Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політологія arrow Забезпечення інформаційної безпеки держави
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ІМІДЖЕЛОГІЇ ІНСТИТУТІВ СЕКТОРУ БЕЗПЕКИ Й ОБОРОНИ ТА ЇХ ФАХІВЦІВ: ФІЛОСОФІЯ, ІСТОРІЯ, КУЛЬТУРА

Категорія "імідж" уже давно вийшла за рамки індивідуальності й у світовій практиці цілком легітимно застосовується до широкого кола об'єктів і суб'єктів. Геополітичний імідж, імідж держави, територіальний іміджбіпдинг і брендинг – це далеко не повний перелік нових напрямів в іміджелогії. Але ж іміджбілдинг держави, її керівників і силових інститутів має давню історію та філософське осмислення. У всі епохи вміння комунікувати вважалося однією з найважливіших складових іміджу. "Той, хто вміє крокувати, не залишає слідів. Той, хто вміє рахувати, не користується інструментом для рахунку. Той, хто вміє говорити, не допускає помилок" (Лао-Цзи. Даодецзин. Фрагмент 27). "Держава являє собою свого роду спілкування..., яке є найбільш важливим з усіх і охоплює собою усі інші спілкування" (Аристотель). "У спілкуванні слід триматися так, щоб друзів не робити ворогами, а ворогів друзями" (Піфагор).

Імідж: соціально-філософські джерела

Феномен іміджу (від латин, imago і англ, imageлик, образ, зображення, ікона, картина, прояв) виник ще в давні часи й був важливим поняттям християнського віровчення, у старослов'янській мові цьому слову відповідає слово образ або лик (від грецьк. – ікона).

Образотворчість має серйозний маніпулятивний потенціал, тому вченню про образи в Християнстві приділяється велика увага. Наприклад, один із християнських символів віри – три іпостасі (образи) Всевишнього; історія Спасителя у Св. Писанні – теж яскравий приклад роботи з іміджем: Всевишній став перед людьми не в тім образі, якого вони очікували (образі Творця, Володаря світу, всесильного й всемогутнього), а в образі звичайної людини. Цей сюжет Святого Писання отримав осмислення у роботах філософів різних країн. Так, М. Бахтін вважав, що Христос стає "голосом серед голосів", "людиною серед людей"; Б. Лонерган відзначав, що "у тому факті, що Бог став людиною для того, щоб виконати місію Спасителя, міститься маніфестація любові".

Ставлення до образотворчості – системоутворювальний параметр всіх культур: так, у східній Римській імперії було створено рух іконоборства, язичники почитали ідолів, у мусульманському віровченні, навпаки, будь-які зображення живих істот було заборонено.

Блок 1. Іконоборство у Візаитії

VII століття не було щасливим для візантійської великодержавность Зазнавши поразки на Сході від арабів і на Заході від лангобардів та остготів, імперія втратила Месопотамію, Сирію, Палестину, Єгипет, Північну Італію, Іспанію.

Мрія рівнятися могутністю з римськими цезарями померкла в Константинополі, однак не зникло сяйво візантійської культури, що як і раніше викликало заздрість сусідніх, і навіть далеких народів. Для всього середньовічного світу Константинополь слугуватиме до кінця "золотим мостом між Сходом і Заходом".

Однак у VII ст. у візантійській культурі настала криза, що тривала понад століття. Іконоборство виникло як рух народних мас проти гніту церкви, зокрема проти багатства монастирів, які заволоділи величезними земельними угіддями. Цей рух вилився в запеклу боротьбу проти культу ікон та реліквій, відігравав значну роль у збагаченні монастирів.

Спочатку демократичний, навіть плебейський, цей рух був імператорською владою і вищим духовенством, що викликало конфлікт у самих надрах нового феодального ладу, тим часом як народні маси в подальшому відвернулися від підтримуваного двором іконоборства. Іконоборці вважали, що не можна зображувати бога в людському вигляді, що таке зображення є профанація релігії. Іконошанування нерідко перетворювалося в фетишизм, нове ідолопоклонство. Проте іконошанувальники, котрі засіли в монастирях, і придворна знать, що жила в розкоші, хоч самі проповідували аскетизм і верховенство духовного початку, заперечували іконоборцям, що народу важко вірити в бога, позбавленого фізичного образу.

Завжди сильне у східних областях імперії прагнення звести мистецтво до чистого орнаменту або абстрактної символіки підкріплювалося тепер арабським впливом, прикладом мистецтва ісламу, що забороняли зображення людини. Імператорська влада, на догоду провінційній військово-землевласницькій знаті очолила цю течію, заборонила поклоніння іконам. В результаті масове знищувалися твори мистецтва, що зображали Христа і християнських святих. Натомість церкви прикрасилися декоративними мотивами з рослинами і птахами, перетворившись, за образним висловом сучасника, у "городи й пташники". Перемогли іконошанувальники, які знищили ці розписи та мозаїки, не зважаючи на їхні художні достоїнства.

Матеріали сайту "Христиаская архетиктура: храмы церкви часовни" [Електронний ресурс]. – Режим доступу: wwv. icone. tv/?pageci=4

Давні держави, що мали складну суспільну структуру, залишили у своїй культурній спадщині не тільки величні твори мистецтва й літературних пам'ятників, але й нарочито створені, ретельно продумані образи правителів. Французький історик М. Матьє відзначав, що соціальна визначеність образу є найважливішою особливістю культури Древнього Єгипту. В основу царського портрета було покладено образ свідомо звеличений, із чітко відібраними й ретельно проробленими рисами. У ошатному одязі фараона кожна деталь, символ, колір працюють на створення ідеї божественної влади: золота маска фараона, що має риси портретної подібності, царський плат, інкрустований вставками із суміші блакитного скла й лазуриту, нагрудна прикраса у вигляді сокола з розпростертими крильми й золотою діадемою у вигляді змія – все це знаки царської відмінності, що ототожнюють царя із сонячним світлом. "Тексти пірамід" і "Тексти саркофагів", що зберегли опис досить складного палацового етикету й коронаційних торжеств, не залишають сумнівів у тім, що значущість іміджу правителя було чітко усвідомлено, а процес створення іміджу мав цілеспрямований характер.

Античне суспільство внесло величезний вклад у подання людини про важливість власного вигляду. Природно, що проблеми іміджу, у сучасному розумінні цього слова, не були, та й не могли бути предметом спеціального дослідження мислителів минулого. Філософи стародавності – Сократ, Платон, Аристотель – створили струнку теорію гармонічного розвитку особистості, порушили питання про співвідношення природного й соціального в людині, про зв'язок душі й тіла, питання про те, яке виховання робить людину досконалою. Ці проблеми розглядаються у зв'язку з такими ґрунтовними філософськими категоріями, як "людина", "держава", "суспільство", "душа" і "тіло", "краса" і "гармонія", "почуттєве сприйняття". Античні філософи сформулювали низку загальних положень і зауважень, які й сьогодні є основою позитивного іміджу й етики суспільних відносин. Так, Аристотель радив "при обходженні з людьми тримати себе як рівний з рівними ... і відплачувати кожному по достоїнству". Він засуджував "надмірність" і "показний блиск", називаючи його "несмачною пишністю", і ввів поняття "належного" як основного критерію оцінювання поводження й зовнішнього вигляду. "Належне, стало бути, співвідноситься з особою, умовами й предметом". Людина ж, "бажаюча бути шановною за свою вдачу {ethos) повинна дотримувати середини" і мати почуття міри.

Платон надавав поняттю "гармонія" соціальний зміст, визначив її "його сукупність достоїнств людини-громадянина", що проявляється "в фізичному вигляді, учинках, мові і створюваних нею добутках". Таким чином, підґрунтям формування іміджу давні філософи вважали не тільки зовнішній вигляд людини, але і її внутрішню сутність (достоїнства людини й громадянина).

Поняття "образ" і "подоба" були надзвичайно важливі для філософії середньовіччя. Цей час створив масу образів, типових іміджів, що стали символами епохи: лицар-хрестоносець, чернець, цеховий ремісник, купець, бюргер, дама серця. Саме для середньовіччя характерні навмисне підкреслення соціального статусу й актуалізація критерію "знатності й шляхетності", застосованого не тільки до людей, але й до всіх предметів.

Епоха Відродження висунула ідеал гармонічно розвинутої людини, який почасти збігався з тим, що описував Платон. Цей ідеал став ознакою гуманізму: людина почала розглядатися як справжня "міра всіх речей". Відмова від середньовічного аскетизму, звільнення всього природного, почуттєвого від обвинувачень у первородному гріху приводить до відновлення у всіх сферах життя, не тільки суспільній, але й особистісний.

Естетика Відродження бачила гармонію в ідеальній пластичній організації людського тіла, у взаємопроникненні зовнішнього й внутрішнього, у поєднанні частин і цілого. На думку Леонардо да Вінчі, "...гармонія складається не інакше, як загальний контур, охоплює окремі члени, із чого породжується людська краса". Відомий лікар, містик і діагност Парацельс, що займався зціленням душевнохворих, у діагностиці використовував багато даних із фізіогномики.

Особливий інтерес в історії становлення іміджу представляють роботи мислителів М. Макіавеллі "Государ" і "Історія Флоренції", Г. Лебона "Психологія соціалізму", де подання про роль іміджу в системі суспільних зв'язків отримали найбільш закінчений і послідовний характер. Саме М. Макіавеллі зафіксував той момент в історії, коли процес створення іміджу був перетворений у свідомо регульований процес, а його роль осмислена в успішній соціальній адаптації. М. Макіавеллі переконливо показав, яке значення для державної особи має володіння відповідною "личиною" (маскою). М. Лебон інтерпретував зміст іміджбілдингу як досягнення політичного успіху завдяки ефекту "особистісній чарівності".

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші