Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Педагогіка мистецтва
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ТЕАТР ЯК ЗАСІБ РОЗВИТКУ ТВОРЧОЇ ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ МИСТЕЦЬКИХ ДИСЦИПЛІН

  • 1. Значення театрального мистецтва у розвитку в особистості здатності до перевтілення.
  • 2. Елементи театральної педагогіки у формуванні педагогічної майстерності.
  • 3. Вплив театральної педагогіки на формування творчої індивідуальності майбутнього вчителя.

Основні теоретичні знання

Значення театрального мистецтва у розвитку в особистості здатності до перевтілення

Оскільки педагогічне мистецтво, за одностайним ствердженням науковців і митців, є найбільш подібним до театрального, то театр з повним правом можна назвати найбільш природним і органічним засобам розвитку творчої індивідуальності майбутнього педагога. Цьому сприяє цілий арсенал засобів театрального мистецтва (написання сценарію, режисура, оформлення, репетиція, входження в образ і програвання ролі; пантоміма, імпровізація, критична оцінка спектаклю тощо) та театральної педагогіки (акторський і рольовий тренінги, етюди; навчальна, ритмічна, імпровізаційна драматизація; вправи на розвиток професійної уваги, творчої уяви і фантазії, формування психофізичної свободи та навичок взаємодії з аудиторією (захоплення і втримання уваги, ефективної комунікації, залучення до співпереживання й співтворення образу тощо)).

Як "компліковане мистецтво" (Д. Антонович) театр впливає на глядача комплексно, через психофізичний вплив, який породжується завдяки ефекту художнього синтезу – трансформації в єдине ціле полісенсорного впливу на його емоційно-чуттєву сферу всього комплексу мистецтв, задіяних у виставі. Специфічність театру й полягає саме в тому, що поза художнім сплавом, органічним поєднанням різних видів мистецтва воно існувати не може, синтез є його основою. Завдяки синтезу мистецтв поглиблюються пізнавальні й виховні можливості театру, його здатність впливати на розвиток творчої індивідуальності.

Синтетичне мистецтво театру базується на сценічній дії актора та акторського ансамблю (мімка, пантоміміка, жест, сценічне слово тощо). Усі ці складники сцени: біогенні (пов'язані з природною енергією акторів), мімогенні (залежні від моторики руху), логогенні (зумовлені вербальним впливом) – створюють театральну дію (дійство), в якій унаочнюється єдність фізичного і психічного стану актора-образа і найбільш повно, на переконання академіка І. Зязюна, виявляється людська неповторність. Через почуття людини, її переживання, ця дія доходить до глибинних шарів підсвідомості й спричинює психологічні зрушення, катарсис.

Сутність останнього у театральному мистецтві виявляється у колективному співпереживанні глядацького залу дії й переживанням актора, ідентифікації з ним і водночас у встановленні "естетичної дистанції" (М. Андерсен-Уоррен, Р. Грейнджер), що передбачає усвідомлення меж між мистецтвом і реальністю й дозволяє більш глибоко розкривати характери, події та ідеї, які є частиною реальності. Драматична ідентифікація здатна, на переконання психологів, драматерапевтів, змінити людину, оскільки в її ході в неї з'являється можливість поглянути на себе під різними кутами зору, до того ж не відсторонено, а переживаючи сильні почуття, які відображають її наявний досвід і дозволяють виявити свою здатність до продуктивної дії. Естетична ж дистанція як умова театральної дії, сприяє індивідуалізації й водночас – універсалізації переживань і завдяки цьому підносить особисте й гуманізує всезагальне. Внаслідок цього в людини формується установка "до поступу, удосконалення, творчого самоствердження".

Театральне мистецтво є найбільш соціальним і комунікативним з усіх видів мистецтва, оскільки, воно, по-перше, становить собою "концентрацію фундаментального людського досвіду", по-друге, неможливе поза спілкуванням акторів між собою й залом, а по-третє, "непорівнювано з жодним мистецтвом театр здатний об'єднати думки, почуття, устремління, волю багатьох людей", "заразити" їх єдиним переживанням. Водночас йому притаманна здатність поєднувати індивідуальний і соціальний виміри людського буття, адже соціальне розглядається в ньому крізь призму індивідуального сприйняття і відчуття. Театр реалізує соціальну сутність людини в її спонтанності та вільному прояві почуттів і творчої уяви, який завжди передбачає винесення їх на публіку, передачу глядачеві й встановлення із ним емоційно-почуттєвого контакту, в якому реалізуються очікування актора на емоційну зворотну реакцію залу – потужний стимул як акторської творчості, так і процесу її сприймання. Таким чином, спектакль як художня цілісність остаточно формується під прямим і безпосереднім впливом глядача і набуває ефективності лише за умов урахування потреб глядацької аудиторії. Взаємодія між актором і аудиторією в цьому процесі перебуває у зворотній залежності від дистанції між ними, досягнутої актором: чим вона менше, тим сильнішим є його вплив.

Обґрунтовуючи значення театрального мистецтва у • розвитку творчої індивідуальності, М. Андерсен-Уоррен та Р. Грейнджер звертають увагу на його здатність розкривати її важливі індивідуальні риси у діях та вчинках людини, до певного моменту прихованих від інших та неї самої. Театральне мистецтво залучає людину до нової ситуації, в якій вона змушена реагувати, мобілізуючи свої творчі сили, увагу, фантазію, оволодіваючи органічною дією в умовах публічної творчості ("публічної самотності"; "перебування тут і зараз", ситуації "Якщо б", "багаторазового повторення одного й того ж самого"). Оволодіваючи самою собою, усвідомлюючи особисті можливості взаємодії з аудиторією, актор стає здатним до оволодіння нею. Це особливо важливо й для педагога, адже, як справедливо зазначає І. Зязюн: "... до тих пір, допоки педагог не виробить майстерності підпорядковувати себе педагогічній меті, не осягне' особистих можливостей впливу на учнів, вони по-справжньому не усвідомлять його інформації".

Театр є потужним засобом розвитку різноманітних творчих якостей особистості, адже, на переконання М. Андерсен-Уоррен, Е: Гоффмана, Р. Грейнджера та К. Елам, без творчості, уяви не може бути драматичного дійства. Театральна дія передбачає, на їхню думку, занурення особистості до звичного оточення, що вимагає від неї більшої активності уяви, і завдяки цьому супроводжується більш яскравими ефектами, задоволенням від залучення до гри або її споглядання.

У цьому процесі розвиваються такі спеціальні здібності особистості, які стосуються "мистецтва тонації в говорінні, пластичного руху і пози, мистецтва оформлення" (Д. Антонович), виховуються "слухняні" (за К. Станіславським) психічні навички і вміння, пов'язані з публічною творчістю (увага, емоційно-естетична сприйнятливість, творча уява, фантазія, ейдетична та емоційна пам'ять, що миттєво відгукується на різноманітні життєві враження); враження); формуються головні чинники сценічної майстерності (Л. Курбас):

  • 1) адекватність світосприйняття (правильна інтерпретація почутого, побаченого, відчутого; усвідомлення й оцінка свого ставлення; відповідна реакція у діях чи словах);
  • 2) послідовність, мотивація дій, позбавлена рефлекторності й хаотичності (доцільність, логіка поведінки, вмотивованість дій не лише психологічна, а й фізіологічна);
  • 3) перспектива дій (уміння розташовувати матеріал за законами розвитку і вияву почуттів, думок, засобів виразності, "архітектоніка сценічного твору");
  • 4) ритмічність (усвідомлення безперервності дії: "У ритмі немає порожнин. Пауза – це теж ритмічна характеристика”);
  • 5) контрасність (вміння підтримувати динамічність дії за рахунок показу явищ, характерів, вчинків у постійному розвитку, змінах, протиставленні іншим);
  • 6) виразність мовлення і пластики (вміння добирати доцільні форми, промовисті, виразні жести і рухи);
  • 7) ощадливість у засобах виразності ("Мінімум засобів – максимум вражень, впливу на глядачів").

Загальнорозвивальні і суто прагматичні функції театру у формуванні особистості відзначали педагоги і науковці різних історичних часів. Зокрема, Я.-А. Коменський вважав, що використання театрального мистецтва в школі є необхідним "для розвитку спостережливості, швидкої реакції, вмінь робити привабливі рухи, тримати обличчя, руки, як і все тіло, відповідно до обставин, змінювати й пристосовувати голос, словом, виконувати будь-яку роль належним чином і за будь-яких обставин триматись благопристойно, будучи далеким від усілякої дерев'яної сором'язливості". Він зазначав, що "публічними виступами на сцені перед глядачами можна розвивати гостроту людського розуму більш потужно, ніж будь-якими настановами або всією силою дисципліни".

Важливим засобом, який "дуже сприяє художньому розвиткові дітей і розвиткові їхньої мови" називала театр С. Русова, яка активно застосовувала навчальну драматизацію в ході вивчення літератури, історії, географії та іноземних мов.

А. Макаренко, наголошуючи на тому, що завдання підвищення ефективності особистісного розвитку вихованців вимагають від педагогів пошуку спеціальних методів педагогічного впливу, у роботі "Мета виховання" ставив питання про те, що педагогічна наука повинна створити такий метод, який "надасть можливість кожній окремій особистості розвивати свої особливості, зберігати свою індивідуальність. Таким методом він вважав гру: "Педагог не може не грати ... Але не можна грати лише сценічно, зовнішньо. Є якийсь приводний пасок, який має поєднувати з цією грою вашу прекрасну особистість. Це не мертва гра, техніка, а справжнє відображення тих процесів, які є у нашій душі".

З метою підвищення ефективності педагогічного впливу А. Макаренко активно застосовував у своїй роботі мистецтво театру, який сприяв утвердженню мажору в колективі, дозволяв вихованцям та педагогам у спільній творчій діяльності встановлювати стосунки співробітництва й співтворчості, виховував у колоністів гуманістичні якості.

Один з педагогів комуни імені Дзержинського М. Фере у спогадах про А. Макаренка зазначав, що театр для нього був не менш важливим, ніж шкільне і виробниче навчання. У діяльності театру А. Макаренко вбачав "педагогічну необхідність, засіб культурного виховання, емоційного впливу". Оживляючи творчу атмосферу життя колективу, театр виступав важливим засобом реалізації системи перспективних ліній, втіленням принципу "завтрашньої радості". Кожен із вихованців знаходив у ньому роботу, відповідну до його здібностей: суфлер, актор, бутафор, відповідальний за обігрів приміщення, художник-декоратор, костюмер, рисувальник афіш тощо. І в такій спільній радісній мистецькій діяльності виправлялися негативні якості вихованців, згуртовувався міцний і творчий колектив однодумців, у якому загальний поступальний рух був запорукою індивідуального творчого розвитку кожного його члена.

Керував діяльністю колоністського театру В. Терський, який широко застосовував при підготовці спектаклів ігри-імпровізації, сюжетні імпровізації та імпровізації за творами класиків живопису.

Ігри-імпровізації передбачали наявність сюжету, тексту, мінімального реквізиту, розподілу ролей. Учасники ігор обирали з різних творів або казок 7-8 героїв і за 15 хвилин створювали спектакль за їх участю у придуманих ними умовах.

У сюжетних імпровізаціях учасникам пропонувалися сюжет і ролі, на основі яких ними по ходу п'єси створювався текст і відповідні художні образи.

Завданням імпровізацій за творами живопису виступало не просто зображення на сцені того, що художник втілив на полотні, а показ сценічними засобами, як відбувалася дія до цього моменту або після нього (наприклад, картини Решетникова "Знову двійка”, Федотова "Сватання майора" та ін.).

Головним завданням означених імпровізацій було виховання кмітливості, розвиток мовлення, дикції, сценічної витримки, акторської техніки, надання простору для само вираження, прояву власної творчої індивідуальності.

Розуміючи сутність емоційно-творчої природи педагогічної діяльності, А. Макаренко говорив про необхідність етюдної роботи з педагогами-початківцями і запровадив її у своєму педагогічному колективі: "Тим, хто готується до артистичної діяльності, дають цілу систему вправ на уяву, які так і формулюються: уявіть собі ... А наша професія – зрідні артистичній. Була б моя воля, я дав би подібні завдання студентам педагогічних інститутів і молодим вчителям. Нехай би вчилися уявляти себе вчителями того чи іншого класу; учнями, яким важко вчитися; учнями, яких вигнали з класу, і т.д.".

Аналізуючи етюдні практикуми А. Макаренка, В. Кан-Калик дійшов висновку про глибоку обізнаність педагога із системою К. Станіславського, спільність їхніх педагогічних підходів, підпорядкованих меті розвитку творчої природи особистості, її творчої індивідуальності.

Наполягаючи на важливості удосконалення акторських і педагогічних здібностей вчителя, А. Макаренко вбачав сутність такого навчання, "перш за все, в організації характеру педагога, вихованні його поведінки, а після цього в організації його спеціальних знань і навичок, без яких жоден педагог не може бути хорошим вихователем, не може працювати, оскільки у нього не поставлений голос ... Не може бути хорошим вихователем той, хто не володіє мімікою, не може надати своєму обличчю необхідного виразу чи стримати свій настрій. Видатний педагог був впевнений, що у майбутньому в педагогічних вищих навчальних закладах обов'язково буде викладатися і постановка голосу, і поза, і володіння своїм організмом, і володіння своїм обличчям, оскільки без такої роботи неможлива діяльність вихователя.

У 20-30-ті роки Наркомосом України відкривалися з метою подолання "театральної неосвіченості" вчителів та розвитку в них педагогічних якостей літні театрально-педагогічні курси й студії, на яких слухачі оволодівали елементами педагогічної майстерності та технікою професійного спілкування. їх навчальні програми охоплювали різні форми художньо-педагогічної діяльності студентів на основі домінантного різновиду мистецтва. Зокрема, навчання у драматичній студії трирічних Харківських педагогічних курсів імені Г. Сковороди під керівництвом М. Розенштейн передбачало залучення майбутніх вчителів до оволодіння елементами театрального мистецтва з метою: формування в них умінь образно висловлювати свої думки; оволодіння технікою мовлення та художнього розповідання; розвитку пластики тіла й художньо виразного жесту; засвоєння мистецтва імпровізації; створення інсценувань і драматизацій тощо.

Наукове обгрунтування останні здобули у спадщині видатного педагога й митця В. Верховинця, який, працюючи в Полтавському учительському інституті, розробив спеціальний курс, присвячений розвитку педагогічної майстерності майбутнього вчителя засобом ігор- драматизацій. Їх цінність Н. Рождественська вбачає у наданні студентам можливості для реалізації потреби у наслідуванні й самовираженні, яка, у свою чергу, пов'язана з формуванням Їхнього ставлення до Оточуючого світу, інших людей, самих себе. Прийняття на себе ролі іншого викликає співчуття до нього, ідентифікацію з ним та перевтілення в його образ. Завдяки цьому майбутній педагог виходить за межі свого "Я, збагачуючи свій досвід і розширюючи коло власних переживань. Це, на думку Н. Рождественської, сприяє розвитку в студентів емпатії, яку вона розглядає як опорну педагогічну здібність, що пов'язує воєдино їхній творчий потенціал, здатність до перевтілення та їхні художньо-виражальні здібності. Зниження в ході творчого самовираження самоконтролю вивільняє інтуїцію й творчу уяву, розвиває асоціативне мислення, емоційну виразність і культуру почуттів у майбутніх педагогів.

Отже, театральне мистецтво розглядалося в радянській педагогіці у співвіднесенні з педагогічною майстерністю й педагогічною творчістю, а його активне використання у процесі їх формування сприяло перетворенню дисциплін курсу педагогічної майстерності на найулюбленіші серед студентства. Це зумовлене, на нашу думку, тим, що ігровий аспект, який є основою театрального мистецтва, моделюючи діяльність студентів в ігровій формі, уможливлює вільний прояв їхніх педагогічних, художніх і творчих здібностей, що приносить їм надзвичайну радість, Адже в цьому процесі "сама дія супроводжується почуттями піднесення й напруги і несе із собою радість та розрядку"

Значення театрального мистецтва полягає, на думку М. Бахтіна, передусім, у розвитку в особистості здатності до перевтілення, яку педагог має використовувати з метою морально-естетичного й творчого розвитку учнів. Тому головними завданнями шкільного самодіяльного театру він вважав навчання, виховання та ушляхетнення вихованців.

Але можливості впливу театрального мистецтва не обмежуються лише позанавчальною театральною діяльністю. У сучасних умовах все більше утверджує свої позиції нова галузь педагогіки – драмо- герменевтика (В. Букатов), що виникла на перетині театральної, герменевтичної та педагогічної галузей і передбачає спільне "переживання, проживання" та розуміння сенсу уроку всіма його учасниками, включаючи вчителя. Ці складові по-своєму інтерпретовані в теорії педагогічної драматизації С. Фейгінова, який вважає основою здійснення останньої: 1) проживання у запропонованих педагогічних обставинах сконструйованого художньо- педагогічними засобами образу; 2) переживання його моральних і соціальних сенсів на рефлексивному рівні усвідомлення, включення до індивідуального досвіду вихованців, а також 3) втілення результатів інтеріоризації та оцінювання цього образу в практиці педагогічного спілкування й творчої взаємодії.

У процесі педагогічної драматизації "театрально-виконавська діяльність ставить і виконавця й глядача в позиції, яким притаманні великі педагогічні можливості", – зазначає А. Єршова. – "Виконавець збирається з духом, думками й наважується зіграти, тобто втілити певний замислений ним образ дії. Для цього йому доводиться мобілізувати увагу, уяву, волю, пам'ять, мислення, зігравши, стикнутися з реакцією на його роботу й порівняти її з оцінкою глядачів та інших виконавців. А глядачеві доводиться уважно помітити усе, що відбувалося на сцені, й дізнатися, зрозуміти, навіщо і чому актор грав і робив саме те, що він робив”. Вбачаючи цінність театральних методів в їх здатності організовувати колективну творчість, що базується на увазі людей один до одного, вчена обстоює необхідність введення театральної педагогіки до системи педагогічної освіти і доводить необхідність запровадження театральних занять у вищих педагогічних навчальних закладах.

На доцільності виокремлення у самостійну в вузькопрофільну педагогічну галузь театральної педагогіки наголошують також І. Зязюн і В. Абрамян, які зазначають, що, досліджуючи специфіку театру через сценічну дію, через фізичну і психічну змістовність акторської творчості, дуже близької до педагогічної, педагогічна наука зможе визначитись стосовно основоположних питань педагогіки як мистецтва.

Ґрунтуючись на основі цих ідей, ми вважаємо за доцільне застосування педагогіки театру й театральної педагогіки у процесі розвитку творчої індивідуальності студентів, оскільки вони стосуються не лише акторської творчості, але й є, за висловом І. Зязюна, наукою про те, "як, спираючись на об'єктивні закони, вирощувати, розвивати, збагачувати різноманітні здібності, і не лише сценічні ". Вони є вагомим засобом підвищення "коефіцієнту корисної дії" всякого обдарування.

Застосування театрального мистецтва й театральної педагогіки в процесі розвитку творчої індивідуальності майбутніх педагогів дозволяє:

  • – збагатити і зміцнити їхні емоційні ресурси, комунікативні й творчі можливості;
  • – розвинути їхній педагогічний артистизм, внутрішню й зовнішню педагогічну техніку, зокрема, такі специфічні педагогічні творчі якості, як зовнішня виразність, переконливість, сценічність, динамізм особистості, магнетизм погляду, вміння тримати паузу, набувати м'язової свободи й м'язової радості, емоційна заразливість, здатність до педагогічної імпровізації, перевтілення, швидка реакція, кмітливість, розподілення уваги, володіння голосом, мімікою, емпатія, педагогічна рефлексія тощо;
  • – виховати здатність до адекватного реагування на виникнення несприятливих педагогічних ситуацій, спроможність адаптуватися до оточення та умов, а також перетворювати його, відповідно до мети професійно-педагогічної діяльності;
  • – сформувати вольові якості, здатність до саморегуляції, мобілізації життєвого досвіду в потрібний момент;
  • – розвинути творчу активність та пізнавальний інтерес;
  • – збагатити поведінковий репертуар досвідом, запозиченим з драматичних творів тощо.

Здійснюючи свою експериментальну роботу в річищі ідей К. Станіславського, ми обираємо за основу його театрально – педагогічну систему, побудовану на основі розгляду органічної природи театральної творчості крізь природу актора як людини- творця, здатної до свідомого оволодіння підсвідомим довільним процесом творчості, вияву свого таланту й творчої індивідуальності у педагогічній діяльності. Екстраполюючи у педагогічну площину слова відомого українського театрального педагога В. Василька, ми обстоюємо думку, що кожний учень і студент є, як і актор, творчою індивідуальністю, педагогові лише потрібно зуміти "підібрати ключик" до нього, пам'ятаючи при цьому, що талант не завжди виявляється відразу, він може довго "мовчати", і лише при правильно побудованих взаєминах педагога (як і режисера) й студента-учня (як і актора) може "заговорити”. Отже, педагогові, як режисеру педагогічної дії, повинна бути притаманною варіативність тактик, гнучкість у виборі засобів впливу на особистість учня чи студента, сміливість і винахідливість у спілкуванні з колективом, індивідуальний підхід.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші