Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Право arrow Загальна історія держави і права зарубіжних країн
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК АРАБСЬКОГО ХАЛІФАТУ. ПІДВАЛИНИ ТРАДИЦІЙНОГО МУСУЛЬМАНСЬКОГО ПРАВА*

Україна має особливі інтереси у мусульманському світі, з огляду уже принаймні на те, що може запропонувати його країнам співробітництво у галузі освоєння їх природних багатств (у першу чергу нафти). Кращі військові контракти український ВПК має саме у мусульманських країнах – так, продаж українських танків Пакистану став рекордним за обсягом угодою такого плану. Окрім питань зовнішньої політики, маємо і аспекти політики внутрішньої – проблему кримських татар, які за своїми віруваннями є мусульманами. Найзаможнішою людиною сучасної України також є не християнин чи іудей, а мусульманин Р. Ахметов, який доволі ревно ставиться до релігійних устоїв ісламу.

З іншого боку, після 11 вересня 2001 р. жодна країна світу не може вважати себе убезпеченою від посягань ісламських радикалів з Аль-Каєди та інших аналогічних угруповань.

Що представляє собою ісламська модель держави і права, на яких цінностях вона грунтується? Чи єдиний мусульманський світ у своєму протистоянні із Заходом та у власних, так би мовити, "внутрішніх" відносинах? Наскільки "цивілізованими", у звичному нам розумінні, можуть вважатися догмати мусульманського права? Відповіді на ці питання можна, принаймні частково, віднайти у глибині державно-правової історії ісламського світу.

Третьою, найбільш пізньою за часом виникнення, "світовою" релігією виступає іслам або мусульманство. Одна з найпоширеніших релігій: на 1985 р. налічувала близько 800 млн її сповідників, переважно в Північній Африці, Південно-Західній, Південній та Південно-Східній Азії. За деякими оцінками, наприкінці XX ст. чисельність мусульман перевищила 1 млрд чоловік. Арабомовні народи майже всі сповідують іслам, тюркомовні та іраномовні – в переважній більшості; чимало мусульман також серед північноіндійських народів; населення Індонезії в своїй більшості дотримується ісламу.

Виникнення ісламу. Об'єднання арабів та виникнення халіфату

Процес державного будівництва в доісламській Аравії розпочався в IV–VI ст. н. е., коли виникли невеликі протодержави на півдні регіону – Ємен, Мекка, Ятриб та ін. Тут пролягав торговельний шлях, що з'єднував Європу та Близький Схід з Індією та Китаєм. Вигоди торгівлі дозволили виділитися родоплемінній верхівці міст та кочових племен, а її представникам зміцнити свої позиції і впливи в суспільстві. Але в 570 р. Ємен був захоплений іранцями, після чого завойовники спрямували всю торгівлю північним шляхом. Південноаравійська торгівля занепала, серйозна економічна криза торкнула інтереси найширших верств населення – як осілого в містах, так і кочових племен. Як це часто трапляється в історії, внутрішнє напруження знайшло свій вихід у сфері релігії (пригадайте тріумфальне поширення християнства в занепадаючому Римі чи активізацію нетрадиційних сект на пострадянському просторі).

Творцем нової релігії виступив Мухаммед (бл. 570-632) – людина, яка увійшла в історію як великий і головний пророк ісламу. Мухаммед виступив з проповіддю, увесь зміст якої зводився до постулату, що існує лише один Бог – Аллах і всі повинні бути покірні його волі ("іслам", "мусульманство" – від слова "покірність"),

* Народився пророк у збіднілому клані Хашім могутнього мекканського племені курейшитів. Ріс сиротою, пас худобу свого дядька Абуталіба, а потім перейшов на службу до багатої удови Хадіджі, яка згодом стала першою дружиною пророка. Незважаючи на 15- 16-річну різницю у віці, шлюб їх був щасливим і дав потомство. Однак

з усіх решти численних шлюбів пророка (в тому числі і з малолітніми дружинами) нащадків більше не було, а з дітей Хадіджі лише одна дочка Фатіма пережила батька і залишила двох синів.

Після одруження з Хадіджі Мухаммед покинув торгівлю і цілком зосередився на релігійних пошуках. Йому навідувалися "видіння", він почув божественні "голоси". Близько 610 р. Мухаммед виступив як релігійний проповідник. Догматика нового віровчення була відверто запозичена з Біблії – так, як пророка єдиного Бога Мухаммед називає першолюдину Адама, єврейських праотців Авраама (Гбрагім), Ісаака (Ісхак) та ін., Ісуса (Іса-бен-Маріам, тобто – син Марії) і – чомусь – Александра Македонського (Іскандер). Завершує цей список сам Мухаммед – останній і найвеличніший з пророків. Вимоги до обрядової сторони теж були максимально простими і зрозумілими – щоденна молитва, супроводжувана омовінням, дотримання посту, внесення до загальної скарбнички податку на користь бідних – т. зв. закяту, який первісно становив приблизно 2,5% від загальної вартості майна.

З-поміж решти самозваних "пророків" іудейського, християнського, маніхейського тощо толку Мухаммеда відрізняло те головне, що було життєво необхідним для Аравії початку VII ст. н. е. – заклик до єднання усіх арабів під прапором єдиного Бога. Притягальну силу нового віровчення збільшувало і вороже ставлення Мухаммеда до рабовласництва, принаймні в середовищі єдиновірців. Спочатку підтримували Мухаммеда одиниці з числа найближчих родичів: Хадіджа, син Абуталіба Алі – двоюрідний брат Мухаммеда, який одружився з його дочкою Фатімою, купець Абу-Бакр, Омар та деякі інші, загалом – дуже і дуже нечисленні прихильники. Пророку навіть довелося в 622 р. втікати з рідної Мекки, де він зіткнувся з опором панівної в місті племінної верхівки курейшитів. Опинився утікач у сусідному Ятрибі, який давно виступав торговельним і політичним конкурентом Мекки. Згодом Ятриб почали називати Мадінат ан-Набі, що означає "місто пророка", або просто Медина. Після прибуття Мухаммеда до Медини більшість місцевої общини прийняла вчення ісламу. Це був справжній тріумф.

Рік переселення (622 р. н. е.) – хіджра почав вважатися першим, висхідним роком нової мусульманської ери.

Мединська община мусульман виробила свій статут, свої організаційні форми, перші закони і приписи. Мухаммед суттєво поглибив відмінності між власним віровченням та вченнями іудеїв і християн, максимально наблизивши нову релігію до традиційних норм життя арабів (багатоженство, підкорення жінки чоловікові тощо) та до норм місцевого права (чітке відстоювання інтересів приватної власності, характерне для торгового люду).

Під вплив ісламської общини в Медині за короткий проміжок часу підпали південна та західна Аравія, найдовше (до 630 р.) трималася

ворожа Мекка. Але коли раніше войовничі курейшити визнали іслам, Мекка була оголошена священною столицею нової релігії, а учорашні релігійні супротивники швидко посіли чільні місця серед найближчого оточення пророка.

Мухаммед зробив те, чого найбільше потребували сучасні йому араби,- він об'єднав їх, дав їм зрозуміле і доступне кожному віровчення, що вказувало напрями застосування внутрішньої енергії суспільства. Курс цей був простим і ясним – правовірні повинні наставити на правильний шлях "невірних", об'єднати їх усіх під священним прапором ісламу. В Корані максимально відверто викладено припис: протягом восьми місяців на рік (бо чотири місяці вважаються "забороненими") належить воювати з багатобожниками, з невірними, знищувати їх, захоплювати їхнє майно (2: 186-189; 4: 76-78, 86 і т. д.).

Священна війна (т. зв. джихад) за навернення невірних у мусульманство приносила непоганий дохід. Чотири п'ятих військової здобичі розподілялися між воїнами (причому вершники отримували більше, ніж піші: одну частку за себе і дві частки за коня), одна п'ята йшла пророкові і призначалася, принаймні на перших порах, на потреби бідних та самотніх. Створена Мухаммедом теократична держава (теократією називається форма правління, за якої політична влада належить церкві та служителям релігійного культу) спиралася на військо, яке оплачувалося не земельними пожалуваннями, а часткою від військової здобичі.

Ця система хоч і не виключала наявності у воїнів та воєначальників власних земельних наділів, але робила їх відчутно залежними від частоти успішних військових походів. Вона дозволила відносно тривалий час зберігати боєздатність армії, її високу мобільність. Аравійські кочовики перетворювалися на професійних воїнів, а згодом – у землевласників на завойованих землях. Тим самим влада отримала надійне військо, згуртоване єдиним походженням та спільною вірою, військо, яке жило за рахунок грабунку завойованих земель. У цій теократичній державі мало місце повне зрощування державної і церковної влади. Глава держави (халіф) вважався наступником пророка, вище духовенство становило штат його радників, суд перебував цілком в руках духовних осіб.

Становище центральної влади зміцнювалося ще й тим, що податки (формально сакрального характеру – пожертва мусульманина на користь бідних) збиралися з усіх землевласників, хоча з феодалів і дещо менші. Державна власність на землю поширювалася на меншу частину земель (землі без власників і необроблювані), решта земель та нерухомого майна перебували в приватній чи родовій власності.

Смерть пророка (632 р., похований в Медіні) поставила питання про вибір нового лідера мусульман. При цьому мова йшла уже не стільки про духовного провідника, скільки про главу величезної держави

з досить складною системою управління. В межах арабської ісламської общини обидві верховні посади, світська і духовна, злилися в одній особі, яка під іменем халіфа (дослівно – "заступника" пророка) повинна була згуртувати правовірних.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші