Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Екологія arrow Екологічне право України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Ознаки права природокористування

Відносини людини з природою мають різноплановий характер. Протягом всієї історії людина задовольняла свої потреби або за рахунок використання природи, її ресурсів чи властивостей, або у взаємодії з нею. З часом форми відносин людини з природою ускладнювалися, ставали все більш різноплановими. Для того щоб надати організованості цим відносинам, уникнути нищівної експлуатації природних ресурсів, попередити їх вичерпання і забезпечити раціональне використання і відтворення, потрібна була правова регламентація. Право природокористування виникло у відповідь на ці потреби.

Право природокористування можна розглядати у різних ракурсах. В об'єктивному розумінні право природокористування сьогодні становить правовий інститут екологічного права, що регулює суспільні відносини у сфері забезпечення ефективного раціонального використання людиною природних ресурсів, природних об'єктів та природних умов.

Правові норми, які формують відповідний інститут екологічного права, знаходять своє опосередкування як у комплексному екологічному законодавстві (інтегровані норми), так і в поресурсному законодавстві (диференційовані норми). Причому масив відповідних норм у поресурсному (земельному, водному, лісовому, гірничому, фауністичному та ін.) законодавстві набагато перевищує в процентному відношенні відповідні норми інтегрованого регулювання. Це свідчить про те, що користування різними природними ресурсами має свої суттєві особливості, що знаходять своє відображення в праві.

Право природокористування можна розглядати також у суб'єктивному значенні, тобто як право конкретного суб'єкта використовувати природні ресурси, природні об'єкти чи природні умови для задоволення певних потреб. Таке право належить власнику або іншій особі, оскільки право використовувати належні об'єкти власності є однією з правомочностей, які має власник, то можна стверджувати, що суб'єктивне право природокористування можна розглядати як елемент права власності.

З іншого боку, право природокористування є похідним від права власності, тобто надання природного об'єкта в користування завжди відбувається за ініціативою (за участю) власника чи уповноважених ним осіб (органів), власник не втрачає правомочності щодо користування природними ресурсами або об'єктами, він може лише передати таке право на певних умовах іншій особі (за договором, ліцензією тощо).

Можна оцінювати право природокористування і як правовідносини, тобто врегульований правом комплекс прав та обов'язків, що належать суб'єктам природокористування в конкретних суспільних відносинах щодо використання земельної ділянки, водного об'єкта, лісового масиву, ділянки надр, мисливського угіддя, об'єкта природно-заповідного фонду тощо.

Характеристика принципів природокористування

Розглянувши основні ознаки права природокористування, можна виділити і його принципи. Адже право природокористування як система правових норм, об'єднаних у правовий інститут, базується на ряді принципових положень, постулатів, які визначають перспективний напрям розвитку права. Головними серед них є такі:

  • • цільовий характер використання природних ресурсів;
  • • додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог при використанні природних ресурсів;
  • • збалансованість економічних, соціальних і екологічних чинників у процесі природокористування (забезпечення сталого природокористування);
  • • екосистемний підхід до природи як до цілісного організму, неспричинення в процесі використання одного природного ресурсу шкоди іншим;
  • • непорушення в процесі природокористування прав та інтересів інших власників і користувачів природних ресурсів;
  • • безплатність загального і платність спеціального природокористування та деякі інші.

Усі ці принципи знаходять свій розвиток в екологічному законодавстві України.

Принцип цільового характеру природокористування закріплений всіма базовими актами природоресурсного законодавства України. Особливістю вітчизняного законодавства є поширення цього принципу не лише на природокористувачів, а й на власників природних ресурсів. Вміст цільового характеру природокористування полягає в обумовленій законодавством можливості використовувати природний об'єкт (його частину) лише за тим цільовим призначенням, для якого він переданий у власність чи наданий в користування і недопустимість за загальним правилом його використання за іншим цільовим призначенням.

Деякі акти природоресурсного законодавства (насамперед земельного) поділяють природні ресурси на категорії, визначаючи особливості режиму використання кожної з таких категорій.- Цей поділ вирішально впливає і на цільовий характер природокористування конкретних суб'єктів, яким відповідні ресурси передаються у власність чи надаються в користування.

Так, відповідно до ст. 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:

  • а) землі сільськогосподарського призначення;
  • б) землі житлової та громадської забудови;
  • в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;
  • г) землі оздоровчого призначення;
  • д) землі рекреаційного призначення;
  • е) землі історико-культурного призначення;

є) землі лісогосподарського призначення;

  • ж) землі водного фонду;
  • з) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Земельні ділянки кожної категорії земель, не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії, а також зміна їх цільового призначення здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна ж цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Законодавство захищає порядок встановлення та зміни цільового призначення земель. Порушення такого порядку є підставою для:

  • а) визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам;
  • б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок;
  • в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною;
  • г) притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.

Використання землі виключно за цільовим призначенням є головним обов'язком як власників земельних ділянок (ст. 91 ЗК України), так і землекористувачів (ст. 96 ЗК України).

При наданні земельних ділянок у цільове користування (так само яку власність) в обов'язковому порядку враховується поділ земель на відповідні категорії. Крім того, передача в користування земельних ділянок тієї чи іншої категорії також здійснюється для певних потреб. Законодавство при цьому встановлює ряд обов'язкових правил природокористування. Одним із найважливіших серед них є пріоритет сільськогосподарського використання земель, тобто землі, придатні для потреб сільського господарства, мають надаватися насамперед для сільськогосподарського використання (ст. 23 ЗК України).

Принцип цільового використання водних ресурсів закріплений Водним кодексом України та іншими актами водного законодавства. Основними видами водокористування є:

  • • забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв (ст. 48 та ін.);
  • • скидання у водні об'єкти зворотних вод (статті 48, 70-75);
  • • користування водами для потреб гідроенергетики (ст. 66) та водного транспорту (ст. 67);
  • • користування водними об'єктами для потреб повітряного транспорту (ст. 53);
  • • використання водних об'єктів (їх частин) для промислового добування риби, іншого водного промислу, для ведення мисливського господарства (ст. 68);
  • • використання вод для протипожежних потреб (ст. 69 ВК України);
  • • інші види водокористування та користування водними об'єктами, передбачені водним законодавством України.

Звичайно, наведені види водокористування та користування водними об'єктами є основними. Вони мають і свій внутрішній поділ, який відображений у законодавстві. Так, перший із наведених видів водокористування має суттєві особливості у сфері питного і господарсько-побутового водопостачання населення (глава 11), використання вод для потреб сільського, лісового господарства (ст. 65), для потреб промисловості (ст. 66 ВК України), для інших державних і громадських потреб та інших галузей економіки. А скидання у водні об'єкти зворотних вод як вид цільового водокористування буде різнитися за особливостями режиму при скиданні у водні об'єкти промислових, комунально-побутових, шахтних, кар'єрних, рудникових чи дренажних вод.

Справи зі спорів, пов'язаних з порушенням законодавства про охорону та використання водних ресурсів є найчисленнішими, оскільки число розглянутих спорів, пов'язаних з охороною та використанням водних ресурсів, становить 57% від загальної кількості спорів категорії, що узагальнюється.

Причинами виникнення спорів, пов'язаних з охороною та використанням водних ресурсів, є в переважній більшості: недотримання суб'єктами господарювання умов та правил спеціального водокористування (самовільне використання без відповідного дозволу води із свердловини для господарсько-побутових та сільськогосподарських потреб із застосуванням водонапірних споруд і механічних пристроїв; будівництво споруд у прибережній захисній смузі; скидання стічних вод за відсутності діючих очисних споруд; самовільний забір води; спуск води; самовільне використання підземних вод).

Кодекс України про надра також чітко закріплює принцип цільового характеру використання надр. Згідно зі ст. 14 цього Кодексу надра можуть надаватись у користування для такого цільового призначення:

  • • геологічного вивчення, в тому числі дослідно-промислових розробок родовищ корисних копалин загальнодержавного значення;
  • • видобування корисних копалин;
  • • будівництва та експлуатації підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронения шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод;
  • • створення геологічних територій та об'єктів, що мають важливе наукове, культурне, санітарно – оздоровче значення (наукові полігони, геологічні заповідники, заказники, пам'ятки природи, лікувальні, оздоровчі заклади та ін.);
  • • задоволення інших потреб.

Цільовий характер використання об'єктів тваринного світу встановлений фауністичним законодавством. Так, Закон України від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ" виділяє такі види використання цих природних об'єктів:

  • • мисливство;
  • • рибальство, включаючи добування водних безхребетних тварин;
  • • використання диких тварин з метою отримання продуктів їх життєдіяльності;
  • • добування (придбання) диких тварин з метою їх утримання і розведення у напіввільних умовах чи в неволі;
  • • використання корисних властивостей життєдіяльності тварин – природних санітарів середовища, запилювачів рослин тощо;
  • • використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно- освітніх, виховних та естетичних цілях.

Лісове законодавство, реалізуюче відповідний універсальний принцип, передбачає такі види цільового використання лісових ресурсів:

  • • ведення лісового господарства (глава 12);
  • • заготівля деревини в порядку рубок головного користування;
  • • заготівля другорядних лісових матеріалів (пень, луб, кора, деревна зелень тощо);
  • • побічні лісові користування;
  • • використання корисних властивостей лісів для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей, потреб мисливського господарства, проведення науково-дослідних робіт (ст. 67 ЛК України).

При цьому відповідний перелік не є закритим. Законодавством України можуть передбачатися й інші види цільового використання лісових ресурсів.

Законодавство про рослинний світ певною мірою розвиває принцип цільового використання природних ресурсів, у тому числі лісових, стосовно дикорослих та інших несільськогосподарського призначення судинних рослин, мохоподібних, водоростей, лишайників, а також грибів, їх угруповань і місцезростань. Законом України "Про рослинний світ" від 9 квітня 1999 р. передбачаються такі види цільового використання рослинних ресурсів (ст. 10):

  • • збирання лікарських рослин;
  • • заготівля деревини під час рубок головного користування;
  • • заготівля живиці;
  • • заготівля кори, лубу, деревної зелені, деревних соків тощо;
  • • збирання квітів, ягід, плодів, горіхів, насіння, грибів, лісової підстилки, очерету тощо;
  • • заготівля сіна;
  • • випасання худоби.

З певними обмеженнями принцип цільового характеру природокористування закріплюється і законодавством України про охорону атмосферного повітря. Безумовно, жодні законодавчі заходи не можуть обмежити основного призначення атмосферного повітря як природного ресурсу – забезпечувати людину і всі біологічні ресурси планети сприятливим для життєдіяльності повітрям. Принцип цільового використання поширюється лише на використання атмосферного повітря для виробничих потреб, хоча регламентація використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення вилучена з останньої редакції Закону України "Про охорону атмосферного повітря" від 18 листопада 2012 р. (в історичному плані можна звернутися до статей 30-32 Закону "Про охорону атмосферного повітря" в редакції від 16 жовтня 1992 р.).

Принцип цільового характеру природокористування червоною ниткою проходить крізь законодавство України про природно-заповідний фонд. Більшість території та об'єкти природно-заповідного фонду мають використовуватися виключно за тим призначенням, для якого вони були відведені. Певним винятком із цього опального правила є заказники, режим яких дозволяє всі види господарського використання, крім діяльності, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про конкретний заказник (ст. 26 Закону України "Про природно-заповідний фонд України").

На деяких категоріях природно-заповідного фонду, щодо яких законодавством передбачене функціональне зонування територій (біосферні заповідники, національні природні парки, ботанічні сади та деякі інші), цільове використання певних зон не перешкоджає їх використанню за іншим цільовим призначенням. Так, зона антропогенних ландшафтів біосферних заповідників включає території традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення, рекреації та інших видів господарської діяльності. Крім того, у межах територій біосферних заповідників можуть виділятися зони регульованого заповідного режиму, до складу яких включаються об'єкти природно-заповідного фонду інших категорій (зокрема, регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища) (ст. 18 Закону "Про природно-заповідний фонд України").

Принцип дотримання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог при використанні природних ресурсів полягає в здійсненні системи правових, організаційних, техніко-технологічних, економічних та інших заходів, спрямованих на охорону природи, її ресурсів та об'єктів, а також здоров'я людини у процесі природокористування. Цей принцип досить повно відображений у ст. 40 Загону "Про охорону навколишнього природного середовища". Його суть полягає в тому, що використання природних ресурсів громадянами, підприємствами, установами та організаціями здійснюється з додержанням обов'язкових екологічних вимог, а саме:

  • • раціонального та економного використання природних ресурсів на основі широкого застосування новітніх технологій;
  • • здійснення заходів щодо запобігання псуванню (тобто спричиненню шкоди природним об'єктам), забрудненню (тобто несприятливим змінам складу і властивостей природних об'єктів та ресурсів у результаті надходження в них забруднюючих речовин), виснаженню (тобто кількісному вичерпанню) природних ресурсів, негативному впливу на стан навколишнього природного середовища;
  • • здійснення заходів щодо відтворення відновлюваних природних ресурсів;
  • • застосування біологічних, хімічних та інших методів поліпшення якості природних ресурсів, які забезпечують охорону навколишнього природного середовища і безпеку здоров'я населення;
  • • збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, що підлягають особливій охороні;
  • • здійснення господарської та іншої діяльності без порушення екологічних прав інших осіб;
  • • здійснення заходів щодо збереження і невиснажливого використання біологічного різноманіття під час провадження діяльності, пов'язаної з поводженням з генетично модифікованими організмами.
  • • виконання інших екологічних вимог, встановлених законодавством України.

Ці загальні правила щодо додержання екологічних і санітарно- гігієнічних вимог у процесі природокористування знаходять свій розвиток і конкретизацію в природоресурсовому та санітарно-гігієнічному законодавстві України. Спеціальні розділи, присвячені природоохоронним заходам, додержанню екологічних вимог у процесі використання природних ресурсів, містяться в ЗК України (глава 26, статті 162-168), ЛК України (глави 15-16), ВК України (розділ 4, статті 85-108), Кодексі України про надра (розділ VI, статті 56-59), Законі України "Про тваринний світ" (розділ IV, статті 36-54), Законі України "Про рослинний світ" (розділ VI, статті 25-32). Широкий комплекс заходів щодо охорони атмосферного повітря в процесі господарської діяльності передбачає Закон України "Про охорону атмосферного повітря" (насамперед норми розділів II–IV). А питання гігієнічної регламентації та державної реєстрації небезпечних факторів фізичної, хімічної, біологічної природи, присутніх у середовищі життєдіяльності людини, критеріїв їх допустимого впливу на здоров'я людини, регламентації заходів щодо обмеження їх інтенсивності чи тривалос

ті знаходять відображення в Законі України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" (від 24 лютого 1994 р., з наступними змінами).

Збалансованість економічних, соціальних і екологічних чинників (забезпечення сталого природокористування) як принцип права природокористування набув послідовного втілення в законодавстві України лише в останнє десятиріччя. Він є похідним від однієї з найпоширеніших у сучасному міжнародному праві навколишнього середовища теорії взаємовідносин суспільства та природи – концепції • сталого розвитку. Остання посідає все більш вагоме місце в правових системах багатьох країн світу. Поштовх для її впровадження в право- творчу та правозастосовчу практику світове співтовариство отримало наприкінці 1980-х років при активному сприянні Організації Об'єднаних Націй, під егідою якої в 1984 р. було створено міжнародну комісію з навколишнього середовища й розвитку на чолі з прем'єр- міністром Норвегії Гру Харлем Брундтланд. У результаті діяльності цієї Комісії в 1987 р. Генеральній асамблеї ООН було подано історичну доповідь під назвою "Наше спільне майбутнє". Саме з моменту оприлюднення цієї доповіді починається офіційний відлік часу виникнення концепції сталого розвитку. Концепція запропонувала досить чітку програму поєднання екологічних чинників з економічним і соціальним розвитком. Вона більш реалістична, а тому більш перспективна, ніж концепція обмеження економічного розвитку і народонаселення задля збереження навколишнього природного середовища що хронологічно передувала теорії сталого розвитку, але не була втілена ні в міжнародному праві, ні в національних правових системах держав.

Концепція сталого розвитку наскільки проста як теорія, настільки ж складна в практичній реалізації. Вона базується на тому, що не можна ототожнювати розвиток з більш вузьким поняттям економічного зростання. Розвиток лише тоді може бути визнаний сталим, коли він спрямований на довгострокову перспективу, тобто не лише задовольняє потреби сучасного покоління, а й не ставить під загрозу здатність прийдешніх поколінь задовольняти свої потреби.

Ця концепція базується на двох ключових поняттях: потреби розвитку й обмеження розвитку, що в ідеалі мають бути взаємно врівноважені. Конструктивним у концепції є те, що екологічний Фактор не "винесений за дужки" розвитку, а безпосередньо включається в його процес. Екологічні цілі суспільства розглядаються не як протилежні його економічним цілям, а як узгоджені, однопорядкові. Розвиток не може здійснюватися на довгостроковій основі, коли природоресурсна база скудіє і погіршується. Одночасно не можна забезпечити екологічні інтереси суспільства, якщо не враховуються фінансові та інші втрати, пов'язані з відтворенням природних ресурсів, охороною навколишнього середовища.

Концепція вимагає збалансованості економічних, соціальних і екологічних цілей у процесі природокористування. Цього неважко досягти, обраховуючи всі затрати-вигоди від здійснення екологічно коректного природокористування в довгостроковому контексті. Так, діяльність, спрямована на збереження і охорону земель чи лісових ресурсів, поліпшує довгострокові перспективи сільськогосподарського/лісогосподарського розвитку. А ресурсо- та енергозберігаюча діяльність, утилізація відходів з їх вторинним використанням служать не лише соціально-економічним, а й екологічним цілям суспільства. "Усе, що не є екологічно прийнятним, не має бути економічно вигідним" – один з основних постулатів цієї концепції.

Принцип збалансованого врахування економічних, соціальних і екологічних чинників у процесі природокористування набуває певного розвитку в законодавстві Україні, а також в організаційній діяльності держави і суспільства. Постулати сталого розвитку проголошуються в преамбулах і текстах більшості актів екологічного законодавства.

Практичній реалізації принципу збалансованого поєднання економічних, соціальних і екологічних чинників у процесі природокористування сприяє запровадження відповідно до Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" економічного механізму природокористування та охорони навколишнього середовища, що постійно вдосконалюється і поглиблюється. Велика увага приділяється інституційному та організаційно-методичному забезпеченню збалансованого, сталого розвитку України.

Постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 р. було схвалено Концепцію сталого розвитку населених пунктів як основу для розробки нормативно-правових актів, програм та проектів щодо регулювання планування і забудови, стимулювання інвестиційної діяльності, вдосконалення податкової політики, наповнення і раціонального використання місцевих бюджетів для забезпечення соціально-економічного розвитку населених пунктів.

Багатоаспектний характер і спрямованість на довгострокову перспективу в контексті забезпечення збалансованості економічних, соціальних і екологічних чинників сталого розвитку України характеризують Комплексну програму реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку, на 2003-2015 роки, затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. № 634.

Водночас слід зазначити, що принцип сталого розвитку ще не повною мірою реалізується в правовому забезпеченні природокористування в Україні. До цього часу не затверджено Стратегію сталого розвитку України, хоча необхідність такого документа продиктована як міжнародними зобов'язаннями України, так і планами законотворчих робіт кількох років поспіль. Неналежним на сьогодні є й організаційно-інституційне забезпечення відповідної сфери. Так, у вересні 2003 р. було ліквідовано Національну комісію сталого розвитку України при Кабінеті Міністрів України, яка проіснувала 6 років для забезпечення узгодженого розв'язання проблем соціально-економічного розвитку, охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів в Україні. А в лютому 2007 р. було ліквідовано Національну раду зі сталого розвитку – дорадчо-консультативний орган при Президентові України, що був створений в травні 2003 року.

Концепція сталого розвитку активно розробляється вченими на рівні Національної академії наук України. Можливо, що саме ця Концепція стане основою загальнодержавної Стратегії сталого розвитку України.

Принцип екосистемного підходу до природи як цілісного організму, неспричинення в процесі використання одного природного ресурсу шкоди іншим має основоположне значення як для права природокористування, так і екологічного права в цілому. Поява цього принципу в праві пов'язана з усвідомленням взаємозв'язку природних процесів і явищ, їх впливу на загальний стан екосистем. Так, хімічне забруднення атмосфери внаслідок осідання забруднюючих речовин призводить до забруднення ґрунтів, надр, зміни стану водойм і всього різноманіття біологічних ресурсів як рослинного, так і тваринного походження. Причому внаслідок залежності природних процесів від метеорологічних умов перенесення забруднень може здійснюватися на великі відстані і негативно впливати на природні ресурси далеко за межами їх виникнення. Невипадково в цьому зв'язку, що навіть атмосфера над Антарктидою не позбавлена негативних забруднень, джерела виникнення яких – господарська діяльність в місцях, значно віддалених від цього материка.

Екологічне право України послідовно втілює принцип екосистем- ного підходу до природи в процесі природокористування. Базисні засади цього підходу було закладено Законом "Про охорону навколишнього природного середовища". Навколишнє природне середовище розглядається Законом як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів (ст. 5). Слід зазначити, що до цього в законодавстві домінував поресурсний принцип диференційованого регулювання земельних, водних, лісових, гірничих, атмосфероохоронних та інших відносин. Останнє десятиріччя право природокористування позначене поєднанням традиційного диференційованого підходу до регулювання з інтегрованим, комплексним підходом до природокористування. Найбільш послідовне втілення це знаходить в розвитку інституту екологічної експертизи, в результаті якої комплексній оцінці і прогнозуванню під дається запланована господарська та інша діяльність з точки зору її можливого впливу не на якийсь окремо взятий природний ресурс, а на навколишнє природне середовище в цілому.

Вдосконаленню піддаються критерії якості навколишнього природного середовища, починається поступовий перехід від диференційованих критеріїв якості (ГДК забруднюючих речовин в елементах природного середовища /ГДР фізичних впливів на нього) до комплексних критеріїв, певних індексів якості середовища.

На принципі екосистемного підходу до природи як цілісного організму базувалось і реформування органів управління природокористуванням і охороною навколишнього середовища, пов'язане із зосередженням управлінських, у тому числі контрольних, функцій у сфері природокористування в межах єдиного органу. На сьогодні це Міністерство екології та природних ресурсів України.

Непорушність в процесі природокористування прав та інтересів інших власників і користувачів природних ресурсів є принципом не лише права природокористування, а й загальним принципом цивільно-правових відносин у правовій державі. До правової системи України він потрапив із західноєвропейського права. Його перші прояви ми знаходимо вже в Цивільному кодексі Франції 1804 р. (більш відомому як Кодекс Наполеона). Єдині обмеження, які Кодекс допускає до відносин власності, пов'язані з порушенням прав власника- сусіда. І хоча в першій редакції Кодексу не було прямої вказівки на застосування цього принципу в процесі природокористування, вважається, що саме цей Кодекс заклав підвалини подальшого розвитку принципу непорушення прав та інтересів інших власників і користувачів у процесі природокористування. Уже в другій половині XIX ст. принцип нестворення в процесі природокористування перепон до здійснення права власності природокористувачем-сусідом знаходить безпосереднє втілення в західноєвропейському законодавстві. Так, Сільський кодекс Бельгії, чинний і сьогодні, закріпив норму, що жодне дерево будь-якого виду не може бути посаджене без дотримання відстані від межі власності. Якщо спеціально не встановлено інше, то це дистанція в 2 метри. Порушення цього правила, що спричиняє перепони в здійсненні права власності і природокористування сусідом, тягне за собою санкцію у вигляді знищення відповідного дерева. Інша норма того ж Кодексу вимагає посадки будь-яких сільськогосподарських культур на відстані 6 метрів від межі власності. Питання неспричинення в процесі природокористування перепон у здійсненні прав та інтересів інших власників природних ресурсів і природокористувачів було об'єктом регулювання й ряду інших законодавчих актів західноєвропейських країн, зокрема з питань полювання.

У праві природокористування України відповідний принцип найбільш послідовно реалізується в земельному (статті 91, 96, 103-109 ЗК України), водному (п. 5 ст. 44 ВК України), лісовому (п. 8 ч.2 ст. 19, п. 6 ч. 2 ст. 20, п. 4 ч. 2 ст. 21, ст. 23 ЛК України) законодавстві і законодавстві про тваринний світ (ст. 20 Закону України "Про тваринний світ"). Згідно зі ст. 103 ЗК України, зокрема, власники та користувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо).

Земельний кодекс забороняє власникам та землекористувачам земельних ділянок використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). Землевласники та землекористувачі також зобов'язуються співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо).

Земельний кодекс надає власникам і користувачам земельних ділянок право вимагати припинення діяльності на сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на здоров'я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки та інше. У випадку проникнення коренів і гілок дерев з однієї земельної ділянки на іншу власники та землекористувачі земельних ділянок мають право підрізати корені дерев і кущів, які проникають із сусідньої земельної ділянки, якщо таке проникнення є перепоною у використанні земельної ділянки за цільовим призначенням (статті 104-105).

В інтересах як найповнішого задоволення прав власників та користувачів сусідніх (суміжних) ділянок вперше в земельному, а згодом і й лісовому законодавстві України було запроваджено інститут земельних і лісових сервітутів, тобто встановлено сукупність правомочностей на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (в тому числі земельною лісовою ділянкою) (глава 16 5 К України, ст. 23 ЛК України).

Є й цілий ряд інших норм, які захищають права власників природних ділянок від порушення їх землевласниками чи землекористувачами-сусідами.

Безоплатність загального і платність спеціального використання природних ресурсів як принцип права природокористування закріплений п. "в" ст. З Закону "Про охорону навколишнього природного середовища". За радянських часів усі види природокористування здійснювалися на засадах безплатності, що сприяло виробленню ставлення до природних ресурсів як до нескінченно поновлюваних, невичерпних, таких, що не мають реальної вартості. Усе це не сприяло дбайливому, раціональному ставленню до використання природних багатств. Підтвердивши безоплатність всіх форм загального природокористування, метою якого є задоволення життєво необхідних потреб людей, законодавство про охорону навколишнього природного середовища запровадило механізм платності практично всіх видів спеціального природокористування, що здійснюється в господарських цілях, як правило, для отримання прибутку. Законодавство України встановлює:

  • • плату за землю (Податковий кодекс України);
  • • плату за воду – у вигляді плати за спеціальне водокористування, користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту (глава 7 ВК України);
  • • збір за спеціальне використання об'єктів тваринного світу (мисливство; рибальство, включаючи добування водних безхребетних тварин; використання диких тварин з метою отримання продуктів їх життєдіяльності; добування (придбання) диких тварин з метою їх утримання і розведення у напіввільних умовах чи в неволі; використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях у разі їх вилучення з природного середовища з метою отримання прибутку) (ст. 18 Закону України "Про тваринний світ");
  • • збір за спеціальне використання лісових ресурсів (ст. 77 ЛК України);.
  • • плату за користування надрами у вигляді платежів за користування надрами, відрахувань за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету, збору за видачу спеціальних дозволів (ліцензій), акцизного збору (статті 28-29 Кодексу України про надра);
  • • збір за спеціальне використання природних рослинних ресурсів (статті 12-13 Закону "Про рослинний світ").

Особливості встановлення всіх цих видів плати (зборів) і здійснення платежів будуть розглянуті в особливій частині підручника, при розгляді специфіки права користування кожним природним ресурсом. Буде також проаналізовано зміст права земле-, водо-, лісо-, надрокористування, користування об'єктами тваринного та рослинного світу.

Виділені вище принципи права природокористування є основними. Звичайно, можна виділити й інші принципи права природокористування. Так, Μ. М. Бринчук наголошує на принципі пріоритету охорони життя та здоров'я людини, забезпечення сприятливих екологічних умов для його життя, праці та відпочинку; принципі дотримання вимог законодавства, невідворотності відповідальності за його порушення та деяких інших. Η. Р. Кобецька виділяє принципи похідного характеру права природокористування від права власності; комплексного природокористування; стабільності і стійкості права природокористування.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші