Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Право arrow Загальна історія держави і права зарубіжних країн
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

СТАНОВО-ПРЕДСТАВНИЦЬКА МОНАРХІЯ В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

Розвиток економіки середньовічної Європи ознаменувався зростанням політичної ролі міст. Місто, яке тим чи іншим способом вивільнилося з-під феодальної експлуатації, створювало ніби державу у державі: з власною суспільною організацією (цехи і гільдії), власним самоврядуванням (виборні мери та радники), власними законами (магдебурзьке право), власним автономним судом, власними збройними силами (ополчення громадян) тощо. Така організація за своєю суттю була ворожою старому феодальному суспільству та старому феодальному праву. У надрах старого суспільства зароджувалося суспільство нове, буржуазне – з власними уявленнями про державу і право.

З іншого боку, саме поява незалежних міст дозволяла європейським монархам суттєво зміцнити свої позиції у боротьбі з феодальною роздробленістю. Опираючись на ті ресурси, що їх могли – і були готові – надати вільні міста (не лише кошти, але й власні збройні сили, а також моральна підтримка) королі Франції та Англії успішно борються проти сепаратистських намагань феодальної верхівки. І навпаки, там, де можливості міст були меншими, як, для прикладу, у Німеччині, влада монарха наштовхувалася на більший опір феодалів.

Яскравою ознакою даної історичної доби стає поява органів станового представництва: парламенту в Англії, Генеральних штатів у Франції та Нідерландах, рейхстагу та ландтагів у Німеччині, кортесів у Іспанії, снему у Чехії, Земського собору у Московському царстві тощо. Це – своєрідна плата монархів містам за військово-політичний союз. Втім, сила і вплив цих органів станового представництва значною мірою залежали від політичної волі представлених у них верств населення. Саме союз старого і нового дворянства зумовив успіхи англійського парламентаризму.

Зміни у суспільному ладі. Становлення міського самоврядування

На ранньому етапі феодалізму міста, подібно до сіл, перебували в залежності від феодальних сеньйорів. По суті, міста самі прагнули такого покровителя, оскільки феодальний магнат міг забезпечити містам підтримку в торгівлі. Безпека шляхів, захист міських стін від зовнішнього ворога, морські комунікації тощо – усе це вимагало таких сил і засобів, яких міста в той час просто не мали. Однак, починаючи з ХІІ-ХНІ ст., вони виборюють чи, радше, купують собі більшу чи меншу автономію.

Не останню роль у становленні міст відіграли хрестові походи. Ідею першого такого походу на Близький Схід висунув на церковному соборі в Клермоні (Південна Франція) папа Урбан II. Сталося це в 1095 р. Усім його учасникам було обіцяно відпуск гріхів і багату здобич.

Зерна заохочення упали на підготовлений грунт. В Європі на той час різко зросла кількість рицарів – нижчої верстви пануючого класу, до складу якої входили молодші сини феодалів. За діючим тоді порядком вони земельної власності (феодів) у спадщину не отримували (т. зв. майорат – система спадкоємства, коли все майно переходить неподільно до старшого в родині чи до старшого із синів померлого).

У перший хрестовий похід 1096 р. до "святої землі" рушили натовпи погано озброєних ополченців, з якими турки на їх шляху зуміли справитися. Однак рицарське ополчення в 1096^-1099 pp. зуміло дістатися Єрусалиму, на території Сирії і Палестини було утворено ряд королівств хрестоносців. До 1144 р. хрестоносці втратили один з важливих опорних пунктів – Едессу. Організований для відвоювання міста другий хрестовий похід 1147-1149 pp. був безуспішний. У 1187 р. полководець Саладін, об'єднавши дрібні держави арабів і турків, зумів відвоювати Єрусалим.

Останній оплот хрестоносців у Палестині, місто Акра, був узятий турками у 1291 р., і цей рік вважається кінцем хрестових походів.

Проте, якими б малорезультативними не були хрестові походи для європейських рицарів, їхні наслідки для самої Європи були надзвичайно важливими. За двісті років безперервної війни зі Сходом європейці зустрілися з його набагато вищою культурою, познайомилися з предметами розкоші – шовком, цукром, порцеляною, досконалими виробами зі скла, дамаською сталлю тощо. Виникло поняття моди.

Щоб задовольнити різко зрослий попит на ввізні товари, феодалові потрібні були гроші. Колишня натуральна оплата перестала їх задовольняти. З іншого боку, самі хрестові походи вимагали грошей – на зброю для війська, кораблі, парусину і харчові припаси. Феодали почали пошук джерел грошових надходжень, замінюючи попередні натуральні повинності ремісників і селян на виплату ними фіксованих грошових сум.

Найбільше від хрестових походів виграли європейські міста, в яких різко зріс попит на вироби ремісників – спершу на кораблі, зброю, а далі на посуд, меблі, модний одяг, ювелірні прикраси. Міста почали багатішати.

Намагання феодалів вирушити у хрестовий похід кожного разу вимагали грошової підтримки. Міста були готові надати потрібні феодалам суми в обмін на звільнення. Особливо легко йшов на такі угоди англійський король Річард І Левове Серце (1189-1199), від нього не відставали сотні менш відомих герцогів, баронів.

Вінцем політичної автономії ставало право обирати свої органи управління, видавати закони та здійснювати суд над міщанами. Сеньйор відступав ці права за одноразовий відкуп або в обмін на щорічну сплату певних грошових сум. Відкупившись, місто отримувало зовнішні ознаки самоврядування: башту з дзвоном (символом права скликати власні віча), ганебний стовп і шибеницю (право чинити суд) та міську печатку (право приймати закони).

Управління такими містами здійснювала міська рада та виборний мер. Однак місця в раді належали лише тим громадянам, чиї родини брали участь у сплаті викупних сум. Плебеї, чернь до управління не допускалися. Так, міська рада Марселя складалася з 89 членів. Міській аристократії належало 80 місць, 3 – обиралися від духовенства, 6 – від цехів.

Звичайно, становлення міського самоуправління відбувалося нерівномірно, мало свої національні і місцеві особливості. Найраніше, ще до хрестових походів, отримали самоврядування італійські міста – Венеція (VIII ст.), Генуя, Лукка, Піза (X ст.). Тут вдалося скористатися боротьбою франкських та германських імператорів проти римських пап. Намагаючись знайти собі союзника, імператори і папи йшли на підтримку прагнень міст до автономії.

А, наприклад, в Німеччині, крім т. зв. імперських і "попівських" міст, існували й міста, що перебували у власності курфюрстів аж до кінця XVIII ст. Якщо імперські міста (Гамбург, Бремен, Нюрнберг) мали власний суд, видавали власні кодифікації права, набирали військо, а імператор міг видавати розпорядження, тільки перебуваючи безпосередньо у місті, то міста, що належали курфюрстам, почувалися значно гірше. Останні не тільки збирали побори зі своїх міст, а й регламентували роботу ринків і цехів, забороняли мати свої самоуправні органи (комуни), утворювати союзи міст, накладали інші обмеження.

Найважливішим завоюванням європейських міст був особисто вільний стан усіх громадян. У середньовічній Європі існувало прислів'я: "Повітря міста робить людину вільною". Якщо кріпакові вдавалося прожити один рік і один день у стінах міста і за цей час пан не оголошував про свої права, колишній напівраб назавжди отримував повну свободу.

З метою організації самооборони міста від розбійних нападів зовнішнього ворога та грабіжницьких рицарських банд, для розподілу обов'язків по будівництву та підтриманню міської інфраструктури (водопроводу, каналізації, освітлення, шляхів) ремісники створювали об'єднання, які називалися цехами, об'єднання купців мали назву гільдія.

Виникнення цехів розпочалося ще в XI ст. Так, паризькі свічники уже в XI ст. мали свій цех. Цех становив об'єднання людей, які займалися певною професійною діяльністю. Якщо первісно цехи створювалися для підтримки осіб однієї спеціальності (допомога на випадок хвороби, посаг дочкам бідного члена цеху, похорон неімущих), то вже з XIII ст. основним завданням цеху стає боротьба проти конкурентів. Осіб, які пробують виробляти продукцію, не будучи членами відповідного цеху (т. зв. "партачів"), виявляють і чинять над ними фізичну розправу, знищують виготовлені ними товари.

Цехи встановлюють суттєві обмеження для усіх бажаючих стати членами цеху: навчання удома і за кордоном (в середньому 7-10 років), виготовлення еталонного виробу (т. зв. штуки), гучний бенкет для усіх членів цеху тощо. Шанси стати членом цеху для сторонньої людини чи навіть підмайстра зводяться майже до нуля. Майстри спільно чинять тиск на учнів і підмайстрів: встановлюють однаково низькі розцінки на працю, однакову тривалість робочого дня і т. ін. Вигнаного з роботи підмайстра жодний з майстрів на роботу уже не візьме.

Така діяльність цехів по обмеженню чисельності легальних представників певної галузі виробництва та недопущенню конкуренції між виробниками (однакові стандарти якості, рівна оплата праці тощо) пояснюється вузькістю ринку. Якщо один майстер продасть десять своїх виробів покупцям, то інші колеги по цеху не продадуть жодного. Звичайно, дещо стримуючи конкуренцію, вказані обмеження разом з тим не дозволяли нарощувати виробничі потужності більш економічно спроможним виробникам.

Напруженими були стосунки цехів і гільдій. Якщо купець прагнув привезти якнайбільше дешевого імпорту до міста, то місцевий цех намагався не допустити конкуренції привізного товару з власною продукцією. Тому відносини цехів і гільдій часто були навіть ворожими, але ця ворожнеча мала більш цивілізовані форми, ніж боротьба проти "партачів". Наприклад, у Лондоні купці викупили собі право призначати не лише певну кількість членів магістрату, але й мера з власного середовища, а ремісничі цехи мусили миритися з таким політичним лідерством купецького стану.

Цех чи гільдія мали свій статут, своїх старшин (ця посада була пожиттєва і спадкова), суд для суду над членами свого цеху. Цех був також військовою одиницею, кожний його член повинен був мати зброю для захисту міста. При облозі міста ворожою армією цех або гільдія захищали свою ділянку міського муру, у мирний час ця ж ділянка муру підтримувалася у належному порядку зусиллями цеховиків.

Часто феодали намагалися після отримання відкупу від міст знову нав'язати їм своє "покровительство". Спершу королі й імператори в подібних конфліктах підтримували представників свого класу, але згодом ситуація змінюється на діаметрально протилежну.

Монархи прагнуть зміцнення єдності країни і ліквідації феодальної роздробленості та сепаратизму магнатів. Але цього ж прагнуть і міста. Вони заінтересовані у безпеці доріг, повноцінній монеті, скасуванні внутрішніх мит, припиненні міжусобних війн, одним словом, у стабільності. В обмін на королівську підтримку своїх викуплених прав самоуправління міста готові надавати монархам грошові суми, набрані за міські кошти збройні загони тощо.

Чим багатшими і міцнішими стають міста, тим більш суттєву підтримку вони можуть надати монархові. Сила міст – у їхній організації, а на сильних зважають. На якомусь етапі монархічна влада пробує протиставити т. зв. третій стан (міську аристократію) першим двом (дворянству і духовенству). Так з'являються станово-представницькі установи.

В епоху раннього феодалізму монархи неохоче погоджувалися на різні магнатські та клерикальні з'їзди, не кажучи вже про постійно діючі представницькі установи. Феодали – світські і церковні – використовували такі зібрання для висунення своїх вимог монархові, останній нерідко ставав заручником своїх могутніх підданих. З появою і зміцненням нової політичної інституції – третього стану королівська влада отримує змогу виступати в якості арбітра в конфліктах трьох станів. Тим самим влада короля не тільки позбавляється ризику ослаблення, а навпаки – посилюється.

З'являються постійно діючі представницькі установи. У Франції – це Генеральні штати, в Німеччині – рейхстаг і ландтаги, в Іспанії – кортеси, в Англії – парламент, в Польщі – сейм, у Чехії – снем і т. д. і т. п.

Основна відмінність цих представницьких установ від колишніх з'їздів феодалів полягає у тому, що в них представлено вже не два стани (дворянство і духовенство), як було колись, а три (третім станом стала міська верхівка – т. зв. патриціат). Тому, якщо колишні з'їзди були знаряддям боротьби проти централізації країни, то станово-представницькі установи стають засобом внутрішнього зміцнення держави.

У станово-представницьких установах не представлені, як правило, народні низи. Навіть особиста свобода не була підставою для надання політичних прав. У містах, як уже зазначалося, патриціанська верхівка ізолювала плебс від найменшої участі в управлінні.

На селі ситуація була майже аналогічною. Починаючи з епохи хрестових походів, селянство переводить свої натуральні повинності у грошову форму. Виникає і поширюється т. зв. цензива – спадкове селянське тримання на умовах щорічної сплати певної суми. Власник такої цензиви ставав особисто вільним. В Англії, наприклад, уже в XTV ст. більшість селян були особисто вільними, а у Фландрії вони звільнилися навіть на сто років раніше.

Однак, як правило, вільні селяни у станово-представницьких органах представлені не були, виняток становили окремі німецькі та австрійські землі. Це пояснюється слабшою організованістю селянства, а, отже, меншою заінтересованістю в цьому класі монархів.

Зрозуміло, що залежні верстви населення (закріпачені селяни), представники більшості національних меншин (євреї, цигани), більшість релігійних меншин в станово-представницьких установах участі не брали.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші