінської думки.

Якщо у 80-ті роки XX ст. в центрі уваги була проблема культури організації. То ця проблема і її значення, як сильного важеля управління, актуальна і на сьогодні. Дослідження показали, що головний потенціал прогресивних змін лежить у самій людині, в її свідомості і культурі, а культура поведінки людини в організації (підприємстві, фірмі) впливає на кінцеві результати господарської діяльності.

У 90-х роках на перше місце вийшли розробки з лідерства. З ним підприємства (організації, фірми) пов'язують свої майбутні надії.

Ряд проблем перед теорією і практикою управління ставить міжнародний менеджмент, в зв'язку з чим розглядаються питання визначення загальних (універсальних) і специфічних форм і методів управління, які б були пристосовані до місцевого середовища і ряд інших проблем.

  • [1] Н. Макиавелли. Государь. – М.: Планета, 1990.
 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші