Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Релігієзнавство arrow Релігійний фактор у міжнародних відносинах
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Міжнародно-правові механізми захисту релігійної свободи в Україні

Проблеми церковно-державних відносин в сучасній Україні були й залишаються в центрі підвищеної уваги як науковців, так і органів державної влади, громадських і релігійних організацій. Вони мають високий рівень суспільної актуалізації. їх осмислення в практичному, а також і в теоретичному сенсі є важливим і необхідним. Це детермінується тими трансформаційними процесами, що відбулися або відбуваються в Україні, кількісними та якісними змінами в релігійному середовищі, зростанням ролі релігійного фактора, а в цьому зв'язку – і потребою серйозних корекцій системи державно-конфесійних відносин, правових засад забезпечення свободи релігії, свободи діяльності релігійних організацій.

Європейські та міжнародні нормативно-правові акти з прав людини є основними джерелами права для України, їх імплементація в національне право України є запорукою інтеграції нашої країни в загальноєвропейську систему захисту прав людини.

Вивчення релігійної свободи і релігійних прав належить до сфери зацікавленості багатьох суміжних галузей гуманітарних знань.

Міжнародно-правову основу захисту права на свободу думки, совісті та релігії становлять акти Організації Об'єднаних націй та регіональні угоди в галузі загальної концепції прав людини й міжнародні документи, які регламентують умови реалізації цього права як такого.

Основним захисником прав особи в європейських країнах є Рада Європи, у відповідністю зі статутом якої передбачено, що членство в цій організації може бути тільки за умови, якщо та чи інша країна дотримується принципів верховенства права, гарантує та забезпечує основні права і свободи кожної людини, яка перебуває під її юрисдикцією.

Серед пріоритетів Ради Європи ключовими визнаються:

  • – захист прав людини, зміцнення парламентської демократії, забезпечення верховенства закону;
  • – досягнення спільних домовленостей, спрямованих на гармонізацію соціальної та юридичної практики держав- членів РЄ;
  • – сприяння усвідомленню народами європейської самобутності та єдності, збереження й розвиток культурної багатоманітності.

У цьому контексті політика Ради Європи щодо конфесійної царини здійснюється у двох взаємопов'язаних напрямках: перший стосується обстоювання свободи совісті та свободи діяльності релігійних організацій, другим – сприяння розвитку суспільно-релігійних та державно-церковних відносин на толерантних, діалогічних засадах.

Для посилення активності держав-учасниць на цих напрямах РЄ. зокрема ПАРЄ, вироблено низку вимог і настановних рекомендацій, викладених у відповідних документах (Рекомендація 1202 (1993) "Щодо релігійної терпимості в демократичному суспільстві". Рекомендація 1396 (1999) "Релігія та демократія". Рекомендація 1556 (2002) "Релігія і зміни в Центральній та Східній Європі", Рекомендація 1804 (2007) "Держава, релігія, світське суспільство та права людини").

Дослідники-релігієзнавці виокремлюють такі найбільш значимі позиції згаданих документів Парламентської Асамблеї Ради Європи: І) утвердження автономності релігії і політики; 2) охорона релігійного плюралізму; 3) узгодження національних законодавств з Європейською конвенцією з прав людини; 4) провадження справедливої реституції церковного майна; 5) конституювання партнерських відносин між релігійними інституціями та державами.

Аналіз документів ОБСЄ та Ради Європи, зокрема й резолюцій щодо дотримання Україною обов'язків і зобов'язань перед цими організаціями, свідчить, що законодавство України у царині свободи світогляду та віросповідання не в усьому відповідає усталеним міжнародним стандартам.

Українська громадськість стурбована напластуванням низки проблем у релігійному середовищі, оскільки вони не тільки становлять перешкоди для реалізації кожною людиною свого права на свободу світогляду та віросповідання, стримують розвиток українського суспільства на засадах свободи й демократії, а й уповільнюють процес повноцінної інтеграції України до Європейського Союзу, яка можлива лише за умови, що європейські стандарти у сфері демократії, верховенства права та прав і свобод людини стануть органічною складовою національної правової системи.

Україна приєдналася до Ради Європи 9 листопада 1995 року. Процес моніторингу виконання Україною зобов'язань, узятих на себе при вступі до цієї організації, розпочався 11 грудня 1995 року, спочатку на підставі Директиви № 508 (1995), а пізніше у відповідності до Резолюції № 1115 (1997). Перелік конкретних зобов'язань України, які, разом із загальними обов'язками, складають основу для моніторингової процедури, наведено у Висновку Асамблеї № 190 (1995). Востаннє Рада Європи нагадала Україні про перелік невиконаних зобов'язань у Резолюції № 1466 (2005) та у Рекомендації № 1722 (2005) про виконання обов'язків та зобов'язань Україною.

Зокрема, Рада Європи звернула увагу нашої держави на те, що:

  • – законом обмежуються форми, у яких можуть створюватися релігійні організації;
  • – встановлюється обмеження мінімального числа засновників, які можуть зареєструвати статут організації, у кількості 10 осіб (водночас для інших громадських організацій вимагається лише 3 особи) і т.п.

Водночас, існуючий принцип реєстрації статутів релігійних організацій для отримання статусу юридичної особи та відсутність вимог до реєстрації релігійної організації як такої слід зберегти у відповідності з Рекомендацією Парламентської Асамблеї № 1556 (2002). Таким чином, досить прогресивний закон на час його прийняття зараз потребує доповнень і змін.

5 жовтня 2005 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила Резолюцію № 1466 (2005), якою передбачила продовження моніторингу виконання обов'язків і зобов'язань Україною, взятих нею при вступі до Ради Європи. При цьому ПАРЄ у цьому документі визначила понад 30 конкретних позицій, виконання яких пов'язано із прискоренням реформ, необхідних для того, аби перетворити Україну на міцну і стабільну європейську демократію, що дотримується принципу верховенства права.

Слід відзначити, що у згаданій вище Рекомендації "Про виконання Україною своїх зобов'язань" пропонується Україні активізувати співпрацю із РЄ та забезпечити відповідність законодавства та практики відповідно до принципів та стандартів РЄ.

На окрему увагу заслуговує Рекомендація 1396 з релігії та демократії, прийнята Асамблеєю 27 січня 1999 р. В документі відзначено: "Асамблея свідома того, що навіть у демократичних країнах існує певна напруга між релігійними проявами та політичною владою".

Релігія – це соціальний феномен і її важко відокремити від культури. У Центральній та Східній Європі після демократичних революцій відкрито шлях релігійному відродженню і, залежно від країни, – новим, інколи напруженим відносинам між релігійними організаціями та державами, міжконфесійними конфліктами та зростанню нових конфесій.

Асамблея рекомендує, щоб Кабінет Міністрів запропонував урядам країн-членів гарантувати свободу совісті та релігійних виявів у рамках умов, визначених Європейською Конвенцією Прав Людини для всіх громадян, перш за все:

  • – викривати будь-які спроби розпалювання внутрішньо- та міжрелігійних конфліктів для досягнення вузькопартійних цілей;
  • – сприяти розвитку знань про релігію, особливо заохочувати вивчення історії і філософії релігій та дослідження цих предметів в університетах паралельно з теологічними дослідженнями;
  • – сприяти викладанню у школах порівняльної історії різних релігій, звертаючи увагу на їх походження.

В Європі найбільш ефективною формою захисту порушених прав є Європейський Суд з прав людини, який знаходиться у Страсбурзі (Франція). Європейський Суд складається з такої кількості суддів, що дорівнює кількості членів Ради Європи – по одному від кожної держави. Сфера юрисдикції Суду – усі відносини, що стосуються застосування і тлумачення Європейської конвенції про захист прав людини. Передавати справи до Європейського Суду мають право Європейська Комісія та Високі Договірні Сторони. У межах Генерального секретаріату Ради Європи утворюється канцелярія Комісара з прав людини. 5 березня 1996 року у Страсбурзі було підписано Європейську угоду про осіб, які беруть участь у процесі Європейського Суду з прав людини.

Саме Європейський Суд покликаний забезпечити неухильне дотримання та виконання норм конвенції її державами-учасниками. Він здійснює це завдання шляхом розгляду та вирішення конкретних справ, прийнятих ним до виконання на основі індивідуальних скарг, поданих фізичною особою, групою осіб чи громадською організацією. Позов у суді може бути прийнятий, якщо предметом скарги є порушені права, які гарантовані Конвенцією чи її протоколами. Скарга може виходити тільки від самого потерпілого і не пізніше ніж через шість після розгляду питання компетентними державними органами, перелік яких є вичерпним при захисті порушених прав.

На сьогоднішній день не зафіксовано жодного випадку невиконання державами-членами Ради Європи рішень Суду. І це зрозуміло, бо згідно з Статутом Ради Європи, невиконання рішень Суду тягне за собою призупинення членства держави, а потім і його виключення.

До рекомендацій Європейського Суду змушена прислухатися і Україна. Закон України Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини було прийнято в 2006 році з метою регулювання відносин, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Європейського Суду з прав людини у справах проти України, а також необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод до неї, подальшим впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини.

14 червня 2007 року у Страсбурзі Європейський Суд з прав людини розглянув справу "Свято-Михайлівська Парафія проти України" (Заява № 77703/01). Справу порушено за заявою, поданою проти України релігійною громадою – Свято-Михайлівська Парафія.

Свято-Михайлівська Парафія у січні 2001 року звернулася до Європейського Суду з прав людини із заявою, в якій просила суд визнати, що Україна в особі Київської міської державної адміністрації (КМДА), відмовивши у реєстрації змін та доповнень до статуту Парафії, порушила ст. 9 Конвенції. Зазначені доповнення до парафіяльного статуту мали закріпити зміну конфесійної належності релігійної громади: вона бажала вийти з-під юрисдикції Української Православної Церкви Московського Патріархату та увійти до складу Української Православної Церкви – Київського Патріархату.

У рішенні було зазначено, що релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту. Зміни і доповнення статутів релігійних організацій підлягають реєстрації в тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів.

У реєстрації статуту релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут або діяльність суперечать чинному законодавству. Рішення про відмову реєстрації статуту релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін.

Діяльність релігійної організації може бути припинена у зв'язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією. Реєстрація новоутворених релігійних організацій здійснюється в порядку, встановленому Законом.

Україна зобов'язалася запровадити нову недискримінаційну систему реєстрації церков.

Як зазначив Європейський Європейський Судуд з прав людини, що незважаючи на те, що Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" вважався одним із найкращих законів про свободу віросповідання у регіоні, деяким з його положень бракує ясності. Цим законом обмежуються форми, у яких можуть створюватися релігійні організації, встановлюється обмеження на мінімальну кількість засновників, які можуть зареєструвати статут організації у кількості 10 осіб, забороняється створювати місцеві або регіональні відділення без статусу юридичної особи релігійним об'єднанням, проводиться дискримінація іноземців та осіб без громадянства. Прозорості бракує і в питанні того, які організації реєструються обласними державними адміністраціями, а які – Державним комітетом України у справах релігій. Закон також містить ряд інших нечітких положень, які залишають широкий вибір виконавчим органам. Тому досить прогресивний закон на час його прийняття потребує значних змін. Водночас існуючий принцип реєстрації статутів релігійних організацій для отримання статусу юридичної особи та відсутність вимог до реєстрації релігійної організації як такої слід зберегти у відповідності з Рекомендацією Парламентської Асамблеї № 1556 (2002).

Європейський Суд з прав людини ухвалив рішення, згідно з яким визнано, що Україною мало місце порушення статті 9 Конвенції.

Питання імплементації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини в національну правову систему України має першочергове значення. Ратифікація Україною 17 липня 1997 року Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стала важливим етапом на шляху входження нашої держави у європейський політико-правовий простір. Ці права гарантуються як Конвенцією, так і протоколами до неї (Протоколи № 1, 4, 6, 7, 12 і 13), згода на обов'язковість яких надана Україною. Відповідно до статті 9 Конституції України "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України". Таким чином, Конвенція та протоколи до неї набули статусу частини національного законодавства. Ратифікувавши Конвенцію Україна визнала обов'язковою юрисдикцію Європейського Суду з прав людини.

Європейський Суд з прав людини також зазначив, що законодавству України все ще бракує ефективних правових способів повернення церковного майна. До цього часу таке повернення здійснювалося несистематично на підставі постанови Верховної Ради від 1991 року та кількох указів президента. Правова проблема реституції в основному породжена тим, що релігійні об'єднання не мають права на отримання статусу юридичної особи і, таким чином, не можуть володіти майном. Більшість організацій, які володіли майном, яке має бути повернене, перестали існувати, а Православна Церква представлена декількома організаціями. Це призводить до практики повернення майна ad hoc, що повністю залежить від преференцій органів місцевої влади і що в більшості випадків тягне за собою не відновлення права власності, а передачу майна у безоплатну оренду.

Важко не погодитися з рядом українських та зарубіжних вчених, які відзначають існування конфлікту між визнаними державами правами та свободами і послабленням дотримання цих прав і свобод на практиці. Професор міжнародного права Прінстонського університету Річард Фалк та співробітник Центру сучасних європейських досліджень при Сасекському університеті Мері Калдар вважають, що криза у сфері прав людини виникає через неспроможність втілити проголошене у реальне життя. Цю ж точку зору розділяє Гіл Лоешер – професор міжнародних відносин Університету Нотр Дам. Діна Шелтон вважає, що сьогодні відсутні практикозастосовчі механізми захисту, слабка система міжнародного контролю за дотриманням прав людини.

Як наголошується у рекомендаціях парламентської Асамблеї Ради Європи "Релігія та зміни в Центральній та Східній Європі" (1002 р.), нерозв'язаною залишається проблема балансу між принципами демократії та прав людини, свободи совісті та релігії, з одного боку, і збереженням національної, культурної, етнічної та релігійної ідентичності – з другого.

Долучившись до демократичних цінностей, постсоціалістичні країни Європи проголосили свободу совісті та релігії основною засадою регулювання державно-конфесійних відносин. Так, Конституція Республіки Угорщина передбачає, що кожен має право на свободу думки, совісті та релігії, а церква відокремлена від держави. Конституція Чеської Республіки визнає право кожної людини вільно сповідувати релігію. Церква та релігійні громади в Чехії самі керують своїми справами, зокрема формують органи, засновують свої духовні, чернечі та інші інституції, незалежно від державних органів. Аналогічні засади державно-церковних відносин містять також конституції Білорусі, Болгарії, Грузії, країн Балтії, Румунії та ін.

Є підстави виділити такі основні принципи регулювання державно-конфесійних відносин у постсоціалістичних країнах Європи.

  • 1. Принципи совісті та релігії, а також світоглядного нейтралітету держави гарантуються Основними законами цих країн.
  • 2. Законодавча регламентація діяльності релігійних громад, питання надання їм статусу юридичної особи, співпраці з державою у визначених сферах здійснюється на засадах певної диференціації, з урахуванням фактора так званої традиційності, історичності, знаності їх віровчення.
  • 3. Шляхом укладання державою міжнародних угод (конкордатів) з Ватиканом, договорів з найбільшими релігійними організаціями розвивається договірно-правова база регулювання державно- церковних відносин.

Досвід постсоціалістичних країн Європи свідчить, що визнання церков, насамперед найчисельніших, повноправними суб'єктами державно-церковних відносин створює умови для їх функціонування як дієздатних суспільних інституцій. В означеному регіоні державно-церковна взаємодія реалізується на принципах свободи совісті та невтручання держави у справи церкви.

Водночас застосовується певний диференційований підхід до конфесій, що не порушує нейтралітету держави, оскільки в Європі нейтралітет не означає байдужості: держава підтримує традиційні релігії як чинник зміцнення національної ідентичності, не обмежуючи діяльності релігійних меншин. Державно-церковні закони регулюються як законом, так і на рівні угод.

Для порівняння з законодавством України, яке, на жаль, не відображає величезної ролі й духовного внеску православної і греко-католицької конфесій у боротьбу українського народу за незалежність та національне державотворення, можна навести приклади більш принципової оцінки і ставлення до історичної наступності у цій делікатній духовній сфері з боку більшості держав як Західної, так і Східної Європи.

Країни-члени Європейського Союзу проголошують вірність свободі віросповідання, але в деяких із них і досі існує державна церква. Однак існування державної церкви не заважає урядам поважати і захищати свободу віросповідання. Державна церква сформувалася в епоху Середньовіччя і є взаємовпливом церковного і світського в різних інституційних і законодавчих зв'язках. Незважаючи на свій "солідний вік", Державна церква ще достатньо життєздатна.

Наприклад, у сучасній Великобританії англіканська церква, яку очолює королева Єлизавета II, є офіційною релігією. На державнім рівні вітається публічний вираз релігійної віри, фінансується діяльність конфесійних шкіл. Лише в кінці 60-х pp. XX ст. протестанти і католики були звільнені від податку на користь англіканської церкви і для них відкрилися двері університетів. До цих пір не зазнав змін Акт про престолонаслідування, що прийнятий більше 300 років тому, який забороняє католикам або членам англіканської церкви, котрі одружилися з католиками, займати британський престол.

Особливі привілеї для своєї історичної церкви встановлено і в Швеції, Данії, Греції, Болгарії, Румунії, Сербії. Державні інституції Словенії, Угорщини, Хорватії укладають спеціальні угоди (з певними умовами) із впливовими релігійними організаціями. Латвія, Литва, Чехія прямо визначають перелік пріоритетних конфесій. Австрія, Латвія, Литва, Росія вводять обмеження щодо тих віросповідань, які є маловідомими, чия діяльність породжує певні підозри, або котрі не засвідчили свою підтримку національних інтересів держави, у якій вони функціонують.

Жодна європейська (і більшою мірою американська) система державно-церковних відносин не може бути повністю перенесена на українську дійсність. При розробці національної державної політики щодо сфери свободи совісті і віросповідань корисно послуговуватися загальними тенденціями та окремими принципами розбудови державно-церковної взаємодії в постсоціалістичних країнах Європи.

Зокрема, доречно зважити на наступне:

  • – Демократизація стосунків між державою і конфесіями передбачає законотворчу динаміку – ухвалення своєчасних і адекватних ситуації нормативно-правових актів. Тому першочерговим завданням для України в частині реалізації державної політики стосовно релігії і церкви виступає ухвалення Концепції державно-церковних відносин в Україні, вдосконалення політико-правового механізму регулювання суспільно-релігійних і державно-церковних відносин шляхом модернізації законодавства про свободу совісті та релігійні організації. Державна політика має спрямовуватися зокрема на мінімізацію вирішальної залежності окремих церков від закордонних центрів, на обмеження їх втручання у внутрішнє релігійне життя України, а також недопущення перетворення конфесійного чинника в знаряддя етнічного і територіального сепаратизму, згубного для України розлому по лінії "Захід-Схід".
  • – Зміцнення національної ідентичності неможливе без орієнтації суспільної свідомості на особливу роль у житті певного народу носіїв традиційних цінностей. В Українському суспільстві носіями таких цінностей серед суб'єктів конфесійного середовища, передовсім, є Церкви Київського кореня, тобто ті, котрі визнають себе спадкоємцями Київської Митрополії – Українська Православна Церква Московського Патріархату, Українська Православна Церква Київського Патріархату, Українська Автокефальна Церква, Українська Греко-Католицька Церква.
  • – Переведення взаємин між державними інститутами та релігійними об'єднаннями у договірну площину. Подібний механізм закріплення взаємин чітко регламентуватиме права і обов'язки сторін, сприятиме виробленню партнерських засад співпраці, з одного боку, держави, а з іншого – церков і деномінацій. У конкурентному духовно- культурному середовищі стимулюватиме конфесії працювати на благо України керуючись цивілізованими нормами громадянського суспільства.
  • – Забезпечення релігійним організаціям реституції церковного майна, що є вимогою європейського законодавства й ознакою демократичної політики. Забезпечення рівного ставлення до всіх віросповідань і релігійних організацій, неухильне дотримання законодавства, що регулює діяльність релігійних організацій, всіма суб'єктами правовідносин. Це сприятиме утвердженню релігійної свободи та конфесійного плюралізму, а також розвиткові екуменічного та міжконфесійного діалогу.
  • – Проведення перереєстрації релігійних організацій з метою закріплення за ними назв, які б відображали реальний статус суб'єктів конфесійного життя, унеможливлювати двоякі інтерпретації та маніпулювання свідомістю українських громадян на догоду чужим політичним та духовним центрам. Орієнтиром для нас у цьому контексті може слугувати естонський досвід державотворення та унормування стосунків держави з церквами.
  • – Невідкладного розв'язання вимагає питання врегулювання відносин між трьома гілками православ'я УПЦ КП, УПЦ МП та УАПЦ, поступової їх інтеграції у Помісну Українську Православну Церкву.

Міжнародний досвід переконує нас в ефективності подібної практики. Так, традиційно православні держави – Греція, Грузія, Болгарія, Румунія мають власні Помісні Православні Церкви, що абсолютно позитивно впливає на зміцнення їхніх зовнішньополітичних позицій. Патріотичні, по-демократичному налаштовані політичні сили нашої держави вважають відсутність в Україні незалежної Помісної Православної Церкви як велику несправедливість і серйозне порушення світового православного правопорядку. Адже йдеться про Українську Церкву – найбільшу Православну Церкву світу з більш як тисячолітньою історією! Коли бути до кінця відвертим і об'єктивним, то слід категорично наполягати на невідкладному об'єднанні трьох церковних розгалужень в Україні. Без цього повноцінно розбудовувати національну державу практично неможливо, вважають дослідники.

Українська Помісна Православна Церква давно існує в наших душах, але її треба стверджувати і в суспільному житті.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші