Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Педагогіка мистецтва
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Мистецтво як засіб розвитку творчої індивідуальності студентів педагогічних навчальних закладів

Й.Г. Песталоцці у праці "Лебедина пісня " зазначає, що навчання всім видам майстерності й усім наукам грунтується на принципах, поглядах та засобах, які становлять собою "ні що інше, як психологічно ретельно й повно розроблене мистецтвом доповнення до ходу природи в розвитку й формуванні наших моральних, розумових і фізичних сил та психологічно обгрунтоване сприяння ці й благотворній справі природи ". Підкреслюючи величезне значення освітніх засобів, видатний педагог доводить, що "засоби розвитку людських сил слід розглядати, визнавати та використовувати як внутрішню основу засобів формування та засвоєння практичних умінь, а отже й усіх засобів викладання та навчання людини"., З цього принципу випливає, на його думку, необхідність підподрядкування усіх засобів викладання та навчання вищим законам розвитку людських сил.

У довідковій літературі поняття засоби визначається як речі, за допомогою яких обробляється предмет праці або виконується певна діяльність.

Серед різноманітних засобів, спроможних забезпечити ефективність розвитку творчої індивідуальності майбутніх педагогів професійного навчання, особливе місце належить, на нашу думку, мистецтву, оскільки воно: по-перше, є індивідуалізованою, матеріалізованою, творчістю; по-друге, передбачає індивідуальність його сприйняття і впливу на особистість; по-третє, сприяє творчій самореалізації й самовиявленню людини у суб'єктивно близькому для неї виді творчої діяльності.

Дія мистецтва як засобу розвитку творчої індивідуальності виявляється у тому, що мистецькі твори пропонують художні образи, які безпосередньо звернені до сенсорної сфери, емоцій та почуттів людини і спрямовані на те, щоб "захопити" її, примусити співчувати та співпереживати. Завдяки цьому мистецтво, як зазначає О. Рудницька, може відігравати значно більшу евристичну роль, ніж наука. Адже живопис, музика, театр створюють такий комплекс засобів виразності, який дає свободу грі фантазії, уявлення, нагадують про гармонію, недосяжну для системного аналізу, активізують прояви інтуїції та пошукової ініціативи. А оскільки ці процеси не можуть мати принципово іншої психічної основи, вони збагачують розвиток універсальних якостей особистості.

Отже, мистецтво є засобом накопичення, присвоєння та передачі емоційно-почуттєвого досвіду, засобом творчого естетичного пізнання світу (М; Киященко). Водночас, як зазначає П. Еббс, естетично ідеальна педагогічна система може бути побудована лише за умови усвідомлення таємниць формування творчої індивідуальності.

Щоб максимально ефективно використовувати мистецькі засоби (як окремі види, так і комплекс мистецтв) у системі професійно- педагогічної підготовки майбутніх педагогів професійного навчання з метою розвитку в них цієї сутнісної системної інтегративної якості, ми здійснили порівняльний аналіз педагогічних можливостей видів мистецтва.

Види мистецтва визначаються у "Короткому словнику з філософії" як форми художньо-творчої діяльності, що вирізняються на основі специфічного характеру художнього змісту та відповідних засобів його матеріального втілення. Відрізняються вони між собою за структурою (а не змістом) та засобами передачі художнього образу. Одні з них прямо зображують явища життя (живопис, скульптура, графіка, художня література, кіномистецтво). Інші ж виражають породжуваний цими явищами ідейно-емоційний стан художника (музика, хореографія, декоративно – ужиткове та промислове мистецтво, архітектура).

Теоретичні основи вчення про види мистецтв було закладено ще в античну епоху Платоном, Аристотелем та Сократом. Зокрема, Аристотель вважав, що всі види мистецтва мають єдину основу відображення дійсності (мімезис (наслідування), вони схожі в тому, що будуються за загальним принципом (відображаючи дійсність, наслідують її), а різняться за засобами, способом та самою сутністю (предметом) наслідування (тобто, відрізняються тим, що саме відображено, як це зроблено, якими засобами при цьому користувався автор).

Подальші спроби з'ясувати видову специфіку мистецтва пов'язані з іменами Леонардо да Вінчі та Ніколи Буало. Проте концептуалізація проблеми видів мистецтва чітко простежується лише у XVIII – XIX ст. Під впливом трактату Батте "Витончені мистецтва, зведені до єдиного принципу" (1746) в теоретичний вжиток активно вводиться поняття "витончені мистецтва", відоме ще з Доби Відродження і робляться перші спроби систематизувати види мистецтва. "Витончені мистецтва" – поезія, музика, живопис, танець, скульптура, красномовство, архітектура – об'єднувалися на підгрунті "наслідування прекрасної природи". їм протиставлялися мистецтва "механічні" (декоративно-ужиткові). Поняття "витончені мистецтва" закріпилося в естетичній теорії, хоча кількість і якість видів мистецтва, визначених як "витончені", у конкретні історичні періоди змінювалась. Зокрема, І. Кант – прихильник концепції "витончених мистецтв" – структурував їх наступним чином:

  • 1) словесні мистецтва (красномовство, поезія);
  • 2) зображальні мистецтва (живопис, декоративно – ужиткові види творчості, оформлення інтер'єру);
  • 3) мистецтво "гри відчуттів" (музика).

Упродовж ХVIІ ст. сформувалася тенденція розгляду видової специфіки в контексті теорії реалістичного мистецтва. Так, Т. Лессинг виокремлює "просторові мистецтва" (живопис, скульптура) та "часові" (поезія) і намагається визначити їх естетико-художні межі. При цьому театр в естетичній концепції Г. Лессинга не усвідомлюється як самодостатній вид мистецтва.

Проблема видів мистецтва дістає значне теоретичне навантаження в естетиці Г. Гегеля, який виходив з розуміння мистецтва як духу, що просякає матерію й перетворює її собою. Але оскільки матерія по-різному піддається творчій дії духу, то і мистецтва можна, на думку філософа, класифікувати відповідно до їх здатності піддаватися перетворювальній силі духу. Абсолютний дух, як вважає філософ, історично розкривається через три форми: символічну, класичну та романтичну. Рухові цих форм відповідає логіка зміни видів мистецтва: архітектура, скульптура, живопис, музика і поезія. Символічній формі духу відповідає архітектура, класичній – скульптура, а романтичній – поезія, музика, живопис –мистецтва, які "оформлюють внутрішні переживання суб'єкта".

Г. Гегель поділяє усі мистецтва на об'єктивні, або зовнішні, безпосередньо пов'язані з об'єктами зовнішнього оточення, і суб'єктивні, внутрішні, що відбивають глибину душі, її почування та пристрасті.

До зовнішніх форм філософ зараховує образотворче мистецтво. На першому його ступені, за Г. Гегелем, стоїть архітектура, що викликає почуття безмежної нерухомості і в якій форма швидше нагадує, ніж виявляє ідею. Вище архітектури, на його думку, стоїть скульптура, де ідея й форма просякають одна одну, але яка, відтворюючи форму, не показує, як він вважає, душі. Малярство, навпаки, одухотворює матерію, воно втримує лише форму її і назавжди закріплює певний момент життя, ніби виключаючи його із загального життєвого плину.

Внутрішньою мистецькою формою Г. Гегель вважає музику, в якій відбиваються особисті настрої й переживання композитора. Між цими об'єктивними і суб'єктивними формами знаходиться, на його думку, поезія, що синтезує риси обох форм мистецтва. Тому Г. Гегель переконаний, що це найвища форма мистецтва. При цьому певним формам поезії відповідають і певні форми "зовнішніх" мистецтв: епос – скульптурі, лірика – музиці. Найвищою формою мистецтва, за Г. Гегелем, є драма, в якій відбиваються природа й людина, суспільство та особистість з усіма її переживаннями й пристрастями. Подібної думки дотримується і В. Пент, який вважає найсильнішими з різновидів мистецтва за силою художнього впливу театр і архітектуру, оскільки вони визначають шлях тотального, цілісного художнього співпереживання. Але, на відміну від театру, архітектура, на переконання дослідника, гарантує тривалість впливу й має необмежену здатність переконливо передати у наочних образах сенс нового мистецтва.

Друга половина XIX – поч. XX ст. дала різні підходи до побудови видової системи мистецтв і позначилася спробами теоретиків визначити засади видоутворення. Так, Г. Вельфін поєднав проблему видів мистецтва з "методами бачення" – системами формальних категорій, які були розглянуті парами: лінійне – живописне, площинне – об'ємне, закрите – відкрите (форма), просте – складне, абсолютне – відносне. Через "методи бачення" він виокремив архітектуру і пластичні мистецтва як такі, що гармонізують зовнішній світ із внутрішнім світом людини.

Подібної думки дотримувався й Р. Штайнер, який диференціював мистецтва, відповідно до зовнішнього чи внутрішнього прояву відчуттів. Так, скульптура й архітектура, на його думку, пов'язані з внутрішніми переживаннями; музика й поезія впливають більшою мірою зовнішньо, особливо, коли слова організовано у рими й ритми. "Вони населяють більше атмосферу, ніж внутрішній світ людини". Переживання динаміки й механіки будівлі, слідування за вигином скульптурної форми, за Р. Штайнером, є подібним до процесу пригадування й тому більш нагадує піднесене, ніж буденне. Людина свідомо відчуває необхідність створювати архітектуру й скульптуру. Архітектура, в свою чергу, є, за Штайнером, своєрідною проекцією законів фізичної будови людського тіла на простір. Тому архітектурна споруда із гарними пропорціями впливає на людину сприятливо, неспіврозмірна до людини – деформуюче. Інакше, на його думку, відбувається в поезії, зміст якої відсилає до реальних життєвих подій.

Приймаючи в себе ритми, асонанси, рими, вона додає до свого прозаїчного змісту дещо, чого немає у буденному житті: "Передбачення життя після смерті змушує говорити поетично". Так само й у музиці йдеться про вживання в гармонію світів, яка традиційно визначається як "музика сфер". Тому музику й поезію Р. Штайнер називав "очікуваннями, зверненими в духовні сфери, до яких людина вступає після смерті". В якості мистецтва, що об'єднує обидва ці стани, Штайнер визначає евритмію.

М. Дессуар і Т. Манро розглядають проблему видів мистецтва як вияв плідності "міжчуттєвих" станів людини і подальшої можливості наукового розкриття міждисциплінарних контактів. Вважаючи "сферу естетичного" ширшою за "сферу мистецтвознавчого", вони проголошують стимулом видоутворення чуттєве багатство людини. Філософи зазначають, що особливості сприйняття людини значною мірою впливають на форми відображення дійсності в її свідомості, а отже, зумовлюють специфіку окремих видів мистецтва. Останні відрізняються один від одного тим, що відображають різні явища, користуючись різними зображальними засобами, відповідно до природи сприйняття людини. Отже, "мова" кольорів, ліній, звуків, тощо, якою користується мистецтво, з'явилася, на думку митців, не тому, що вони існують у реальному світі, а тому, що вони набули певного значення у житті людей, набрали виразного смислу.

Г. Ващенко, не погоджуючись із позицією Г. Гегеля щодо відсутності почуття у скульптурі, в цілому приймає його класифікацію за основу для визначення виховного впливу різновидів мистецтва. Втім, як справедливо зазначає вчений-педагог, вплив мистецького твору на людину чи суспільство залежить не стільки від того, до якого роду творчості він зараховується, скільки від його внутрішніх і зовнішніх якостей, тобто від його ідеї й від того, як ця ідея втілена. Оскільки художня вартість і впливовість твору мистецтва залежить від гармонії між його змістом та формою, що зумовлюють його красу. Переживання цієї краси і створює, за Г. Ващенком, передумови для розвитку творчої індивідуальності особистості.

Це переживання, за Платоном, проходить три ступені: переживання краси тіла, що виявляється у гармонійності його форм; переживання краси душі, проявом якого є прекрасні вчинки людини, і переживання, пов'язані з ідеєю Бога. Погоджуючись із цим, Г. Ващенко зазначає, що найбільше підносять дух людини і цілого народу мистецькі твори, пов'язані з релігією: "Це твори величні й часто грандіозні. У кожного народу найбільш величними й прекрасними будівлями є храми. Кращими картинами – картини на релігійні теми. Кращою музикою – твори релігійного змісту, слідом за якими ідуть патріотичні. Поряд з ними стоять твори, що ставлять і розв'язують великі світоглядні проблеми". До них Г. Ващенко зараховує трагедії В. Шекспіра, твори Й.-В. Гете, Й.-Ф. Шіллера та ін., називаючи їх скарбом духовної культури, бо вони підносять людину над суто матеріальним життям у сферу вищого, духовного.

У кожного мистецтва є свій предмет відображення, адже зображаючи одні й ті ж самі життєві явища, воно торкається тих сторін, які, за ствердженням Й.В. Гете, неможливо виразити іншими видами мистецтва. Так, у невербальних мистецтвах зміст виражається через уявно-асоціативні форми і механізми художньої свідомості (символ, алегорія), у вербальних – завдяки асоціативним та знаково- смисловим виражальним засобам.

Втім, маючи різні форми, що по-різному впливають на психіку людини, види мистецтва об'єднуються спільним и художніми та естетичними засадами. Так, художня мова є специфічною для кожного різновиду мистецтва і разом з тим, універсальною. Ці універсальні компоненти художньої мови неоднаково розкриваються в різних мистецтвах. Наприклад, така художня категорія як інтонація, найповніше розкривається і як змістовий, і як формоутворюючий фактор у музичному мистецтві. Проте інтонація в широкому естетичному смислі не є специфічно музичним поняттям, оскільки властива багатьом видам мистецтва. У музиці інтонація є основним компонентом мови, в інших мистецтвах (у живописі або архітектурі) вона не несе значного змістового навантаження. Однак інтонаційний характер, якщо розуміти його ширше, притаманний мистецтву в усіх його видах.

Для кожного з різновидів мистецтва є притаманним ритм, оскільки він, згідно зі стародавніми філософськими вченнями, є, по- перше, організуючим початком життя на Землі (ритм як засіб перетворення Хаосу на Космос, чергування дня і ночі, зміни пір року тощо), а по-друге, фізіологічною основою існування людини (періодичність дихання й напруженість пульсу). Тому ритм впливає не лише на свідомість, а й на підсвідомість, змушуючи прискорюватися серцебиття з прискоренням ритму в музиці, хореографії, поезії й викликаючи хвилювання від чергування ритмів в образотворчому мистецтві, театральному дійстві тощо.

Об'єднуючими, конструктивними ідеями різновидів мистецтва є, за 6. Смікал, закони творчості або ж закони композиції: закон цілісності, закон типізації, закон підпорядкованості усіх засобів композиції ідейному задуму тощо.

І все ж, підпорядковуючись цим спільним законам, кожний вид мистецтва по-своєму впливає на розвиток творчої індивідуальності особистості, в тому числі й студентів педагогічних навчальних закладів.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші