Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Економіка arrow Економічна діагностика
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Напрями забезпечення економічної безпеки підприємства

Економічна безпека є універсальною категорією, яка відбиває захищеність суб'єктів соціально-економічних відносин на всіх рівнях, починаючи з держави й закінчуючи кожним її громадянином.

Економічна безпека підприємств у СЗІ – це захищеність його діяльності від негативних впливів зовнішнього середовища, а також спроможність швидко усувати різноваріантні загрози або пристосуватися до існуючих умов, що позначаються негативно на його діяльності. Зміст цього поняття включає систему заходів, що забезпечують конкурентостійкість й економічну стабільність підприємства, а також сприяють підвищенню рівня добробуту працівників. У комплексі заходів, які підтримують економічну безпеку підприємства, повинні використовуватися й плаваючі ставки оподаткування прибутку.

Широкий спектр проблем, з якими пов'язана економічна безпека, вимагає їхньої системної класифікації за такими видами: технологічна, ресурсна, фінансова та соціальна безпека. Для кожної підсистеми є свої параметричні оцінки-індикатори.

Так, для технологічної безпеки це є: ступінь зносу основних виробничих фондів, завантаження спеціалізованого обладнання; доступ до "ноу-хау": частка витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НД, ДКР); уведення в дію основних виробничих фондів; середня зарплата наукового працівника за місяць.

Для ресурсної безпеки: забезпеченість виробництва основними видами ресурсів; коефіцієнт забезпеченості запасів і витрат власними джерелами; можливість заміщення ресурсів; якість ресурсів.

Для фінансової безпеки: індекс обсягів виробництва; динаміка прибутку; розмір заборгованості; частка на ринку: частка державних інвестицій у ВВП; рентабельність; капіталовкладення; довгострокові кредити.

Для соціальної безпеки: розмір мінімальної заробітної плати; середня заробітна плата; чисельність працівників, заробітна плата яких нижче від прожиткового мінімуму; заборгованість по заробітній платі; частка заробітної плати в ціні; витрати сім'ї працівника на харчування; темпи скорочення персоналу; тривалість робочого тижня.

Найбільший вплив на формування економічної безпеки підприємства має держава. Використовуючи прямі та непрямі методи втручання, вона регулює економічний і соціальний розвиток країни. Інтереси підприємства та держави не завжди збігаються. їхнім спільним виміром є економічна безпека. Проблема полягає у тому, щоб, створюючи базу для економічної безпеки держави, не завдавати шкоди інтересам підприємства.

У сучасному економічному житті України можна спостерігати як позитивні, так і негативні прояви державного регулювання. До позитивних можна віднести:

  • – стимулювання різних форм власності;
  • – прагнення наповнити ринок товарами;
  • – лібералізацію експорту;
  • – прагнення наблизити український ринок до цивілізованого;
  • – початок податкової реформи.

З огляду на можливе втручання держави в економіку підприємства у СЗІ, підвищення нею економічної безпеки має включати такі аспекти:

  • – правову основу (закони, які регулюють правові відносини між державою та підприємством);
  • – кредитну й інвестиційну політику, яка б враховувала весь спектр потенціальних інвесторів;
  • – постійний розвиток ринку, в тому числі співвідношення монополій і дрібних виробників, конкурентів і партнерів;
  • – розвиток інфраструктури підприємства (банківської системи, аудиторської служби, інформаційної системи).

Для оцінки рівня економічної безпеки у світовій практиці розроблена й використовується загальна методологія.

Економічна безпека може бути визначена через сукупний критерій економічної безпеки (порівняльна характеристика), рівень техніко- технологічної складової економічної безпеки підприємства за окремим функціональним критерієм (коефіцієнтом). Складовою частиною економічної безпеки підприємства є екологічна безпека.

Конкретними кроками на шляху знищення економічної безпеки українських підприємств можуть бути:

  • – у рамках технологічної безпеки – закриття низькорентабельних і збиткових підприємств; зміна системи оплати праці наукових кадрів; створення нових організаційно-виробничих структур; використання лізингу; активна участь у міжнародних виставках, семінарах;
  • – у рамках ресурсної безпеки – удосконалення систем розрахунків; підвищення продуктивності праці; збільшення капіталовкладень у ресурсозбереження; стимулювання “ресурсного” напряму НД, ДКР;
  • – у рамках фінансової безпеки – застосування принципу дотримання критичних термінів кредитування; створення інформаційного центру, щоб постійно мати відомості про борги підприємства й перекрити канали втрати інформації; створення у структурі Інформаційного центру спеціальної групи фінансових працівників, яка б перевіряла податкові й інші обов'язкові платежі для виявлення можливої передоплати й надавала відомості про основні виробничі фонди, що мало використовуються, з метою їхнього можливого продажу; використання нових форм партнерських зв'язків;
  • – у рамках соціальної безпеки – наближення рівня оплати праці до показників розвинених країн; залучення працівників до управлінських функцій; підвищення кваліфікації працівників; зацікавленість адміністрації підприємства в працевлаштуванні безробітних; розвиток соціальної інфраструктури підприємства; підвищення матеріальної відповідальності працівників за результати своєї праці.

У сучасних умовах складовою частиною комплексу заходів маг стати програма конкретних дій, спрямованих на створення надійної економічної безпеки підприємства.

При цьому кожне підприємство в період своєї діяльності може переживати низку фаз: передкризовий стан, кризовий стан, стан відродження нормальної діяльності та нормальна діяльність.

На кожній із цих фаз розробляється своя стратегія й використовуються відповідні їй специфічні тактичні прийоми в господарській діяльності підприємства, розробляється відповідна система його виживання (функціонування).

В умовах нормальної – ефективної – діяльності підприємства необхідно постійно слідкувати, перш за все, за тими змінами, які відбуваються на ринках, де реалізується його продукція: як змінюється місткість ринку, попит на продукцію підприємства, ціни на неї, асортимент продукції ринку, конкурентоспроможність продукції, які існують можливості для освоєння нових ніш ринку тощо. Усі ці питання повинні постійно досліджуватися й обгрунтовуватися в маркетингових розробках підприємств, а також постійно контролюватися підприємством як відповідна стратегія і тактика маркетингу Таким чином, підприємство на основі розробленої ним ефективної системи стратегії і тактики маркетингу забезпечує необхідні умови ефективного функціонування цього виробництва за високої стабільності показників господарської діяльності та необхідної прибутковості підприємства. У цьому випадку підприємство вивчає й реалізує всі внутрішньовиробничі фактори (мікрорівень), які впливають на покращення основних показників господарської діяльності, тобто воно забезпечує його економічну безпеку.

Проте в окремі періоди може різко погіршати вплив зовнішніх факторів (макрорівня), що призведе до економічного розбалансування діяльності підприємства, в результаті якого значно погіршаться основні показники його діяльності, воно починає вступати в передкризовий стан (наприклад, розрив економічних зв'язків у результаті розпаду колишнього СРСР). Якщо підприємство та держава не зможуть за короткий термін вплинути на негативну дію макрофакторів, то воно вступає в кризовий стан. За цих умов потрібно змінити стратегію підприємства, яка повинна діяти в напрямі його виживання, тобто провести реструктуризацію підприємства, дія якої спрямована на зупинення кризових явищ у діяльності підприємства та забезпечення його виходу з кризи. У цих умовах стратегія підприємства повинна бути спрямована на його фінансово-економічне оздоровлення, яке реалізується через механізм реструктуризації та санацій

Необхідність реструктуризації підприємства обумовлена як інтенсивним зростанням його кризового стану, який призводить до збільшення його неплатоспроможності, так і зміною організаційно-правових форм господарювання.

Реструктуризація – це здійснення організаційно-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, його управління, форми власності організаційно правових форм, спроможних привезти підприємство до фінансової стабілізації, збільшення обсягу випуску конкурентоспроможної продукції, підвищення ефективності. У процесі реструктуризації можуть бути застосовані як реактивні (пасивні або захисні), так і активні (стратегічні або глибинні) заходи.

Реактивна реструктуризація нав'язується підприємствам в економіці перехідного періоду як наслідок спаду попиту на їхні продукти, ринкової лібералізації та жорстких бюджетних обмежень. Реактивна реструктуризація включає зменшення кількості робочої сили, зниження реальної заробітної плати й утримання її на низькому рівні, зменшення соціальних і виробничих активів, що не використовуються, закриття збиткових продуктових ліній і перехід на дешевші фактори виробництва. Реактивна реструктуризація не пов'язана зі структурою власності.

Активна або глибинна реструктуризація ставить за мету покращення в довгостроковій перспективі життєдіяльності та результатів функціонування підприємства в конкурентному середовищі. Це є наслідком радикальних змін формування підприємства та стратегічної перспективи у напрямі відповідно до максимізації вартості та ринкової орієнтації. Глибинна реструктуризація звичайно супроводжується інвестиціями в нове та найсучасніше обладнання та технології, розвитком нових продуктів, структурними змінами в робочій силі, покращенням організаційної структури, створенням нових каналів збуту та підготовкою стратегічного бізнес- і маркетингового планів.

Стратегічна реструктуризація підприємства має привести до його вдалого пристосування до нового ринкового середовища та покращення результатів діяльності. У той час як у довгостроковій перспективі такий зв'язок не викликає сумнівів, у короткостроковому періоді це не є таким очевидним. Так, деякі стратегічні заходи, такі як інновації у сфері продуктів, потребують додаткових витрат і, в короткотерміновій перспективі можуть навіть негативно вплинути на показники результатів діяльності (наприклад, прибутковість).

До числа діючих видів реструктуризації підприємства належать:

  • – фінансова реструктуризація (система заходів, спрямована на відшкодування боргів підприємства, реорганізація процедури повернення боргів, аналіз структури боргів і порядку їхнього погашення);
  • – фізична реструктуризація (заміщення виробничих потужностей, заміна машин і обладнання як результат скорочення надлишкової робочої сили та зростання продуктивності);
  • – реструктуризація бізнесу (маркетингові дослідження як внутрішнього середовища підприємства, так і зовнішнього, на підставі яких переглядаються ціни бізнесу, ринки збуту, контингенти постачальників і як кінцевий результат організаційна структура підприємства та система управління);
  • – реструктуризація власності на засоби виробництва;
  • – всеохоплююча реструктуризація підприємства як сукупність усіх перелічених видів.

На практиці, як правило, неможливо використати тільки будь-який один вид реструктуризації підприємства. Звичайно потрібно приймати всеохоплюючу реструктуризацію, і не зводити її до передприватизаційної підготовки. Часто зміст поняття “реструктуризація” тлумачать як просте розукрупнення збиткових державних підприємств. Але і підприємства, які залишилися у державній власності, потребують також перегляду способів і механізмів господарювання, тобто реструктуризації.

Реструктуризація підприємства завжди спрямована на призупинення погіршення результатів його господарської діяльності, на підвищення ефективності виробництва. Останнє відбувається за рахунок покращення параметрів як макроекономічних, так і мікроекономічних факторів.

До макроекономічних факторів належать: підвищення ефективності і конкурентоспроможності; скорочення державних субсидій; збільшення валового національного продукту (ВЫП); підвищення продуктивності праці; активізація внутрішніх інвестицій; залучення приватних капіталів у виробництво; розширення бази оподаткування; розвиток підприємства, творчості та ініціативи; самоуправління.

До мікроекономічних факторів належать: зменшення витрат на виробництво; підвищення продуктивності праці й ефективності управління; гнучкість у реагуванні на ринкові зміни; сприймання сучасних технологій; збільшення можливості залучати внутрішній та іноземний капітал; оптимізація управління; більше свободи в прийнятті рішень.

Дія всіх перелічених факторів підвищення ефективності виробництва відбувається за рахунок розробки та реалізації програми реструктуризації підприємства. Для її підготовки необхідно проаналізувати економічне становище підприємства, визначити мету та завдання програми, можливі форми та методи реструктуризації, а при розширенні та скороченні виробництва або зміні форми власності та контролю – розробити бізнес-план і план передавання об'єктів соціальної сфери, узгодивши його з органами місцевого самоврядування. Треба також розробити програму реалізації (приватизації) об'єктів незавершеного будівництва, реструктуризації кредиторської та дебіторської заборгованостей та їхнє погашення, консервації окремих основних фондів, а також механізм здійснення заходів, передбачених проектом реструктуризації.

Для визначення економічного становища підприємства, для вибору форм і методів реструктуризації необхідно проаналізувати фінансово-господарські показники його діяльності, оцінивши його потенційні можливості щодо розвитку виробництва та кон'юнктури на товарних ринках за попередні роки. Цей аналіз повинен містити оцінку загальної вартості майна, активів і пасивів балансу, нематеріальних активів, кредиторської та дебіторської заборгованості, собівартості та рентабельності продукції, яка проводиться на основі даних бухгалтерського звіту.

Іншим напрямом запобігання банкрутству є санація.

Санація це розробка та реалізація організаційно-економічних заходів, спрямованих на оздоровлення господарської діяльності підприємств (організацій), виходу їх із кризового стану, тобто це процедура поновлення платоспроможності боржника, яка здійснюється арбітражним керівником (керівником санації) без участі адміністрації боржника.

Санація здійснюється у двох випадках: для збанкрутілих підприємств і для підприємств, які припинили падіння основних показників своєї господарської діяльності та потребують конкретних заходів для виходу з кризового стану. Термін санації може діяти від 12 до 18 місяців залежно від фінансового стану підприємства.

Санація як економічна категорія виражає комплекс послідовних, взаємопов'язаних заходів фінансово-економічного, виробничо-технічного, організаційного, соціального характеру, спрямована на виведення суб'єкта господарювання з кризового стану й відновлення або досягнення його прибутковості та конкурентоспроможності.

Економічна ситуація підприємства дозволяє використовувати такі способи санації, як реструктуризація підприємства: перепрофілювання підприємства; укладання угоди про відстрочку (розстрочку) боргів або їхнє дарування; ліквідація дебіторської заборгованості; продаж частини майна боржника; продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу (для недержавних підприємств); виконання зобов'язань боржника його власником; взяття на себе інвестором зобов'язань боржника шляхом переведення боргу й їх виконання та інші способи.

У процесі санації особливе місце посідають закони фінансово- економічного характеру, які відбивають фінансові відносини, що виникають у ході мобілізації та використання фінансових джерел фінансування. Метою фінансової санації' є покриття поточних збитків й усунення причин їх виникнення, оновлення або збереження ліквідності та платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, поліпшення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру. Обрана санаційна стратегія визначає комплекс конкретних заходів щодо залучення фінансового капіталу із зовнішніх джерел. Якщо мобілізованих із децентралізованих джерел фінансових ресурсів не вистачає для успішного проведення санації, то в окремих випадках може бути прийняте рішення про державну фінансову підтримку.

Надання підтримки орієнтоване, в першу чергу, на підприємства, які спроможні їх використати з максимальною віддачею та забезпечити збільшення виробництва продукції, що позитивно впливає на доходну частину бюджету.

Централізована санаційна підтримка може проводитися: а) шляхом прямого бюджетного фінансування; б) непрямими формами державного впливу.

Пряме бюджетне фінансування підприємств може здійснюватися на поворотних (бюджетні позички) і безповоротних засадах (субсидії, дотації, повний або частковий викуп державою акцій підприємств, що перебувають на межі банкрутства).

Одним із непрямих методів державної санаційної підтримки підприємств є надання їм дозволу на порушення антимонопольного законодавства. Тому такі форми санації підприємств, як альтернативна санація, реорганізація, злиття, приєднання, придбання активів, створення концернів і деяких інших здійснюються за умови отримання згоди на це Антимонопольного комітету. У випадках, коли підприємці зловживають монопольним становищем на ринку, антимонопольні органи можуть прийняти рішення про реорганізацію монопольних утворень шляхом їхнього примусового розподілу.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші