Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Педагогіка мистецтва
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Українське поетичне кіно: тріумф і трагедія

60-ті роки увійшли в історію як роки значного духовного піднесення. Демократичний рух, пов'язаний з наслідками хрущовської "відлиги", великою мірою позначився і на розвитку кіномистецтва. Саме в цей період виникає напрям поетичного кіно, що найяскравіше виявився у двох національних кінематографіях – грузинській ("Древо бажань" – Т. Абуладзе) та українській.

Українське поетичне кіно – явище цікаве і трагічне водночас. Його витоки беруть початок з міфології давніх слов'ян, традицій українського фольклору, творчості раннього О. Довженка.

Напрям "українське поетичне кіно" асоціюється з іменами Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики, Івана Миколайчука та ін. У творах цих митців превалювало притчове начало, тяжіння до метафоричності й алегоричності в осмисленні дійсності. Саме у такій формі кіномитці розповідали про одвічні проблеми життя-смерті, кохання-ненависті, товариства-зрадництва.

Маніфестом поетичного кіно України вважають картину "Тіні забутих предків" (1964) – історію про гуцульських Ромео і Джульетту – Івана та Марічку, їхнє велике і трагічне кохання. В основу цієї стрічки було покладено повість М. Коцюбинського, яку перенесли на екран талановиті українські митці. Фільм "Тіні забутих предків" – яскравий приклад колективної кінотворчості. Своїм тріумфом (призи міжнародних фестивалів у Римі, Салоніках, Мар-дель-Плата, Британської кіноакадемії та ін.) ця картина була зобов'язана дивовижному творчому ансамблю однодумців – оператору Ю. Іллєнку, художнику Г. Якутовичу, композитору М. Скорику, виконавцям головних ролей – Л. Кадочниковій та І. Миколайчуку, яких об'єднала на знімальному майданчику дивовижна художня інтуїція Сергія Параджанова (1924- 1990).

За кордоном фільм "Тіні забутих предків" демонструвався під назвою "Червоні коні”. Цей яскравий художній образ закарбував на плівці талановитий оператор Ю. Іллєнко. Згодом він починає працювати як режисер і створює стрічки "Криниця для спраглих", "Вечір на Івана Купала", "Білий птах з чорною ознакою". Останній фільм – яскравий твір українського кіномистецтва – присвячено трагічній сторінці історії України – утвердженню соціалістичного способу життя в її західних регіонах. Використовуючи метафори, алегорії, символи, Ю. Іллєнко запропонував глядачеві драматичну кіноісторію про трагічне протистояння в родині Звонарів, що перетворило її головних героїв – Ореста (Б. Ступка) та Петра (І. Миколайчук) – на братів-ворогів.

Саме Іванові Миколайчуку (1941-1987) судилося стати своєрідним символом, "актором номер один" поетичного кіно. Крім згаданих він зіграв у фільмах "Пропала грамота", "Анничка", "Захар Беркут" та ін.

Як режисер-постановник І. Миколайчук здійснив зйомки двох картин: "Вавилон – XX" і "Така тепла, така пізня осінь".

Важливе місце в контексті українського поетичного кіно посідає ранній період творчості Л. Осики, передовсім стрічка "Камінний хрест" – вільна екранізація відомої новели В. Стефаника. Ця жорстока й трагічна кінооповідь про еміграцію галичан і нині вражає філософською глибиною і високою зображальною культурою.

Складна метафорична мова, алегоричність, значна кількість символів, що стали ознакою поетичного кіно, породжували численні дискусії, розділяючи фахівців на його однозначних прихильників і рішучих супротивників. Останніх було більше. Поетичне кіно звинувачували в захопленні етнографізмом, еклектизмі – відсутності єдності, цілісності, розпорошеності авторського задуму. І тільки час розібрався у справедливості цих оцінок.

Деякі дослідники відносять до його поетичного кіно і фільм М. Мащенка "Комісари". Решта вважає його цілком самостійним явищем – останнім кіносплеском "революційної романтики". В цій картині головну увагу зосереджено на морально-етичній проблематиці, інтерес до якої в українському кінематографі зріс у 60-80-х роках.

У цей період виникає ще одна яскрава течія, яка стала альтернативою поетичному кіно й дістала назву міська проза. Тематика фільмів цього напряму пов'язана з осмисленням проблем некомунікабельності (нездатності людини до спілкування), непорозуміння, невдоволення, самотності тощо. На відміну від поетичного кіно картини міської прози зосереджували увагу на аналізі морально-психологічного стану сучасника – пересічної людини, яка мешкає у місті. Найяскравішими зразками міської прози цього періоду є фільми "Короткі зустрічі" та "Довгі проводи" К. Муратової, "Польоти уві сні та наяву" Р. Балаяна, "Грачі" К. Єршова, "Самотня жінка бажає познайомитися" В. Криштофовича та ін.

Проте не слід вважати, що специфіка розвитку вітчизняного кіномистецтва зазначеного періоду була пов'язана тільки з цими двома напрямами. Характерною його особливістю була жанрово-тематична "розкутість". Так, українські режисери значну увагу зосередили на традиційному для нашого кінематографа жанрі – екранізації ("Вій" за М. Гоголем К. Єршова, "Хліб і сіль" за М. Стельмахом Г. Кохана, "Захар Беркут" за І. Франком Л. Осики, "Пропала грамота" за М. Гоголем Б. Івченка, "Капітанка" за А. Чеховим Р. Балаяна, "Овід" за Л. Войнич М. Мащенка, "Чорна курка, або Підземні мешканці" за A. Погорельським В. Греся, "Лісова пісня. Мавка" за Лесею Українкою Ю. Іллєнка, "Танго смерті" за М. Хвильовим Муратова, "Меланхолійний вальс" Б. Савченка, "Записки кирпатого Мефістофеля" Ю. Ляшенко, "Співачка Жозефіна й мишачий народ” С. Маслобойщикова та ін. Показово, що до екранізації зверталися представники і поетичного кіно (Ю. Іллєнко, Л. Осика), і "міської прози” (Р. Балаян, К. Єршов), і кіномитці, художні пошуки яких не були пов'язані з цими напрямами і відбувалися цілком самостійно (М. Мащенко, Г. Кохан, В. Гресь та ін.).

Майже аналогічна ситуація склалася й у інших кіножанрах: біографічному фільмі ("Тарас Шевченко" І. Савченка, "Сон" B. Денисенка, "Помилка Оноре де Бальзака" Т.Левчука, "Іду до тебе" М. Мащенка, "Повернення Батерфляй" О. Фіалка та ін.); психологічній драмі ("Весна на Зарічній вулиці" М. Хуцієва, "Гадюка" В. Івченка, "Воєнно-польовий роман” П. Тодоровського, "Які ж були ми молоді" М. Бєлікова, "Звинувачується весілля" О. Ітигілова, "Ребро Адама" В. Криштофович тощо); детективно-пригодницькому напрямі ("Місце зустрічі змінити не можна" С. Говорухіна та ін.).

Відправним пунктом розвитку жанру кінокомедії 60-х років стала кінематографічна інтерпретація класичної п'єси М. Старицького "За двома зайцями" режисера В. Іванова. Ця стрічка, що увійшла до класики вітчизняного кіномистецтва, закарбувала на плівці корифеїв української сцени М. Яковченка та Н. Копержинську і талановитих українських та російських акторів М. Криницину, О. Борисова, Н. Наум та ін. У межах комедійного жанру було також створено картини "Роки молоді" О. Мішуріна, "Королева бензоколонки" О. Мішуріна та М. Літуса, "Приходьте завтра" Є. Ташкова, "Бумбараш" М. Рашеєва та А. Народицького. Елементи комедії було введено в образну структуру вже згадуваних фільмів "Пропала грамота" і "Вавилон – XX".

У 90-х роках жанр кінокомедії знову привертає увагу українських кінематографістів. На екрани виходять фільми "Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди" М. Іллєнка; "Декілька любовних історій" А. Бенкендорфа (вільна екранізація новел Боккаччо, Фіренцуоли, Грацціні-Ласка); "Москаль-чарівник"• М. Засеєва-Руденка (за однойменним водевілем І. Котляревського), "Принцеса на бобах" В. Новака.

Цікаві процеси відбуваються також у межах тематичних напрямів, серед яких значний інтерес викликають історичні фільми і картини про війну.

Перший етап кіноосмислення минулого України пов'язаний з ЗО–40-ми роками й ознаменувався виходом на екрани двох принципово важливих картин – "Коліївщина" І. Кавалерідзе та "Богдан Хмельницький" І. Савченка. Своєрідною перехідною ланкою між першим і другим етапами можна вважати стрічку "Олекса Довбуш"

В. Іванова. "Другий похід" у глибини вітчизняної історії українські кіномитці здійснили у 80-х роках. У цей час з'являються фільми "Данило – князь Галицький" Я. Лупія, "Ярослав Мудрий" Г. Кохана, "Легенда про княгиню Ольгу" Ю. Іллєнка. Третій похід в історичне минуле України припадає на 90-ті роки. На екрани виходять фільми "козацької" тематики ("Козаки йдуть", "Тримайся, козаче!", "Поки є час", "Дорога на Січ" та ін.), а також телесеріал "Роксолана". Наприкінці 90-х років було створено картини про знакові постаті української історії: "Молитва за гетьмана Мазепу" Ю. Іллєнка та "Богдан-Зіновій Хмельницький" М. Мащенка, що стали предметом гострих дискусій.

Звертаються українські кінематографісти й до "ближчої" історії, а саме – до трагічних подій 30-х років, що дістали художнє осмислення у фільмі "Голод-33" Л. Янчука.

З другої половини 40-х років важливе місце у творчості кіномитців України посідає воєнна тематика. Точкою відліку на шляху відображення трагедії Другої світової війни стала дилогія М. Донського "Райдуга" та "Нескорені". У "Райдузі" драматична і героїчна сторінка вітчизняної історії – боротьба проти фашистів – була осмислена режисером через головну сюжетну лінію – долю партизанки Олени Костюк. Цю роль зіграла славетна українська актриса Наталія Ужвій. Створений нею образ вражає моральною силою, почуттям гідності, духом патріотизму. Через два роки після виходу "Райдуги" М. Донськой зняв свою другу картину – "Нескорені". Режисерові вдалося передати динаміку розвитку образу головного героя фільму: його не може залишити байдужим трагедія, що розгортається навкруги, і він стає на шлях боротьби. І знову на екрані з'явився видатний актор українського театру А. Бучма, талант і майстерність якого було визнано одним із головних здобутків стрічки.

Фільми "Райдуга" і "Нескорені" мали успіх і у своїй країні, і за кордоном. Він був зумовлений високим художнім рівнем картин і великою моральною та громадською відповідальністю їх творців.

Новий етап в осмисленні воєнної тематики для українських кінематографістів пов'язаний з 70-ми роками. У цей час на екрани виходять трилогія Т. Левчука "Дума про Ковпака" ("Набат", "Хуртовина", "Карпати, Карпати...") і дилогія Леоніда Викова (1928- 1979) "В бій ідуть тільки "старики" й "Ати-бати, йшли солдати...".

Усі три картини Т. Левчука витримано в межах епічної кінооповіді. її художній цілісності сприяли цікаві акторські роботи, передусім образ головного героя трилогії Сидора Ковпака у виконанні Костянтина Степанкова.

На відміну від "Думи про Ковпака" дилогію Л. Викова (у ній кіномитець виступив і як режисер-постановник, і як виконавець головних ролей) вирішено у формі камерної кінооповіді. У фільмах небагато персонажів, місце і час дії чітко визначені. Є у них і ліризм, і гумор, а у стрічці "В бій ідуть тільки "старики" і весела пісня про красуню смуглянку, яку виконує "музична ескадрилья". Проте життєствердна "Смуглянка" звучить і в найтрагічніші моменти, коли льотчики не повертаються із завдання, стаючи таким чином лейтмотивом фільму.

Суспільно-політичні зміни, що відбулися в Україні після 1991 р., зумовили появу низки фільмів про Українську повстанську армію, серед яких "Останній бункер" В. Іллєнка, "Вишневі ночі" A. Микульського та ін.

Загальну картину розвитку українського кіно не можна вважати завершеною, якщо не згадати імена кіномитців, які працювали і працюють у межах інших різновидів кіно: документальному – B. Шевченко, О. Коваль, М. Мамедов, С. Буковський та ін.; науково- популярному – Ф. Соболев, А. Серебреников, В. Олендер, А. Борсюк та інші, й анімаційному.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші