Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Право arrow Загальна історія держави і права зарубіжних країн
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

УТВОРЕННЯ НІМЕЦЬКОЇ ІМПЕРІЇ. АВСТРО-УГОРЩИНА

Німецький абсолютизм – це понад 300 (в літературі навіть зустрічаємо цифру 355) держав і державочок, кожна зі своєю династією, армією, поліцією, законами, митними зборами тощо – словом, усіма інститутами "нормальної" держави. Рух товарів, робочої сили і капіталу унеможливлювався цими міждержавними бар'єрами. Зрозуміло, що економічний розвиток Німеччини був приречений на застій.

Епоха наполеонівських воєн зменшила число німецьких суб'єктів міжнародного права – як відомо, до Німецького Союзу входили 34 монархії та 4 вільних міста.

Інтереси німецької нації вимагали возз'єднання, цьому опиралися тогочасні Великі держави (у першу чергу Австрія та Франція), а також німецькі вінценосні монархи, яким було доволі затишно у своїх державних комірках. Існувало два шляхи для об'єднання Німеччини – так би мовити, "знизу" і "згори".

Нація, яка унаслідок своєї роздробленості і слабкості була мало не посміховиськом для європейських народів ще у середині XIX ст., на початку XX ст. перетворилася на головну європейську економічну потугу (за економічними показниками Німеччина відставала лише від США), та у найгрізнішу в світі військову силу. У Першій світовій війні Німеччина, маючи нечисленних і нездатних союзників – Австро-Угорщину, Болгарію та Туреччину, змогла воювати з половиною світу і навіть поставити на коліна Східний фронт (Бухарестський мир 1917 р. означав капітуляцію Румунії, Брестський 1918 р,- Росії).

Очевидно, щось у німецькому державному устрої, започаткованому імперською Конституцією 1871 р., було досконалішим, ніж у сусідів. Що? З іншого боку, відомо: "Наші недоліки – це лише продовження наших достоїнств". Адже і Першу, і Другу світові війни Німеччина у кінцевому підсумку програла.

Важливо показати, що успішне становлення загальнонімецького права було фактором, який не лише супроводжував становлення Другого Рейху, але й, у свою чергу, сам сприяв німецькому об'єднанню.

Посилення Пруссії. Прусська конституція 1850 р.

30 травня 1814 р. у Парижі був підписаний договір між державами- переможцями та переможеною Францією. Цей договір позбавив останню усіх територій, завойованих нею у війнах кінця XVIII – початку XIX ст.

У вересні 1814 р. у Відні зібрався найбільш представницький з дипломатичних конгресів, які скликалися коли б то не було раніше. На

нього з'їхалися 216 представників усіх європейських держав, за винятком Османської імперії. З січня 1815 р. Англія, Австрія та переможена Франція уклали між собою таємний союз з метою протидії планам російського та прусського урядів у польському та саксонському питаннях. Нові союзники навіть обіцяли один одному військову допомогу в разі необхідності.

Після вражаючих перемог над Наполеоном Росія намагалася претендувати на роль провідної європейської сили. Це не відповідало інтересам жодної з європейських наддержав – Англії, Австрії, Франції. Спроби Росії опертися на союз із Пруссією викликали зрозуміле занепокоєння у Відні, Лондоні та Парижі. В результаті цього Пруссії, як менш сильному учаснику намічуваної коаліції, дозволили дещо зміцнити свої позиції, але ціною розриву з Росією.

У результаті об'єднаного тиску на Пруссію тій довелося примиритися з корекцією власних масштабних планів. До Пруссії відходила лише північна частина Саксонії, а південна залишалася самостійним королівством. Вона отримала додатково Познань і Гданськ зі складу колишнього Великого герцогства Варшавського (що суперечило планам Росії на ці території), а також шведську Померанію, Рейнську провінцію та Вестфалію. Останні дві провінції були найбільш розвинутими в економічному відношенні німецькими землями, важливим було й їхнє стратегічне становище.

9 червня 1815 р. був підписаний Генеральний заключний акт Віденського конгресу. З масиву німецькомовних держав та частини володінь Австрійської імперії Віденський конгрес створив Німецький союз. До нього увійшли 34 монархії та 4 вільних міста (Гамбург, Бремен, Любек та Франкфурт-на-Майні). Прусські та австрійські володіння включалися до Німецького союзу не повністю. З прусських – поза Союзом залишалася Східна Пруссія та Познань, з австрійських – Галичина, Угорщина та більша частина південнослов'янських областей імперії. Австрійський канцлер Меттерніх добився гегемонії Австрії в Німецькому союзі і розглядав його як знаряддя австрійської політики. Тим самим Австрія перетворювалася на жандарма Європи.

Керівний орган Німецького союзу – т. зв. Союзний сейм турбувався передусім про збереження європейського статус-кво: державних кордонів, монархічних режимів, політичної роздробленості німецьких земель та політичної ізоляції Росії.

Союзний сейм (бундестаг) – рада уповноважених окремих німецьких монархів – перебував у Франкфурті-на-Майні. В Союзі не існувало ні спільного судового органу, ні об'єднаного дипломатичного представництва, ні загальної армії. Рішення сейму ставали обов'язковими лише за умови їх визнання усіма суверенними монархами – членами Союзу. Тим самим Німецький союз був слабкою конфедерацією, позбавленою реальної сили і значення.

Володіння Пруссії були роз'єднані і складалися з двох основних частин. Східна частина включала давні прусські провінції та Познань, західна – Рейнську область та Вестфалію.

Обидві частини королівства були розділені землями інших німецьких государів, відрізнялися вони і за своїм внутрішнім суспільним ладом. У східних провінціях панувало поміщицьке землеволодіння (місцевих поміщиків називали юнкерами). Юнкерам належала на селах вища поліцейська влада і вотчинна юрисдикція. Селянство, особисто вільне після реформи 1807 р., але політично безправне і позбавлене землі, продовжувало нести панщину і платити оброки.

У західних володіннях Прусського королівства, які довго перебували під управлінням французів, селянство уже вивільнилося з-під кріпосної залежності, в життя грунтовно увійшли буржуазні порядки і створене французькою революцією законодавство, рівність усіх громадян перед законом, гласне судочинство тощо. Поміщицька юрисдикція, що зберігалася на сході Пруссії, тут давно уже припинила своє існування.

Певну роль відігравали і релігійні відмінності – у східній частині країни сповідувався переважно протестантизм, у західній – католицизм.

Ця дуалістична модель Прусської держави мала притягальне значення – вона демонструвала певну толерантність її монархів до місцевих порядків і звичаїв та дозволяла сподіватися, що в майбутньому даний принцип буде поширений і на інші німецькі землі в разі їхнього евентуального входження до складу Німеччини під егідою Пруссії.

У кожній з восьми провінцій Прусського королівства діяли станові ландтаги, не пов'язані між собою. їхні функції зводилися до дорадчих.

Політичний режим інших німецьких держав охоплював широкий спектр державно-правових моделей. Найтяжчим було становище народних мас на півночі – у Мекпенбурзі, Брауншвейзі, Ольденбурзі та Гессені, де попередні феодальні порядки були відновлені у повному обсязі. В чотирьох південно-німецьких державах – Баварії, Вюртемберзі, Бадені та Дармштадті були введені конституції, дещо схожі на французьку Хартію 1814 р. У Ганновері та Саксонії поновлені станові ландтаги – анахронізм навіть не учорашньої, а позавчорашньої історичної доби.

Така політична строкатість виступала додатковою перепоною на шляху об'єднання німецьких земель, їхнього перетворення у цілісну та могутню державу.

Водночас потреби економіки, єдність історичного минулого, мови і традицій усе настійніше вимагали німецького возз'єднання. Політична роздробленість німецьких земель не дозволяла місцевій буржуазії конкурувати з сусідніми державами, оскільки внутрішні кордони і митні тарифи перешкоджали вільному руху товарів і капіталу. Як результат, німецькі товари були дорожчими і мали нижчу якість.

Цікаво, що вперше в світі клеймо "Made in..." з'явилося на англійських товарах в середині XIX ст. виключно з метою вирізнити якісні англійські вироби від дешевих німецьких підробок.

Лише політичні зміни могли вивести німецьку економіку на вищий рівень, тільки об'єднана держава давала німецькій буржуазії шанс на виживання у конкурентній боротьбі.

Реальних претендентів на роль об'єднувача 38-ми німецьких суб'єктів міжнародного права (34 монархій та 4 вільних міст) було небагато – Австрія та Пруссія. Однак тогочасна Австрія суттєво програвала в тому плані, що її населення було у своїй масі не-німецьким: угорським, слов'янським, італійським тощо. Також її політичний режим бачився більш авторитарним, ніж правління прусського короля.

Ще у 1818 р. у Пруссії був введений спільний для усіх восьми провінцій митний тариф. Пізніше її уряд здійснював постійні зусилля щодо знищення митних перегородок між прусськими володіннями та сусідніми німецькими державами. У 1834 р. Митний союз, нарешті, об'єднав 18 німецьких держав з 23 млн населення. Це стало її великим політичним успіхом.

Німецька буржуазія почала розглядати Пруссію як свій форпост в економіці та політиці, тим більше, що Австрія та її сателіти до Митного союзу не увійшли.

Революція 1848 р. у Франції перекинулася на сусідні з нею держави Південної та Південно-Західної Німеччини. Уже 27 лютого почалися революційні виступи у Баденському герцогстві. В березні 1848 р. влада в Бадені, Гессені, Дармштадті, Вюртемберзі перейшла до рук ліберальної буржуазії. Коаліційні буржуазно-дворянські уряди були створені в Саксонії та Баварії. В столиці Пруссії Берліні революційні події почалися 6 березня.

  • 18 березня був опублікований указ Фрідріха-Вільгельма IV про скликання об'єднаного для усіх восьми прусських провінцій ландтагу. Цей же документ проголошував необхідність прийняття нової конституції Німецького союзу, яка б передбачала створення загально-німецьких збройних сил, ліквідацію внутрішніх митниць тощо. Іншим королівським указом було знято цензуру.
  • 29 березня у Пруссії був сформований новий уряд, прем'єром якого став лідер рейнських лібералів Кампгаузен. Більшість міністерських портфелів опинилася у руках обуржуазнень аристократів.
  • 1 та 8 травня 1848 р. відбулися двоступеневі вибори до прусських Установчих зборів. 22 травня вони розпочали свою роботу. Кампгаузен поставив на обговорення цих зборів проект конституції, яка передбачала збереження в Пруссії монархії та запровадження двопалатного парламенту. Одночасно Установчі збори виступили проти демократичного вирішення аграрного питання. Зокрема, вимога відміни феодальних повинностей без викупу була відкинута, що називається, з порогу.

Навесні 1848 р. були проведені вибори до загальнонімецького парламенту. Більшість отримали представники ліберальної буржуазії. Основним питанням стало об'єднання Німеччини. Парламент розпочав свої засідання 18 травня 1848 р. у Франкфурті-на-Майні у соборі св. Павла. Відразу розгорнулася боротьба між т. зв. малонімецькою партією, чиєю метою було об'єднання Німеччини (без Австрії) навколо Пруссії на чолі з "демократичним" імператором, та великонімецькою партією, яка домагалася такого об'єднання під егідою Австрійської імперії.

Першим кроком цього представницького органу стало обрання австрійського ерцгерцога погана на посаду тимчасового імперського намісника, що де-факто означало успіх великонімецької партії.

Поразка червневого повстання робітників у Парижі означала поворот європейської (в т. ч. і німецької) ліберальної буржуазії до союзу з феодальною аристократією та монархічними режимами. Це мало свій вплив і на долю німецького об'єднання. Шанс здійснення цього об'єднання революційним шляхом, під тиском широких народних мас одночасно з проведенням назрілих демократичних перетворень був відкинутий.

А те, що така можливість реально існувала, з особливою рельєфністю продемонстрували події у Шлезвігу і Гольштейні.

Ці німецькі землі на поч. 1848 р. перебували у складі Данії. Під впливом німецької революції їхнє населення піднялося на повстання. Йому на допомогу з багатьох держав Німецького союзу потягнулися загони озброєних добровольців. Під тиском масового патріотичного руху в боротьбу за звільнення Шлезвіга і Гольштейна включилися і окремі німецькі уряди. На чолі союзних військ, що воювали проти Данії, був поставлений прусський генерал Врангель.

Однак уже 26 серпня 1848 р. у м. Мальме було підписане перемир'я між німецькими державами і Данією, умови якого передбачали ліквідацію Тимчасового уряду Шлезвіга і Гольштейна, вивід німецьких збройних загонів із цих територій.

Франкфуртський парламент без особливих коливань ратифікував укладене в Мальме перемир'я уже 16 вересня. Армія тепер стала потрібна для боротьби з "внутрішнім" ворогом, тобто революцією.

Ще в липні, тобто відразу після поразки повстання в Парижі, в Пруссії впав кабінет Кампгаузена і був сформований контрреволюційний уряд генерала Пфуля. А 17 вересня у Берлін були введені гвардійські полки, якими керував усе той же Врангель.

3 листопада в Берліні утворилося нове міністерство графа Бранденбурга. Усі ліві газети були закриті, національна гвардія роззброєна, демократичні організації розпущені. 9 листопада державний переворот у Пруссії завершився. Прусські Установчі збори були спершу переведені з столиці до Бранденбурга, а 5 грудня 1848 р. їх без особливого розголосу розпустили.

Тоді ж населенню Пруссії була "дарована" досить ліберальна конституція. Вона гарантувала свободу слова, зібрань та союзів, представництво в палатах. Стаття 8 проголошувала недоторканність приватної власності. Разом з тим королівська влада оголошувалася "Божою милістю". Король отримував право абсолютного вето, безконтрольного управління армією, оголошення війни. Зберігалося попереднє карне законодавство та податкова система, вводилися певні обмеження виборчого права.

Уже 30 травня 1849 р. король видав "трикласний виборчий закон", яким скасовувалося загальне виборче право.

Згідно з цим документом, чоловіче населення Пруссії у віці від тридцяти років поділялося на три курії в залежності від рівня сплачуваних податків. Усі три класи виборців (відповідно – 153 тис., 409 тис. та 2651 тис. чол.) обирали по однаковому числу виборщиків. В свою чергу, ці виборщики шляхом відкритого голосування обирали депутатів прусського ландтагу. Така процедура "виборів" забезпечила в першому з обраних ландтагів 250 з 350 депутатських місць королівським чиновникам.

31 січня 1850 р. Пруссія, знову ж таки з рук короля, а не ландтагу, одержала нову конституцію, за якою двопалатний парламент отримав право вотування законів, затвердження бюджету та податків. Члени нижньої палати обиралися на основі "трикласного закону" 1849 р. Верхня палата була задумана як наполовину виборна, але з 1852 р. за наполяганням канцлера Бісмарка, стала довічною і спадковою. Вона формувалася з принців крові, князів і призначуваних королем перів. Сюди ж спочатку потрапили обер-бургомістри великих міст та представники університетів, але у 1852 р. їхнє представництво було скасоване.

За Конституцією 1850 р., король зберіг право абсолютного вето з метою не допустити "довільної зміни існуючого становища". Йому ж належало право законодавчої ініціативи. Король був главою виконавчої влади. Він міг розпускати нижню палату, що іноді й відбувалося ще навіть до першого засідання ландтагу, якщо склад обраних депутатів видавався монарху надто ліберальним. Міністри були непідзвітними ландтагу, не несли колективної відповідальності, не йшли у відставку внаслідок вотуму недовір'я. По суті, ландтаг залишався дорадчим органом при королі. З деякими поправками ця конституція діяла у Пруссії до 1919 р.

Одночасно Франкфуртський парламент розробив проект загально- німецької конституції. Його було схвалено 28 березня 1849 р.

Конституція зберігала 36 німецьких монархій та старий державний апарат в усіх німецьких землях. Тим самим встановлювалася своєрідна федерація німецьких монархій. Але, на відміну від колишнього Німецького союзу, мала бути створена загальнонімецька центральна влада. Носієм цієї влади ставали спадковий імператор та загально-німецький

парламент – рейхстаг. Це був крок до реального возз'єднання Німеччини. Конституція проголошувала рівність усіх громадян перед законом, недоторканність приватної власності, свободу слова, совісті, зібрань.

Того ж дня, 28 березня 1849 р., франкфуртський парламент прийняв рішення запропонувати імператорську корону прусському королю Фрідріху-Вільгельму IV. Однак король відмовився прийняти владу над Німеччиною з рук зборів, створених революцією. Услід за прусським монархом про свою відмову визнати владу центральних органів, створених Франкфуртською конституцією, оголосили уряди Австрії, Баварії, Ганновера, Саксонії. Тим самим було відкинуто можливість революційного, здійсненого волею народних мас об'єднання Німеччини.

Силами реакції були жорстоко придушені повстання в Дрездені (4- 9 травня 1849 р.), в Рейнській Пруссії (10-11 травня), Баварському Пфальці і Бадені (13 травня – 23 липня) на підтримку Франкфуртського парламенту і прийнятої ним конституції. Показово, що основну ударну силу контрреволюції становило 60-тисячне прусське військо.

Таким чином, прусська монархія, поставлена перед вибором між буржуазно-демократичною федеративною імперією, очолюваною прусським королем, і подальшим збереженням німецької роздробленості, обрала другий шлях. Мовою шахістів, темп було принесено в жертву якості. Прусські королі, звісно, прагнули встановлення гегемонії в Німеччині, імператорського титулу та пов'язаних з ним переваг. Але їхньою метою була влада не номінальна, а близька до абсолютної, якщо не абсолютна.

З цієї точки зору, гра на відновлення давньої Німецької імперії, де імператор "царював, але не правив", не вартувала свічок. Відмова прусського короля від титулу імператора Німеччини у березні 1849 р. була лише тактичним кроком. Уже в травні того ж року з ініціативи прусського уряду був створений союз трьох королів (прусського, саксонського і ганноверського), до якого згодом приєдналися ще 27 дрібніших держав.

Тим самим утворилася Німецька унія на чолі з Пруссією. Навесні 1849 р. об'єднані німецькі війська, порушивши перемир'я, укладене в Мальме з Данією, вторглися до датської Ютландії.

Це викликало значне занепокоєння в європейських столицях – мати в центрі Європи войовничу об'єднану Німеччину не входило до планів жодної з тогочасних Великих Держав. Під тиском Австрії та Росії Німецька унія була розпущена.

У травні 1851 р. відбулося остаточне відновлення Німецького союзу у тому вигляді, в якому він існував до революції 1848 р. Австрія не бажала втрачати свої позиції в німецьких державах. Будь-які спроби Пруссії ослабити австрійський вплив у цьому регіоні наштовхувалися

на спротив Австрії, а услід за нею й інших європейських держав. Так, намагання Пруссії приєднати Шлезвіг і Гольштейн викликали активну протидію російської, англійської та французької дипломатії. За Лондонською угодою (травень 1852 р.), обидва герцогства залишалися у складі Данії.

1 все ж головним політичним суперником Пруссії в середині XIX ст. залишалася Австрія. Боротьба за гегемонію в Центральній Європі мала рано чи пізно неминуче вилитися у збройну сутичку цих країн.

Готуючись до майбутньої війни за об'єднання Німеччини під своєю егідою, Пруссія нарощувала власні економічні потуги та військові сили. За період з 1850 по 1870 рр. протяжність її залізничних колій виросла втричі. Втричі зріс і прусський експорт.

Успішна конкуренція з сусідніми державами досягалася шляхом високого рівня експлуатації. Тривалість робочого дня встановлювалася на рівні 13–14 год., реальна заробітна плата в промисловості за період 1850-1885 pp. впала на 40%. Втім, саме Пруссія першою серед німецьких держав ввела законодавство з охорони дитячої праці (1853 р.).

Для підтримання високих темпів розвитку промисловості прусський уряд потребував класового миру. В цьому зв'язку цікавою видається політика канцлера Бісмарка. З вересня 1862 р., не скасовуючи "гарантованих" Конституцією 1850 р. прав і свобод, канцлер піддавав їх своєрідній редакції. Так, дозволена Конституцією свобода зібрань обмежувалася тим, що ці зібрання були дозволені лише у приміщенні, але не на квартирі організатора. Крім певних сум на винайм приміщення, вимагалася ще й певна політична репутація наймача – мати справу з відверто радикальними елементами охочих було мало.

У 1863 р. Бісмарк ввів розпорядження про наступну цензуру. Тим самим офіційно свобода слова і друку зберігалися, але після трьох попереджень нелояльний друкований орган підлягав закриттю.

З допомогою тих же нехитрих прийомів Бісмарк обходив і постанови ландтагу, зокрема в бюджетній сфері. Суми на оборону йшли в обхід затвердженого бюджету. На майбутню війну Бісмарк витрачав 22 млн талерів, тобто понад 40% від 51-мільйонного бюджету.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші