Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Право arrow Загальна історія держави і права зарубіжних країн
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Розкол мусульманського світу на шиїтів та суннітів

Хоча найближче до засновника ісламу був його кузен і зять Алі, батько двох улюблених онуків Мухаммеда, Хасана та Хусейна (синів Фатіми), першим халіфом обрали не його, а Абу-Бекра, давнього і найбільш заслуженого сподвижника померлого пророка. Правління Абу-Бекра (632-634) було відносно нетривалим, але напрочуд успішним. Були врегульовані внутрішні чвари в Аравії, розпочалися завоювання поза межами власне аравійського регіону – походи на Сирію та захоплену сасанідським Іраном Месопотамію.

Наступним халіфом став Омар, якого призначив своїм політичним спадкоємцем сам Абу-Бекр. За десять років свого правління Омар (634-644) відвоював у Ірану Месопотамію, приєднав Закавказзя та деякі території власне Ірану (увесь Іран був захоплений пізніше, в 651 р.). Арабські полководці завоювали Сирію та Палестину (попередні завойовники, візантійці, були змушені піти з цих земель в 636 р.), дійшли до стін Константинополя. В 639 р. до халіфату було приєднано Єгипет.

За Омара склалася система наділення військових за службу тимчасовими володіннями. Земельний фонд формувався за рахунок колишніх володінь активних противників халіфату (монархів, членів правлячих династій, власників земель, убитих на війні з мусульманами). До нього також включалися виморочні землі. Розподілявся він між новими володільцями на правах т. зв. ікта, тобто умовного посадового володіння. Зрозуміло, що найбільші наділи отримували не рядові воїни, а їх провідники. З числа цих воєначальників виник прошарок умовних феодальних тримачів, знатних вельмож. Такі землі надавалися з умовою несення військової служби, обов'язкової обробки земельного наділу (орендарями) та сплати відповідних податків на користь держави.

Халіфові Омару приписуються такі слова: "Якщо хтось володітиме землею і не оброблятиме її протягом трьох років, а хтось інший зорає її, то цей інший набуває переважного права на землю". Це не означає якогось "арабського соціалізму", корені якого деякі "ліві" ідеологи сучасного арабського світу намагаються шукати у сивій давнині. Податок з ікта був обов'язковим, а стягувався він з мусульман в основному в натуральній формі – як частка від врожаю. Тим самим необроблювана земля ікта доходу в державну скарбницю не приносила.

Землі ікта могли бути відчужені, але за умови виконання відповідних обов'язків новим володільцем. Оброблялися володіння феодалів в основному на умовах кабальної оренди.

Крім ікта, в мусульманській державі існували ще три типи земельних володінь: землі, що ними володіли племена і роди на правах спільної власності; приватновласницькі землі – мульк (обробляти які було необов'язково) та землі, що перебували у безпосередній власності держави (сюди автоматично потрапляли усі землі, вільні від оранки чи випасу худоби).

Немалу роль в успіхах завойовників відігравала їх релігійна віротерпимість. До переходу в іслам завойоване населення підштовхували лише економічними методами. Тим, хто здавався без бою, гарантувалося збереження майна, халіф обмежувався збором податків з нерухомості – подібно до того, як податками обкладалися і землі, надані в користування завойовників. Місцеве населення не вербувалося до війська, зберігалися привілеї верхівки підкорених народів (зокрема, їх обкладали меншими податками). Ті, хто перейшов у іслам, звільнялися від особливого податку на іновірців, після чого у своєму громадському статусі практично зрівнювалися із завойовниками.

Рента як податок майже з усіх земель надходила в казну халіфа. Але мусульмани як податок платили ушр – одну десяту частину доходу, а всі інші – харадж, розмір якого коливався від однієї до двох третин врожаю (або збирався у грошовій формі з одиниці площі), а також подушний податок (джизію).

Харадж був основним джерелом державного доходу – за халіфа Омара надходження тільки з південного Іраку становили щорічно близько 100 тис. дирхемів. Величина хараджу змінювалася залежно від оброблюваної культури, наприклад, у південному Іраку з одиниці площі посіву пшениці брався податок по 4 дирхеми, ячменю – по 2, кунжуту і бавовнику – по 5, з одиниці площі виноградника – по 10 дирхемів і т. д. Джизією обкладалися усі дорослі працездатні чоловіки – немусульмани, які мали певне заняття. Під час збирання джизїї бралася до уваги економічна самостійність кожного платника. З багатих (міняйл, торгівців тканинами та ін. багатих купців, великих землевласників, лікарів, частини ремісників) брали по 48 дирхемів, з людей середнього достатку – по 24, з бідних землеробів та ремісників (кравців, красильників, шевців) – по 12 дирхемів щорічно. Торговельне мито для мусульман було також пільговим (2,5% проти 5% для решти і 10% для іноземних купців – немусульман).

Тим самим перехід у нову віру ставав економічно вигідним, а інколи і фактично неминучим для нових підданих халіфату.

Особливо важко було сплачувати джизію, оскільки вона збиралася грошима, а не натурою. Селяни – немусульмани були змушені везти свої продукти на ринки, в дорозі їх виловлювали державні митники,

які (часто по кілька разів) примусово збирали торговельне мито. Арабський юрист Абу-Юсуф повідомляє про численні факти, коли людей за несплату податків катували, ставили з непокритою головою під пекучим сонцем, поливали голови киплячою олією. Багато хто був змушений жебракувати, щоб зібрати необхідну суму. Як уже вказувалося, податковий тиск на немусульман був суттєво значущим.

Прискорювала процеси переходу в іслам і його відносна близькість з іншими релігіями – християнством, іудаїзмом, заснована не тільки на монотеїзмі, але й спільній догматиці.

У 644 р. замість Омара, убитого рабом-іранцем, халіфом став Осман – також мухаджір (учасник хиджри, тобто найближчий сподвижник пророка). За Османа до халіфату були приєднані Вірменія та Мала Азія, північноафриканські території (Лівія – аж до Карфагену). За його правління наперед почав швидко висуватися рід Омейядів, який прибрав до своїх рук усі найбільш прибуткові посади. Рядові вершники, які отримували тільки частку від військової здобичі, виступили проти зосередження величезних земельних наділів в руках арабської знаті. Вони об'єдналися навколо Алі – зятя Мухаммеда. Цей рух дістав назву шиїтського (від шиа – група, партія, секта). До нього приєдналися кочовики-бедуїни, а також новонавернені мусульмани, зокрема із завойованого Ірану – одним словом, ті, хто почував себе обділеним при розподілі державної власності. Шиїти вважали, що не Осман, а Алі, найближчий родич пророка та його соратник, повинен посісти місце халіфа. У 656 р. натовп шиїтів, що зібрався в Медині під виглядом паломників з Єгипту, Месопотамії та інших районів халіфату, увірвався до палацу Османа і убив його. Халіфом був проголошений Алі (602-661), який переніс столицю з Медіни в Хуфу (Месопотамія). Зі своїх посад були зміщені усі призначені Османом намісники різних частин величезного Арабського халіфату.

Рід Омейядів зумів об'єднати сили аристократії і під проводом Муавії (намісника убитого халіфа в Сирії) виступив проти Алі. Муавія, який був сином Абу-Саф'яна, фактичного правителя Мекки до її завоювання Мухаммедом, закликав арабів до помсти за убитого халіфа Османа, якого він оголосив мучеником. Алі він звинуватив у співучасті в убивстві халіфа. Географічно Омейяди спиралися на Сирію, в класовому відношенні – на заможну родоплемінну військову верхівку. Соціальні протиріччя набули релігійного забарвлення. Прихильники Алі утворили шиїтський напрямок в ісламі (надалі він став переважаючим в Ірані), а соратники Муавії – суннітський.

Сунна – це священний переказ, що складається з розповідей (хадисів) про життя і діяльність пророка, його вислови тощо. Сунна складалася протягом перших двох століть ісламу й увібрала в себе багато історичного матеріалу та ще більше легендарних перебільшень. Шеститомна Сунна стала чимось на зразок коментарів до Корану. Всі, хто

визнавав святість Сунни, почали називатися суннітами, цей напрямок в ісламі з другої половини VIII ст. вважається ортодоксальним.

Сьогодні більшість мусульман – сунніти, за винятком Ірану, де панівне місце посідає шиїтська течія.

Спершу військова перевага повністю перебувала на боці Алі. Та у вирішальний момент битви з армією Муавії новий халіф виявив хитання і погодився на передачу спірного питання про право на розгляд третейському судді. Тим самим Алі втратив авторитет в очах найбільш радикальної частини свого оточення. Від шиїтів відкололися т. зв. хараджити (тобто – ті, що вийшли), які вважали, що халіф повинен бути не спадковим, а виборним – "волею Аллаха і народу". Хараджити об'єднували переважно рядових воїнів, важливим елементом доктрини цього релігійно-політичного напряму стала вимога соціальної рівності усіх віруючих – мусульман. Проти цих учорашніх союзників довелося надалі спрямовувати головний удар.

У 661 р. Алі був зарізаний кинджалом хараджита. Його син Хасан (онук Мухаммеда) поступився престолом, виторговуючи собі деякі поступки. А новим халіфом проголосили Муавія. Він став родоначальником правлячої династії Омейядів.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші