Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Тенденції розвитку цивілізацій у контексті глобалізації
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Класифікація світової історії та народів за "осьовим часом"

Підкреслюючи універсальний характер "осьового часу", К. Ясперс визначив його як фермент, що зв'язує людство в рамках єдиної світової історії. "Те, що ми називаємо історією... було лише миттю, проміжком у які-небудь п'ять тисячоліть між заселенням земної кулі... й тим, що ми тепер розглядаємо як справжній початок світової історії" [142, с. 52]. Історія, продовжував німецький філософ, виникає лише там, де є спадкоємність традицій, осмислення свого коріння і подій, що відбуваються. Це завжди ясне для людини минуле, сфера застосування цього минулого, усвідомлення свого походження. Таке розуміння феномена історичності подібно погляду на історію X. Ортеги-і-Гассета, який визначав її як систему людських досвідів, що утворюють унікальний і незламний ланцюг [81, с. 98]. Але К. Ясперс пішов далі, підкреслюючи, що історія означає рух, зміну сутності, початки нового, що знаходять свій прояв у творіннях, уявленнях, думках людини [142, с. 56, 77]. Таким чином, головним персонажем історії, її суб'єктно-об'єктною субстанцією виступає людина, яка змінюється у часі, змінюючи й історію. Ця наша ремарка співзвучна тезі К. Ясперса проте, що історія вершиться між витоками та ціллю, які є взаємопов'язаними: витоки у "свідомості людини", ціль – у "вічному царстві душ", що підтверджується схемою світової історії (рис. 2.1) [142, с. 55].

К. Ясперс визнавав, що спроба структурувати історію, поділити її на ряд періодів веде до спрощення. Щоб якимось чином нівелювати таке спрощення, він двічі звертався до класифікації світової історії, використовуючи для цього різні підвалини: за ключовими моментами історії та за ступенем перетворювання людини.

Загальні витоки людства, за К. Ясперсом

Рис. 2.1. Загальні витоки людства, за К. Ясперсом

За першим варіантом структурування історії – за ключовим моментом, німецький філософ виокремив "осьовий час", виникнення давніх цивілізацій та науково-технічний переворот (з кінця XVIII ст.). Щодо кількості цих ключових моментів зазначимо, що кінець XX – початок XXI ст. дав підстави доповнити цей рад четвертим ключовим моментом, що пов'язаний з епохою інформаційного суспільства, у якому, за виразом Е. Тоффлера, топливом прогресу виступають знання [109, с. 26]. Це явище можна поставити у один рад з ясперовським третім ключовим моментом. Тим самим ми хотіли не стільки заперечити К. Ясперсу щодо нерівноцінності запропонованих для структуризації світової історії її ключових моментів, скільки вказати на помилку перспективи, якої неможливо уникнути жодному досліднику, що перебуває у своїй системі координат, передусім часових. Недарма сам філософ визнав, що для нього залишається загадкою питання про причини феномену "осьового часу". Деякою мірою це стосується й історії давніх цивілізацій. Ближче до нього є епоха науково-технічного перевороту.

Отже, у цьому сенсі є цілком зрозумілим, чому саме "осьова епоха" приймається К. Ясперсом за відправну точку та мірило масштабу історичних перетворень до і після зазначеного часу. Структура світової історії за її ключовими моментами складається з чотирьох гетерогенних періодів.

Перший період – прометеєва епоха або передісторія. Вона у своїй основі залишається для нас тайною, хоча саме тоді мало відбутися те, що найбільш важливо для нас, оскільки дає уявлення про сутність людського буття.

До передісторії відносяться два моменти – біологічний розвиток людини та історичний розвиток, які слід розділяти як реальність, хоча у людській природі ці риси нерозривно пов'язані. Однак яким чином вони взаємодіяли між собою, для нас це теж залишається загадковим. Прийнято вважати, що за біологічними властивостями людина відрізняється від тварини, а саме: прямоходженням, більшою вагою мозку, формою черепа, високим лобом, розвиненою рукою, гладкою шкірою та здатністю сміятися і плакати.

Щодо історичних даних, то ми нічого не знаємо ні про процес духовного становлення, ні про творчі моменти історії. Нам відомі лише результати: поява мови; використання вогню; виникнення знарядь праці; утворення груп та спільнот; застосування табу як засобу формуючого людину насильства над самою собою; життєформуюча роль міфів.

Другий період – це час великих культур давнини (від 5000 р. до 3000 р. до н. е.): шумеро-вавилонської, єгипетської, егейського світу, долини Інду та Китаю. З ними К. Ясперс зіставляв культури Мексики та Перу, що виникли у І тис. н. е. Єгипетська та вавилонська високі культури у своїй стадії зрілості стали відомі грекам та іудеям, а від них перейшли до західної культури.

Початок історії культур давнини німецький філософ пов'язував з наступними подіями: організацією іригаційної системи та її регулюванням; відкриттям писемності; виникненням народів, що усвідомили свою єдність, мали спільні мову, культуру, міфи; утворенням світових імперій [142, с. 71].

У цей період спільними були висока організація життя та розвинута техніка; магічний характер релігії без будь-якого філософського висвітлення, без жадоби спасіння; своєрідна статичність у духовній культурі. Тобто простежувався певний історичний паралелізм у розвитку давніх культур. Але в цьому випадку, на відміну від "осьової епохи", мова йшла лише про схожість культурно-господарських типів, а не духовних рухів. З цієї причини К. Ясперс визначив дані культури як світ, що складав проміжну ланку між ледь досяжною нашим очам передісторією та "осьовою епохою". Таким чином, давній світ став основою "осьового часу", але знайшов свою погибель в ньому й за нього.

Третій період – "осьовий час", який знаменував собою зникнення великих культур давнини. Він розчинив їх, увібрав у себе, незалежно від того, чи був їх носієм новий народ давньої культури чи інші народи. Останні продовжували існувати лише в тих елементах, котрі увійшли в "осьовий час". Спочатку ця велика епоха була обмежена у просторовому відношенні (прорив здійснено завдяки грецьким мистецтву та філософії, китайській, іранській, індійській філософії та релігії іудеїв), але історично вона стала всеохоплюючою та основоположною у духовному сенсі. Тим, що сталося тоді, людство живе до сьогодення.

Четвертий період – науково-технічна епоха, що розпочала свою ходу на Заході, у Європі, де наприкінці середньовіччя виникла сучасна наука, а за нею з кінця XVIII ст. наступила доба техніки. Це перше, на погляд К. Ясперса, після "осьового часу", дійсно нове явище духовного і матеріального характеру. Внаслідок відкриття Америки європейська культура поширилася на цей континент. Під впливом нових науково-технічних ідей опинилася й Росія, яка в свою чергу опанувала усю північ Азіатського материка. Завдяки розвитку науки та техніки різні регіони світу перетворилися на єдину сферу спілкування та співробітництва. Цей глобальний простір, на переконання К. Ясперса, потребував політичного об'єднання, який має бути здійсненим будь-яким шляхом – політичним, насильницьким чи за домовленістю [142, с. 52].

Інша підвалина структурування світової історії (за ступенем перетворювання людини) базується на припущенні, що людина за весь історичний час чотири рази як би виходила від своєї основи. Спочатку від передісторії, коли представник тваринного світу став людиною. У другому випадку – від виникнення великих культур давнини. У третьому – від "осьового часу", коли повністю сформувалася дійсна людина в її духовній відкритості світу. У четвертому – від науково-технічної доби, чий перетворюючий вплив ми відчуваємо на собі [142, с. 53].

Недолік обох підвалин структурування світової історії К. Ясперс убачав у тому, що порівнянню підлягали різні за своєю суттю періоди.

На наш погляд, справа не стільки у цьому, скільки у тому, наскільки достовірними й переконливими є результати аналітичної процедури. Особливо уразливою виглядає остання з них. По-перше, залишилося без відповіді питання: які метаморфози зазнала людина від впливу великих культур давнини. По-друге, як розуміти вислів: у прометееву епоху особа тільки стає людиною, а за "осьового часу" – повністю формується дійсна людина. В цьому випадку виникає аналогія із заідеологізованим трактуванням терміну "соціалізм" як першої фази комуністичної формації: у 1967 р. було зроблено висновок, що в СРСР побудовано "розвинений соціалізм" (тези ЦК КПРС "До 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції"), а у 1983 р. Генеральний секретар ЦК КПРС Ю. Андропов у статті, надрукованій у журналі "Комуніст", проінформував радянське суспільство, що СРСР став на шлях удосконалення "розвиненого соціалізму". Теоретично – це шлях неосяжний й недосяжний, а що сталося на практиці – ми вже встигли забути.

Продовжити розмову на цю тему у нас є привід у зв'язку з пропозицією К. Ясперса подивитися на світову історію через виокремлення у ній як би двох дихань. Перше йде від прометеєвої епохи "крізь великі культури давнини до "осьового часу" з усіма його наслідками". Друге – від доби науки та техніки й за аналогією з попереднім феноменом – до другого "осьового часу", до дійсного становлення людини [142, с. 53]. Тут не можна не помітити, що автор знову повертається до людини як до системоформуючого елемента історії, в результаті чого ми маємо справу з трьома різними висловами, в яких по-різному розставлені акценти: представник біологічного виду "стає людиною" (прометеєва епоха); "формується дійсна людина" ("осьовий час"); відбувається "дійсне становлення людини" (у невизначеному за часом майбутньому). Відтак маємо три різні концепти – "людина", "формується", "дійсне".

Тепер більш докладно розглянемо запропоновану схему світової історії німецького філософа:

"Перше дихання": ПД* → ВКД**→ОЧ***

"Друге дихання": НТД**** →ДОЧ*****

У першому випадку ми маємо справу з завершеним циклом еволюції людини: у першій фазі (у прометееву добу) відбулося становлення людини як біологічного виду; у другій фазі (доба великих культур давнини) людина перетворилася на суб'єкт історії та соціалізувалася; у третій фазі ("осьовий час") вона постала як феномен духовної культури.

Як відомо, духовні якості людини є результатом виховання, історичного й особистого досвіду й не успадковуються на відміну від фізіологічних та психологічних властивостей, тому вони достатньо рухливі й мінливі. Недарма К. Ясперс порівнював духовний устрій людини з тонкою оболонкою над кратером вулкана. Може статися так, що ця оболонка буде скинута, що загрожує людській спільноті знову обернутися у людей кам'яної доби [ 142, с. 56].

Інакше кажучи, такий песимістичний прогноз є ні що інше, як натяк на можливість зворотної еволюції людини. Щоб продовжити розмову на цю тему, повернемося до схематичного зображення ясперівського "другого дихання".

"Друге дихання": НТД→ ДІС****** →ДОЧ

* – прометеева доба;

** – великі культури давнини;

*** – "осьовий час";

**** – науково-технічна доба;

***** – другий "осьовий час";

****** – доба інформаційного суспільства.

Першій фазі – науково-технічній добі відповідає тип людини технічної, другій – добі інформаційного суспільства – "техногенної людини", третій фазі, якщо вона настане, – тип людини натхненної, сповненої високих прагнень та високого чуття. Щодо останнього існують великі сумніви. На підтвердження свідчить історичний досвід двох останніх століть, особливо останнього п'ятдесятиріччя. Поки немає жодних підстав сподіватися, що у добу інформаційного суспільства людство надасть пріоритету використанню знань для духовного збагачення особистості, а не на користь зоологічного існування. А без цього не тільки унеможливлюється новий прорив до духовного світу, а й загрозливою стає втрата однієї із фундаментальних властивостей людини – здоров'я.

Класифікація народів, здійснена К. Ясперсом, за їх відношенням до прориву "осьового часу".

  • 1. "Осьові народи" – це народи, які послідовно продовжуючи свою історію, здійснили прорив, як би вдруге народилися у ньому, тим самим заклавши основу духовної сутності людини та її дійсної історії. До цих народів він відносив китайців, індійців, іранців, іудеїв та греків. У орбіту "осьового часу" були втягнуті на Заході германські та слов'янські народи, а на Сході – японці, малайці і сіамці [142, с. 38, 76].
  • 2. Народи, шо не знали прориву. До них відносяться й деякі народи великих культур давнини (єгипетської та вавилонської), які існували як до прориву, так й у "осьовий час", але незважаючи на це, залишалися чужими йому. Причиною цьому було те, що народи цих культур не були наділені рефлексією, її перетворюючою роллю, а тому не зазнали трансформаційної сили прориву, який пройшов повз них. Вони так і застигли на стадії своїх попередніх досягнень та успіхів, продовжуючи існувати у своєму зовнішньому прояві, але втратили свою внутрішню культуру, яка в кожному окремому випадку переродилася: у Месопотамії – у перську, а наприкінці у іслам; у Єгипті – у римську і христіянську, а пізніше – у іслам.
  • 3. Наступні народи. Усі народи, за визначенням К. Ясперса, розділяються на тих, основою формування яких є світ, що виник внаслідок прориву, й тих, хто залишився осторонь. Перші – історичні народи; другі – народи первісні. До перших він відносив македонців та римлян, при цьому підкреслюючи їх духовну убогість, яка виявилася у нездатності сприйняти душею досвід "осьового часу". Вони виявилися здатними лише до політичних завоювань, до управління, до організації, до передачі досвіду, але не до його продовження або поглиблення [142, с. 78].

По-іншому склалася справа на півночі, де не було великого духовного перетворення, оскільки нордичні народи перебували у дрімотності примітивного стану [142, с. 78]. К. Ясперс звернув увагу на важкодосяжність сутності душевного устрою північних народів. З того часу їх душа так й залишилась загадковою, так само як й розуміння причин їх досягнень у сфері соціально-економічного розвитку.

Концепція "осьового часу" та ціннісні орієнтири сучасного світу

Згідно з концепцією "осьового часу" духовний прорив було здійснено не тільки обмеженою кількістю народів, а й їх певними представниками. Не менш важливим для подальшої долі культури "осьової епохи" була здатність наступних поколінь підтримати й розвинути те, що зробив їх авангард. І тут на перший план виступає питання міжлюдської комунікації. За здатністю до компромісу, самообмеженості К. Ясперс поділяв людей на аристократів, яким властиво почуття міри, внутрішня культура; на людей середнього типу, не здатних до компромісу та толерантності, та таких, що надають перевагу насильництву. Як свідчить історичний досвід, люди першої генерації завжди складали меншість серед популяції, а з часом їх частка у загальній кількості населення зменшується. У сучасних умовах місце "під сонцем" виборюють люди другого та третього типів. Таким чином, те, що подається у сучасній літературі як зіткнення цивілізацій, у своїй основі, на базовому рівні, є внутрішньовидовим конфліктом. У цьому сенсі корисно прийняти до уваги думку Д. Белла, який, визначаючи культуру як сферу почуттів, емоцій, моральності, додав до останніх також інтелект, за допомогою якого упорядковуються ці почуття [8, с. CL]. Цей напрям людської діяльності, що є важливим регулятором соціальних відносин та індикатором ціннісних орієнтирів, не знайшов належного місця у концепції "осьового часу" К. Ясперса.

Е. Тоффлер, підтримуючи ідею німецького філософа про роль традиції у спадкоємності культур, вважав, що кожна цивілізація бере ідеї з минулого й переформовує їх у свій спосіб, який допомагає їм зрозуміти себе у стосунках зі світом [108, с. 103].

П. Куусі наголошував на тому, що людство втрачає високі моральні якості внаслідок посилення в умовах глобалізації конфлікту між людиною та природним середовищем. На його погляд, біологічна рівність важливіша для спасіння людства, ніж політична стабільність. Лише усвідомлюючи своє місце серед інших біологічних видів, людина здатна реально оцінити межі своїх можливостей та спрогнозувати ризики та загрози з боку природних сил [64, с. 226, 233]. А це означає, що світ успішно пройде перевірку на духовність тільки тоді, коли сучасна людина, як істота свідома та розумна, буде здатна привести свої соціальні функції, поведінку до гармонії з природою.

В умовах глобалізації світ стає більш диференційованим, напротивагу сфері матеріальній у сфері культурній розрив між носіями різних соціокультурних цінностей посилюється, тому все менше залишається сподівань на здатність до духовного прориву з боку окремих цивілізацій, тим більш що з часом посилюється розбіжність уявлень представників різних культурних світів щодо духовних цінностей. Певне, що як загальнолюдські вони взагалі не існують, оскільки у кожного народу свої культура та традиції.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші