Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Тенденції розвитку цивілізацій у контексті глобалізації
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Західноєвропейські теорії цивілізації першої половини XX ст.

  • 4.1. Розвиток теорії локальних культур у праці О. Шпенглера "Занепад Європи".
  • 4.1.1. Культура як прафеномен (дух) всесвітньої історії.
  • 4.1.2. Цивілізація – занепадаюча фаза розвитку культури.
  • 4.1.3. Внесок О. Шпенглера у розвиток теорій цивілізації.
  • 4.2. Концепція "осьового часу" К. Ясперса як методологія дослідження історичного процесу.
  • 4.2.1. "Осьовий час" – універсальна категорія світосприйняття.
  • 4.2.2. Класифікація світової історії та народів за "осьовим часом".
  • 4.2.3. Концепція "осьового часу" та ціннісні орієнтири сучасного світу.

Завдання та питання

Література

Розвиток теорії локальних культур у праці О. Шпенглера "ЗАНЕПАД ЄВРОПИ"

Шпенглер Освальд (1880–1936): коротка біографічна довідка

Відомий німецький філософ історії та культури народився 28 травня 1880 р. у м. Гарц, помер 8 червня 1936 р. у м. Мюнхен. Широкої популярності він набув завдяки своєму основному твору "Причинність та доля: Занепад Європи" (1918–1922). Як представник консервативно- націоналістичної течії О. Шпенглер у 1933 р. отримав пропозицію нацистів на співпрацю, яка була ним відхилена. За це гітлерівський режим піддав філософа бойкоту. Значний вплив на формування його поглядів мала філософія Ф. Ніцше (культ почуттєвого, ірраціонального сприйняття дійсності). Він є також автором таких праць, як "Філософія майбутнього", "Пруссацтво та соціалізм", "Людина та техніка".

Культура як прафеномен (дух) всесвітньої історії

Теорія локальних культур О. Шпенглера має багато спільного з теорією культурно-історичних типів М. Данилевського. У її конструктивній основі відсутня ідея загальнолюдської історії та європо- центрична схема її розвитку. Внутрішнім змістом кожної культури, за О. Шпенглером, виступає певний прафеномен (дух), який розкривається на кожній із стадій її розвитку. О. Шпенглер довів це на прикладі розвитку західної культури, взявши за точку відліку її занепад. Він пояснював це тим, що вона є єдиною у світі культурою, що перебуває у довершеній формі, і це дає можливість простежити увесь її шлях. Правда він був більш категоричним, ніж М. Данилевський, у відстоюванні ідеї автаркійності окремих локальних культур. На відміну від М. Данилевського, який виглядав завзятим оптимістом в оцінці історичної місії слов'янства, О. Шпенглер у визначенні майбутнього Європи показав себе фаталістом, що не надало йому популярності серед сучасників. І все ж слід враховувати, що слов'янський культурно-історичний тип не досяг тієї стадії розвитку, як західноєвропейський.

Сам автор так пояснював свій песимізм: "Я не писав для тих, хто сприймає міркування про суть справи за саму справу. Хто любить дефініції, той не знає долі" [134, с. 15]. Розуміти світ – це значить стояти зі світом урівень. А це талант мислителя, для якого істиною є те, що з'явилося на світ разом з ним у якості картини його світу, те, що він не вигадує, а відкриває у собі самому. Тому істинним для мислителя є не істинне само по собі, а істинне для нього.

З цієї точки зору невипадковим був й вибір мети дослідження – визначити у морфологічному сенсі положення Західної Європи та Америки в період з 1800 до 2000 pp., зрозуміти зміст цього біографічного відрізку, який у тому чи іншому вигляді зустрічається у будь-якій культурі. Це необхідно було О. Шпенглеру для того, щоб у процесі порівняльного аналізу західної, античної, єгипетської, індійської, вавилонської, китайської культур відшукати типове у мінливості їх долі, необхідне – у повноті випадкового для того, щоб побачити образ всесвітньої історії у розвитку та знайти ключ до розуміння власного майбутнього [134, с. 46, 47].

Культура – це прафеномен минулої та майбутньої всесвітньої історії. Прафеноменом є те, у чому ідея становлення являє себе світу у всій чистоті. Це дух, яким наділена кожна культура й за яким вони відрізняються одна від одної. Культура перебуває у глибокому символічному й майже містичному відношенні до простору, у якому і за допомогою якого вона справджується. Коли ідея, вся повнота внутрішніх можливостей культури справжні й до кінця реалізовані, відчувається прояв того, що ми розуміємо під словами "єгипетський дух", "візантійство", "мандаринський режим" [134, с. 149-150].

Кожна велика культура, за О. Шпенглером, є не чим іншим як справдженням та образом – єдиної, неповторної долі. Не тільки культура, а кожна окрема людина, що перебуває у ній, володіє власним різновидом історії, у картині та стилі якої вона безпосередньо споглядає, відчуває і переживає загальне та власне, внутрішнє та зовнішнє, всесвітньо-історичне та біографічне становлення. Кожна з цих культур прийшла до тайної мови світовідчуття, яка зрозуміла лише тому, чия душа належить до даної культури [134, с. 171, 173, 223].

Жодна людина не існує поза культурою, щоб підкреслити це, О. Шпенглер використав термін "історична людина", тобто така, що є людиною культури й перебуває на шляху до самореалізації. Людина є неісторичною не тільки до виникнення культури, але й знову перетворюється на неї, коли завершується живий розвиток культури та вичерпуються останні можливості свідомого існування. Те, що ми спостерігаємо у китайській, індійській, арабській цивілізаціях ще й сьогодні, є зоологічними метаннями первісної доби. Бути культурним означає мати душу (трансцендентний прафеномен), за відсутності якої популяція у кращому випадку може отримати значення об'єкта в історії чужої культури. Тільки та популяція може вважатися народом, яка має душу. Єдність останньої утворює союз людей, що відчувають себе одним цілим. Іншого змісту у слова "народ" немає. Ні єдність мови, ні єдність тілесного походження не грають тут визначальної ролі. Народ відрізняє від населення внутрішнє переживання "ми". Чим глибше це відчуття, тим сильніша життєва сила союзу. Саме душевну єдність, а не мовні, політичні, зоологічні ознаки О. Шпенглер виокремлював як базові при визначенні морфології народів. Те, що передувало культурним народам, він називав пранародами, наприклад, іудеї та перси епохи Селевкидів. Те, що йде слідом за культурою, визначалося ним як фелахські народи – єгиптяни епохи римського панування [135, с. 172].

До переліку восьми великих культур О. Шпенглер включав китайську, вавилонську, єгипетську, індійську, античну, арабську, західну, культуру майя, а також російську культуру як таку, що перебуває

у стадії становлення. Усі вони мають однакову будову, одноманітний розвиток та довготривалість (1000 років). У кожної з них є свої дитинство та молодість, зрілість та старість, що дозволяє здійснювати їх порівняння. Життєвий цикл кожної великої культури складається із трьох етапів. Перший з них – етап дитинства та накопичення сил. Він, на переконання О. Шпенглера, є найбільш тривалим. Другий етап – це фаза власне культури, чи інтенсивної творчості, коли створюються духовні цінності. Коли сили культурного організму надломлюються, наступає третій, останній етап її розвитку – етап цивілізації або занепаду, який триває приблизно 200-300 років. У цей час духовне життя починає завмирати, а релігійна віра ослаблюється, люди починають вести біологічне існування. Західноєвропейська культура перейшла у фазу цивілізації наприкінці XVIII ст. Для греко-римської культури такою була епоха еллінізму (135, с. 38,43].

О. Шпенглер виявив себе послідовником Г. Іегеля у визначенні історичних народів, що набувають такого визнання лише у формі політичної нації (держави). Індикатором історичного буття у О. Шпенглера виступала культура. Народ, що за своїм стилем належить до єдиної культури, він називав нацією. В її основі лежить ідея. Тобто лише народ у стилі культури є історичним народом або нацією. Оскільки нація живе і бореться, вона має державу, яка є не тільки станом руху, а передусім ідеєю.

Держава виступає формою народу. За цією ознакою він відрізняв нації одну від одної. Разом з тим, О. Шпенглер зазначав, що політично обдарованих народів немає у природі. Є лише такі народи, що міцно утримуються у руках правлячої меншості. А це можливо, коли народ, як наприклад, англійці, володіє традицією довіри. Тому політична обдарованість народу є ні що інше як довіра до керівництва. Однак цю довіру необхідно набути: довіра лише тоді стає традицією, коли зріє поступово та підкріплюється успіхами. Як засвідчує історичний досвід, пробудження самосвідомості завжди відбувається поступово, головним чином у стані меншості, яка постає перед історією як цвіт народу. Раніше ця меншість була представлена панством, що мало честь й тим відрізнялася від інших прошарків населення. Зараз у пошані не честь, а гроші [135, с. 173, 380, 470, 471]. Таким чином, на стадії занепаду культури традиція та особистість втрачають значення та будь-яку ідею. Остання, щоб бути реалізованою, переусвідомлюється лише у грошах. Якщо раніше, щоб бути при владі, треба було бути "знаттю", тепер людина перебуває при владі завдяки грошам.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші