Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Педагогіка мистецтва
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ПЕДАГОГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ МИСТЕЦТВА У РОЗВИТКУ ТВОРЧОЇ ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ МИСТЕЦЬКИХ ДИСЦИПЛІН

  • 1. Мистецтво як процес і результат художньої творчості.
  • 2. Мистецтво як засіб розвитку творчої індивідуальності студентів педагогічних навчальних закладів.

Основні теоретичні знання

Мистецтво як процес і результат художньої творчості

У філософії й науці існує велика кількість визначень мистецтва, проте, усі вони зводяться до визнання його, по-перше, формою суспільної свідомості та сферою творчої людської діяльності, спрямованою на об'єктивоване в художніх образах осмислення світу й оцінку місця людини в ньому, а по-друге, процесом і результатом художньої творчості митців, у якій актуалізується їхня особистість і знаходить своє втілення й вираження їхня творча індивідуальність.

Якщо відштовхуватися від твердження філософів, що наслідком будь-якої творчості (матеріально ї чи духовної) є творення, формування людини-митця, яка відчуває потяг до самовдосконалення і до вдосконалення оточуючого середовища, то тим більше, на наше переконання, цьому сприятиме мистецтво, яке як процес і результат художньої творчості, володіє потужними й невичерпними можливостями впливу на становлення творчої індивідуальності, залучених до нього людей. Підтвердженням цьому є слова В. Роменця, що "найвище вираження своєї індивідуалізації людина знаходить у творчій діяльності, передусім, художній творчості".

Остання визначається у довідкових виданнях як один з напрямів творчої діяльності, яка відбувається у галузі мистецтва й спрямовується на створення естетичних цінностей. У широкому розумінні – це творчість за законами краси, що притаманна тією чи іншою мірою всім видам продуктивної людської діяльності (а особливо, на наше переконання – педагогічній – як мистецтву педагогічної дії). У концентрованій же своїй якості вона знаходить своє вираження у створенні витворів мистецтва, хоча, як зазначає С. Гольденрихт, не обмежується його різновидами, що виражають різні форми художньої свідомості, а охоплює всі галузі матеріально- практичної діяльності й поступово набуває універсального характеру.

Як відомо, творчість людини виявляється у різних сферах діяльності, що стало основою для створення психологічної класифікації її видів: наукова, технічна, художня (або, за класифікацією В. Кременя, науково-технічна, соціальна й художня). Останнім часом цей перелік доповнився новими видами творчості: ігровою, навчальною, комунікативною, ситуативною, військовою, літературною, музичною, управлінською тощо, які розглядаються вченими як прикладні види творчості.

Порівнюючи наукову й технічну творчість із художньою, М. Каган зазначає, що в їх процесі відбувається постійне, без принципових втрат, перекодування інформації, що робить продуктивним застосування у них технологічного підходу. У художній же творчості виключно технологічний підхід є неможливим, оскільки мистецькі твори, на відміну від усіх інших, вимагають естетичного переживання як невід'ємного базового компонента художнього сприймання. Художня творчість, на відміну від інших видів творчої діяльності, є образним "упередженим" відображенням об'єктивного світу художником, зумовленим передусім суб'єктивними чинниками.

Наприклад, Ф. Шіллер вважав художню творчість грою пізнавальних здібностей людини. Дж. Гетделс, Ф. Джексон та Л. Кюбі уподібнювали її до вільної гри уяви, яка має багато спільного з дитячими іграми. Г. Гегель провідну роль у художній творчості відводив свідомості, А. Бергсон – інтуїції. А. Шопенгауер розглядав її з позицій волюнтаризму, вважаючи, що творчість – це діяльність,, яка розкриває неусвідомлені й некеровані процеси спонтанної активності особистості.

У теорії психоаналізу механізми художньої творчості розуміються як свого роду "заступні утворення", в яких первинні потяги та емоції шляхом сублімації знаходять часткове задоволення у замаскованій символічній формі. Джерелом мистецької творчості, за З. Фрейдом, є невдоволені бажання людини, які він розглядає у ланцюгу її станів – інстинкт, потяг, поклик. Сутність мистецького твору, він вбачає у фантазії. У зв'язку з цим завдання митця, на йог о переконання, полягає в тому, щоб за її допомогою створити "штучний світ".

Мистецтво є вільною творчістю, яка дає людині відчуття свободи у міру набуття нею професіоналізму. Вільна дія, за С. Гессеном, виражає особистість. Так, відомі композитори в молодості нерідко писали свої перші твори, наслідуючи певний композиторський ідеал (наприклад, О. Скрябін – Ф. Шопена), але, набуваючи майстерності, вони звільнялися від тиску чужої творчої манери й відкривали власну, стаючи вільними художниками. Виконавець, набуваючи майстерності, спрямовує свої зусилля не лише на виконавську техніку, а й здійснює власну інтерпретацію твору, вільно витлумачуючи його на свій розсуд. Слухач чи глядач, не маючи досвіду спілкування з художнім твором, уважно запам'ятовує судження про нього фахівців, з тим, щоб отримавши об'єктивні критерії оцінки творів мистецтва, оцінювати їх, відповідно до власного розуміння, смаку й відчуття цього твору.

Сучасні вчені розглядають художню творчість як вільну гру з матеріалом, мета якої в ній самій (тобто в естетичному задоволенні, радості, насолоді від процесу перетворення реальності на вигадку), і водночас як цілеспрямований трудовий процес, розрахований на передачу людям певних думок, почуттів і настрою.

Виходячи з цього, можна вважати, що художня творчість становить собою складний комплекс різних видів і типів людської діяльності, своєрідну, індивідуальну, в кожному випадку неповторну єдність праці розумової й фізичної, дискурсивного та інтуїтивного пізнання, єдність думки і почуття. Матеріальне і духовне у ній взаємно ототожнюються, а не просто об'єднуються чи врівноважуються, тобто вступають в особливий зв'язок, в якому властивості обох складових нівелюються й народжуються нові системні властивості.

Оскільки в художній творчості зустрічаються, перетинаються і ототожнюються всі види діяльності, вона, вже як ціле, набуває можливості вступати в прямий контакт з кожним із них, утворюючи декілька рядів мішаних, гнучких, утилітарно-художніх форм. Наприклад, у результаті контакту перетворювальної й художньої діяльності виникають, за М. Каганом, усі прояви художньо конструкторської діяльності: архітектура, ужиткові мистецтва, реклама, мистецтво оформлення тощо.

За своїм значенням поняття "художня творчість" є дуже близьким до поняття "художня діяльність"; що означає специфічний вид практично-духовної й духовної діяльності, якій найбільшою мірою притаманний творчий потенціал. Будучи спрямованою на активізацію естетичного поля, вона, за образним висловом В. Шульгіної, є "польотом у мистецький космос". Об'єктивні засади художньої діяльності людина знаходить у ній самій, у фундаментальних законах буття (цільність, структурність, симетрія, ритм та ін.), їх зовнішніх проявах (виразність, формальна завершеність, ясність) та законах суспільного розвитку (соціальний прогрес, свобода, гуманізм тощо). Ці властивості мають диспозиційний характер, що передбачає необхідність спеціальної діяльності щодо їх виявлення та актуалізації.

Оскільки художнє у своїх найвищих проявах є невід'ємним від естетичного, то художня діяльність за своєю природою є естетичною. Естетична функція пов'язана з пізнавальною функцією і визначається емоційним, художньо-образним характером мистецтва, його здатністю хвилювати розум і почуття. Процес естетичного переживання полягає в особистій оцінці художнього твору в залежності від індивідуальних якостей людини, складу мислення, досвіду і ступені художньо- естетичного аналізу оцінки твору та багатьох психолого-педагогічних характеристик. Мистецтво формує естетичні ідеали, орієнтує на життєві пріоритети, висловлює інтереси прогресивних суспільних сил. Естетична функція мистецтва сприяє: формуванню естетичних смаків; формуванню ціннісних орієнтацій у світі; пробудженню творчого духу, творчого начала, бажання та вміння творити за законами краси.

Мистецтво вибудовує ціннісну свідомість людини, вчить її бачити життя крізь призму образності, передає людям відчуття естетичної значущості світу, формує естетичні смаки, пробуджує в людях художників, викликає пристрасть до мистецької діяльності в усіх напрямах, закликає перебудовувати світ за законами краси. Кожний митець сприймає навколишнє середовище залежно від того, в якому виді мистецтва працює. Композитор картину світу сприймає через слух, живописець – через зір, літератор – через слово, діяч театру і кіно – у синтезії слова, Дії і форми.

Естетична функція мистецтва забезпечує соціалізацію особистості, формує її соціально-творчу активність, безпосередньо впливає як на мистецтво, так і на всі форми суспільної свідомості.

Мистецтво – один із засобів просвітництва, що передає досвід, утверджує факт як явище, закріплює навички мислення, узагальнює систему поглядів. Поєднуючи життєвий досвід особистості з досвідом інших людей, мистецтво є засобом пізнання світу та самопізнання. Мистецтво завжди несе в собі інформаційну функцію. Ще Аристотель зазначав, що твори мистецтва містять значну кількість інформації. Він вважав, що художник зображує у творах те, що невдовзі відбудеться. Ця інформація високо цінується з точки зору сучасної теорії прогнозування. Яскравим прикладом є літературні твори О. Беляева, Ж. Верна, О. Толстого. Інформація, яку одержує людина при спілкуванні з творами мистецтва, примножує і розширює межі свідомості особистості, озброює її художньо організованим, вибірковим і узагальненим осмисленням, сприяє виробленню власних установок, ціннісних орієнтацій у різних життєвих обставинах. Це знаходить вияв в усталеному терміні "художньо-естетична діяльність". Метою цієї діяльності є перетворення дійсності за законами краси, тобто, за законами ритму, симетрії, пропорції, гармонії тощо. Отже, вона за своєю сутністю є діяльністю творчою, зосередженою на перетворювальному аспекті художньо-естетичного впливу. Художньо- творча діяльність виступає, за О. Мелік-Пашаєвим, найвищою формою самореалізації і самовираження людини, в якій беруть участь усі її фізичні та духовні сили. Вона забезпечує естетичне сприйняття дійсності (О. Зись, О. Мелік-Пашаєв) й розвиває в особистості здатність до цілісного світосприйняття, проявом якого є почуття форми, стилю, здатність до естетичної оцінки, художній смак (М. Старчеус). Естетичний же вимір надає художньо-творчій діяльності якісного сенсу, "надідеї". Остання виявляється в очікуваннях суб'єкта художньо-творчої діяльності стосовно її кінцевих результатів, які мають відповідати критеріям гармонійності, пропорційності, привабливості, здатності до естетизації простору чи зовнішності людини, створення гарного настрою тощо. Кінцевим результатом художньо-творчої . діяльності в системі суспільної практики в цілому виступає розвиток творчих сил і художніх здібностей людини, незалежно від конкретного виду цієї діяльності, вдосконалення її естетичної культури та становлення її творчої індивідуальності.

Особливістю художньої діяльності є, на думку, М. Кагана, те, що в ній зафіксовані всі види людської діяльності:

  • – пізнавальна, за допомогою якої суб'єкт проникає до глибини об'єкта, вивчає його, не змінюючи;
  • – перетворювальна, спрямована на зміни (ідеальні або реальні) об'єкта, на створення того, чого раніше не існувало;
  • – ціннісно-оріентаційна, що визначає значення об'єкта як носія цінностей для суб'єкта, котрий співвідносить їх зі своїми ідеалами й намірами;
  • – комунікативна, що забезпечує спілкування людей, їхню взаємодію як подібних і рівних суб'єктів.

У процесі художнього освоєння світу людиною всі ці види діяльності входять, на думку М. Кагана, до структури мистецтва, не зберігаючи тієї міри відносної самостійності, яка залишається у них в "симбіозних" формах діяльності, наприклад, в суспільних науках чи в педагогічній практиці. В мистецтві відбувається органічне злиття, повне співпадання чотирьох основних видів діяльності, в результаті чого народжується п'ятий її вид, який володіє органічною цілісністю і не розкладається на складові компоненти. На цій основі М. Каган називає мистецтво результатом діяльності художнього мислення й продуктом художнього уявлення, а художнє освоєння світу – художньою творчістю, в якій пізнання й оцінювання зливаються у творення того, чого немає в світі, а інколи й не може бути.

Усі чотири види діяльності, об'єднуючись в художній творчості, постають, за М. Каганом, як підсистеми деякого системного художнього цілого

Як творчо-художній феномен мистецтво обіймає у нерозривності й компліментарності три, експліковані ще з часів античності, фундаментальні поняття естетики, які розкривають його сутність у формі триєдності: "poiesis – mimesistechne”.

Poiesis виражає акт творчого діяння, що грунтується на творчому натхненні, завдяки якому створюється художній предмет чи художньо- естетична предметність. Як вважає О. Кукрак, тут і починається смислоутворення, звернене до істини.

Проблема творчості, її природи й реалізації є, по суті, проблемою естетичною, адже творчість – це "потрясіння", "підйом" усього людського єства, спрямований до іншого, вищого життя, до нового буття (М. Бердяев); трансформація уяви й образного мислення в конкретну культурологічну діяльність (П. Еббс).

Представники Романтизму в якості найвищої цінності розглядати творчий стан, який відчуває людина в момент художнього переживання і який надає їй змогу оволодіти прийомами творчої діяльності. В цьому відношенні вони, на переконання О. Кривцуна, є близькими до І. Канта, який неодноразово стверджував, що процес художньої творчості становить собою набагато більшу цінність, ніж його результат, оскільки художня творчість, у якій би сфері вона не виявлялася, – це відхід від шаблону, у ній акумулюється здатність живої природи до розвитку, до нових комбінацій. Вона є умовою і компонентом будь-якого розвитку.

Poiesis розкриває й ту властивість мистецтва, що його цінності, хоча і є "явленими" у певній художній формі, передбачають "можливість домальовування” художнього образу, що реалізується в актах естетичної перцепції, переживання та уяви в процесі конституювання людиною особистого "естетичного предмета" (Р. Інгарден). У ході перцепції кожен суб'єкт компонує свою, індивідуальну структуру твору, надаючи їй певного емоційного значення та особистісного сенсу і виступаючи співтворцем автора. Таким чином, художній твір передбачає різні варіанти його інтерпретації, внаслідок чого художня форма та її сприйняття є творчим самовираженням, внаслідок якого розуміння смислу стає "самоявленим" (О. Лосев). Отже, усвідомлення змісту художнього твору становить процес, який передбачає активну переробку художньої інформації, висунення власних гіпотез, точок зору, запитань до тексту, згоду або незгоду з його автором чи образом твору, тобто відбувається у формі уявного діалогу з партнером. Таким чином, співтворчість виступає найактивнішим цілісним сприйняттям, яке грунтується на співпереживанні авторському баченню світу, самостійному творчому осмисленні, оцінці та інтерпретації образного змісту мистецького твору.

Великі можливості для співтворчості автора і слухача (читача, глядача) відкриває, на думку вчених, синтез мистецтв. Водночас, як застерігає Є. Фейнберг, він приховує в собі потенційну небезпеку, оскільки надмірне зменшення "недомовленості" унеможливлює співтворчість при сприйнятті. Якщо вона не замінюється новою співтворчістю, художній вплив буде зруйновано. Тому ми згодні із О. Рудницькою в тому, що досягти оптимального рівня співтворчості реципієнта з автором мистецького твору можливо за умови забезпечення його підготовленості до художнього сприйняття, підвищення рівня його художньо-пізнавальної діяльності як здатності до творчого способу спілкування з мистецтвом.

Mimesis – це наслідування-відтворення (як представлення речі), достовірність твору, його закоковідповідність.

За ствердженням філософів, в естетичній категорії "мімезіс" виявляється єдина сутність людини і мистецтва, що реалізується для мистецтва в наслідуванні явищ життя, а для людини, як мікрокосму –у відтворенні в собі гармонії й цілісності великого Космосу. Саме це і дозволяє мистецтву виражати онтологічну сутність людини.

Найбільшого успіху в цьому досягає, на переконання Т. Базулевої, трагедія, в якій наслідування подвоюється" оскільки, відображаючи окремі вчинки чи події в житті людей, вона наслідує те, що в них є необхідним, але водночас підносить життєву необхідність до рівня необхідного світопорядку.

В естетиці Романтизму категорія mimesis зумовила , появу прийому потенціювання, який означає виявлення додаткових можливостей слова, випробування його здатності до саморозвитку. Звідси культивування й поглиблення метафоризму в слові, намагання зробити поезію максимально філософічною, слово символічним і багатозначним, таким, що виграє гранями сенсів, коли "одні переходять в інші" (Й.Х.Ф. Гельдерлін, Г. фон Клейст, К.В.Ф. Зольгер, У. Блейк, Д. Кітс та ін.). За висловом Ф. Новаліса, усе це складається в нескінченний процес гри, який цінується сам по собі як процес перевершення себе, самозростання.

Techne означає "ремесло", "науку", "хитрість", "спритність", тобто – зробленість, завершеність твору, його вираженість у відтвореній чи сконструюваній формі, прояві переживань, які здатні увести в захват, зворушити чи приголомшити людину (В. Татаркейич).

В. Давидов, Б. Паригін, В. Шинкарук, Т. Яценко зазначають, що художня творчість становить собою діалектичну єдність задумів і технічних утілень, згідно з якою нові ідеї потребують освоєння нових технічних прийомів, оволодіння більш досконалими оригінальними технічними засобами, що спонукає і створює умови для нових творчих досягнень.

Як художньо-творча діяльність, мистецтво розвиває комплексну здібність особистості до створення кінцевого художнього продукту (витвору мистецтва), який, у свою чергу, вдосконалює у виконавця такі здібності, як: здібність до художньо-образного освоєння світу, в якому з'єднуються воєдино об'єкт, суб'єкт та ставлення до нього суб'єкта; здібність до створення художньої реальності: наочних, предметно-імітаційних та ін. образів; здібність користуватися мовою мистецтва, тобто образно моделювати світ та своє ставлення до нього, здібність втілювати його в реальному чуттєвому матеріалі тощо (Б. Ананьев, Л. Закс). Як продукти мистецької діяльності, художні твори, характеризуються, на думку А. Коневої, своєю індивідуальністю, що проявляється на трьох рівнях їх існування:

  • – зовнішньо-матеріальному, який пов'язується з проблемою унікальності чи тиражованості мистецького твору, а також із проблемою його меж;
  • – семантичному, коли індивідуальність твору розглядається як індивідуальність його інтерпретації;
  • – духовно-змістовому, коли вона ототожнюється із індивідуальністю художнього образу, що стає "портретом" предмета чи явища.

Способами об'єктивації індивідуальності мистецького твору А. Конева вважає: його межі, ім'я та соціальне буття.

Мистецтво як художньо-творча діяльність поєднує в собі творче та естетичне начала, діючи за законами художньої творчості та естетичного сприймання (Анрі ван де Вельде). Цю єдність вважав визначальною ознакою мистецтва й Л. Толстой, за висловом якого, його сутність полягає у здатності викликати в собі раз відчуте почуття і, викликавши його, передати це почуття так, щоб й інші відчули його. Великий митець вважав, що механізм дії мистецтва полягає в тому, що одна людина свідомо відомими зовнішніми знаками передає іншим відчуті нею почуття, а інші люди, заражаються цими почуттями та переживають їх. У цьому механізмі, на нашу думку, виявляється близькість мистецької та педагогічної діяльності, яка, за своєю сутністю, є опочуттєвленою навчально-виховною взаємодією і набуває ефективності лише тоді, коли ці почуття є щирими (захоплення предметом, цікавість до учнів та студентів, здивування перед відкриттями) й водночас естетичними, художньо виразними.

На зв'язку художнього і творчого потенціалу мистецтва у фаховій підготовці майбутніх педагогів наголошує Л. Арчажникова. У її роботах стверджується, що "якості і характеристики вчителя, основи психолого-педагогічної підготовки для будь-якої спеціальності є однаковими і втілюються у фаховій підготовці й методиці. Особливістю ж музично-педагогічної діяльності є наявність в ній художньо-творчого компонента, який складає самостійну категорію в структурі діяльності вчителя музики".

Оскільки будь-яка педагогічна діяльність має бути творчою та естетичною, зорієнтованою на художньо виразний образ (у зв'язку із чим за педагогікою міцно закріпився статус науки і мистецтва), то, на наше переконання, художньо-творчий компонент є імманентно притаманним структурі педагогічної діяльності взагалі, незалежно від профілю професійної підготовки педагога. Зважаючи на це, впровадження мистецтва до змісту педагогічної підготовки майбутніх педагогів сприятиме, на наше переконання досягненню її максимальної ефективності. Адже якщо виходити з визнання психологами здатності творчості виступати механізмом розвитку особистості й "підсилення нею себе" (Н. Роджерс), а мистецької діяльності – моделлю самоактуалізації особистості (А. Маслоу), то залучення майбутніх педагогів професійного навчання до творчої педагогічно орієнтованої мистецької діяльності зумовить злет Їхньої творчої активності, яка поведе за собою природний і радісний розвиток усіх складових їхньої творчої індивідуальності.

Педагогічна доцільність такого підходу зумовлюється, на нашу думку тим, що "людині, в принципі, неможливо щось прищепити, виховати в неї те, чого вона сама не хоче, якщо вона не розуміє значущості в її житті культури і моральних норм для себе особисто, не пов'язує їх зі своїм власним досвідом" (І. Зязюн). Людину тим більше не можна примусити до творчості, адже це – вільна діяльність, яка може здійснюватися лише за натхненням, за власним бажанням та з її власного інтересу. Мистецтвом же люди займаються, як правило, з власного бажання, і тому мистецька творчість завжди приносить їм задоволення і є цікавою й бажаною для них.

У процесі розвитку творчої індивідуальності майбутнього педагога професійного навчання слід враховувати гедоністичну функцію мистецтва, – навіть, можливо, спиратися на неї, поєднуючи її з педагогічними функціями мистецтва. Адже залучення до художньої творчості категорії інженерно-педагогічних працівників, які в переважній своїй більшості характеризуються технічним (або технократичним мисленням) є, на наше переконання, нагальною необхідністю, оскільки без олюднюючого впливу мистецтва їхня творча індивідуальність може зрости "за рахунок гуманної" (К.Г. Юнг). До того ж, якщо технічна творчість допомагає студентам професійно-педагогічних закладів освіти вільно працювати з технікою, то мистецька – з людиною, а для педагога професійного навчання останнє є навіть більш важливим, оскільки, не маючи творчих педагогічних якостей, він не зацікавить своїх учнів технічною творчістю або (ще гірше) відіб'є в них охоту займатися нею. Крім того, мистецтво є неоціненним засобом розвитку творчої індивідуальності ще й тому, що людина поєднує в собі естетичні й творчі якості, фундаментом яких виступають її' естетичні орієнтації, що зумовлюють, за ствердженням К. Джеску, її прагнення до незалежності у власній творчій діяльності.

Як феномен художньої творчості мистецтво володіє потужним людинотворчим, культуротворчим, художньо-творчим, життєтворчим та творчо-розвивальним потенціалом.

Людинотворчий потенціал мистецтва виявляється в тому, що викликані ним художні враження, "поступово нагромаджуючись, пробивають з розвитком серцеву кору, проникають у серце, в його сутність і формують людину" (Ф. Достоєвський). Тому найвищий сенс сприйняття мистецтва, за К.Г. Юнгом, полягає в тому, щоб "дати йому сформувати себе, як воно сформувало поета". Е. Ільєнков вбачає людинотворче значення мистецтва в тому, що "в його формі розвивається та коштовна здібність, яка складає необхідний момент творчо-людського ставлення до оточуючого світу, – творча уява або фантазія".

Людська творчість розглядається вченими у різних міждисциплінарних контекст аж як інтегральна єдність фантазії, передбачення та інтуїції. Особливо пильна увага в сучасній науці приділяється проблемі "екології творчості", зорієнтованій на свідоме управління креативними процесами у різних сферах життя людей з метою підтримання їх у стані динамічної рівноваги. Але, якщо розглядати проблеми творчості в історичному аспекті, то можна дійти висновку, що традиційно вона вважалася привілеєм Бога або митця, якого Леонардо да Вінчі називав у цьому зв'язку "онуком Бога".

З розвитком філософії та естетики змінилося ставлення до творчості як до привілею Деміурга й набула визнання ідея щодо здатності до неї будь-якої людини. Так, у "Листах про естетичне виховання людини" Ф. Шіллера зазначається, що в ній від природи закладене прагнення грати, як прагнення творити. Осягаючи таємниці природи, людина, на переконання Й.В. Гете, відчуває нездоланну пристрасть до художнього вираження цих таємниць у мистецтві. Розвиваючи цю думку, Р. Штайнер вбачав у мистецтві джерело, припадаючи до якого людина у процесі художньої творчості може створити всезагальну гармонію: "Коли ми вживаємося в усе, що тисне, несе, заокруглюється, що формує поверхні й збирається у завершені форми, ми починаємо жити протиставленням та грою сил, що створюють світ, у художній творчості звертаються до фантазії та її нескінченних метаморфоз – але ми помічаємо, що не можемо зрозуміти таємниці світу форм, допоки самі не спробуємо виразити себе в органічному русі й творчості оточуючого світу".

Значення мистецтва, на переконання І. Войнар, полягає в тому, що воно "співтворить людину як вияв її сутності і найрізноманітніших способів її існування. А створюючи людину, надає знання про неї саму. Універсум художніх звершень документує дії свідомості людини, яка намагається зрозуміти сама себе. Процес розуміння реалізується завдяки одночасному залученню інтелекту, почуттів, емоцій та уяви, а ширше – цілісної інтегральної особи". Саме тому, вважає вчена, мистецтво може відігравати важливу роль у формуванні особистості вчителя.

На думку психологів, саме творчий контакт із мистецтвом, різнорідність художньої діяльності, оперування символічними мовами мистецтва сприяють інтеграції окремих компонентів у структурі особистості: емоційно-почуттєвої сфери з інтелектуальною; інтуїтивного – з раціональним; образного мислення – з дискурсивним, символічним. Тому найефективнішим шляхом до творчої самореалізації особистості виступає, на думку польського науковця А. Мужина, "освіта через, мистецтво", адже "тільки мистецтво дарує особистості повноту буття і переживання трансцендентного". Але, зважаючи на те, що "для виявлення, інтерсуб'єктивної сутності художнього смислу потрібна креативна, артистично-виконавська установка, а не пасивна позиція споживача Художніх цінностей, польські дослідники визначають необхідність впровадження активних форм художньо-творчої діяльності, спрямованих на творчий розвиток особистості". У результаті їх застосування в особистості формуються такі якості та властивості, які в комплексі забезпечують її здатність пізнавати, освоювати і перетворювати світ за законами краси, досконалості й гармонії. Особистість з такими якостями відзначається постійною невдоволеністю досягнутим, пізнаним, виконаним, спрямованістю на досягнення більш високих і досконалих результаті в у сфері своєї професії, побутової та соціальної діяльності; творчим ставленням до будь-якої справи, яке перетворюється на потребу.

Мистецтво формує творчу позицію людини не лише шляхом розвитку її відчуттів, збагачення її чуттєвості, а й тому що воно освічує, обгрунтовує – раціонально та емоційно – необхідність творчого ставлення до світу, розвиває спеціальні здібності, впливає на якість сприйняття, його гостроту й свіжість.

На думку ректора Київської дитячої Академії мистецтв М. Чембержі, енергетика мистецтва, що потужно випромінюється ним у ході занурення особистості в атмосферу художніх картин, музики та поезії, спричинює зростання в ній шляхетності, інтелігентності. Саме це і є мистецькими засобами педагогічної роботи з вихованцями, які надають їм заряд духовності, що проявляється у бажанні вчитися, працювати, відповідати за свої вчинки.

Як доводить В. Панок, регулярні заняття мистецькою творчістю розвивають такі якості творчої індивідуальності, як: уважність, відповідальність, самодисципліна, сприяють самовдосконаленню особистості, формуванню в неї навичок групового спілкування.

Людинотворчий потенціал мистецтва проявляється і в тому, що воно може виступати засобом реабілітації особистості, слугувати незамінним засобом арт-терапії навіть в таких важких ситуаціях як наркозалежність. Зокрема, вчений-педагог Ю.Азаров розробив та ефективно використовує з 2000 року мистецькі програми роботи з наркозалежною молоддю в Центрі реабілітації "Країна живих". Основним методом роботи він обрав "подолання наркозалежності шляхом повного витіснення її залежністю від художньої творчості". У програмі вченого представлено методи прискореного розвитку обдарувань, розгорнуто діяльність щодо підготовки вихованців до життя і праці в суспільстві. Це – програма, спрямована на відновлення особистості людини, на повернення їй насолоди життям у процесі її самореалізації й самозміни у творчій мистецькій діяльності.

Сутність концепції вченого полягає у визнанні постулату, що будь-яка шкідлива залежність за умови духовного мистецького впливу ззовні й духовно-творчого самонастроювання особистості витісняється захоплюючою творчою залежністю від випробування себе, виявлення й розкриття прихованого до цього свого обдарування.

Любов людини до мистецтва й художньої творчості, до краси, й свободи самовираження, які вона надає, є за Ю. Азаровим, засобом різнобічного розвитку її особистості й становлення її творчої індивідуальності. Адже, як зазначає О. Рудницька, саме завдяки художній творчості відбувається вплив на духовне становлення особистості. Специфіка мистецтва полягає в тому, що воно розвиває здатність творчо мислити, яка пізніше реалізується в будь-якій галузі людської діяльності та пізнання, вважає вчена. Увага, спостережливість, пам'ять, асоціативні здібності, уявлення, відчуття ритму, пластика рухів, а головне – розвинені здатності до співпереживання, вміння бути чуйним, делікатним, управляти своїм настроєм, емоціями, поведінкою – все це у комплексі створює найкращі передумови для формування інтелектуальних, естетичних та етичних якостей особистості.

Про здатність художнього переживання підносити людину говорили ще романтики, які вважали, що воно сильніше за інші переживання впливає на неї, оскільки є вільним від заданих меж, здатне надати свободу й самодіяльність імпульсам людини, послабити її залежність від оточуючого світу, допомагає людині перевершити його. Гідність людини, з погляду романтиків, полягає в можливості вільного самоздійснення, чому чи не найбільше сприяє сфера мистецтва. Перебувати під владою мистецтва – означає, на переконання романтиків, звільнитися від влади дійсності, й саме в такому стані й можна належати самому собі, оскільки відпущена на волю уява дозволяє будувати, розширювати й перевершувати себе.

Ці думки творчо розвинули представники мистецтва та естетики XX ст., зокрема А. Мальро, який стверджував, що – якщо на межі XVIII – XIX століть справедливим було визначення мистецтва Г. Гегелем як уявлення про уявлення, то у XX столітті уявлення замінить фантазія. Основною метою мистецької творчості вчені вважають гармонізацію розвитку особистості через формування в неї здатності до самовираження і самопізнання, оскільки виявлення та узагальнення неусвідомлюваного змісту психіки шляхом художньої експресії, творчий процес відкриває доступ до тих галузей досвіду, які зазвичай є недоступними для концептуального аналізу. На розв'язання таких завдань спрямована арт – терапія та психодрама, сутність яких полягає у використанні людиною різноманітних художніх символів з метою вираження змісту свого внутрішнього світу.

Дж. Морено зазначає, що люди, які тяжіють до творчої діяльності є більш чутливими та легше піддаються травматизації, ніж інші внаслідок своєї більшої вразливості в реагуванні на навколишню дійсність. З іншого боку, саме вони, завдяки своїй більшій сприйнятливості до творчості, краще справляються з життєвою кризою. Це дозволяє, на думку Дж. Морено, розглядати творчість як потужний захисний процес, в якому відбувається не лише компенсація тих чи інших проблем, але й самотворення, що протистоїть особистісному саморуйнуванню.

Художньо-творча діяльність виступає засобом терапії у випадку "фрустрацій теперішнього", сублімуючи недосяжні прагнення. Наприклад, нерозділене кохання у реальному житті спонукає людину до пошуку цього відчуття в уявному творчому світі (найчастіше поетичному чи музичному). Про це яскраво свідчать приклади Ф. Петрарки, М. Цвєтаєвої та інших відомих поетів. Тому психологи радять тим, хто переживає кризу кохання, описати своє нерозділене почуття в поезії або прозі, оскільки ця сповідь має сильний психотерапевтичний ефект. При "фрустраціях майбутнього" творчість може стати шляхом для відкриття нових життєвих перспектив самореалізації людини. Так, літературна творчість стала засобом подолання життєвої трагедії паралізованого й осліплого М. Островського, поета В. Титова, який втратив обидві руки, молодого українського поета Ю. Титова, хворого на ДЦП.

Заняття різними видами художньо-творчої діяльності сприяють психологічному розвантаженню людини, виступають однією з форм самодетермінації особистості, засобом пізнання себе в інших. Відчуття прекрасного й піднесеного, викликані мистецькими творами, одухотворюють людину, захоплюють її, породжуючи в неї інтерес і прагнення до освоєння й пізнання світу. Вони "окрилюють" людину, роблять її сильною, причетною до великої світобудови, дають відчуття безмежних творчих сил, зумовлюють бажання використати їх задля створення чогось значущого, величного й прекрасного, героїчного вчинку, в якому людина забуває себе задля інших.

Культуротворчий потенціал мистецтва виявляється в том у, що "у русі до реалізації нових можливостей і створення нових усвідомлених реальностей знаходить своє вираження змістово-творчий аспект людської діяльності, з яким безпосередньо пов'язана вся його культурно-історична місія" (В. Іванов). У мистецькій діяльності практичне формування дійсності, звільняється від утилітарної спрямованості й само стає формою смислових, а не функціональних "досліджень про суще". Таким чином, мистецтво перетворює "духовну предметність" людського світу шляхом цілеспрямованого створення смислотвірних і значущих форм. Перетворюючи форми дійсного світу, воно розширює межі осмислення можливостей культурного впливу на нього, розкриваючи його нові раціональні рівні найбільш розумних продовжень. Лінії його реальних відкриттів і надбань пролягають в напрямі загальнолюдської здібності до творчості за законами краси. У цьому його культуротворча функція зближується із культурологічною функцією особистості як її здібністю творити культуру (М. Каган, Е. Маркарян, Б. Йєменський).

Своє обгрунтування купьтуротворчий потенціал знаходить у філософії, яка розглядає творчість як діяльність, що породжує дещо якісно нове та відрізняється неповторністю, оригінальністю й суспільно-історичною значущістю. Це – культурно-історичне явище, що надає людині можливість подолання кінцевості свого існування у світі шляхом створення нової реальності. Ототожнюючи культурну і творчу діяльності, П. Тілліх аргументує це тим, що примноження культурних цінностей передбачає досягнення у цій галузі кожного індивіда як члена суспільства. Якісне зростання культурних здобутків забезпечується, на його думку, зростанням культурного рівня особистостей, які створюють цю культуру. А творцем нового, відмінного від існуючого, може бути лише творча індивідуальність.

Цієї ж думки дотримувався і Г.В.Ф. Гегель, зазначаючи, що індивідуальність формується "шляхом переробки себе у процесах культури".

Розглядаючи культурну і творчу діяльність як > автономні, Г. Давидова, О. Рудницька й В. Шудря наголошують на існуванні між ними генетичного зв'язку, завдяки якому творчість "неможлива поза культурою, тому що у відриві від неї вона позбавляється умов і механізмів свого існування, того, завдяки чому і в чому вона реалізується. Але й культура неможлива поза творчістю, оскільки вона є її об'єктивованою формою, її предметним буттям". Таким чином, творчість виступає інтегральною ознакою культури, у межах котрої розгортаються універсальні зв'язки різних форм людської творчості, відбувається їх взаємодія. Наведена інтерпретація культури доводить значення творчої діяльності у формуванні особистості майбутнього педагога, що охоплює усі сфери його духовного життя: розум, почуття, волю, поведінку, а також відкриває шляхи у практику розвитку педагогічної культури засобами мистецтва, котре є найвищим ступенем творчості й духовності людини, "самосвідомістю культури".

Художньо-творчий потенціал мистецтва полягає в тому, що воно є творенням художніх образів, відповідно до бачення митця, змісту його внутрішнього світу. Тому будь-який художній образ можна назвати у певному сенсі, своєрідним портретом художника. Це зумовлює суб'єктивність мистецтва як феномену художньої творчості, яка, за О. Зисем, виступає одним із найважливіших показників самобутності та оригінальності творчої індивідуальності митця. Найвищим проявом суб'єктивного О. Гройсман вважає ідеальне, яке притаманне лише людській творчості й становить собою усвідомлений компонент пізнання та відносин як атрибутів свідомості особистості.

Вченими доведено, що процес художньої творчості грунтується на різноманітній інформації, отримуваній митцем у ході пізнання дійсності. Її оцінювання й відбір уможливлюється завдяки художньообразному мисленню, творчій уяві, художнім і творчим здібностям, які трансформують ці враження за законом того чи іншого виду мистецтва й виступають необхідною умовою художньо-творчої праці. Надаючи особливого значення серед цих творчих якостей образній уяві, Б. Юсов зазначає: "Творчість і уява тісно пов'язані між собою. Уява – це вектор майбутнього, прагнення до нового, а творчість – це розкриття нового, його вираження по-новому, здатність самостійно поглянути на світ, зробити крок у невідоме у формі думки, задуму або продукту – творчого мислення та творчої діяльності".

Творче, евристичне та образне мислення функціонують у мистецтві, на думку О. Гройсмана, у співдружності, об'єднуючись у художньому мисленні. Специфіку останнього С. Ейзенштейн вбачав в умінні творця "занурюватися у стан первісної психіки", де "немає ще розподілу на почуття і думку". Кожний глядач, на думку видатного режисера, відповідно до своєї індивідуальності, по-своєму, з власного досвіду і фантазії, з тканини своїх асоціацій творить образ за точно спрямованими зображеннями, підказаними йому автором, який непохитно веде його до пізнання і переживання теми. Це той самий образ, що задумав і створив автор, та цей образ водно час створив і власним творчим актом глядач. Асоціативна природа художньої творчості зумовлює варіативність розуміння явищ мистецтва, можливість їх інтерпретацій.

Оскільки кожній особистості властиві індивідуально- психологічні особливості, в її уяві створюється свій суб'єктивно забарвлений варіант художнього образу. В такий спосіб твір мистецтва викликає в людини очікувані емоції й водночас "пристосовує" художній смисл до неї, тобто, втілює, за висловом О. Рудницької, авторську ідею в особистішу структуру реципієнта. Виходячи з цього, вчена робить висновок щодо тісного зв'язку емпатії й креативності як здатності людини до творчого спілкування з мистецтвом, до глибоко індивідуального бачення художнього світу, яке знаходить своє виявлення в особистій інтерпретації змісту твору, у схильності суб'єкта до ідентифікації з художніми образами, до "входження" у систему мислення різних за стилем авторів.

Життєтворчий потенціал мистецтва виявляється у тому, що воно надає людині розуміння власного життя як творчості. Вона знаходить у ньому стійкі життєві основи й стимули, що спонукають її до творення свого життя й себе самої. Втілені в мистецьких творах ідеї наповнюють життя людини учинковим змістом, виступають рушійними силами, взірцями для наслідування, перетворюючись на особистісно значущу мету діяльності особистості – її ідеал, що, маючи нормативний характер, значною мірою визначає стиль життя і особисті пріоритети людини, характер її поведінки та діяльності.

У світогляді людей регулююча функція ідеалу стосовно поведінки розкривається у формі морального, правового кодексу правил, законів, прикладів; стосовно діяльності – у формі вибору мети. Наявність ідеалу у світогляді пов'язана з особливим станом еталонності свідомості, що передбачає не лише прийняття ідеї чи чиєїсь поведінки, діяльності, творчості в якості зразка, а й наявність переконань, абсолютної віри у правоту обраних ідей.

Мистецтво виступає основою формування в особистості, передусім, естетичного ідеалу, який відображає прагнення людини до прекрасного, пов'язані з ним уявлення про шляхи творчого розкриття у мистецтві предмета спостереження (природа, людина у її даності через зовнішні атрибути – тіло та внутрішній світ). Соціальна функція естетичного ідеалу полягає в тому, що він, "будучи формою усвідомлення недосконалості особистості й суспільства, надихає людей на зміну суспільства й самих себе, задає мету особистого Вдосконалення й суспільного розвитку, регулює відносин и між людьми".

Вперше поняття ідеалу ввів у теорію І. Кант. За Кантом, ідеал не може бути сформованим поза цілепокладанням, ВІН є можливим лише стосовно явищ, які можуть бути конституйовані в якості мети. Оскільки досягнення мети позбавляє ідеал статусу і снування, Остільки він, на думку І. Канта, реалізує себе як "ідея" виключно регулятивного порядку. Єдиною сферою, де втілення ідеалу є можливим, виступає, згідно із 1. Кантом, мистецтво, де ідеал набуває онтологічного статусу прекрасного.

Мистецтво, як відзначають І. Зязюн та Г. Сагач, "формує суспільно-естетичний ідеал, виражаючи його у вигляді художніх образів, за допомогою яких соціальні ідеї, моральні норми, естетичні цінності суспільства перетворюються на особистий досвід людини, яка сприймає ці образи, на органічні здобутки її характеру". Так, ідеалом античної доби виступала калокагатія, яка передбачала гармонію тілесно ї й душевної досконалостей, що визріває у зміні поколінь (на відміну від раптового спалаху краси, таланту чи доброчинності, взятих окремо); у філософії Платона – ідеал гармонійного поєднання фізичних та духовних здібностей людини, що природно доповнюються багатством та шляхетністю її душі; ренесансний суспільно-естетичний ідеал виявлявся у єдності тілесного й духовного начал, що трансформувалося у традиції Просвітництва в ідеал пропорційності духу (розуму й афектів) тощо.

Суспільно-естетичний ідеал знаходить своє конкретне вираження в особистому ідеалі людини, який своєю наявністю у культурі фіксує цінність індивідуального буття, а також задає шлях його розкриття через самовиховання, співучасть інших людей у долі Я (виховання). Він має найрізноманітніші орієнтації – від суспільно-значущих до особисто -інтимних.

Відомо, що людина формує свій духовний світ, відповідно до свого морального ідеалу, котрий виступає для неї як істина, до якої вона дійшла сама, пізнаючи моральний закон. Добро є, на думку М. Грота, "таким самим законом природи, як і краса, добро є такою ж внутрішньою якістю речей, як і краса. Якщо є краса, то є й добро – поза відносно особистісною оцінкою".

Моральний ідеал становить основу кожного світогляду. Тому тільки те знання, яке дає людині світоглядні орієнтири, йде на користь розвитку її духовності. Але для того, щоб діяти у згоді з моральним ідеалом, треба зробити вирішальний крок – моральний вибір. Адже в своєму житті людина часто опиняється перед моральним вибором між добром і злом. М. Грот пов'язував причини існування зла з порушенням гармонії розвитку в людини та її неправильним моральним вибором. Така людина, на його думку, може негативно впливати на інших, продовжувати моральні конфлікти, розповсюджувати зло навколо себе. Але розвинене суспільство може позбутись зла. І в цьому важливу роль відіграє, на переконання М. Грота, мистецтво. Людина завжди здійснює моральний вибір відповідно до своїх ціннісних орієнтирів, ідеалів і моральних принципів. Мистецтво ж допомагає становленню особистості не тільки стосовно свого морального ідеалу, але й стосовно морального вибору. Закликаючи до формування добрих почуттів до ближнього, обов'язків перед іншими членами суспільства, воно надає людині ціннісні й етичні установки, допомагає їй усвідомити свою відповідальність за власні вчинки перед іншим и людьми. Тим самим, мистецтво надихає людину на творчий розвиток себе як моральної особистості, навчає її шукати й радіти прекрасному, прокладати від нього стежку до власної моральності й свободи.

У професійній діяльності людина орієнтується на певний професійний ідеал, який виступає, на переконання психологів, джерелом і рушійною силою її професійного розвитку й саморозвитку. Усвідомлення невідповідності між ідеальним "образом професіонала" та реальним її образом "Я-професіонала", співставлення останні х спричинюють прагнення особистості до вироблення стратегій для наближення до еталонної моделі, активізують її діяльність щодо їх реалізації, розвивають спрямованість на досягнення бажаних результатів і, таким чином, виступають регуляторами динаміки основних складових професійного розвитку: професійної самооцінки, професійної придатності, професійної мотивації; професійної компетентності (професіоналізму діяльності); професійно значущих особистісних якостей і спеціальних здібностей (професіоналізму особистості); професіоналізму фахового самовдосконалення тощо.

Особисті професійні, моральні та естетичні ідеали людини можуть формуватися під впливом авторитетної для неї особистості або під впливом ідеалу, втіленого у мистецькому творі, орієнтуючись на який вона "вибудовує творчу ситуацію самозростання, в якій конструюються сутнісні елементи індивідуального світу її "Я".

Творчо-розвивальний потенціал мистецтва полягає в тому, що воно, являючи собою художню творчість, фактично є процесом "логічного розвитку ідей та осмислення образів, який перетворює елементи реальності на щось нове" (Е. Торренс, Д. Нуренберг) і в цьому сенсі виявляється "механізмом розвитку, взаємодією, що веде до розвитку" (Я. Пономарьов).

Л. Виготський зазначав: "Якщо розуміти творчість в її істинному психічному сенсі, як створення нового, легко дійти висновку, що вона властива всім більшою чи меншою мірою. Творчість також є нормальним і постійним супутником дитячого розвитку". На доступності творчості кожній людині, а не лише небагатьом обраним наголошував також М. Скаткін. Тим більше, на нашу думку, : це стосується творчості мистецької, яка я к цілісний процес реалізації та самореалізації особистості, актуалізації її творчих можливостей не вимагає від неї спеціальної підготовки, а природно виникає тоді, коли людина, знаходячись у стані емоційного піднесення, відчуває потребу передати іншим пережиті нею почуття, трансформуючи їх у художні образи.

Для реалізації цієї мети їй необхідна жвавість розумових операцій, образність асоціацій, нестандартність логічних ходів, асоціативність уяви, – тобто, за К.Станіславським, "зосередженість всієї духовної й фізичної природи, яка охоплює не лише зір, слух і всі п'ять відчуттів людини – ...ай її розум і почуття, волю, пам'ять, уяву". Мистецтво ж, за результатами дослідження С. Вдович, володіє здатністю через естетичні враження підвищувати жвавість розуму, актуалізувати досвід, розвивати сферу почуттів особистості.

Зрозуміло, що художня якість процесу й результат у мистецької творчості залежить від художніх і творчих здібностей людини, які, у свою чергу, формуються і своєрідно виявляються у ній, але, за ствердженням вчених, ця якість не жорстко детермінована ними – за умови праці над собою художні й творчі здібності можна розвинути. Підтвердженням тому є слова К. Станіславського, що талант – це 10% здібностей і 90% роботи над собою: "Талант – це щаслива комбінація багатьох творчих здібностей людини у поєднанні з творчою волею".

Крім того, мистецька творчість не обов'язково має бути спрямована на досягнення високого професійного рівня її результатів. Її найбільша цінність полягає, за ствердженням Г.Ващенка, у тому, що взаємодія людини з мистецтвом, навіть при відсутності великих природних здібностей, справляє значний вплив на розвиток її особистісних якостей і діяльності, а також "нерідко є джерелом моральної втіхи і чистих радостей".

Згідно з діяльнісним підходом, залучаючись до художньо-творчої діяльності й оволодіваючи нею, людина розвиває свої художні й творчі здібності, що корелюють між собою, вдосконалює якості своєї творчої індивідуальності, причому, чим вищим є рівень оволодіння цією діяльністю, тим яскравішою стає її творча індивідуальність.

Тому ми вважаємо одним із найважливіших завдань сучасної гуманістичної освіти максимальний розвиток художньо-творчих здібностей усіх її суб'єктів у різних видах мистецької діяльності.

Нам імпонує думка М. Лещенко, що мистецтво повинно стати методологією навчання і виховання кожної дитини від 3 до 10 років, виступаючи не мистецтвознавством, а творчістю. Водночас вважаємо, що не слід обмежувати особистість в оволодінні мистецтвом лише означеним періодом, хоча він, поза всяким сумнівом, є найбільш сензитивним для цього. Людина, на нашу думку, взагалі не повинна розлучатися із мистецтвом у своєму житті, інакше, підростаючи, вона перетвориться на "розумних" дорослих із казки А. де Сент-Екзюпері "Маленький принц", які, в усьому вбачаючи і цінуючи лише доцільність, втратили здатність дивуватися красі цього світу й примножувати її, тобто зреклися своєї гуманістичної сутності й творчого потенціалу.

Отже, мистецтво як процес і результат художньої творчості, особистісна форма відображення людиною оточуючого світу, в якій виражається її творча індивідуальність, володіє невичерпним потенціалом щодо формування цієї інтегративної системної якості в кожного, хто з власного бажання цілеспрямовано залучається до його опанування. Тому воно може виступати методологічною основою розвитку творчої індивідуальності в майбутніх педагогів професійної школи.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші