Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Право arrow Загальна історія держави і права зарубіжних країн
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

РАННЬОФЕОДАЛЬНІ МОНАРХІЇ В ЄВРОПІ

Ранньофеодальне суспільство Західної Європи – дуже цікавий зразок державно-правового розвитку. Специфіка цього суспільства полягала у тому, що монархи постійно прагнули до зміцнення своєї влади. При цьому – свідомо чи несвідомо – королі Англії, Франції, Німеччини (з X ст.- імператори) застосовували одні й ті ж прийоми: зміцнення державного управлінського апарату: залучення людей незнатного походження; заміна феодального ополчення, наскільки це можливо, найманою армією; запровадження єдиного королівського суду та єдиних, спільних для усієї країни норм права; запровадження єдиної спільної грошової одиниці тощо. Ці зусилля, як правило, мали лише тимчасовий успіх. Будь-яке ослаблення влади монарха (наприклад, унаслідок успадкування престолу молодим недосвідченим спадкоємцем чи у результаті зовнішньої агресії або втручання римського папського престолу) ознаменовувалося своєрідним реваншем крупних феодалів, які швидко відвойовували втрачені позиції у галузі державного будівництва, судочинства та власних привілеїв.

На прикладі німецької "рейхскірхе" ще раз переконуємося у тому, що будь-яка успішна реформа зазвичай має і свій зворотний бік, і часто призводить до непередбачуваних наслідків.

Династія Капетінгів у Франції

Правонаступниками імперії франків згідно з Верденським договором 843 р., укладеним онуками Карла Великого, стали три королівства. Людовік Німецький (східнофранкське), Карл Лисий (західнофранкське) і Лотар (серединне) започаткували історичне становлення майбутніх Німеччини, Франції і – частково – Італії. На останніх монархів з династії Каролінгів герцоги, графи і єпископи майже не зважали. В умовах панування натурального господарства та майже повної відсутності товарно-грошових відносин королівська влада могла забезпечувати собі підтримку феодалів тільки за рахунок земельних пожалувань. Отримавши земельний наділ на умовах несення служби (бенефіцій), герцог чи граф негайно починав добиватися його перетворення на спадкову, вільно відчужувану власність (аллод), а згодом – вилучення цієї власності з-під королівської юрисдикції. В цьому протистоянні королівській владі феодальна верства виступала згуртовано, як єдине ціле. Надаючи імунітетні грамоти тим чи іншим феодалам, король різко звужував свої прерогативи і, відповідно, можливості узяти під контроль своїх колишніх слуг.

У 987 р. на з'їзді духовних і світських феодалів Франції королем було обрано феодала Гуго Капета, чиї володіння обмежувалися невеликою областю з центром у Парижі. Йому ж належало і місто Орлеан. Решта території країни цілком самостійно управлялася своїми сеньйорами – герцогами, графами, маркізами. Граф Анжу, наприклад, мав ушестеро більші володіння, ніж король. Королів у Франції ще тривалий час обирали, тому спадкоємці престолу поспішали коронуватися ще за життя своїх попередників. Потрібно було понад сто років, щоб нова династія зуміла навести відносний порядок навіть у королівському домені. Організація влади і державного управління капетінгською монархією спершу будувалася на засадах вотчинної системи, тобто особисті слуги короля виступали посадовими особами королівства. Владу монарха обмежувала рада знаті (курія).

Королівська влада поширювалася за рахунок нових земельних надбань. Вона зміцнювалася внутрішньо завдяки удосконаленню апарату управління. Так, до королівської Ради надалі стали включатися лише найвідданіші васали, з непокірними король розмовляв з позиції сили. Входили до Ради також вищі чиновники – коннетабль (командуючий армією), сенешаль (начальник королівської канцелярії), палацовий граф (керівник королівського суду). Включили до цього органу і т. зв. легістів – людей незнатного походження, але добрих знавців права і звичаїв. Управління округами в королівському домені було передане від графів і їхніх заступників, вікаріїв, у руки прево. Подібно до легістів, прево набиралися королями з числа незнатних, але талановитих людей. Прево збирали податки для короля, командували рицарськими ополченнями і гарнізонами. З часом округи були об'єднані у т. зв. бальяжі, на чолі яких були поставлені балы. Тим самим, поки що лише в межах королівського домену, феодали були позбавлені основних управлінських функцій при збереженні колишніх земельних володінь. Зрозуміло, що ці зміни зміцнювали королівську владу і у перспективі повинні були обернутися збільшенням королівського домену.

За короля Філіппа II Августа (1180-1223) до королівських володінь були приєднані Нормандія, Мен, Анжу і частина Пуату, які до того перебували у власності англійської корони. Територія домену зросла аж у п'ять разів, король став найкрупнішим землевласником Франції. Це збільшення було досягнуто не лише військовою силою, а й вдалими шлюбами членів королівської родини, купівлею земель у розорених графів і т. ін. Одночасно королівська влада рішуче боролася з феодальною роздробленістю. Наведення порядку розпочалося з королівського домену, де у найбільш непокірних графів силою відібрали їхні володіння.

Філіпп-Август провів ряд назрілих реформ. Він, зокрема, ввів подушний податок. Сеньйоральна юстиція була замінена судом королівської курії, тобто судочинство переходило від феодалів до королівських чиновників. За рахунок податкових надходжень була створена наймана армія, в цілому більш слухняна і професійна, ніж рицарське ополчення. Були заборонені приватні війни між феодалами, скасовані судові поєдинки.

Важливе значення мала адміністративна реформа, за якою володіння короля поділялися на приблизно рівні округи – бальяжі на півночі і сенешальства на півдні. На чолі округів стояли королівські чиновники (бальї), у чию компетенцію входили суд, збір податків, керівництво місцевими збройними силами. Ця реформа позбавляла феодальну знать її звичних імунітетів, колишні напівгосударі з часом перетворювалися на звичайних землевласників, позбавлених адміністративних чи судових повноважень.

Зрозуміло, що це не влаштовувало феодальних магнатів. Вони намагалися відстоювати власні інтереси. Двічі – у 1214 та 1241-1242 pp. дворянські коаліції погрожували самим основам династичного правління Капетінгів.

У цій боротьбі великі феодали користувалися підтримкою церкви, чиї вищі ешелони традиційно формувалися з вихідців з дворянства. Доводилося королям зважати і на надмірні апетити вищих чиновників. Так, ще у 1128 р. французький канцлер і архієпископ Паризький Стефан де Санліс направив до римського папи послів зі скаргами на неблагочинні дії короля Людовіка Товстого, зокрема щодо захоплення церковного майна. Папа Гонорій звелів архієпископу піддати короля анафемі і накласти інтердикт (тобто тимчасову заборону виконання усіх релігійних обрядів) на Французьке королівство. Конфлікт вдалося зам'яти шляхом виплати папському престолу значних грошових сум.

Особливо зміцнив королівську владу Людовік IX Святий (1226- 1270), якому приписують вислів: "У Франції є лише один король". У 1260 р. він заборонив у королівському домені приватні війни і судові поєдинки. Продовжуючи політику, розпочату Філіппом-Августом, Людовік IX провів три важливі реформи: судову, військову і монетну.

Судова реформа передбачала створення верховної судової палати, котру почали називати "парламентом". Членами парламенту ставали головним чином професійні юристи – легісти, люди незнатного походження. У виключне відання парламенту передавалися найтяжчі карні справи – убивства, підпали, розбій, фальшивомонетництво. Допускалися апеляції на рішення нижчих судів до суду парламенту. Тим самим у кордонах Французького королівства королівська юстиція була поставлена на вищий рівень порівняно з юстицією сеньйоральною там, де остання ще зберігалася. Сеньйоральній юстиції були полишені другорядні карні і цивільні справи, її рішення могли бути переглянуті парламентом після апеляції невдоволеної сторони. Вирішення судових конфліктів між феодалами приносило королівській казні значні судові мита.

Військова реформа фактично заборонила приватні війни і суттєво зміцнила королівську армію. По-перше, встановлювалися т. зв. 40 днів короля. Після початку сварки протягом 40 днів феодалам заборонялося з'ясовувати стосунки за допомогою зброї. За цей час конфлікт мав бути урегульований королівським судом. По-друге, рицарям дозволялося відкуповуватися від служби в королівському ополченні. Тим самим можливості розбудови найманої армії значно зросли. Саме на неї королівська влада не шкодувала часу і коштів. Людовік IX почав навіть практикувати продаж грамот вільності містам з метою вишукати додаткові кошти на апарат управління та найману армію.

Грошова реформа полягала у введенні єдиної, спільної для усієї країни монети. До цього в кожній сеньйорії була своя вагова і грошова системи, що стояло на перепоні розвитку товарно-грошових відносин в країні і економіки в цілому. Герцоги і навіть графи карбували свої грошові одиниці з білонних сплавів, виставляючи високі номінали цих грошових одиниць. Тому їхати з такими грошима у володіння іншого сеньйора було ризиковано – там їх приймали не за номіналом, а за вмістом цінного металу. Королівська казна почала карбувати високоякісну золоту монету, яка швидко витіснила неповноцінні гроші попередньої доби. Виграш полягав не лише в прибутках від карбування (золото в монеті завжди цінується вище, ніж така ж маса у зливку). Головна вигода полягала у іншому – різко пожвавилися торговельні контакти між колись ізольованими частинами королівства, оскільки нову грошову одиницю радо приймали на усій території країни. Почав формуватися спільний для усієї країни ринок, а з ним і ринкові відносини. Зміцніла економічна єдність країни, що сприяло утвердженню політичної єдності та поклало початок формуванню французької буржуазної нації.

Для порівняння, в Німеччині введення єдиної монети – "імперського пфеніга" – відбулося аж у 1495 р. Таке відставання у часі стало однією з причин збереження феодальної роздробленості у цій країні і затримки формування єдиної централізованої держави.

Діяльність Людовіка IX не обмежувалася лише покоями королівського замку. Розпочаті раніше Альбігойські війни (1209-1229) проти єретичного руху у Південній Франції за його правління були остаточно завершені. В Лангедоці, Тулузі, Монпелье, Нарбонні, Німі, Безьє були винищені тисячі єретиків-альбігойців. У 1273 р. король подарував папі Венсенське графство на знак вдячності за допомогу у придушенні єретиків-сепаратистів. Усього ж володіння папи у Франції на середину XIV ст. досягали 3,5 тис. кв. кілометрів.

Людовік IX був канонізований папою незадовго після своєї смерті. Тим самим папство відзначило королівську щедрість щодо римського престолу. Але саме за Людовіка IX вищі посади в управлінському апараті держави та судовій системі були непомітно і поступово передані від кліриків (представників церкви) до легістів. Король особливо дбав про підготовку високопрофесійних юристів, справедливо вбачаючи в них надійну опору монархічної влади. Духівник короля Роберт Сорбон навіть заснував у Парижі університет, де провідну роль відігравав юридичний факультет (Сорбонна). Людовік IX почав втручатися у призначення на вакантні церковні посади, тим самим ставлячи церкву під державний контроль. Справи кліриків, крім суто релігійних, почали розглядатися виключно королівським судом (раніше церква користувалася судовим імунітетом). Грошові надходження з Франції до папської казни значно зросли, але вплив Риму на французькі справи відчутно ослаб. З боку короля це була добре продумана політика.

На кінець XIII ст. королівська влада у Франції зміцніла, королівський домен займав більшу частину її території. Разом з тим зберігалися окремі самостійні герцогства і графства. Не склалася і єдина система права. На півдні майнові суперечки вирішувалися на основі норм римського права, на півночі – звичаєвого.

Феодалізм наклав свій відбиток на застосування багатьох норм приватного права. За великими магнатами визнавалася повна необмежена власність на землю, нижчі тримачі вважалися залежними з різного роду повинностями стосовно своїх сеньйорів. Феодальне право обмежувало громадянську правоздатність – земля могла бути власністю виключно дворянина (або церкви), але той же закон забороняв дворянинові займатися лихварством, торгівлею, фізичною працею.

До початку XIV ст. зберігалися судові поєдинки – ордалії. За церковними правилами дозволялося проводити ордалії вином і хлібом, вважалося, що винний обов'язково вдавиться освяченою їжею.

У системі покарань композиція (викуп за вчинений злочин) щезла. Сам злочин почав розглядатися як порушення королівського миру, покарання злочинця стало правом і обов'язком держави. Якщо за Салічною правдою для порушення справи завжди вимагалася скарга і позов скривдженого, то відтепер держава чинила суд, незалежно від того, була скарга чи ні.

Перелік злочинів і покарань XIII ст. частково знаходимо у збірці відомого легіста Ф. Бомануара (1247-1295) "Кутюми Бовезі".

Покарання за злочини поділяються на: смертну кару, тривале ув'язнення з конфіскацією майна, конфіскацію майна "без смертної кари, без каліцтва і без тюремного ув'язнення", штраф. Так, підпал будинку тягне за собою повішання і конфіскацію майна (ст. 831), та ж відповідальність – за крадіжку (ст. 832). Єресь, атеїзм караються спаленням на вогнищі з конфіскацією майна (ст. 833). До речі, першу у Європі відьму спалили саме у Франції наприкінці XIII ст. Нещасну звинуватили у розпусті з дияволом.

Стаття 1043 виводить короля з-під юрисдикції будь-якого суду, він непідсудний в силу свого суспільного становища – "і нема над ним нікого настільки великого, щоб міг прийти в його двір (чинити суд) при правопорушеннях чи по скаргах на неправильне рішення і по усіх справах, що стосуються короля". Не підлягає сумніву антипапська спрямованість цього положення (у той час церква претендувала на найвищу судову владу, включаючи й суд над імператорами та королями).

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші