Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Менеджмент arrow Публічне управління та адміністрування
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Держава як суб'єкт політичної та економічної влади

Життя людини є багатогранним соціально-економічним явищем, яке можна охарактеризувати за різними його складовими передусім економічною соціальною та політичною.

Економічний, соціальний та політичний аспект життя людини є комплементарними показниками, що доповнюють один одного, але разом із цим мають свої особливості. Незаперечним є те, що об'єктом наукових досліджень відносно розвитку суспільства є відносини між людьми, які можуть складатися з різних приводів.

Відносини, що складаються між людьми у процесі виробництва, розподілу та споживання продукції вивчають економічні науки. Відносини, що складаються у процесі спілкування людей, особливості їх поведінки, які визначають соціальні процеси вивчає соціологія; відносини що складаються у суспільстві з формування влади, світоглядних цінностей, здійснення політики є предметом вивчення політології.

Мета будь-якої держави – організація суспільних сил і ресурсів для оптимального рішення вагомих проблем. Перші держави виникли на Древньому Сході з метою створення єдиної інтеграційної системи, без якої землеробство було неможливим. Однак в умовах постійного дефіциту вкрай необхідних ресурсів, державна влада дуже рано почала використовуватися для перерозподілу ресурсів на користь найбільш привілейованих груп населення. Звідси походження найважливішої функції держави – функції насильства щодо тих груп населення, яких не влаштовував даний перерозподіл.

У процесі демократизації суспільства посилюється децентралізація, значну роль в процесах управління починає відігравати місцеве самоврядування, економічні методи поступово заміщають адміністративні.

Зовнішні функції держави протягом часу також серйозно змінювалися: від застосування системного прямого насильства у відношенні більш слабких сусідів до міжнародного співробітництва і зміцнення впливових міжнародних організацій і об'єднань.

При цьому варто мати на увазі, що глобалізація сучасного світу не припускає відмовлення від державної форми організації суспільства, більш того роль національної держави в таких умовах може зростати.

В міру ускладнення соціальної структури суспільства у держави виникає нова функція – політична, – що має за мету узгодження інтересів впливових суспільних сил.

Ця задача вирішувалася по-різному: від прямого придушення незгодних до створення механізмів, що дозволяють організувати цивілізовану політичну боротьбу. Ускладнення функцій держави, поява її нових форм пов'язані з пошуком і розвитком механізмів політичної боротьби.

Політична влада є всяка заснована на насиллі, примусі, влада однієї групи людей щодо іншої групи або інших груп людей в умовах антагоністичного суспільства частіше, хоча і не випадково – у ставленні певного суспільного класу.

Для здійснення політичної влади необхідні всі ті елементи, які взагалі потрібні для здійснення влади, а також суспільного поділу між групою (групами), що здійснюють владу і групою (групами), стосовно якої влада здійснюється, і організований примус як основа здійснення влади.

Функції політичної системи суспільства, організація його політичного життя, політичних відносин, що включають відносини між державою і суспільством, суспільними групами, класами, асоціаціями, політичними інститутами, апаратами і органами державного управління, політичними партіями, громадянами та ін., стосуються управління справами суспільства і держави на різних рівнях.

Політична влада – це політичне панування, політико-правова гарантія певного типу економічних, соціальних відносин, один з видів авторитету, власне політичного авторитету.

Політична влада – одне з найважливіших проявів влади, що характеризується реальною здатністю певної соціальної спільноті (класу, страту, нації або іншої соціальної спільності), а також індивідів, які відображають її інтерес здійснювати, реалізувати свою волю з допомогою політики і правових норм.

Загалом політика розглядається як мистецтво управління державою, суспільна діяльність, націлена на захист інтересів окремих соціальних груп. Це, з одного боку, діяльність суспільних класів, груп, партій, організацій, еліт відповідно до своїх інтересів і цілей; а з другого – діяльність органів державної влади і державного управління, організована згідно із соціально- економічною природою даного суспільства.

Слід ураховувати, що політика охоплює надзвичайно широкий спектр проблем у всіх сферах функціонування (діяльності) суспільства – безпосередньо політичній, виробничій, духовній, національній, зовнішніх відносинах тощо. Усе це – окремі сфери політики, але вони перебувають у тісному взаємозв'язку і взаємозалежності. При цьому в конкретних суспільних умовах деякі з них можуть набувати не просто важливого значення, а навіть вирішального.

Однак за всіх умов та з урахуванням довгострокової перспективи вирішальна роль належить економічній політиці. Так, Мілтон Фрідмен оцінює економічні знання лише як фундамент, на якому будується політична діяльність. Воднораз економічна політика є і своєрідним "містком" між економічною теорією та господарською практикою.

Зрозуміло, що будь-яке економічне знання є цінним не само по собі, а тим, як воно служить практичним цілям суспільства. Економічна теорія не може обмежуватися просто констатацією фактів чи описувати лише економічні закономірності. її теоретико-пізнавальна функція має бути доповнена практичною функцією, яка віддзеркалюється у відповідній економічній політиці. При цьому важливою умовою ефективної реалізації економічної політики є цілісне бачення економічних процесів.

Утворюючи наукову базу політики, економіка, а точніше політична економія, пропонує (обґрунтовує) загальні способи подолання багатьох економічних негараздів (безробіття, інфляції, економічної стагнації та циклічності тощо), а також стимулювання економічного зростання, підвищенню добробуту в країні тощо.

Домінантою економічної політики є реалізація основної мети функціонуючої економічної системи – досягнення якнайвищого рівня національного добробуту.

Теорія і практика свідчать, що економіка розвивається успішно лише тоді, коли держава, здійснюючи економічну політику, створює для цього необхідні умови завдяки реалізації широкого спектра економічних функцій.

Відомий американський економіст П. Самуельсон убачає економічну роль сучасної держави у виконанні нею трьох засадничих функцій –забезпечення: 1) економічної ефективності; 2) соціальної справедливості, 3) соціальної стабільності. Ці функції, не виключаючи безлічі інших підходів до їхньої класифікації, можна назвати функціями першого порядку, оскільки всі інші дії держави (регуляторні, перерозподільчі, стимулювальні, нормоутворювальні тощо) підпорядковані реалізації цих перших.

З огляду на викладене слушним може бути таке визначення сутності економічної політики: це цілеспрямована, науково обґрунтована діяльність держави щодо управління функціональним розвитком економіки з метою забезпечення загального добробуту в країні.

Економічна політика, як і будь-яка інша, – це цілі й завдання, які ставлять соціальні суб'єкти виходячи зі своїх інтересів, а також інструменти, за допомогою яких ці цілі досягаються. Характер та зміст цілей залежить від об'єктивних факторів. При цьому для кожного конкретного періоду цілі визначаються проблемами, які виникли і які конче потрібно розв'язати. Ці проблеми бувають неоднаковими за своєю складністю і термінами їх розв'язання. Залежно від цього цілі поділяються на глобальні, основні та поточні.

До глобальних належать цілі, які віддзеркалюють найважливіші завдання суспільства, характеризують його економічний і політичний устрій та спрямовані на правове забезпечення життєдіяльності людей. До таких цілей слід віднести: забезпечення добробуту, економічної свободи, соціальної справедливості тощо, а їх розв'язання розраховане на тривалу перспективу.

Цілі, на базі яких розв'язують цілий комплекс проблем, називають основними. Вони є підвалинами поступового розв'язання глобальних цілей; їх можна конкретно сформулювати і розрахувати на коротшу перспективу (5-7-10 років). Наприклад, підвищити темпи щорічного економічного зростання протягом певного періоду.

Поточні цілі передбачають удосконалення якогось одного боку економічного процесу і потребують оперативного реагування (приміром підвищення заробітної плати, пенсій тощо).

Слід мати на увазі й те, що цілі можуть не тільки доповнювати одна одну, а й протидіяти і навіть суперечити одна одній. Наприклад, забезпечення повної зайнятості зменшує рівень безробіття, але ліквідація останнього може призвести до зниження зарплати, продуктивності праці та ін.

Водночас потрібно розробляти й інструменти, за допомогою яких досягаються цілі. За характером і масштабами впливу на ціль інструменти поділяються на загальні й окремі, прямої та опосередкованої дії (адміністративні та економічні).

Загальні інструменти – це система заходів (бюджетної, кредитної, податкової політики), які застосовуються для досягнення основних цілей.

Окремі інструменти – конкретні заходи (певний податок, відсоткова ставка тощо), які використовуються при певних умовах або по відношенню до певних об'єктів.

Інструменти прямої дії – це ті, які мають приписний характер, тобто обов'язкові для виконання (зазвичай – адміністративні); непрямої дії – ті, що дають можливість вибирати варіанти для досягнення цілі (у першу чергу економічні). Розумне поєднання прямих (адміністративних) і економічних важелів – дуже складне завдання, яке й перебуває в центрі уваги економічної політики, та теорії державного управління.

Економічна роль держави довгий час розумілася однобоко – лише як присвоєння через податкову систему або в інший засіб довільної частини суспільних ресурсів. У XVIII-XIX ст. з'являється теорія про державу як нічний сторож приватної власності (за відомим висловом Ф. Лассаля). Лише в кін. XIX – поч. XX ст. зміцнюється уявлення про організаторську роль держави в економічній сфері. Відповідно розвивається соціальна функція сучасної демократичної держави, а саме: перерозподіл частини суспільних ресурсів на користь незаможних з метою зміцнення стабільності всього суспільства в цілому (концепція соціальної держави).

Найважливішими цілями економічної політики держави є:

  • – стабільне економічне зростання: повна й ефективна зайнятість;
  • – орієнтація на інновації і підвищення економічної ефективності: стабільний рівень цін;
  • – збалансованість державного бюджету: рівновага платіжного балансу.

Складність досягнення цих цілей означає, що жодна економічна система, жодна найрозвинутіша країна світу не можуть забезпечити їх повну реалізацію не тільки в коротко- але й у довготривалому періодах.

Економічна політика – це насамперед, державна політика.

Однак реальними суб'єктами, що активно впливають на економічну політику, виступають: політичні партії, об'єднання, профспілки, фінансово-промислові групи. Особливо помітною у визначенні напрямків економічної політики с роль фінансово- промислових груп. Певний тиск на уряд роблять і інші суб'єкти економічної і соціальної політики.

Створюючи в органах влади структури чи делегуючи туди своїх представників, здобуваючи контроль над сучасними засобами масової інформації, фінансово-промислова олігархія зосереджує у своїх руках політичну й економічну владу, що дає їй практично необмежені можливості впливу на політику уряду визначення її мети та засобів їх досягнення.

Така діяльність отримала назву "лобізм".

Лобізм (англ, lobbyism) – скоординована практика відстоювання інтересів чи чинення тиску на законодавців і чиновників неурядовими організаціями, фінансово-промисловими групами чи етнічними спільнотами на користь того, або іншого рішення. Лобізм також передбачає діяльність зацікавлених осіб, яка сприяє ухваленню органами влади тих або інших рішень, з використанням формальних і неформальних відносин в органах влади.

Передусім йдеться про захист інтересів не якоїсь окремої компанії, а цілої галузі.

Лобізм іноді асоціюється з корупцією і нелегальними методами впливу на прийняття рішень урядовими структурами, хоча лобізм не обов'язково передбачає підкуп державних працівників. Представники зацікавлених груп називаються лобістами, а їх групи лобі.

Вважається , що термін лобі походить від практики відвідувати депутатів у Центральному Вестибюлі Британського Парламенту (англ. Central Lobby). Англійською lobby означає кулуари, коридори.

Перша згадка про лобіювання, датована 1820 р., де йдеться про намагання представників громадськості вплинути на прийняття рішення в Конгресі СІЛА.

У 1946 р. у США був прийнятий спеціальний закон про лобізм і зараз у тій чи іншій формі ця діяльність притаманна усім демократичним країнам. Нерідко лобісти мають свої контори при законодавчих органах. Легалізація цієї діяльності дозволяє зробити прозорими взаємини влади і бізнесу, щоб виборці могли бачити, чиї інтереси відстоює той або інший політик.

Отже, держава як суб'єкт політичної та економічної влади, відіграє провідну роль в публічному управлінні та адмініструванні, поступаючись з часом частиною своїх функцій приватному сектору, неурядовим організаціям і органам самоврядування населення, що приводить до трансформації структури і змісту публічної влади.

 
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші