Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Тенденції розвитку цивілізацій у контексті глобалізації
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Етнологічна теорія Л. Гумільова та цивілізаційний розвиток людства

Гумільов Лев Миколайович (1912–1992): коротка біографічна довідка

Відомий радянський етнолог, історик та географ народився 1 жовтня 1912 р. у Царському Селі в сім'ї літераторів М. Гумільова та А. Ахматової, помер 15 червня 1992 р. у м. Ленінграді. Його батько був дворянського роду, матиуроджена Горенко з м. Севастополя. У 1921 р. батька Л. Гумільова було розстріляно за участь у контрреволюційній діяльності. Дитячі роки Л. Гумільова пройшли у маєтку бабусі у Тверській губернії. Після закінчення школи у 1930 р. він намагався поступити до Ленінградського університету, але отримав відмову через "соціальне походження", після чого пішов працювати різноробом у трамвайне депо. Тільки у 1934 р. Л. Гумільов став студентом історичного факультету, але вже наступного року був заарештований. У 1937 р. Лев Миколайович відновився в університеті, але у 1938 р. його було засуджено на п'ять років та направлено у Норільлаг. У 1944 р. пішов добровольцем на фронт, а у 1945 р. продовжив навчання в університеті. Вже наступного року одночасно екстерном склав екзаменистудентські та кандидатські, але після цього його було виключено з аспірантури, на що вплинула відома доповідь А. Жданова про А. Ахматову та М. Зощенка. У 1948 р. захистив кандидатську дисертацію з історії, а у 1949 р. його засудили на 10 років за контрреволюційну діяльність та відправили до табору "особливого призначення". Після звільнення та реабілітації з 1956 р. Л. Гумільов працював у Ермітажі бібліотекарем, потім у НДІ географії при Ленінградському університеті. У 1966 р. захистив докторську дисертацію з історії тюрків. Друга докторська дисертація з географії у 1974 р. не була затверджена ВАК з причини невідповідності вимогам, що пред'являлися до даного роду робіт. З 1966 р. викладав курс "народознавства" на географічному факультеті університету, хоча ніколи не обіймав посади професора. З 1986 р. – на пенсії. Л. Гумільов є автором майже 200 праць, серед яких не тільки значні наукові роботи, що отримали широке визнання громадськості вже по смерті їх автора, але й власні вірші та переклади поетів Сходу. Значне місце у науковій творчості Льва Миколайовича займала євразійська проблематика.

На відміну від М. Трубецького, Л. Гумільов був одним із останніх євразійців та неперевершеним, самобутнім етнологом.

Теорія етногенезу Л. Гумільова міститься у кожній з його праць, але концентровано її подано у роботі "Етногенез та біосфера Землі", депонованої в 1979 р. По суті це було його дисертаційне дослідження з географії. Центральне місце у ній посідав етнос, який у своєму становленні розглядався як феномен природний. Етноси, за Л. Гумільовим, – це спільноти людей, що характеризуються певним стереотипом поведінки та самосвідомістю. Вони різняться між собою не тільки генетично та функціонально, а також за антропогенним ландшафтом і культурною традицією. Параметричні характеристики системної етнічної цілісності у значній мірі залежать від її уміщуючого та годувального ландшафту. Під ландшафтом розуміється "ділянка земної поверхні, якісно відмінна від інших ділянок, обмежена природними кордонами, що являє собою цілісну і взаємно обумовлену закономірну сукупність предметів та явищ, та типово виражена на значному просторі й нерозривно пов'язана в усіх відносинах з ландшафтною оболонкою" [55, с. 455]. Монотонний ландшафтний ареал стабілізує етнос, різнорідний – стимулює зміни, що ведуть до появи нових етнічних утворень. Ці зміни можна відстежити за імпульсами поведінки етнічних колективів. Імпульси можуть бути свідомими та емоційними, диктуватися власною волею індивіда, традицією, примусовою дією колективу, впливом зовнішніх обставин, географічного середовища і навіть спонтанним розвитком, поступальною ходою історії. Імпульси визначають ступінь енергетичної напруги окремої людини чи цілого етнічного колективу, яку Л. Гумільов визначав терміном пасіонарність (від лат. passio – пристрасть).

Пасіонарність виступає ключем до розуміння етногенезу та етнічної історії. За допомогою цього феномену пояснюється генезис етносу та різні фази його розвитку, тому сам термін використовується різнопланово, а саме для характеристики поведінки окремої особи, рівня пасіонарної напруги етнічної системи взагалі, кількості біохімічної енергії, сили пасіонарних імпульсів та поштовхів, визначення пасіонарної індукції тощо. І тим не менш, засновник теорії етногенезу дав загальне визначення пасіонарності, під якою він розумів ефект енергії живої речовини, що проявляється у стимулах до тієї чи іншої діяльності. Це матеріалізована в людських вчинках енергетична зарядженість, реалізована в біомасі [38, с. 67]. У цьому сенсі не тільки кожний етнос, але й окрема особа володіє своїм власним, відмінним від інших, запасом енергії й відповідно рівнем пасіонарності та певним стереотипом поведінки. І тут постає кілька питань, які мають відношення до етнічної діагностики, а саме: чому різні люди, етнічні колективи мають неоднаковий рівень пасіонарності, чи є ця характеристика спадковою, як вона змінюється у часі, чому відбуваються вибухи активності? На них ми не знаходимо відповіді не тільки у Л. Гумільова, який пояснює це імпульсами з Космосу, а й у науці взагалі.

Розглядаючи пасіонарність на рівні інстинкту, Л. Гумільов протиставляв пасіонарному імпульсу інстинкт самозбереження. З огляду на це, він поділяв особи як представників біологічного виду на такі типи: пасіонарїі, гармонійні особи, субпасіонарії. Пасіонарії за цією класифікацією – це люди, у яких пасіонарний імпульс сильніший, ніж інстинкт самозбереження. У більшості людей обидва ці імпульси врівноважені, що утворює гармонійну особистість, яка є лагідною, але не надактивною. Відповідно, у субпасіонаріїв інстинкт самозбереження перевищує пасіонарний імпульс. Діяльність того чи іншого етнічного колективу прямо пропорційна рівню пасіонарної напруги – кількості пасіонарності, поділеної на кількість осіб, що складають цей етнос [37, с. 265]. З цього приводу зазначимо, що у реальному житті не має колективу, що складався виключно б з пасіонаріїв, гармонійних осіб чи субпасіонаріїв.

Пасіонарність як у особистому, так й у груповому вимірах не розглядалася Л. Гумільовим у тій чи іншій системі ціннісних координат. Пасіонарність, як характеристика, що властива виключно особам небайдужим, з рівною легкістю породжує подвиг та злочин, добро та зло. У будь-який період етнічної історії частка гармонійних осіб складає більшість, але іноді, коли кількість пасіонаріїв перевищує "норму", наступає "перегрів" етнічної системи, енергетичний заряд виходить за межі доцільності й набуває руйнівної сили. Але оскільки більшість людей наділена оптимальним зарядом енергії, тобто достатнім для забезпечення потреб, що диктуються інстинктом самозбереження, рівень пасіонарності на рівні популяції, як правило, не є наднапруженим. Коли ж частка субпасіонаріїв у популяції починає зростати, відповідно підвищується й відсоток людей, що орієнтуються на задоволення власних потреб за рахунок інших.

Незалежно від співвідношення у етнічній системі кількості пасіонаріїв, гармонійних осіб та субпасіонаріїв, кожна з них проходить певний цикл від зародження етносу до його зникнення, при цьому не всі з них проходять цей шлях до кінця. Життєвий цикл етносу Л. Гумільов визначав як етногенез, який вимірюється рівнем пасіонарності – з "пускового моменту" (енергетичного поштовху) до повернення у новий стан рівноваги – гомеостазу. Природа етногенезу корениться у об'єктивній реальності, у зв'язку з ландшафтом, з усім природно-історичним середовищем, яке називається етносферою.

Батьківщиною етносу, за Л. Гумільовим, є сполучення ландшафтів, де він вперше склався у нову систему, але не будь-яка територія може бути місцерозвитком етнічної спільноти. Маються на увазі монотонні та однотипні ландшафти: ні зона суцільних лісів, ні степові ареали не дають можливості для розвитку етносу. Він може відбутися на територіях, які поєднують два та більше різних ландшафтів.

Кожна етнічна цілісність має темпоральну протяжність, іншими словами, початок та кінець, що триває 1200–1500 років [38, с. 62]. За здатністю до напруги та характером виокремлено такі три стани етносу:

  • 1) творчий (динамічний), під час якого етнос перетворює своє місцерозвитку і створює штучну, відповідно до спрямованості своєї діяльності, екосистему;
  • 2) інертний (історичний), коли для підтримки екосистеми на стабільному рівні від етнічного колективу не потребуються надзусилля;
  • 3) стабільний (персистентний) – період руйнації штучної екосистеми, який співпадає з занепадом етнічної спільноти.

Пізніше Л. Гумільов удосконалив свою концепцію фаз етногенезу, розглядаючи останній під кутом зору еволюції та включивши до цього процесу підготовчий період, коли етнічна система переходить від пасіонарного поштовху до інкубаційного періоду. Схематично вона виглядає так (рис. 2.5) [37, с. 475].

Перші чотири ланки єдиного ланцюга, зображеного на рис. 2.5, можна віднести до підготовчого періоду, коли етнічний колектив освоює довкілля. В цей період внаслідок мутації формується достатня для пасіонарного вибуху кількість енергійних осіб, які разом з ландшафтом становлять певну систему. Пусковий момент етногенезу, пов'язаний з виявленням психічного імпульсу, є настільки сильним, що долає інстинкт видового самозбереження.

Наступні три ланки характеризуються найвищою активністю етнічної спільноти, що знаходить свій прояв у підкоренні та перетворенні довкілля. У цей період коливання пасіонарної напруги в етнічній системі досягає найвищого рівня.

Період від переходу до фази надламу та до інерційної фази – час, коли відбувається зниження пасіонарної напруги, припиняється розширення ареалу, ландшафт підтримується у стабільному стані, а діяльність етнічного колективу зводиться до накопичення цінностей матеріальної та духовної культури. Етнос залишає по собі пам'ять у вигляді техносфери, зміненому ландшафті.

Фази етногенезу

Рис. 2.5. Фази етногенезу

Перехід до фази обскурації Л. Гумільов називав роковим [37, с. 418], оскільки з нього розпочинається деструктивний період розвитку етнічної спільноти, у процесі якого її члени вже не здатні, за законом необоротності еволюції, повернутися до контакту з біосферою й переходять до її хижацької експлуатації. Відбувається демографічний спад, після якого залишаються периферійні субетноси, мінімально пов'язані з головною лінією етногенезу, пасіонаріям-жер-

твувальникам місця не залишається. Впродовж цього часу людей вже не цікавлять ні ландшафт, ні культура. Недарма цю фазу автор теорії етногенезу визначив як цивілізаційну або як "присмерк" етносу. В цій фазі спостерігається скорочення активного елемента при повному задоволенні життям емоційно пасивного та працелюбного населення. З часом поступово починає зростати частка людей нетворчих, непрацьовитих, емоційно й розумово неповноцінних, які задовольняються тим, що є. Такі "життєлюби" починають розмножуватися без обмеження й встановлюють свій імператив: "будь таким, як ми", за яким ціняться не здібності, освіченість, принциповість, безкорисливість, а їх відсутність.

Під час меморіальної фази окремі представники етносу зберігають культурну традицію у формі пам'яті про минуле, але вони перебувають у стані самозадоволення і не здатні до динамічних змін за своїм віком та психічно-емоційними характеристиками..

З переходом до гомеостазу етнос перетворюється на релікт, втрачає імперативи, ізолюється або:

  • 1) чекає, поки його не знищать сусіди (елімінація);
  • 2) включається в інший суперетнос під час зміни фаз (інкорпорація);
  • 3) розсипається (дисперсія) [34, с. 15].

Забуття етносу, його смерть як розпад системної цілісності є логічним завершенням етногенезу у фазі гомеостазу, оскільки, як зазначав ще Ф. Енгельс, "...заперечення життя – по суті міститься у самому житті..." [137, с. 610].

Як життя людини, так само і етногенетичний процес може бути обірваний у будь-який час. Але найбільш уразливими періодами для етносу є початковий, коли він ще не набрав силу, та завершальний, коли ця сила вже розтрачена.

Існують різні причини смерті етносу – ендогенні (внутрішні) та екзогенні (зовнішні, як наслідок міжетнічних контактів). Перший діагноз пов'язаний з втратою етносом творчих сил і переходом його у пережитковий (персистентний) стан, який зупиняє життя. Екзогенний вплив може мати різну природу: дія чужої світоглядної системи; підкорення більш міцним сусіднім етносом або вторгнення у екологічну нішу іншого етносу, який приводить до співіснування двох несумісних етнічних спільнот, внаслідок чого утворюються химери (таким прикладом в зоології є поява глистів в організмі тварини) та антисистеми. Прикладом останніх було радянське суспільство, у якому пріоритет належав не етнічним інтересам, традиціям, стереотипам поведінки, а комуністичній ідеології. В тих умовах комуністи, за словами Л. Троцького, "кочівники революції", були носіями антисистеми. Недарма Л. Мехліс заперечував своїм опонентам, що він не єврей, а комуніст.

Дискретний характер етногенезу знаходить свій прояв і у тому, що нові етнічні системи виникають не тільки після передчасної смерті етносу Чи повного завершення циклу його розвитку, але іноді через значний проміжок часу після цього. Ось чому, вважав Л. Гумільов, поділ етнічного процесу на три стадії – сходження, розквіту і занепаду – не дає відповіді на просте питання: сходження чи занепад чого? Рівень життя коливається незалежно від цих стадій, розквіт культури не співпадає з сприятливою економічною або політичною кон'юнктурою. І насамкінець, важко провести межу між соціальним та біологічним в окремій людині, суспільному колективі. Анатомія, фізіологія, рефлексологія, генетичний код – все це не соціально, а біологічно, біохімічно і навіть біофізично. І навпаки, характер розвитку виробничих відносин, політичні інтереси та естетичні ідеали є наслідком суспільного розвитку. Тому у пошуку факторів, що породжують та руйнують етнічні системи, зробив висновок Л. Гумільов, необхідно пам'ятати, що діють вони на тлі:

  • 1) географічного середовища;
  • 2) еволюційних процесів суспільного розвитку;
  • 3) історичних перипетій;
  • 4) зростання та занепаду культури.

Звісно, що при вивченні будь-якого з перелічених феноменів у число фонових потрапляє етногенез, а ключем до вирішення поставлених проблем є науковий синтез [37, с. 244, 245].

У такому контексті етнічна історія постає одночасно як історія окремих етнічних спільнот, з яких складаються суспільства (цивілізації), як історія ландшафтів та історія культури. Саме в цьому й полягає значення теорії етногенезу Л. Гумільова для розуміння цивілізаційного розвитку людства.

Висновки до частини II

Аналіз теорій цивілізації М. Данилевського, О. Шпенглера, К Ясперса, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокіна, основоположників євразійства та Л. Гумільова відчить про спільність їх думок (за винятком О. Шпенглера) щодо єдності історичного процесу. З огляду на специфіку наукового методу дослідження, культурні традиції, носіями яких виступали зазначені теоретики цивілізацій, кожний з них зробив власний внесок у розвиток теоретичної спадщини.

М. Данилевський одним з перших своєю теорією культурно-історичних типів довів, що історичний процес є полілінійним та соціокультурно визначеним. Історія у його уявленні постає як змінюючі один одного певні локалізовані у просторі та часі культурні світи. Відкидаючи ідею про домінуючу роль західноєвропейського культурно-історичного типу, він одночасно засвідчив свою прихильність до панславізму.

О. Шпенглер, розглядаючи локальні культури як самодостатні соціокультурні організми, як своєрідні монади, що розвиваються незалежно одна від одної, обґрунтував наявність тенденції розвитку людських спільнот до автаркності та замкненості. Він також вказав на те, що за останні чотири століття мала місце європоцентрична тенденція, яка знайшла всій прояв у домінуванні в світі західної цивілізації.

Творчість К. Ясперса, А. Дж. Тойнбі та П. Сорокіна об'єднує ідея єдності цивілізаційного розвитку людства та взаємодії локальних цивілізацій.

Євразійці довели існування тісних зв'язків між різними людськими спільнотами. Так, російська цивілізація як яскравий представник євразійства демонструє свою належність одночасно до слов'янської, європейської та східної культур, залишаючись при цьому самобутнім, не схожим на жодну з них, культурним світом.

Вчення Л. Гумільова дає підстави для висновку про тісний зв'язок цивілізаційного розвитку людства з етнічною історією. Крім того, цивілізаційна ідентичність значною мірою пов'язана з етнічною ідентифікацією народів, що належать до однієї цивілізації. Разом з тим, фази розвитку етногенезу не співпадають зі стадіями розвитку локальної цивілізації, що необхідно враховувати при дослідженні історичного процесу.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші