Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Право arrow Загальна історія держави і права зарубіжних країн
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ВІЗАНТІЯ

Візантія, або "Другий Рим", традиційно вважається тією моделлю держави і права, звідки черпав натхнення "Третій Рим" – Москва. Зокрема, прийнято вважати, що звичне у європейській практиці протистояння Схід- Захід має у своїй основі цінності релігійні, які у свою чергу склали вирішальний вплив на цінності державно-правові. Так, становлення західноєвропейської демократії проходило у обстановці постійного протистояння світської (монархи) і духовної (папство) влади, а також світської критики релігійних і правових догматів католицизму у епоху Реформації та Французької революції. Увесь розвиток держави і права у Візантії та Московському царстві, а згодом і в Російській імперії проходив у ситуації тісного співробітництва державних структур з церковними. Звідси нібито бере своє коріння постійне тяжіння європейського Сходу до авторитаризму і навіть диктатури.

Не беручи на себе роль арбітра в оцінці викладеної концепції, зауважимо, що диму без вогню, як правило, не буває. Під цим кутом цікаво подивитися на державно-правовий розвиток Візантії, зробити власні висновки – наскільки "візантійство" увійшло у теорію і практику Московської держави, а разом з нею – й України.

Східна Римська імперія та Візантія за Константина Великого та Юстиніана

Візантія (Східна Римська імперія) оформилася як самостійна держава в 395 р. в результаті поділу Римської імперії на Західну та Східну. Ще імператор Константан І в 324-330 pp. збудував нову столицю імперії – Другий, або Новий Рим – на місці Візантія, давньої мегарської колонії на Босфорі. На її будівництво були витрачені колосальні суми: шістдесят тисяч фунтів (римський фунт = 327,5 г) золота витратили лише на спорудження міських стін, критих колонад та акведуків (водо-

проводів). У місті Константина були збудовані і храми старим богам, і церкви – християнському богу. Щоб надати блиску новій столиці, пограбували стару: з Риму вивезли величезну кількість статуй. Частина римської знаті переселилася до нової столиці. Офіційна назва міста не прижилася. На честь свого засновника воно було назване Константинополем. Нова столиця відразу стала військово-стратегічним та торговельним центром імперії. За показником розвитку ремесла і торгівлі, рівнем духовної культури тощо Новий Рим ще в межах єдиної держави швидко випередив стару столицю.

До складу Візантії увійшли Балканський півострів, Мала Азія, Сирія, Палестина, Єгипет, Кіренаїка, частини Месопотамії та Вірменії, Кіпр, Крит, Родос та інші острови Егейського моря, Південний берег Криму, деякі області Аравії, а з V ст,- Іллірик та Далмація. На землях імперії проживали племена і народи різного етнічного походження, різного рівня культурного розвитку, релігійних переконань: греки, фракійці, іллірійці, вірмени, грузини, сирійці, євреї, германці (готи та ін.) тощо. Панівне становище серед народів імперії належало грекам, романізація мала поверховий характер. Проте офіційно імперія іменувалася Ромейською, а її жителі називали себе римлянами – ромеями.

Після падіння Західної Римської імперії Візантія виступила в якості законної спадкоємиці Риму й претендувала на панівне становище в усьому християнському світі. Ідея всесвітньої монархії з центром у Константинополі не заперечувалася й у варварських королівствах Заходу – принаймні, до створення імперії Карла Великого. Варварські королі номінально визнавали претензії на світову владу візантійського імператора. В самій же Ромейській імперії остаточно утвердилася доктрина божественного походження влади візантійського імператора, повелителя усіх християнських народів. Імператор (грецькою "василевс") зосередив в своїх руках усю законодавчу та виконавчу владу. Щоправда, ця влада теоретично була обмежена такими установами, як сенат (синкліт), державна рада (консисторій) та діми. Діми (від грецького слова "демос" – народ) були організаціями вільних громадян візантійських міст, що виконували господарські, політичні й військові функції. Важливу роль у житті держави відігравала церква.

Система державного управління Візантії була логічним продовженням традицій домінату, започаткованого Діоклетіаном у 284 р. Центральне управління зосереджувалося в імператорському палаці і поділялося на ряд відомств, які очолювали призначені імператором чиновники. Управління провінціями теж було суворо централізованим і підпорядковувалося центральній владі. Складна ієрархія бюрократичного апарату регулювалася чітким табелем про ранги.

Від пізньої Римської імперії були також успадковані системи обкладення податками та організації армії. Уже в IV–VI ст. починає практикуватися заміна військової служби імущих громадян (земле-

власників) сплатою грошових внесків. До армій Візантії, подібно до Західної Римської імперії, приймалися на службу найманці – варвари, але більшість збройних сил і особливо військового флоту, становили вихідці з місцевого вільного населення.

Християнська церква вже в IV ст. стає союзницею і опорою імператорської влади. Константинопольський патріарх постійно сперечається з римським папою за верховенство в християнському світі. Історично склалося так, що римські папи претендували не лише на духовну, але й світську владу над усіма без винятку християнами (концепція двох мечів, див. Лекцію 6), а візантійські патріархи перебували у великій залежності від імператорської влади і на самостійну роль у світському житті не претендували.

* Деякі історики пояснюють відмінності в різному політичному устрої Заходу і Сходу (передусім Росії) Європи різницею історичної ролі церков західного і східного обряду. Суперництво папи з королями та імператорами, а також протестантизм нібито породили західну демократію, а православ'я об'єктивно стало союзником самодержавної монархії і тоталітаризму.

Церква у Візантії отримала ряд привілеїв: духовенство було звільнене від оподаткування (за винятком поземельного) та повинностей, єпископи та інші вищі ієрархи мали право суду над кліриками.

Значного поширення у багатонаціональній Візантії набули численні єресі, зокрема аріанство, несторіанство, монофісітство. За релігійною оболонкою приховувалися класові інтереси народних низів. Як правило, усі єресі виступали за більш "простий" спосіб життя, який нібито і вели перші апостоли, осуджували панівну церкву за розкіш та накопичення багатств. Держава надавала патріархам підтримку у боротьбі з єресями, на голови єретиків спадали державні репресії. Тим самим союз держави і офіційної церкви зміцнювався, остання відчувала настійну потребу в сильній імператорській владі.

Найвищого розквіту Візантійська імперія досягла за правління імператора Юстиніана І (527-565), перетворившись на могутню середземноморську державу. В цей час відбувається внутрішня стабілізація Візантійської держави, здійснюються великомасштабні завоювання. Майбутній імператор народився в сім'ї бідного іллірійського селянина. Його дядько Юстин І (518-527) був зведений на престол солдатами і згодом зробив племінника своїм співправителем. Юстиніан І володів не лише необхідною для імператора волею та енергією, але й непогано розбирався в інтересах та потребах народних низів, був доступний для спілкування для людей будь-якого рангу.

Внутрішня політика Юстиніана спрямувалася на посилення централізації держави та зміцнення економіки імперії. За Юстиніана І були знищені останні залишки республіканських установ і накладені суворі обмеження на права великих земельних власників. Великим

успіхом стало викрадення в Китаї секретів виробництва шовку і відкриття в Сирії та Фінікії власного виробництва цього продукту, який надзвичайно цінувався в Європі. Розвиток ремесла і торгівлі дозволив витрачати великі суми на будівництво доріг, акведуків та оборонних споруд в прикордонних районах.

Юстиніан проводив політику підтримки середніх верств землевласників та обмеження влади можновладців, насамперед давньої сенаторської аристократії.

За Юстиніана була здійснена найбільш масштабна кодифікація римського права. В 528 р. н. е. він утворив комісію з 10 чол. на чолі з магістратом Трибоніаном та константинопольським професором права Теофілем з метою систематизації імператорських конституцій. 16 квітня 529 р. кодекс Юстиніана вступив у силу, і всі конституції, що не потрапили до нього, втратили свою силу. Але робота кодифікаційної комісії тривала і далі.

В новій редакції Codex Iustinianus був прийнятий в 534 р. Ця кодифікація складається з 12 книг, кожна з яких поділена на титули з власним заголовком. Книга 1 містить конституції з церковного права, з 2 по 8 – з цивільного права, 9 – карного права, 10-12 – положення з державного управління. Одночасно з кодифікацією імператорських конституцій проводилася робота з кодифікації творів юристів (комісія в складі 17 чол. під керівництвом того ж Трибоніана діяла з 530 р.). Вказаній комісії надавалося право змінювати та редагувати тексти оригінальних творів, давати власні доповнення і коментарі, і навіть виключати застарілі положення. Так, наприклад, комісія "відредагувала" процедуру усиновлення (надзвичайно поширений інститут римського права) в тому ключі, що первісна роль народних зборів в затвердженні усиновлення була витіснена імператорським рескриптом.

Через три роки робота з кодифікації творів класиків юриспруденції була завершена і опублікована – це т. зв. Дигести (або Пандекти – від грец. всеохоплюючий) Юстиніана. Дигести становлять собою збірник уривків з 2000 творів 39 найбільш відомих римських юристів. Вони поділяються на 50 книг, книги – на титули (крім 30-32 книг, які титулів не мають). Титули поділені на фрагменти, об'ємні фрагменти – на параграфи.

Дигести об'єднують витяги з 275 творів 38 класичних римських юристів. 1-ша книга присвячена загальним питанням права, 2-га – 46-та – приватному праву, 47-48-ма – кримінальному праву, 49-та – апеляціям, фіскальному праву і військовим справам, 50-та – адміністративному праву, юридичним дефініціям і правилам. Кожна книга поділяється на титули – усього 432, титули – на фрагменти; поділ великих фрагментів на параграфи був здійснений у середні віки.

Цитування Дигестів здійснюється таким чином: ім'я юриста (часом не наводиться), D, та 1-3 цифри. Наприклад, Pav., D, 41, 1, 26, 1 -

Павел, 41-а кн. Дигест, 1-й титул, 26-й фрагмент, 1-й параграф (в даному конкретному випадку мова йде про пересаджене дерево – поки не прив'ється, належить попередньому господарю, надалі – новому). Найбільша кількість фрагментів використана з творів Ульпіана (2.462) та Павла (2.083). Одночасно була здійснена обробка (і переробка) Інституцій Гая (друга пол. II ст. н. е.) – найпоширенішого посібника з вивчення римського права, який з часу свого оприлюднення встиг на VI ст. н. е. суттєво застаріти. 30 грудня 533 р. цей відредагований твір був опублікований, але уже під назвою Інституції Юстиніана (4 книги, 98 титулів).

Нарешті в 535-542 pp. були укладені т. зв. Новели Юстиніана, загальним числом 158, головним чином із сімейного і спадкового права. Вони були написані грецькою мовою, що також не було випадковим. Класичне римське право занепадало разом з самим Римом і Західною Римською імперією, Візантія переймала пальму першості.

Якщо оцінювати в цілому проведену законодавцями роботу, то слід звернути увагу на такі моменти:

  • - центральною ідеєю нового законодавства стає ідея необмеженої влади імператора – самодержця;
  • - оформлюється і зміцнюється союз імператорської влади з церквою, якій відводиться роль привілейованої опори державного апарату;
  • - заохочуються переміни в суспільному житті (особливо в "Кодексі" та "Новеллах"): надання рабам пекулію, відпуск рабів на волю. Отримав чітке юридичне оформлення інститут колонату.

Обгрунтування, регламентування і захист права приватної власності обумовили життєву силу основних положень "Зводу цивільного права Юстиніана", які зберегли своє значення протягом середньовіччя, а згодом були використані у буржуазному суспільстві.

Потреби державного будівництва вимагали збільшення податків. Це викликало народне повстання 11 січня 532 р., відоме як "Ніка" (вигук "перемагай!", з яким повстанці нападали на імператорські війська). Повстання було жорстоко придушене полководцями Велісарієм та Мундом, під час різанини загинуло 30 тис. чоловік. Розгром цього повстання ознаменувався поворотом у внутрішній політиці імператора: Юстиніан перестав зважати на народні маси, намагаючись спертися на аристократію.

У галузі зовнішньої політики Юстиніан виношував ідею відновлення величі Римської імперії періоду найбільшого розквіту. На заваді стояли варварські держави, що виникли на її руїнах. У 534 р. під ударами візантійських військ впало королівство вандалів у Північній Африці. Однак армія була розчарована тим, що її не забезпечили земельними ділянками за рахунок переможених, і у 536 р. тут розпочалося повстання під проводом візантійського солдата Стотза, до якого приєдналися місцеві берберійські племена та раби-втікачі.

У 535 р. візантійські війська напали на королівство остготів в Італії. Вони захопили Сицилію і вторглися до Південної Італії. Полководець Юстиніана Велісарій у 536 р. оволодів Римом. Але й тут завойовники зіткнулися з широким народним рухом, який очолив остготський король Тотіла (541-552). У 546 р. повстанці відвоювали Рим, а згодом – більшу частину Італії, Сицилію, Сардинію, Корсіку. Лише в 555 р. після прибуття нових підкріплень під командуванням Нарсеса Італія була повністю завойована візантійцями. Імператор Юстиніан в 554 р. видав т. зв. "прагматичну санкцію", яка реставрувала в Італії рабовласницькі відносини; колони та раби, які отримали свободу з рук Тотіли, знову передавалися своїм панам. Одночасно із завоюванням Італії Юстиніан розпочав війну з вестготами в Іспанії, йому вдалося захопити ряд опорних пунктів у південно-східній частині Піренейського півострова. Усі ці завоювання виявилися неміцними і після смерті Юстиніана були швидко втрачені для Візантійської імперії.

Після того, як Візантія була втягнута у війну з остготами, іранський шах Хосров І Аношарван у 540 р. напав на Сирію. Кривава війна затягнулася до 562 р. Іран завоював Грузію та Сванетію, Візантія зобов'язалася платити Ірану щорічну данину.

У середині VI ст. північні рубежі імперії опинилися під тиском слов'ян – склавінів. Попередні вторгнення варварів, як правило, мали грабіжницький характер: захопивши здобич у візантійських провінціях, варвари поспішали утекти від каральних експедицій імператорської армії. Слов'яни, навпаки, прийшли на Балкани з тим, щоб тут осісти, тим самим витіснивши або асимілювавши місцеве населення. Вони легко доходили до передмість Константинополя. За Юстиніана Візантія ціною великих втрат ще відбивала цей натиск, але з другої половини VI ст. внутрішні чвари в імперії та її загальне ослаблення відкрили слов'янам та іншим варварам шлях для вторгнення в межі Візантії та до заселення на відвойованих землях.

У 602 р. вибухнуло повстання в армії, яка стояла на Дунаї. Імператором був проголошений простий центуріон (сотник) Фока, який проводив жорстокий терор проти представників землевласницької аристократії. В країні розпочалася громадянська війна, в 610 р. Фока загинув, а на престол зійшов представник феодалізованої провінційної знаті Іраклій (610-641). Громадянською війною повною мірою скористалися завойовники-слов'яни, які саме в цей час осіли на Балканах. У 80-х роках VII ст. тут виникло слов'янське Болгарське царство. Тим самим в особі слов'ян Візантія отримала одного із найзапекліших ворогів своєї державності.

На Сході імператорові Іраклію довелося зіткнутися з новими ворогами – арабами. З 636 по 642 р. араби відвоювали у Візантії її найбагатші провінції: Сирію (636), Палестину (638), Верхню Месопотамію,

Єгипет (646). Наприкінці VII ст. вони ж захопили Північну Африку. Після цих невдач територія імперії скоротилася до третини від того, що мав у своєму володінні Юстиніан.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші