Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Релігієзнавство arrow Релігійний фактор у міжнародних відносинах
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ФАКТОР МУСУЛЬМАНСТВА У МІЖДЕРЖАВНИХ ВЗАЄМИНАХ

Наочним підтвердженням тези про зростаючу роль релігії як чинника політичного життя на сучасному етапі є іслам. І Захід, і Схід свого часу недооцінили ступінь впливу ісламу на широкі верстви населення в мусульманських країнах, потенційних можливостей цієї релігії як мобілізуючої та інтегруючої соціальної сили.

Іслам – друга за чисельністю послідовників (після християнства) світова релігія, яку сповідують, за різними оцінками, від 1 до 1,5 млрд, осіб у понад 125 державах світу. Іслам є державною релігією в низці країн – колишніх республік СРСР (Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан, Киргизстан, Азербайджан, Казахстан), а також у величезному масиві країн Азії та Північної Африки. Бурхливе відродження ісламської релігії та її перетворення на самостійну політичну силу часто пов'язують з перемогою Ісламської революції 1978-1979 pp. в Ірані, хоча посилення ісламу почалося значно раніше, в 60-і pp. XX ст., задовго до іранської революції.

Особливістю ісламу є злиття духовного та світського початку, політичної та релігійної влади. Іслам являє собою не просто релігійне вчення, а й спосіб життя. Іслам втілює неподільність духовних, світських та релігійно-політичних функцій. Високий ступінь політизації властивий ісламу на всіх етапах його розвитку.

Саме ісламський фактор має найбільший вплив на сучасні міжнародні відносини. Це можна пояснити як специфікою мусульманського віровчення, так і зовнішніми та внутрішніми причинами, що зумовлені ситуацією, яка склалася в зоні розповсюдження ісламу.

Особливість мусульманської релігії визначається тим, що із самого початку іслам формувався як державна релігія, і цей стан є для нього найбільш природним. Пророк Мухаммед поєднував функції богослова, політичного керівника і військового полководця. Іслам являє собою всеохоплюючу релігію. На відміну від християнства, яке в різні періоди своєї історії контролювало тією чи іншою мірою суспільне життя, але ніколи повністю не витісняло світську владу, іслам заповнював всі сфери мусульманського суспільства, визначив характер економічних відносин, форми політичної організації, соціальну культуру і побут віруючих. Ще однією особливістю ісламу є те, що він має мінімум релігійних ритуалів, не має інституту церкви та духовенства в їх загальноприйнятому вигляді. Крім того, іслам володіє підвищеною здатністю мобілізувати великі маси людей. Ісламська релігійна доктрина містить не тільки релігійно-філософські й моральні принципи, але й приписи соціально економічного і політичного характеру.

Сучасний стан міжнародних відносин характеризується зростанням ролі ісламського фактора та його впливу на світову політику. Це зумовлено такими зовнішніми чинниками: зростання ролі нафтового фактора у міжнародних відносинах, загострення афганського питання після вводу радянських військ в Афганістан, виникнення певного ідеологічного вакууму після кризи комуністичної ідеології, утворення нових держав (на терені Радянського Союзу), де державною релігією стає іслам[1].

У мусульманському світі та за його межами останнім часом різко зросла активність фундаментальних рухів. Ісламський фундаменталізм – це ідеологія, яка декларує необхідність повернення мусульман до суворого дотримання вимог Корану. Фундаменталізм є характерним як для сунітського, так і для шиїтського напрямів ісламу. Ісламські фундаментальні рухи, найбільш яскравими прикладами яких є організації Хізболла в Лівані, Ісламський фронт порятунку в Алжирі, Аль-Гамаа аль- Ісламія в Єгипті та інші, зазвичай відносять до "політичного ісламу", а їхніх учасників називають "ісламістами". Наприкінці 80-х pp. XX ст. вже не залишалося мусульманських країн, де б не були зафіксовані ті чи інші прояви політичного ісламу радикального характеру.

"Ісламізм" – лише один із низки термінів, що визначають політичну активність під егідою мусульманської релігії. Існують також терміни "інтегризм", "ваххабізм" і "неоваххабізм", "традиціоналізм" і "неотрадиціоналізм", "нативізм", "джихадизм" ("джихадистський ісламізм"), "ревайвалізм", "салафійя". З початку 1990-х pp. в обіг увійшло словосполучення "ісламський екстремізм". Ці визначення характеризують одні й ті ж рухи, партії, угрупування. Ісламізм стверджує реставрацію початкових ісламських цінностей та уявлень, пропонує жорстку установку на єдність світського і релігійного начал, не визнає навіть натяків на секулярність. Він пропонує ідеальний варіант облаштування суспільства і держави, заснований на законах шаріату, соціальної справедливості, із сильним правителем. Згідно з його концепцією, влада невіддільна від Бога, а принципи управління світом прості та зрозумілі. В ісламізмі культивується відторгнення "чужих" цінностей та обмеження щодо використання неісламського досвіду.

Ідейне підгрунтя поняття "ісламізму" сягає часів занепаду Османської імперії, яка поступово втрачала свою потужність, колонії та значення на міжнародній арені. Імперія виявилася неспроможною конкурувати з європейськими конкурентами у сфері технологій, озброєння, економічного розвитку. Саме тоді з'являються ідеї про створення справжнього ісламського суспільства та відновлення халіфату, який би об'єднав усіх мусульман. Ідеї ісламізму як ісламської альтернативи існуючому світовому порядку активно розвивалися в працях таких східних мислителів, як Джамал-ад-Діна (1839-1897), Мухаммада Абдо (1849-1905), Мухамадда Рашида Ріда (1865-1935). їхні ідеї розвинули та употужнили шейх Гасан аль-Банна (1906-1949), що заснував у 1928 р. ісламську партію "Брати-мусульмани", а згодом – головний ідеолог цієї партії Саїд Кутб (1903-1966).

Особливе місце в процесі активізації ісламського фактора у міжнародних відносинах займає Іранська революція 1978-1979 pp.. Іран на той час вважався чи не найглибше вестернізованою й найпрогнозованішою країною регіону. Напередодні революції президент США Джиммі Картер порівняв Іран з островом стабільності в одному з найпроблемніших регіонів планети.

Революція в Ірані розпочалася 8 січня 1978 року, коли перша масова антиурядова демонстрація в Кумі була розігнана з необгрунтованою жорстокістю. Протягом 1978 року в різних куточках Ірану ісламське духовенство організовувало демонстрації, котрі шахська гвардія рішуче розганяла. Наприкінці року революціонери перейшли до тактики економічних страйків, що повністю заморозило економіку. Не в силах більше утримувати владу в своїх руках, шах Мохаммед Реза Пехлеві передав владу прем'єр-міністру з числа помірних опозиціонерів і втік із країни.

1 лютого 1979 року лідер Іранської революції Аятола Хомейні взяв владу в свої руки. Було призначено новий перехідний уряд. 1 квітня 1979 року, після проведення референдуму про новий політичний устрій, Іран був оголошений першою Ісламською республікою.

Особливе значення в Іранській революції відіграла специфічно ісламська харизма її лідера Аятола Хомейні, який сформулював теоретичне підгрунтя ісламської держави та перетворив войовничий іслам на засіб політичної мобілізації та форму нової іранської ідентичності. Основною ціллю концепції ісламізму стало повалення "немусульманського" політичного режиму та створення суто ісламської політичної системи. В цьому полягає його принципова відмінність від інших релігійно-політичних груп та рухів, які прагнуть не повалення існуючих політичних режимів, а участі у них на вигідних для себе умовах[2].

Релігійна інтерпретація стає головним інструментом доведення до пересічних мусульман політичних і соціальних установок, головним засобом мобілізації їх на боротьбу за пропоновані ісламістами цілі. Аятола Хомейні зазначав, що "іслам загалом – це політика... Політична наука бере початок в ісламі... Іслам має справу з політикою, з управлінням країною. Ісламські закони дають змогу управляти великими країнами". В окремих державах, зокрема в Ісламській республіці Іран, фундаменталістам вдалося домогтися прийняття своєї ідеології як панівної. В ряді інших країн фундаменталістські рухи діють як опозиція до існуючих світських або традиційних державних інститутів. Способами боротьби з ними окремі угрупування фундаменталістів обрали методи тероризму.

Ісламісти – прагматики, для яких релігія є лише інструментом досягнення конкретних цілей чи засобом задоволення свого самолюбства. Вони насправді служать своїм ідеалам, в ім'я яких готові йти на чималі жертви, зокрема свідомо ризикувати своїм благополуччям і життям. Ісламісти схильні до радикальних методів політичної боротьби. Значна кількість терористичних організацій борються за "встановлення ісламського світового порядку".

Ісламізм – це основа ісламської традиції, ісламської політичної культури. Він постійно регенерується, й заміни йому немає. При взаємодії з будь-яким мусульманським суспільством необхідно враховувати присутність у ньому ісламістського чинника, відповідних йому дій у політичній сфері, і з огляду на це формувати діалог з його носіями.

Починаючи з 80-х pp. XX ст. лідери низки фундаменталістських ісламських організацій знайшли притулок у США і країнах Західної Європи. Серед таких організацій – Ісламський фронт порятунку в Алжирі, Партія ісламського визволення Тунісу, Комітет захисту законних прав у Саудівській Аравії, Рух за свободу Бахрейну та інші. Найбільша щільність розташування штаб-квартир і координаційних центрів радикальних ісламістських організацій спостерігається в Лондоні, Мюнхені, Бонні, Парижі, Відні, а також у містах східних штатів США. Це свідчить про те, що США, Німеччина, Франція та Велика Британія вибудовують в ісламському світі свої структури впливу, вони значною мірою схильні "домовлятися" з ісламістами. США намагаються здійснювати прямий і непрямий (через європейських союзників) патронат ісламу, одночасно протидіючи спробам союзників перехопити ісламську ініціативу в різних регіонах і блокуючи можливості створення масштабних ісламських альянсів.

Розглянемо ісламську концепцію світового порядку. Ісламізм існує на чотирьох рівнях: локальному, національному, регіональному, глобальному. В певному розумінні така стратифікація є умовною, оскільки на кожному рівні ставиться одне й те саме завдання – встановлення ісламської держави (або, якщо це неможливо, "ісламського простору") і формування ісламського суспільства. Ісламська концепція світового порядку виходить із постулату, згідно з яким все світове народонаселення поділяється на дві групи: мусульманська громада – "умма" – і решта людей. "Дар аль-Іслам" ("світ ісламу") – це країни, в яких функціонує ісламська форма правління. Захист "світу ісламу" вважається священним обов'язком кожного мусульманина. "Дар аль-Харб" ("світ війни") – це держави, які оголосили війну мусульманам, а також ті, від яких може виходити будь-яка загроза "світу ісламу". "Дар аль-Сульх" ("світ угоди про мир") – держави, в яких влада перебуває в руках неворожих правителів, з якими можна встановити мир. Попередньою умовою мирних відносин між мусульманським і немусульманським світами є визнання останнім єдиного Бога. В цілому в ісламі визнається існування міжнародного співтовариства, але ставлення ісламу до цієї спільноти є активним, оскільки розповсюдження своєї релігії трактується як релігійний обов'язок. Усе в зоні розповсюдження ісламу – від пересічного мусульманина до держави – повинно боротися за розширення цієї зони. Збройне насилля вже увійшло в історію розповсюдження ісламу.

Ісламізм не визнає геополітичної чи культурної субординаційності. Його ідеологи не сумніваються в цивілізаційній перевазі ісламу. Згідно з їхньою концепцією, "істинні" мусульмани не потребують того, щоб когось наздоганяти чи когось наслідувати. Вони покликані створювати своє, оригінальне, апелюючи до цінностей, що отримані від Бога, а тому апріорі є вищими. Отже, ісламізм одночасно виступає і як політична діяльність, і як компонент масової свідомості, і як ідеологія. Основним внутрішнім завданням цієї ідеології є формулювання ісламської альтернативи західному розвитку. Зовнішнє завдання полягає у визначенні позицій ісламу, ісламської цивілізації в її відносинах із немусульманским світом – християнським Заходом та Росією, Індією, Китаєм.

У країнах Заходу, особливо в США, відродження ісламу було розцінене як чинник, що представляє суттєву загрозу політичної стабільності на Ближньому і Середньому Сході. Американці розглядають ісламський фундаментализм у тому ж ключі, що й суперечності між Заходом і Сходом після 1945 року. Загроза ісламського фундаментализму для них рівноцінна колишній комуністичній загрозі. В західній, особливо американській, свідомості ісламський фундаменталізм пов'язаний передусім із тероризмом.

Ісламський чинник у міжнародних відносинах може мати як прямий, так і опосередкований характер. Прямий вплив ісламського фактора на світову політику є характерним у першу чергу для мусульманських країн, проте в різних випадках він матиме різний характер прояву. Деякі країни використовуватимуть іслам як засіб реалізації зовнішньополітичних амбіцій, для реалізації претензій на регіональне та субрегіональне лідерство. Інші пов'язують належність до ісламського світу передусім з можливістю отримання фінансової допомоги з боку інших країн мусульманського світу. У деяких випадках ісламські гасла служать для виправдання агресивних дій проти тієї чи іншої держави.

Опосередковано ісламський фактор здійснює вплив на політичне життя не мусульманських країн. Цей вплив проявляється на декількох рівнях:

  • – взаємовідносини між мусульманськими державами;
  • – взаємодія мусульманських держав та країн розповсюдження ісламу;
  • – взаємовідносини між мусульманськими та не мусульманськими країнами[3].

Ісламський чинник у світовій політиці – це процес формування ісламського полюсу світової системи, підвищення ролі східної культури у міжцивілізаційному діалозі. Нині зрозуміло, що відродження Сходу є невідворотним. Зупинити цей процес можливо лише через руйнування східних традицій і релігій, але історія вже довела, що це нереально. Декілька століть тому, коли питання життя і смерті залежало від вибору між прогресом і релігією, Схід став на шлях збереження своїх вірувань і традицій. Сьогодні, коли економіка не тільки перестала суперечити традиціям, але й навпаки, додає їм сили, сподівання на те, що Заходу вдасться змінити таке становище, є фантазією.

  • [1] Коппель О.А.. Пархомчук О.С. Міжнародні системи та глобальний розвиток: Навчальний посібник. – 2-ге вид., стереотип. – К.: ВПЦ "Київський університет", 2006. – С. 90-91
  • [2] Віктор Єленський. Велике повернення: релігія у глобальній політиці та міжнародних відносинах кінця XX – початку XXI століття. – Львів: Видавництво Українського католицького їнівєоситєту 2013. – С. 18-19.
  • [3] Колпель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи та глобальний розвиток: Навчальний посібник. – 2-ге вид., стереотип. – К.: ВПЦ "Київський університет", 2006. – С. 92
 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші