Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Екологія arrow Екологічна етика
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ВВЕДЕННЯ В ЕКОЛОГІЧНУ ЕТИКУ

  • 1. Що таке екологічна етика, її історія.
  • 2. Історія екологічної етики за кордоном.

Що таке екологічна етика, її історія

Екологічна етика – це вчення про етичне ставлення людини до природи, основане на сприйнятті природи як члена морального співтовариства, морального партнера (суб'єкта), рівноправності і рівноцінності всього живого, обов'язках людини перед природою, а також обмеженні прав і потреб людини.

Екологічна етика – етика смиренності, обережності, турботи, поваги до природи, біорізноманітності та екологічного самообмеження. Як писав О. Леопольд, екологічна етика полягає в обмеженні свободи дій в боротьбі за існування[1]. Приблизно так само пояснював цей термін А. Швейцер: "самообмеження ради життя із благоговіння перед життям"[2]. Довгий час людина ставилася до тварин і рослин так само, як стародавні римляни ставилися до своїх рабів – як до речі. Проте вбивство рабів-гладіаторів ради розваги мешканців стародавнього Риму кануло у вічність, а вбивство диких кабанів ради розваги мешканців Києва або Москви триває. Кабани, лосі, зайці, дикі качки й інші мисливські тварини законом і суспільною мораллю поки "прирівняні" до порожніх консервних банок, по яких також можна стріляти, розважаючись.

Екологічна етика перекреслює цю несправедливу традицію. Вона діє у двох вимірах: розширює моральну турботу в часі (на майбутні покоління людей та інших живих істот) і в просторі (на види та індивіди живих істот та екосистем).

Услід за звільненням людей-рабів вона закликає визволити від рабства тварин-рабів, рослини, всю природу і прирівняти їх за цінністю та правами до людини. Вона вчить, що не тільки до інших людей, але і до представників фауни і флори, ділянок дикої природи, до неживої природи, до космосу ми зобов'язані ставитися як до морального партнера (суб'єкта), а не як до речі.

Іншими словами, екологічна етика відкриває шлагбаум і включає в людське моральне співтовариство всіх великих і малих наших братів – білок, китів, метеликів, сон-траву, мікроби, собак, корів, а також дику природу, Землю і зірки.

Екологічна етика розробляє та обґрунтовує певні моральні норми, принципи і правила, які ми повинні старатися застосовувати у своїх взаємовідносинах із природою, а також використовує внутрішні спонукальні мотиви емоційної, психологічної властивості (співчуття, жалість, любов), акцентуючи на них увагу людини.

У Російській імперії вперше про гуманне, етичне ставлення до тварин було сказано у п. 41 Уставу Благочинності або Поліцейському Катерини II від 08.04.1782 р.[3]

У 1865 році було створено Російське товариство захисту тварин. Звичайно, ні про яку екологію мови тоді йти не могло, також як і про екологічну етику в сучасному розумінні цього терміна. Проте багато позицій тодішніх "захисників тварин" збігаються із поглядами сучасних активістів руху за права тварин.

Ідеологія Російського товариства захисту тварин, основана на любові до живого, знаходила підтримку елітних верств населення Росії. Товариство підтримувалося членами царської сім'ї, царями Олександром II, Олександром ІII, Миколою II. А імператриця Марія Федорівна узяла товариство під свою опіку. Необхідно додати, що етичному ставленню до живої природи сприяла пануюча в Російській імперії православна церква (на гроші церкви видавалися навіть спеціальні книжки для дітей, що пропагували гуманне ставлення до тварин).

Так, у 1900-х роках харківський архієпископ Амвросій видав повчання дітям про милосердя до тварин. Неабияке значення мали і деякі народні повір'я і традиції, що мають явне етичне та екологічне забарвлення ("Горобець маленький, а серце має", "Всякий птах безгрішний, тому що ходить босий")[4].

Інший приклад етичного ставлення до живої природи наводить етнограф М. Харузін. За його спостереженнями російські селяни, що населяли в кінці XIX століття Олонецьку губернію, з великою повагою ставилися до лебедя. Вони не тільки не вживали цього птаха в їжу, але і ніколи не стріляли його. Своє ставлення до лебедя вони пояснювали тим, що лебеді живуть усе життя парами, і якщо убити одного, то другий обов'язково помре від горя за убитим. "Тому убити лебедя великий гріх"[5].

Не можна не відзначити і російську літературу, в якій багато говорилося про етичне ставлення до тварин. Необхідно назвати нині практично забутого поета середини XIX століття Миколу Щербину. У його віршах містяться ідеї багатьох великих екофілософів – Генрі Торо, Альберта Швейцера та Святого Франциска Ассизського.

На честь останнього Всесвітній день захисту тварин оголошується 4 жовтня – в день пам'яті Святого Франциска Ассизського (він помер 4 жовтня 1226 року), релігійного мислителя і філософа, який проповідував любов до всього живого на Землі. Трепетне ставлення до будь-якого прояву життя, до всіх живих істот, здатність співчувати і відчувати їх більш гостріше свого власного зробили його святим, шанованим у всьому світі. Рішення відзначати Всесвітній день захисту тварин було прийняте 4 жовтня на Міжнародному конгресі прихильників руху захисту природи, який відбувався у Флоренції в 1931 році.

Значущу роль у розвитку ідей екологічної етики і пропаганди гуманного ставлення до живого на рубежі ХІХ-ХХ століть відіграв великий російський письменник Лев Толстой. Наприкінці свого життя він активно виступав проти любительського полювання, вбивства і мучення тварин ради розваги, проповідував вегетаріанство. У своєму класичному есе "Не убий" він писав: "Як у всякій етичній діяльності, так і в дотриманні заповіді "Не убий", справа не в досягненні цілковитої досконалості, а тільки в тому, щоб якомога більше наближатися до неї: якомога менше вбивати усяких живих істот"[6]. Письменник підтримав у 1890 році антимисливське видання свого сподвижника і друга В.Г. Чорткова "Зла забава" (що викликало першу в Російській імперії дискусію про моральність полювання) і написав до нього передмову. Етичному ставленню до тварин присвятили свої роботи В.Г. Чортков "Життя одне" (1912), О.К. Єльський "Почуття жалю до тварин" (1879), М.І. Лісовський "Німі страждальники: [бесіда про тварин]" (1902).

Значний внесок наприкінці XIX – поч. XX століття у розвиток ідей екологічної етики зробили вегетаріанські[7] товариства Російської імперії, що пропагували любов до всього живого, жалість до тварин, виступали проти вівісекції і спортивного полювання. Статті на цю тему публікувалися в журналах "Вегетаріанський вісник" (1904-1905) і "Вегетаріанський огляд" (1909-1915, м. Київ). Один з лідерів російських вегетаріанців, відомий московський видавець І.І. Горбунов-Посадов у журналі "Вільне виховання" у 1909 році опублікував статтю "Співчуття до тварин і виховання дітей", яка в 1910 році вийшла у збірнику про тварин. У ній автор підняв питання про права тварин: "Неповагою до права тварин на життя, до права їх на хоч яку-небудь частку свободи, на увагу, на милосердне ставлення до них, неповагою цією люди пронизуються з дитинства"[8]. Пізніше ним був написаний "Гімн російських вегетаріанців".

Не можна не відзначити важливу роль багатьох російських та українських письменників, що створили в цей час немало творів, які мали явний екоетичний контекст: М.П. Арцибашев "Кров", Д.В. Григорович "Гірка доля", Л. Українка "Лісова пісня", М. Реріх "Не вбивати", М. Коцюбинський "Лист", Д. Мамін-Сибіряк "Оленя", "Сіра шийка", І. Тургенев "Муму", "Усюди любов", "Перепілка", А.П. Чехов "Каштанка", Л.М. Толстой "Перший ступінь", "Хлопчики і жаби", "Як тіточка розповіла про те, як у неї був ручний Горобець-Живчик", О. Добролюбов "Скарга берізки під Трійцю", С. Єсенін "Пісня про собаку", "Лисиця", "Корова", В. Маяковський "Добре ставлення до коней", Ф. М. Достоєвський "Щоденник".

На початку XX століття в Російській імперії зародився рух на захист пам'ятників природи, в якому учені Г.О. Кожевников, А.П. Семенов-Тянь-Шанський, Д.К. Соловйов, І.П. Бородін, Д.М. Кайгородов та інші розробили етико-естетичний (на відміну від наукового або господарського) підхід.

Виступаючи у 1908 році на Всеросійському ювілейному акліматизаційному з'їзді, проф. Московського університету Григорій Олександрович Кожевников поставив питання, вперше в країні, "про право первісної природи на існування"[9]. Петербурзький проф. Андрій Петрович Семенов-Тянь-Шанський у 1919 році продовжив думку Кожевникова: "... Адже є ще один бік у справі охорони осередків вільної природи, на якому мені хочеться, хоча б на хвилину, зупинитися. Нагадати про нього особливо доречно у наш час розпалу чисто матеріалістичних прагнень і, незважаючи на хвилю підйому соціалістичних ідей, все ж таки, на жаль, егоїстичних настроїв. Це – бік питання чисто етичний"[10]. В іншій своїй статті, опублікованій у 1912 році, А.П. Семенов-Тянь-Шанський писав: "... треба систематично виховувати в населення почуття жалісливої любові до всього живого, до всього, що має право на існування поряд із людиною. Етичне виховання повинне стримувати розвиток вузько- і часом тупоутилітарних поглядів, які так часто домінують в селянському середовищі"[11].

Серйозним внеском у розвиток екологічної етики в Росії стало видання у 1899 році в Санкт-Петербурзі книги російського лікаря С. Фішера "Людина і тварина. Етико-юридичний нарис". Автор вперше в Росії заявив, що: 1) держава повинна охороняти інтереси тварин; 2) ця охорона повинна виражатися у правових нормах; 3) кращим засобом для цього є визнання правової особистості тварин, тобто наділення тварин деякою часткою правоздатності. На думку С. Фішера, всі тварини (не тільки домашні) "заслуговують безпосередньої кримінально-правової охорони ради самих себе"[12]. У 1903 році в Москві вийшла книга ученого-історика Московського університету П.В. Безобразова, яка так і називалася "Про права тварин". Ці праці і до сьогодні є визначними пам'ятками російської етичної думки по відношенню до природи.

Причому необхідно відзначити, що етичні питання по відношенню до природи піднімалися не тільки столичними природоохоронцями, але і на периферії. Організатор Астраханського заповідника, астраханський краєзнавець В. Хлєбніков (батько поета Веліміра Хлєбнікова), виступаючи у 1919 році на з'їзді лісоводів в Астрахані, заявив: "Людині легше перемогти і підкорити собі сили природи, чим саму себе. У цій боротьбі людини із своїми спрадавна спадковими звіриними потягами одним з найважливіших засобів для перемоги є звичка. Кожна пролита крапля чужої крові полегшує пролиття наступної краплі і, навпаки, чим рідше людина бачить кров, тим важче їй дивитися на неї. Для вдосконалення людської особистості у повному високому розумінні цього слова шкідливе усяке вбивство, шкідлива навіть участь в ньому..."[13].

У 1922 році "філософський пароплав" вивіз із Росії всіх ідеологічних супротивників з числа інтелектуалів, професорсько- викладацького прошарку, журналістів, письменників, релігійних і політичних філософів. Розвивати питання екологічної етики стало нікому. У 30-х роках, як образно пише А. Стручков, "голоси естетично-етичного підходу замовкли в пустелі “соціалістичного будівництва”"[14].

Етико-естетичний підхід міг народитися тільки у висококультурному середовищі певної частини діячів охорони природи, переважно великих академічних учених – зоологів, ботаніків, географів, часто вихідців із дворянських сімей – знавців і любителів поезії, живопису, театру. Як цілком справедливо відзначив санкт- петербурзький історик Д.О. Александров: "Повсякденність цих учених забарвлена в естетичні та етичні тони, значення життєвого досвіду виявляються етичними та естетичними"[15]. Сама охорона природи здавалася їм ближче до охорони пам'ятників культури як за етичними, так і естетичними та релігійними міркуваннями. Саме ці люди відігравали важливу роль у російській заповідній справі та охороні дикої природи. Проте пізніше (аж до 70-80-х років XX століття) їм на зміну у заповідну справу прийшли лісники і біологи- мисливствознавці (переважно випускники Московського пушно- міхового інституту (МПМІ), учні відомого реформатора природи П.О. Мантейфеля). Замість етико-естетичного вони проповідували господарський, науково-реформаторський підхід в охороні природи. Більшою мірою вони були далекі від будь-якої етики чи естетики – час і їх спосіб життя виховали нових діячів заповідної справи в СРСР прагматиками.

Радянські філософи заперечували екологічну етику, оскільки вона не мала класового підходу, розглядала ставлення людини до природи, а не людини до людини. У філософському словнику у термінах "етика" і "мораль" говориться "про нормативну регуляцію відносин людей одні з одними і з суспільним цілим (колективом, класом, народом, суспільством)", але зовсім не із природою[16].

"Любов до природи, названу тут інтимним ставленням до неї, не можна ототожнювати ні з моральним, ні з етичним ставленням (...). Дуже сумнівно і вживання етичних понять у відношенні до природи. Вирубування лісу і забій худоби не є антиморальним вчинком. Об'єктом морального або антиморального ставлення може бути лише людина і суспільство. Тому антиморальним у діях, що стосуються природи, може бути лише те, що завдає шкоди людині або суспільству...", – вважав ленінградський філософ В.П. Тугаринов[17]. Московський д-р філос. наук А.А. Гусейнов накинувся на Альберта Швейцера: "Проте беззаперечно одне: принцип благоговіння перед життям не може бути прийнятий як основний сенс етичної діяльності, він внутрішньо суперечливий і за своєю суттю антисоціальний. (...)"

[18]. За Гусейновим, природа має етичний зміст не сама по собі, а тільки "розглянута у світлі інтересів і цілей суспільної людини! (...) Ми за природу для людини, але проти обожнювання природи, проти поклоніння всьому живому, проти фальшивої сентиментальності..."[19].

І хоча ці роботи були опубліковані в 1970-х роках, погляд більшості філософів уже на пострадянському просторі на екологічну етику не змінився. Д-р філос. наук Російської академії державної служби А. Назаретян спільно з аспірантом І. Лисицею у дусі кращих ідеологічних напрацювань пишуть: "На жаль, потік агресивної біоцентричної літератури майже не піддавався критичній оцінці..." Що ж до швейцеровського гасла "благоговіння перед життям", то воно, виявляється, "підхоплене апологетами війни і насильства" і зробилося "притулком фарисеїв"[20].

Якщо радянські філософи відмовили екологічній етиці у праві на життя, то можна припустити, що вона могла б розвиватися у середовищі радянських письменників або учених-природоохорон- ців. Проте не відбулося і цього. Причин багато. Одна з головних – практично повна відсутність в СРСР зарубіжної літератури з екологічної етики. Книга "Культура і етика" А. Швейцера вперше в СРСР була видана лише у 1973 році і вийшла з грифом "Тільки для наукових бібліотек" (а його інші книги "Вчення про благоговіння перед життям" та "Філософія і рух на захист тварин" не перекладені російською мовою і дотепер). "Календар піщаного графства"

О. Леопольда вийшов в СРСР лише у 1980 році, та і то до цієї книжки радянські читачі поставилися більше як до роботи з екології і записок натураліста, до розуміння ж етичних істин вони ще не були підготовлені. Був у 1962 році виданий "Уолден" Генрі Торо (його есе "Прогулянка" – лише в 1990 році), однак вони залишилися непоміченими радянськими читачами. Що ж до інших зарубіжних фахівців у галузі екологічної етики, то вони дотепер не відомі на пострадянському просторі. Так про що можна говорити, якщо навіть американського журналу "Екологічна етика" немає в бібліотеках великих міст країн СНД. А що до етичних поглядів російських піонерів охорони природи – Г.О. Кожевникова, В.Г. Чорткова, А.П. Семенова-Тянь-Шанського й інших, то вже на початку 1930-х вони були віддані "анафемі" і забуті.

Як результат багато радянських природоохоронців і письменників розглядали екологічну етику лише під кутом заборони полювання, обмеження на вживання у їжу м'яса тварин і припинення мук домашніх тварин. Народжувалися такі утопічні й анти- екологічні речі дилетантів, як перевиховання диких тварин з метою оволодіння ними навичками людської мови і відмови від поїдання м'яса[21]. Зате абсолютно поза впливом екологічної етики існували такі пріоритетні в СРСР напрями природоохорони та природокористування як заповідна справа, природоохоронне законодавство, рибний, китобійний[22] і хутровий[23] промисел, лісове господарство, екологічна освіта і виховання. Яскравий приклад – рішення у 1991 році комісії ЄС про заборону застосування у хутровому промислі ногозахоплювальних капканів[24], підготовлене винятково з позиції екологічної етики. Росія, як й інші країни СНД, де хутровий промисел тримається на таких капканах, виявилася абсолютно не готовою до заборони[25][26].

Ще одна важлива причина відсутності екологічної етики в СРСР – це наявність подвійної моралі у значної кількості природоохоронних діячів СРСР (у тому числі й еліти). Так, академік АН СРСР, директор московського Інституту еволюційної морфології та екології тварин ім. О.М. Сєверцева (ІЕМЕТ) В.Є. Соколов, що багато років очолював комісію по заповідниках АН СРСР і вважався лідером радянської природоохоронної науки, у широких колах був ще відомий як любитель кривавих сафарі (араб. – мандрівка) в Африці та інших романтичних місцях.

А голова Всеросійського товариства охорони природи М. Бочкарьов був затриманий в 1965 році на рибному браконьєрстві, за що потрапив на сторінки радянського сатиричного журналу "Крокодил"[27]. По кілька разів закривалися заповідники, а в тих, що залишилися, тварини вивчалися і "регулювалися" зовсім не етичними методами. Радянський Союз виявився однією з великих держав світу (разом з КНР і Турецькою Республікою), де до 1988 року не було створено Всесоюзного товариства захисту тварин, і єдиною країною в Європі, що не підписала Страсбурзької конвенції 1979 року про безболісний забій домашніх тварин[28].

У 1960-1980-х роках, окрім публікацій в СРСР книг А. Швейцера, О. Леопольда і Г. Торо, відбулося ще декілька важливих подій, що так чи інакше стосуються розвитку екологічної етики.

У 1964 році письменник Ф. Шахмагонов у журналі "Молода гвардія" опублікував різку антимисливську статтю "Сповідь рушничного мисливця". Наступного року письменник Н. Сладков розвинув цю тему в публікації "Дика фігура мисливця" в журналі "Звезда", запропонувавши заборонити любительське полювання як аморальне заняття. До дискусії приєдналися письменники Б. Рябінін, Л. Леонов, О. Волков, В. Травінський, К. Чуковський, І. Акімушкін, Н. Гаген-Торн, В. Матов, багато авторитетних видань – "Литературная газета", "Известия", "Труд", "Человек и закон", "Сибирские огни", "Охота и охотничье хозяйство" (1960–1970-ті роки).

У 1976 році відбувся перший публічний виступ проти спортивного полювання по Центральному телебаченню. Це дозволив собі знатний рільник, почесний академік ВАСГНІЛ[29] Т.С. Мальцев. У своїй книзі "Про землю-годувальницю" він заявив: "...порозумітися з мисливцями – єдиний спосіб роззброїти їх". У результаті сезони полювання в СРСР були скорочені в 2-3 рази, зменшено кількість днів полювання, заборонено полювання в зелених зонах міст, 50 різних жорстоких способів полювання опинилися під забороною, з 1969 року на декілька років в Радянському Союзі було закрито весняне полювання.

У 1960-1970-х роках в СРСР була проведена ще одна масова кампанія, що має відношення до екологічної етики і моралі. Стосувалася вона захисту вовків від варварського винищування. Все почалося з публікації в СРСР перевідних книг Лоїс Крайслер "Стежками карибу" (1966) і Фарлі Моуема "Не кричи, вовки!" (1968). Те, що вовків можна і потрібно не винищувати, а охороняти, для багатьох в Радянському Союзі стало цілковитою новиною. У радянській пресі (журнал "Звезда", альманах "Еврика", книги І.І. Акімушкіна про тварин і т. ін.) стали також публікуватися матеріали на захист вовків. У результаті масштаби винищування вовків в СРСР були скорочені, а вітчизняні зоологи поступово почали говорити про екологічну важливість вовків.

Інша суспільна дискусія, в 1970-1980-х роках, можливо не так добре підготовлена і не така запальна, стосувалася питань гуманного ставлення до тварин. У журналі "Природа" їй була присвячена чудова добірка під заголовком "Феномен жорстокості"[30], у популярному журналі "Наука і життя" в статті біолога О. Гілярова "Людина і тварини: етика відносин" вперше в радянській літературі було сказано про екологічну етику[31]. До дискусії приєдналися "Літературна газета", "Нєдєля", письменники Р. Троєпольський, Б. Рябінін, Л. Леонов опублікували декілька статей і книг, Сергій Образцов зняв гучний документальний фільм "Кому він потрібен, цей Васька?". У деяких містах – Ленінграді, Вологді, Києві, Ялті, Харкові, Одесі, стали створюватися секції і товариства охорони (захисту) тварин. У Москві секція охорони тварин при міській раді ВООП була організована викладачкою Е.А. Антоновою за підтримки художника В.В. Ватагіна у 1954 році[32]. Пізніше її очолила д-р мед. наук К.О. Семенова.

На початку 1960-х письменник Борис Рябінін, О. Образцова і Московська секція захисту тварин розпочали боротьбу за прийняття в СРСР поправок до республіканських кримінальних кодексів про покарання за жорстоке поводження з тваринами. Законопроект був підготовлений і з Президії Верховної Ради СРСР він був розісланий до Верховних Рад союзних республік з рекомендаціями прийняти такі доповнення до кримінальних кодексів. Першим його прийняла Естонія, потім Азербайджан, Вірменія, Узбекистан, Туркменістан, Казахстан, Киргизстан, Литва і Грузія (у 1967 р.)[33]. А от Росія, Україна і Білорусь довго не приймали поправку. Цього вдалося добитися лише на початку 1990-х років[34].

Згідно з Указом Президії ВР Української РСР Кримінальний кодекс[35] було доповнено ст. 2071 Жорстоке поводження з тваринами[36]. Вводилося покарання за жорстоке поводження з тваринами, що спричинило їх загибель або каліцтво, а так само мучення тварин, вчинені особою, до якої протягом року було застосовано адміністративне стягнення за такі ж дії. Санкція передбачала виправні роботи на строк до шести місяців або штраф у розмірі до ста карбованців. Надалі фіксовану суму штрафу замінити "штрафом до сорока мінімальних розмірів заробітної плати"[37].

З моменту прийняття чинного КУпАП[38] в ньому присутня ст. 89 Жорстоке поводження з тваринами. Нею передбачалась адміністративна відповідальність за жорстоке поводження з тваринами, їх мордування або вчинення інших дій, що призвели до їх мучення, каліцтва чи загибелі.

До заслуг роботи секції охорони тварин можна віднести також залучення із 1967 року радянської міліції (Розпорядження № 234 від 1967 р. Міністерства охорони громадського порядку СРСР). Згідно з цим Розпорядженням катування тварин розглядалося як порушення громадського порядку[39] і могло каратися за ст. 206 КК РРФСР і відповідних статей кодексів союзних республік, що передбачає позбавлення волі до 5 років, затвердження у 1977 році Мінохорониздоров'я СРСР "Правил проведення робіт з використанням експериментальних тварин"[40], заборони використовувати тварин для дослідів без знеболення, ухвалення в 1980 році Міністерством освіти СРСР інструктивного листа "Про посилення уваги і виховання гуманного ставлення школярів до тварин". У ці ж роки це міністерство заборонило збір колекцій тварин на уроках біології в школах[34].

З кінця 1980-х – початку 1990-х люди отримали можливість сміливіше думати самостійно, спілкуватися з колегами із зарубіжних країн, одержувати від них інформацію, стало простіше видавати нові журнали і збірники. Все це значно сприяло розвитку на пострадянських просторах екологічної етики. Екологічною етикою зацікавилися дві групи фахівців – філософи і природоохоронці. У 1987 році виходить стаття з екологічної етики відомого лісовода та ботаніка із Ленінграду проф. С.О. Диренкова[42].

У 1989 році у Львові була проведена конференція "Моральні та естетичні питання охорони природи", Кубанська народна Академія спробувала розробити норми екологічної етики, один з лідерів міжнародної Соціально-екологічної спілки Сергій Мухачов (м. Казань) очолив секцію з екологічної етики СоЕС, провів декілька дискусій з цієї теми і випустив у 1997 році збірники. У 1994 році Рух студентських дружин з охорони природи прийняв свій маніфест, у якому першими пунктами було сказано: "1) Ми усвідомлюємо, що всі живі істоти хочуть жити, і жити вільно, не меншою мірою, ніж людина; 2) Ми не визнаємо етичних претензій людства на виняткову роль і владу над природою"[43].

Активну діяльність для популяризації ідей "визволення тварин" проводила москвичка Тетяна Миколаївна Павлова, один з лідерів секції охорони тварин Московського міського товариства охорони природи (1969-1987), автор книги "Біоетика у вищій школі"[44]. У 1990 році за її активної участі при Міжрегіональному Вегетаріанському товаристві Росії був створений Центр етичного ставлення до тварин, що став Російським відділенням Всесвітнього товариства захисту тварин. Саме завдяки активності Т.М. Павлової і її соратників у 1977 році Мінохорониздоров'я РРФСР були затверджені "Правила щодо поводження, утримання, знеболення і умертвіння експериментальних тварин". У Росії було створене Всесоюзне товариство захисту тварин, реорганізоване у 1992 році в російське.

Стали організовуватися і подібні регіональні товариства. У 1991 році відкрито Петрозаводське товариство захисту тварин, в 1998 – Карельське товариство захисту тварин. Такі ж товариства створені в Нижньому Новгороді, Єкатеринбурзі та ін.

У 1995 і 1997 роках Т.М. Павловою видані у Москві перші в Росії і країнах СНД безцензурні книги з проблем прав тварин "Біоетика у школі" і "Біоетика у вищій школі". Остання була рекомендована Мінсільгоспом РФ як навчальний посібник для студентів ВНЗ за фахом "Ветеринарія". В Україні курс "Біоетики" вперше став читатися з 1998 року у Харківській державній зооветеринарній академії. Навчальна дисципліна викладається кафедрою філософії і історії України та забезпечена методичними вказівками з усіх восьми тем. У процесі викладання курсу використовуються 30 фільмів, які надіслані до ХДЗВА Королівським товариством Англії. В академії обладнаний кабінет з біоетики з відповідними наочними засобами[45].

На жаль, засоби масової інформації країн СНД, у тому числі і спеціалізовані – екологічні або біологічні, практично не приділяли і не приділяють уваги питанням екологічної етики. Винятком тут є газети "Зелений промінь" (м. Рязань, Росія), "Заповідний вісник" (м. Йошкар-Ола, Росія), журнали "Вісник зоології" (м. Київ, Україна), "Хвиля" (м. Іркутськ, Росія), "Крик" (м. Харків, Україна).

У 1997 році в Москві був відкритий офіс Міжнародного Фонду захисту тварин, впливової організації, що активно бореться проти жорстокого ставлення до тварин. У 1994 році організована газета "Зов" – Вісник Російського товариства захисту тварин.

До теперішнього часу дуже далеким від екологічної етики залишається природоохоронне законодавство країн СНД. Цими країнами (окрім України), дотепер не підписані Європейські конвенції про захист домашніх (1987)[46] та експериментальних тварин (1986)[47]. Не розв'язуються етичні проблеми взаємовідносин людини і природи в російському та українському законах про тваринний світ, про природні території, що охороняються. Немає закону про захист тварин (окрім України). Хоча разом з тим Модельний закон СНД про поводження з тваринами визначив правові основи поводження з тваринами, спрямований на їх захист від жорстокого поводження, на забезпечення безпеки, інших прав і законних інтересів громадян при поводженні з тваринами[48].

У той же час необхідно зазначити, що буквально до кінця 1990-х років екологічна етика в країнах СНД ніяк не могла одержати офіційного визнання. У філософських, а також екологічних словниках (М.Ф. Реймерса[49], 1980, 1990; М.Ф. Реймерса і О.В. Яблокова, 1982; Б.М. Міркіна і Л.Г. Наумової, 1999) поняття екологічної етики було відсутнє.

Велике значення для ознайомлення природоохоронної громадськості країн СНД із зарубіжними класиками екологічної етики мало видання у 1992 році московським видавництвом "Голубка" двох книг – "Екологічна антологія" і "Думаючи як гора", а також іншим московським видавництвом "Прогрес" в 1990 році збірника "Глобальні проблеми і загальнолюдські цінності". У 1993 році в Москві вийшла нарешті легендарна "Роза світу" Данила Андреева, що складається з 12 книг. У п'ятій книзі гл. З присвячена ставленню до тваринного царства, тобто має пряме відношення до екологічної етики. Необхідно додати, що робота над цією книгою була розпочата у Володимирському централі[50], а закінчена після звільнення, у жовтні 1958 року, і в ній автор передбачив багато сучасних екоетичних концепцій, наприклад ідею про внутрішню цінність природи, яку він назвав автономною. Д.Л. Андрєєв виступав також проти любительського полювання і любительської рибалки. Велике значення мали і огляди американського журналу "Екологічна етика", опубліковані московським філософом В. Єрмолаєвою в 1989,1990 і 1994 роках.

Питання екологічної етики неодноразово піднімалися у газеті еколога В. Берліна "Жива Арктика" (м. Апатити), книгах і статтях екоанархіста С. Фомічова (м. Дзержинськ Нижньогородської обл.), роботах московського філософа Л. Василенко, московського історика А. Стручкова, нижньогородського філософа В. Кутирьова. Активну діяльність з популяризації екологічної етики розвинув морський еколог, академік НАН України Г. Полікарпов (м. Севастополь), ним підготовлена програма для навчання екологічної етики школярів. Проблемі застосування екологічної етики в заповідній справі присвятив декілька своїх цікавих робіт д-р біол. наук О. Нікольський (м. Москва). Викладач кафедри філософії Далекосхідного державного аграрного університету (м. Благовєщенськ) Н. Калініна в 2002-2003 pp. одна з перших в СНД стала читати вузівський курс екологічної етики. З початку 1990-х років в Україні і Росії були захищені перші дисертації з екологічної етики.

Благодійним фондом Дніпровського району м. Києва "Київський еколого-культурний центр" спільно із московським Центром охорони природи (Є. Симонов) у 1996 році було розпочато міжнародний проект "Любов до природи" (Гуманітарна екологічна ініціатива), одним із завдань якого є популяризація і впровадження у повсякденне життя ідей екологічної етики. Київський еколого- культурний центр видав з цієї теми декілька десятків книг, з 1999 року випускає "Гуманітарний екологічний журнал", у травні 2001 року в Києві, за підтримки Центру охорони дикої природи, провів перший в СНД міжнародний семінар з екологічної етики, а на міжнародному семінарі "Трибуна-9" (м. Київ, травень 2003 р.) була прийнята Декларація прав природи. Одним з практичних результатів цих семінарів стало затвердження у 2003 році держслужбою заповідної справи України етичної експертизи наукових досліджень, що проводяться у заповідниках і національних парках, а також читання курсів і розділів з екологічної етики (вперше в країнах СНД) в Україні – у Чернівецькому університеті, Росії – у ВНЗ Благовєщенська, Елісти, Саранська, Москви, С.-Петербурга, Уфи, Йошкар-Оли, Білорусі – в Міжнародному державному екологічному університеті (м. Мінськ). У 2004 році Київський університет видав перший в СНД навчальний посібник з екологічної етики[51], а "Гуманітарний екологічний журнал", журнали "Хвиля" та "Екологія. Культура. Суспільство" присвятили екологічній етиці свої тематичні випуски.

Про підтримку ідей екологічної етики заявлено в прийнятих соціальних програмах Російської православної церкви, Церкви російських християн-адвентистів, а також програмах деяких політичних партій, наприклад Націонал-консервативної партії Росії або партії "Яблуко".

У 2006 році ВР України був прийнятий ЗУ "Про захист тварин від жорстокого поводження"[52], проект якого був розроблений Благодійним фондом Дніпровського району м. Києва "Київський еколого-культурний центр"[53] і Товариством захисту тварин "SOS"[54].

Остання вимога щодо викладання навчального курсу "Екологічна етика" відображена у відомчому нормативному акті. Так, відповідно до листа Міністерства освіти і науки України від 23.06.2010 р. за № 1/9-450 (додаток 1), на виконання ст. 6 ЗУ "Про захист тварин від жорстокого поводження" і Постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.07.2009 р за № 3/238[55] щодо впровадження у вищу та середню освіту України дисципліни "Екологічна етика" Міністерство освіти і науки України рекомендує включити до переліку вибіркових дисциплін навчальних планів вищих навчальних закладів дисципліну "Екологічна етика" в обсязі одного кредиту ECTS (36 год.)[56].

У 2010 році Міністерство освіти і науки України рекомендувало вишам країни включити у перелік вибіркових дисциплін навчальних планів вищих навчальних закладів дисципліну "Екологічна етика". Окрім цього, в 2010 році Міністерство освіти і науки України затвердило вибірковий курс для 8-х (9-х) класів загальноосвітніх навчальних закладів "Екологічна етика і гуманне ставлення до тварин і рослин" (автори В.Є. Борейко і Б.М. Васильківський). Цього ж року доцентом Харківського національного університету внутрішніх справ О.М. Шумілом було розроблено та видано методичне забезпечення "Екологічної етики"[57][58] як навчальної дисципліни для юридичних вишів, її викладання забезпечується кафедрою правового забезпечення господарської діяльності факультету права та масових комунікацій.

У 2011 році ЗУ "Про тваринний світ" був доповнений ст. 52-1 "Заборонені знаряддя добування об'єктів тваринного світу". Нею визначалося, що для добування об'єктів тваринного світу забороняються виготовлення, збут, застосування, зберігання отруйних принад, колючих, давлячих та капканоподібних знарядь лову, електроловильних систем (електровудок), вибухових речовин, пташиного клею та монониткових (волосінних) сіток (крім тих, що призначені для промислового лову), а також інших засобів, заборонених законом. Забороняються також знаряддя добування об'єктів тваринного світу, що призводять до калічення диких тварин, їх страждань та масового безконтрольного знищення.

Наступна стаття Закону ввела заборону ввезення в Україну електроловильних систем (електровудок), монониткових (волосінних) сіток, мисливських капканів та інших засобів добування об'єктів тваринного світу, заборонених законодавством[59].

ВР України не завжди підтримує вимоги природоохоронців. Так, нею не були підтримані рішення щодо введення "сезонів тиші", а саме в травні – червні у місцях масового розмноження тварин та вирощування ними потомства, місцевими органами влади та самоврядування, за узгодженням із спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, оголошуються "сезони тиші" з обмеженням господарської діяльності та відвідування цих місць населенням[60].

У січні 2010 році група російських діячів культури – О. Камбурова, С. Юрський, І. Чурікова, В. Гафт, А. Макаревич – після незаконного масового відстрілу собак у Москві звернулася до керівництва Росії з пропозицією про введення посади Уповноваженого з прав тварин.

У серпні 2012 році в Україні, зусиллями Благодійного фонду Дніпровського району м. Києва "Київський еколого-культурний центр", були прийняті поправки до ЗУ "Про Червону книгу України"[61], згідно з якими право рідкісних видів на існування тепер забезпечувалося не тільки тваринам і рослинам, але і мікроорганізмам (найдрібнішим водоростям, грибам і бактеріям), тобто всім живим істотам.

  • [1] Леопольд О. Календарь песчаного графства / О. Леопольд. – М.: Мир, 1980. – 216 с.
  • [2] Швейцер А. Благоговение перед жизнью / А. Швейцер. – М.: Прогресс, 1992. – С. 102.
  • [3] Полное собрание законов Российской империи, с 1649 года: [Собрание 1-е], Т. 21. – СПб., 1830. – № 15379. – С. 461.
  • [4] Борейко В.Е. Экологические традиции, поверья, религиозные воззрения славянских и других народов / В.Е. Борейко. – К.: Киевский экологокультурный центр, 1996. – 223 с.
  • [5] Харузин Н. Из материалов, собранных среди крестьян Пудожского уезда, Олонецкой губернии / Н. Харузин. – М, 1889. – 75 с.
  • [6] Толстой Л. Не убий / Л. Толстой // Крик. – 2000. – № 3. – С. 5.
  • [7] Вегетаріанство – спосіб харчування, при якому людина не вживає продуктів, отриманих шляхом вчинення насильства, – червоного м'яса, птиці, риби та інших морепродуктів чи плоті будь-яких тварин, а також яєць; вегетаріанці також можуть відмовлятись від споживання субпродуктів тваринного походження, таких як сичужного ферменту чи желатину.
  • [8] Горбунов-Посадов И. Сострадание к животным и воспитание наших детей / И. Горбунов-Посадов // В кн. Друг животных. Книга о воспитании, сострадании и любви к животным. – М., 1910.
  • [9] Кожевников Г.А. О необходимости устройства заповедных участков для охраны русской природы / Г.А. Кожевников // Этико-эстетический подход в охране дикой природы и заповедном деле. – К.: Киевский эколого-культурный центр, 1997. – С. 81-91.
  • [10] Из литературного наследия Андрея Петровича Семенова-Тян-Шанского (1866-1942). Проза. Стихотворения. Эпиграммы / авт.-сост. В. Берлин, В. Борейко. – К.: Киевский эколого-культурный центр, 1996. – 160 с.
  • [11] Этико-эстетический подход в охране дикой природы и заповедного дела / сост. В.Е. Борейко. – 2-е изд., доп. – К.: КЭКЦ, 1999. – 260 с.
  • [12] Фишер С. Человек и животное. Этико-юридический очерк / С. Фишер. – СПб., 1899. – 280 с.
  • [13] Чуйков Ю. Первая заповедь / Ю. Чуйков. – Астрахань, 1992. – 66 с.
  • [14] Стручков А. Истоки экологической этики в Советском Союзе / А. Стручков // Любовь к природе: материалы междунар. школы-семинара "Трибуна-6". – К.: Киевский эколого-культурный центр, 1997. – С. 156-169.
  • [15] Александров Д.А. Историческая антропология науки в России / Д.А. Александров // Вопросы истории естествознания и техники. – 1994. – № 4. – С. 3-22.
  • [16] Краткий словарь по философии; под общ. ред. И.В. Блауберга, И.К. Пан- тина. – М.: Политиздат, 1982. – 431 с.
  • [17] Тугаринов В.П. Природа, цивилизация, человек / В.П. Тугаринов. – Л.: ЛГУ, 1978. – 127 с.
  • [18] Гусейнов А.А. Отношение к природе как нравственная проблема /

    А.А. Гусейнов // Научные доклады высшей школы. Философские науки. – 1975. – №5. – С. 27-33.

  • [19] Так само. – С. 27-33.
  • [20] Назаретян А.П. Критический гуманизм versus биоцентризм / А.П. Наза- ретян, И.А. Лисица // Зеленый мир. – 1998. – № 9. – С. 8-10.
  • [21] Андреев Д. Роза мира / Д. Андреев. – М.: Товарищество Клышников-Комаров и К., 1993. – 301 с.
  • [22] Пік китобійного промислу припав на другу половину 1950-х – 1960-ті роки, коли одночасно діяло п'ять радянських китобійних флотилій. Китобази "Радянська Україна" і "Радянська Росія" були найпотужнішими у світі, а до 1964 року на Курильських островах працювали стаціонарні китобійні бази. Чисельність флотилій стала скорочуватися зі зменшенням поголів'я китів у Світовому океані з 1970-х років. З 1987 року СРСР не вів далекого китового промислу.
  • [23] СРСР був світовим лідером хутрового ринку. Максимальну кількість шкурок соболя за всю історію хутрового промислу в Сибіру дав сезон 1961- 1962 pp. – 200 тисяч шкурок. Обсяг експорту промислового хутра наближався до 60 млн карбованців на рік. У 1920–1940-ві pp. хутро займало друге або третє місце в структурі радянського експорту, поступаючись пшениці, а в окремі роки – нафтопродуктам.
  • [24] Про заборону використання ногозахоплювальних капканів у Співтоваристві та ввезення до Співтовариства шкур і промислових товарів певних видів диких тварин, що походять з країн, які ловлять їх за допомогою ногозахоплювальних капканів або методів, які не відповідають міжнародним гуманним стандартам вилову [Електронний ресурс]: Регламент Ради ЄС за №3254/91 від 04.11.1991 р. – URL: eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=CELEX:31991 R3254:EN:HTML
  • [25] Дежкин В. За гуманность с разумом и сердцем / В. Дежкин // Охота и охотничье хозяйство. – 1997. – № 5. – С. 1-4.
  • [26] Пушные аукционы и гуманные капканы // Охота и охотничье хозяйство. – 1996. – №4. – С. 1-3.
  • [27] Борейко В.Е. Белые пятна истории природоохраны. СССР, Россия, Украина / В.Е. Борейко. – К.: Киевский эколого-культурный центр, 1996. – Т. 1. – 224 с.; – Т. 2. – 304 с.
  • [28] Про захист тварин, призначених на забій [Електронний ресурс]: Європейська конвенція від 10.05.1979 р. – URL: conventions.coe.int/Treaty/en/Тreaties/Html/102.htm
  • [29] Всесоюзна академія сільськогосподарських наук імені Леніна – вища науково-дослідницька та координаційно-методична установа з водного, лісового і с.-г. СРСР.
  • [30] Феномен жестокости // Природа. – 1975. – № 1. – С. 89-104.
  • [31] Гиляров А. Человек и животное: этика отношений // Наука и жизнь. – 1976. – №12.
  • [32] Павлова Т.Н. Биоэтика в высшей школе / Т.Н. Павлова. – Μ.: МГАВМиБ, 1997. – 148 с.
  • [33] Рябинин Б.С. Добро в твоем сердце / Б.С. Рябинин. – М.: Сов. Россия, 1986. – 320 с.
  • [34] Воспоминания Татьяны Николаевны Павловой о зарождении движения за права животных в СССР и России [Электронный ресурс]. – URL: vita.org.ru
  • [35] Кримінальний кодекс України від 28.12.1960 р. (втратив чинність частково) // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 2. – Ст. 14.
  • [36] Про кримінальну відповідальність за жорстоке поводження з тваринами: Указ Президії Верховної Ради УРСР від 29.04.1988 р. за № 5822-ХІ // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1988. – № 19. – Ст. 481.
  • [37] Про внесення змін до законодавчих актів України щодо застосування кримінальних покарань у вигляді штрафу: Закон України від 08.02.1995 р. за № 41/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 8 (21.02.95). – Ст. 53.
  • [38] Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. за № 8073-Х // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984, додаток до № 51. – Ст. 1122.
  • [39] Рябинин Б. Друг, воспитанный тобой / Б. Рябинин. – Новосибирск: Западно-Сибирское книжное издательство, 1977. – 212 с. – С. 47.
  • [40] Про заходи щодо подальшого вдосконалення організаційних форм роботи з використанням експериментальних тварин: Наказ Міністерства охорони здоров'я СРСР від 12.08.1977 р. за № 755 [Електронний ресурс] // URL: russia.bestpravo.ru/fedl 99 l/data03/tex15487.htm
  • [41] Воспоминания Татьяны Николаевны Павловой о зарождении движения за права животных в СССР и России [Электронный ресурс]. – URL: vita.org.ru
  • [42] Дыренков С.А. О трех аспектах современной экологии: гносеологическом, прагматическом и этическом / С.А. Дыренков // Методологические и методические вопросы экологического образования и воспитания. – Смоленск-Брянск, 1987. – С. 5-14.
  • [43] Манифест Движения дружин по охране природы // ПроЭко: бюллетень Охрана дикой природы. – М.: ЦОДП. – 1996. – № 11. – С. 12-13.
  • [44] Павлова Т.Н. Биоэтика в высшей школе: учеб. пособие для вузов / Т.Н. Павлова. – М.: Моск. гос. академия ветеринар. медицины и биотехнологии, 1997. – 147 с.
  • [45] Офіційний сайт Харківської державної зооветеринарної академії [Електронний ресурс] // URL: zoovet.kh.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=70:2011-03-23-10-33-32&catid=39:2011-03-23-10- 07-17&Itemid=142
  • [46] Про захист домашніх тварин: Європейська конвенція від 13.11.1987 р. // Офіційний вісник України. – 2014. – № 77 (03.10.2014). – Ст. 2217.
  • [47] Про захист хребетних тварин, що використовуються для експериментів або в інших наукових цілях [Електронний ресурс]: Європейська конвенція від 18.03.1986 р. – URL: http.7/conventions.coe.intnTreaty/en/Treaties/Html/123.htm
  • [48] Щодо поводження з тваринами [Електронний ресурс]: Модельний закон СНД прийнято на двадцять дев'ятому пленарному засіданні Міжпарламентської Асамблеї держав-учасниць СНД (Постанова № 29-17 від 31 жовтня 2007 року). – URL: zakon4.rada.gov.ua/laws/show/997_i36
  • [49] Реймерс Н.Ф. Азбука природы. Микроэнциклопедия биосферы / Н.Ф. Рей- мерс. – Μ.: Знание, 1980. – 208 с.
  • [50] Російська в'язниця для особливо небезпечних злочинців у місті Володимирі (установа ОД-1/Т-2), а також Слідчий ізолятор № 2 УФСІН Росії по Володимирській області. Заснована в кінці XVIII ст.
  • [51] Борейко В.Є. Екологічна етика: навчальний посібник / В.Є. Борейко, А.В. Подобайло. – К.: Фітосоціоцентр, 2004. -116 с.
  • [52] Про захист тварин від жорстокого поводження: Закон України від 21.02.2006 р. за № 3447-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – №27. – Ст. 230.
  • [53] Благодійний фонд Дніпровського району м. Києва "Київський еколого- культурний центр" [Електронний ресурс]. – Офіційний сайт. – URL: ecoethics.ru/
  • [54] Міжнародне товариство захисту тварин "SOS" [Електронний ресурс]. 'Ч Офіційний сайт. – URL: sos-animals.info/uk.html
  • [55] Про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії [Електронний ресурс]: Постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.07.2009 р. за № 3/238 // Єдиний державний реєстр судових рішень. – Офіційний сайт. – URL: reyestr.court.gov.ua/Review/4391984
  • [56] Щодо включення до переліку вибіркових дисциплін навчальних планів вищих навчальних закладів дисципліни "Екологічна етика" [Електронний ресурс]: Лист Міністерства освіти і науки України від 23.06.2010 р. за № 1/9- 450 // Ліга: Закон. – 1 файл. – MUS13338.LHT. – Назва з екрана.
  • [57] Екологічна етика: навчальна програма / розроб. канд. юрид. наук, доц. Шуміло О.М. – X.: Харківський національний університет внутрішніх справ, 2010. – 16 с.
  • [58] Екологічна етика: робоча навчальна програма / розроб. канд. юрид. наук, доц. Шуміло О.М. – X.: Харківський національний університет внутрішніх справ, 2010. – 30 с.
  • [59] Про внесення змін до Закону України "Про тваринний світ" щодо посилення заходів по боротьбі з браконьєрством: Закон України від 12.05.2011 р. за № 3325-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – №45 (11.11.2011). – Ст. 480.
  • [60] Про відкликання проекту Закону України про внесення змін до Закону України "Про Червону книгу України" та Закону України "Про тваринний світ" [Електронний ресурс]: Проект постанови Верховної Ради України, внесений Народним депутатом України Семиногою А. від 06.10.2011 р. за № 8612/П // Ліга: Закон. – 1 файл. – DF6N80PA.LHT. – Назва з екрана.
  • [61] Про внесення змін до ст. 4 Закону України "Про Червону книгу України" щодо посилення охорони рідкісних видів тварин і рослин: Закон України від 05.07.2012 р. за № 5072-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2013. – №28. – Ст. 304.
 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші