Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Релігієзнавство arrow Економіка та релігія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Монастирське землеволодіння

Утримання монастирів могло здійснюватися завдяки володінню земельною власністю, без якої ченці мали годуватися лише за рахунок подаянь і власної праці.

У ХШ-ХУ ст.. монастирі вже володіли значною нерухомістю. Князі продавали їм села, дозволяли купувати землі у приватних осіб, дарували, заповідали, самі купували села в ігуменів; монастирі також брали села під заставу. Княжі монастирі отримували різні пільги для монастирських людей і селян. Так, якщо монастир одержував селище, то люди, яких він перекликав до себе, звільнялися від усіх повинностей на певну кількість років; монастирю надавалися населені землі, мешканці яких звільнялися від даней, мит і податей на віки вічні (за різних умов або без них).

Це стосувалося, доречі, й православних монастирів на територіях, що перебували під владою польсько-литовських князів. Так, 1480 р. князь Ю. Гольшанський видав жалувану підтверджувальну грамоту Києво-Печерському монастирю на володіння землями і людьми у Глушській і Поречській волостях з медовими і грошовими данями. Польський король Казимір ІУ у 1489 р. дозволив київському воєводі Ю. Пацу передати Пустинно-Нікольському монастирю село Княжичі за Дніпром і дав право обробляти там землю. 1500 р. цьому ж монастирю князь Б. Глинський передав село Гатне на Київщині з угіддями, лісами, рікою та млином. 1508 р. Пустинно-Нікольський монастир отримав від київського воєводи Ю. Монтовтовича озеро Долобеськ з гирлом на острові у Труханові. За королівською грамотою 1522 р., Києво-Михайлівському Золотоверхому монастирю були відведені поля за старокиївським валом.

У І пол. ХУІ ст. єпископії володимирській (на Волині) належали: укріплений замок у м. Володимирі та кілька дворів; містечко Квасов; шістнадцять селищ у Луцькому і Володимирському повітах; волость Купетовська з містечком Озеряни, одинадцять селищ і місць ловлі; острів Волослав на річці Луга, де знаходився монастир св. Онуфрія. Єпископії Луцькій та Острозькій належали чотири містечка і тридцять чотири селища у Луцькому та Володи- мирському повітах, з яких містечка Хорлуп і Жабче були захищені укріпленими замками із гарматами, гаківницями та іншою вогнепальною зброєю.

За польсько-литовської доби монастирі нерідко віддавалися у володіння світським особам. Так, король Сигізмунд-Август віддав батьку і трьом його синам Оранським монастир св. Спаса у Володимирі Волинському. Інколи власники віддавали монастир під заставу. Так, 1584 р. православні бурмістри, раці й лавники міста Вільно попросили короля Сигізмунда-Августа віддати їм Троїцький монастир, що занепав. Король передав їм монастир за умови, що вони збиратимуть доходи і використовуватимуть їх на потреби монастиря, архімандрита, священиків, ченців тощо. З відома короля монастирі могли обирати піклувальників, які б захищали їх інтереси.

Монастирська земельна власність була предметом суперечок між державною владою та церквою. Так, у Московському царстві 1478 р. Іоанн Васильович ІІІ позбавив земельної власності половину Новгородських монастирів і архієрейських маєтків. 1503 р. Іоанн ІІІ запропонував церковному собору відібрати у монастирів населені поземельні володіння.

Питання монастирської нерухомості порушувалося також за часів Іоанна ІУ (1547-1584 рр.) на церковному соборі 1551 р.. Було вирішено дещо обмежити церковне землеволодіння: архієпископам, єпископам і монастирям заборонялося купувати, а князям, боярам та іншим людям — продавати вотчини без царського відома. За непослух продана вотчина відбиралася. Вотчини, які давалися монастирям на спомин душі, не могли викупатися жодним чином. Слід було також повернути царські землі, які потрапили під заставу і були відібрані монастирями у боярських дітей. Поверненню підлягали села, волості, рибні лови, угіддя, оброчні села, віддані після великого князя Василія ІІІ (1505-1533 рр..) боярами владикам і монастирям. Те ж саме слід було зробити з данями і милостинями, наданими монастирям і церквам після Василія ІІІ. Визначалися землі, де на спасіння душі не можна було віддавати вотчини без доповіді царю (у Твері, Микулині, Торжку, Оболенську, на Білоозері, у Рязані); вотчини не повинні були також віддавати ярославські, суздальські й стародубські князі.

За наказом царя Іоанна IV, у 1573 р. митрополит Антоній, весь церковний собор і бояри постановили не давати вотчин монастирям, які є великими землевласниками. Про передачу вотчин малим монастирям слід було доповідати царю.

Відповідно до нових правил, встановлених собором, ігумен Ки- рило-Білозерського монастиря 1556 р. просив у царя дозволу купити вотчину на гроші, дані монастирю самим Іоанном IV (300 рублів на спомин душ дочок Анни і Мар'ї) та його батьком (1000 рублів на покупку села). Цар дозволив ігумену купити землю, але не більше як на 2000 рублів і поза межами визначених на соборі міст.

1575 р. цар Іоанн IV дав своєму улюбленому Кирило-Білозерському монастирю на спомин душі боярина Бельського дві його вотчини у Московському і Ростовському повітах.

За рішенням собору від 15 січня 1580 р., і за підтвердженням царя Іоанна IV, з метою захисту православної церкви від натиску завойовників (турків, кримських татар, угорців, литовців, німців тощо) землі, отримані митрополіями, єпископами і монастирями, не могли бути ані вилученими, ані викупленими. Власники не повинні були давати монастирям вотчини на спасіння душі, а замість цього виплачували грошима. Безземельні та малоземельні монастирі наділялися землею за рішенням царя і за згоди митрополита й бояр170.

Значну увіагу церковному землеволодінню було приділено на духовному соборі 20 липні 1584 р. Зокрема, була підтверджена заборона надання вотчинниками своїх вотчин монастирям на спомин душі.

На цьому ж соборі було вирішено відмінити тархани — земельні володіння, звільнені від державних податків. У грамоті собору зазначалося, що митрополичі, архієпископські, владичні й монастирські землі перебувають у тарханах, не сплачуючи царської дані, а воїнство, служилі люди ці землі оплачують. Селяни ж, які відійшли від цих служилих людей, живуть у тарханах, користуючись пільгами.

Проте рішення собору на практиці відмінялися або не виконувалися. Зокрема, князь Дмитро Пожарський без доповіді царю дав у суздальський Спасо-Євфимієв монастир вотчинне село. Відміна тарханів також була тимчасовою. Вже у жовтні 1584 р. цар дав тарханну грамоту митрополиту Діонісію на слобідку Святославлю.

За часів царювання Федора Іоановича (1584-1598 рр.), коли почалося закріпачення селян, постало питання збереження за монастирями тарханів.

Отримуючи землі, монастирі намагалися забезпечити їх робочою силою, переманюючи селян від дрібних землевласників за допомогою різних пільг, у тому числі, звільненням від державних податків. Водночас цар був зацікавлений в отриманні світськими поміщиками достатнього доходу від помістя, щоб вони могли з'являтися на царську службу, маючи коней і гурт озброєних селян ("конны, людны и оружны"). Монастирі ж, залучаючи до себе селян, могли, таким чином, послабити царську армію.

Окремі церковні діячі виступали проти володіння селами. Так, у XVI ст. грецький чернець Максим, присланий до Москви з Ватопедського монастиря, та учень Ніла Сорського князь Василь Іванович Патрикєєв (глава нестяжателів з 1508 р., чернець Вассіан Косий) об'єдналися у думці про надмірне збагаченя монастирів і тяжку експлуатацію ними селян.

Відомий український просвітник Іван Вишенський звинувачував владик, архімандритів та ігуменів у тому, що вони занедбали монастирі, зробили зі святих місць фільварки, привласнюють церковні доходи і потопають у розкошах.

У XVI ст. монастирі продовжували володіти землями, які могли віддавати різним особам у помістя та оброчне утримання. Наприклад, великий князь Василій на прохання ігуменьї та священиків жіночого Успенського Володимирського монастиря купив у них волость і село за 2 142 рублі. Ці гроші він наказав віддати у ріст по гривні з рубля і отримані відсотки передавати у монастир: ігумені — 10 рублів, 50 чвертей жита, 50 чвертей вівса, 10 пудів солі; кожній стариці — по 1,5 рублі, по 12 чвертей жита, по 12 чвертей вівса і по три пуди солі; священикам — по 10 рублів, по 30 чвертей жита, по 30 чвертей вівса і по 10 пудів солі; дияконам — по 6 рублів, по 20 чвертей жита, по 20 чвертей вівса і по 6 пудів солі.

За часів царювання Олексія Михайловича (1645-1676 рр.) становище монастирів (як і всіх тогочасних землевласників) погіршилося. Знищувалися тархани. Монастирі вимушені були давати гроші на утримання ратних людей. Так, 1655 р. Олексій Михайлович наказав узяти з Тихвінського монастиря 10 000 рублів на жалування ратним людям, обіцяючи, щоправда, повернути гроші, коли мине служба. Також уряд розсилав по монастирях тяжко поранених ратних людей, яких там годували і одягали.

Уложенням 1649 р. визначалися правові норми, за якими державна влада почала вторгатися в церковні володіння. Ним заборонялося патріарху, митрополитам, архієпископам і монастирям купувати і брати у заставу вотчини. Монастирям заборонялося брати вотчини у власність від тих, хто постригався у ченці. Були також скасовані жалувані грамоти архієреям і монастирям на безмитні промисли.

1678 р. було видано указ про заборону продавати і поступатися вкладами помість монастирям без дозволу государя.

За розпорядженням 1697 р. монастирі і архієреї обмежувалися у самостійності здійснення нових споруджень, розпорядження, за яким надавати державній владі приходні книги про гроші та хліб, обмежувалися власницькі права монастирів на їх вотчини.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси