Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Тенденції розвитку цивілізацій у контексті глобалізації
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Вступ

  • 1. Наукова актуальність та зміст спеціального курсу
  • 2. Цивіліографія – наука про цивілізації
  • 3. Історіографія проблематики спецкурсу

Завдання та питання

Література

Розвиток людства за останні два десятиріччя позначений суспільними явищами, які можна віднести до категорії доленосних. По- перше, це розпад біполярного світу, що поставив на порядок денний питання формування нового світового порядку. По-друге, ми є свідками народження нової історичної епохи, пов'язаної з настанням ери глобалізації, що має декілька наслідків для подальшої долі людства. Глобалізація поглибила та загострила проблему взаємовідносин людини та природи, що актуалізувало питання сталого розвитку людства. Іншим наслідком глобалізації цивілізаційного простору є посилення суперечностей між представниками різних культурних світів, які супроводжуються геополітичною суперечкою між окремими центрами сили. Формування нової конфігурації міжлюдської взаємодії потребує її відповідного наукового обґрунтування.

Наукова актуальність та зміст спеціального курсу

Наукова актуальність тематики спецкурсу обумовлена її зв'язком з сучасною методологією дослідження історичного процесу, з цивілізаційним виміром розвитку людства та побудовою моделі цивілізаційного розвитку людства у контексті глобалізації.

Питання оновлення методології дослідження суспільного розвитку набуває особливої актуальності для вітчизняного суспільствознавства, що перебуває на шляху переходу від комуністичної ідеології до нового світогляду, подолання моністичного погляду на історію з позицій формаційного підходу – до цивілізаційного підходу.

Цивілізаційному підходу до історичного розвитку передували всесвітньо-історична та культурно-історична концепції. Перша з них трактувала всесвітню історію як єдиний процес прогресивного розвитку людства. Вперше вона була сформульована у середні віки у вигляді концепції "чотирьох імперій" минулого (ассірійської, персидської, македонської, римської) та п'ятої – Священної Римської імперії німецької нації. У її контексті прогрес виступав як розширення простору імперської влади. Після зруйнування протягом XIV-XVII ст. ідеологічної єдності Західної Європи та підриву політичної гегемонії Габсбурзької династії у якості вимірювача прогресу стала розглядатися цивілізація, й саме західна цивілізація, що заклало підвалини європоцентризму. Європоцентричний погляд на світ у руслі зазначеної концепції й досі залишається домінуючим.

Культурно-історична концепція була сформульована ще Геродотом, який протиставляв Європу Азії: еллінські поліси – персидській монархії. Сутність цієї концепції відбивав постулат про культурну самобутність кожного народу. Ця наукова традиція отримала свій подальший розвиток у творчості М. Данилевського, О. Шпенглера та А. Дж. Тойнбі.

У радянській історіографії існували концептуальні підходи, відмінні від зазначених. Так, М. Конрад запропонував виокремлювати в історії розвитку людства так звані перехідні епохи:

  • 1) переходу від давнього світу до середньовіччя – еллінізм (IV ст. до н. e.-VI ст. н. е.); провісником якого виступав трактат "Про град Божій" Августина Блаженного;
  • 2) переходу від середньовіччя до нового часу – Відродження (XIV- XVI ст), виразником якого була "Божественна комедія" А. Данте;
  • 3) переходу від нового часу до новітнього (середина XIX ст), який асоціювався з "Маніфестом Комуністичної партії" К. Маркса.

У статті "Про сенс історії" М. Конрад звернув увагу на революційні повороти як на такі моменти у історії людства, що проливають світло на його майбутнє:

  • • крах "давнього суспільства" (у соціально-економічному відношенні це був світ рабовласницького ладу) – І–III ст. (Ханська імперія); IV–V ст. (Римська імперія);
  • • крах "середньовічного суспільства" (світу феодалізму) – XVII ст. (Англія), XVIII ст. (Франція);
  • • початок краху капіталістичного ладу – російська та китайська революції – жовтнева 1917 р. та 1949 р. відповідно.

На переконання М. Конрада, сформулювати філософську концепцію історії було можливо лише, беручи до уваги історію усього людства. У цьому сенсі такі поняття, як "Європа", "Азія", "Африка" він розумів як поняття географічні, а не історичні. Не науковими їм також вважалися й поняття "Захід" та "Схід", зміст яких змінювався у часі [60, с. 450-454].

Усі перелічені підходи відбивають "вертикаль" історичного процесу, якою не обмежується дослідницька парадигма. Горизонтальний зріз історії демонструє співіснування різнорівневих суспільств та їх взаємодію у суб'єктному вимірі. Показовим у цьому відношенні було XIX ст., яке засвідчило розшарування суб'єкта історичної дії та формування "ансамбля" суб'єктів: особистості, класу, нації-держави, цивілізації. Тим не менш, за визначенням американського історика Г. Кона, це століття увійшло в історію як століття націоналізму, предтечею якого була Велика французька революція, що залишила після себе подвійну спадщину – лібералізм та націоналізм [147, с. 3–28]. Установивши суверенітет особистості у громадянському суспільстві, ця революція одночасно явила світу нову націю (французьку) як спільність, сутність якої не вичерпувалася державно-політичною формою.

Друга половина XIX ст., завдяки працям М. Данилевського [40] та О. Шпенглера [134; 135], по-новому поставила питання про суб'єкти історії: не особистість, не народ, не клас, а культурно-історичний тип, "локалізована культура", "культурний організм".

Наприкінці XIX – на початку XX ст. концепція "локальних культур" тримала свій розвиток в уявленні іспанського філософа М. де Унамуно (1864-1936) про цивілізацію як сукупність не тільки політичних та економічних, а головне – духовно-культурних процесів. Завдання відродження Іспанії він визначив сакраментальною фразою: "Померти, як нації та жити, як народу". При цьому він попередньо поставив іспанському народові такий діагноз: брак волі, інертність, духовне лінивство та "надмір виняткового, егоїстичного індивідуалізму при одночасній відсутності індивідуальностей як таких" [111,с. 203].

У першій половині XX ст. інший іспанський філософ X. Ортега-і- Гассет (1883-1955) вбачав шлях спасіння західної культури від масової культури у збереженні духовних цінностей елітарної культури.

Друга половина XX – початок XXI ст. пройшли під знаком формування постіндустріальної цивілізації та створення під впливом глобалізації єдиного цивілізаційного простору. У контексті зазначеної тенденції історичний процес постає як процес зміни різних поколінь локальних цивілізацій, а модель цивілізаційного розвитку людства – як взаємодія локалізованих у просторі та часі різноманітних та самобутніх у соціокультурному відношенні спільнот, що перебувають під впливом глобалізації.

Практичне значення спецкурсу пов'язано з економічним, екологічним, політичним та гуманітарним чинниками.

Економічний бік прагматичності дослідження розвитку цивілізацій у контексті глобалізації визначається формулою: "Успіх приходить до суспільств, що поєднують власну соціокультурну ідентичність з досягненнями у техніко-технологічній сфері".

Екологічний чинник практичного значення тематики спецкурсу полягає у необхідності пошуку оптимальних шляхів досягнення сбалансованого розвитку природи та суспільства. З цією метою ще на зорі глобалізаційної ери, у 1968 р. італійським вченим-гуманістом А. Печчеї було створено "Римський клуб" – громадську організацію, завданням якої є екстраполювання у майбутнє тенденцій розвитку людства на сучасному етапі. Один з докладів "Римського клубу" – "Межі зростання" надав поштовх розвитку глобалістики як самостійного наукового напряму. У 1992 р. у Ріо-де-Жанейро на II конференції ООН з довкілля та розвитку 179 країн висловили своє прагнення сприяти забезпеченню сталого розвитку, сутність якого полягає у задоволенні потреб нинішнього покоління, водночас не позбавляючи майбутні покоління можливості задовольняти власні життєво необхідні потреби. А 2002 р. в іншому бразильському місті Порту-Алегрі представники 123 країн прийняли "Маніфест сталого розвитку".

Політичний чинник віддзеркалює зростаючу роль у суспільному розвитку діалогічності між геополітичними гравцями. Головною перешкодою щодо діалогу є існуюча модель глобалізації, за якою розрив між країнами з високим (15% населення планети) та низьким (45,5%) рівнем ВНП на душу населення досяг позначки 63 рази [141, с. 81]. Одним з кроків на шляху до взаємодії різних спільнот було проголошення ООН 2001 р. Роком діалогу між цивілізаціями. А у липні 2005 р. ООН підтримала ініціативу урядів Іспанії та Турції зі створення глобального "Альянсу цивілізацій", метою якого є мобілізація колективної політичної волі щодо подолання розриву та зростаючої недовіри між цивілізаціями, у першу чергу між Заходом та ісламським світом. Координацією діяльності "Альянсу цивілізацій" займається Група високого рівня у складі 18 членів. За підсумками першого року роботи Альянсу було підготовлено спеціальний доклад Генеральному секретарю ООН, у якому міститься загальна оцінка ситуації та конкретні пропозиції з наведення мостів між різними культурними спільнотами [12, с. 95-97].

Гуманітарний чинник пояснюється тим, що цивілізаційний вимір історії у її центр ставить людину. Саме людина, з її світоглядом та світосприйняттям, з її системою цінностей та норм, поведінкою у суспільстві, людина в її проявах та сферах діяльності розглядається як ціль історичного розвитку.

Виходячи з наукової актуальності та практичного значення навчальної дисципліни побудована й структура курсу, яка складається зі вступу та трьох основних частин.

У першій частині "Взаємопов'язаність глобалізації та цивілізаційного розвитку людства" розглядаються глобалізаційний контекст розвитку цивілізацій та вплив глобалізації на формування цивілізаційного простору.

У другій частині "Історичний процес у світлі теорій цивілізації" подано тенденції розвитку цивілізацій крізь призму наукових поглядів М. Данилевського, О. Шпенглера, К. Ясперса, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокіна, теоретиків євразійства та Л. Іумільова.

Третя частина "Майбутнє людства в уявленнях сучасних цивіліографів" присвячена аналізу технологічної парадигми, світсистемного підходу, концепцій, представлених західною школою конфліктології, праць російських та вітчизняних фахівців та авторській багатовимірній моделі сучасного світового співтовариства, побудованої на засадах системного світосприйняття.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші