Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Релігієзнавство arrow Економіка та релігія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Католицька церква

Відмінності католицизму і православ'я, пов'язані зі структурою внутрішнього устрою, багато в чому визначили економічну діяльність церков. Якщо використати сучасну економічну термінологію, то римський католицизм тривалий період виступав як централізоване планове господарство з єдиним центром, що регулював різні економічні аспекти цього господарства. Римська курія, конгрегації, архієпископи, епіскопи, чернечі ордени зі своїми керівниками довгий час становили згуртовану систему організації діяльності церкви. Звідси авторитарна економічна політика, спрямована на зростання й посилення влади Папи. На відміну від римського католицизму, Вселенське православ'я формувалося як зібрання помісних церков. У ньому відсутній диктат центру, а господарське економічне життя зосереджене на єпархіальному самостійного господарського життя фактично стає монастир. Отже, у православній церкві баланс інтересів між економічними потребами центру та економічною діяльністю на місцях дотримувався постійно.

Звісно, таке протиставлення умовне, однак у методологічному плані воно дає можливість виділити ті чи інші ознаки при аналізі економічної діяльності церков.

Ордени як субєкти господарювання

Досліджуючи економічну роль церкви, можна умовно виділити дві протилежні за формою способи організації господарської релігійної діяльності. Перша форма — це чернечі ордени, які діяли у вигляді корпоративних співтовариств, чия економічна діяльність базувалася на експансії та господарській активності учасників ордену; друга форма — монастирі, господарська діяльність яких базувалася на стаціонарній егоцентристській моделі залучення капіталів і ресурсів до монастиря як центру зосередження багатства. Як орден, так і монастир являлися суб'єктами господарювання. Різниця між ними з економічної точки зору — у формі здійснення своєї економічної діяльності.

У даному розділі розглядається корпоративна діяльність чернечих орденів, а також форми і методи, за допомогою яких релігійна корпорація у вигляді ордену здійснювала накопичення багатства та економічну експансію.

В історії релігігії становлення і розвиток орденів датується часом середньовіччя, так званим феодальним способом ведення господарства.

Релігійні ордени функціонували поза системою церковно-територіального розподілу. Переважна кількість священиків не була їх членами. Ордени мали свій статут, свої традиції, кордони орденів не відповідали єпархіальним. У певну історичну епоху діяли сотні релігійних орденів з десятками тисяч членів. Серед них були такі великі релігійні "компанії", як єзуїти, домініканці, францисканці. Поряд з ними діяли набагато менші за розмірами і чисельністю ордени, наприклад, скалабріани, іудисти, сомаскани, рогаціоністи, розміниани, орден Св. Павла, орден ліванських маронітів тощо. Крім того, існували ордени місіонерського спрямування — тамплієри, відлюдники-картезианці. Але історично фактом є те, що всі ці великі, середні та малі "компанії" поєднувала економічна діяльність

Перший великий централізований орден (Клюнійський) був заснований за бенедиктинським статутом у Х ст.. Поряд з клюнійським рухом з'явилися цистерціанці, камальдолійці (1015 р.), валломброзанці (1036 р.). Далі поряд з бенедиктинськими орденами виникали картезіанці — єреміти (1084 р.), гільйоміти (1155 р.). У

Х-ХІІІ ст.. бенедиктинський статут був покладений в основу для формування орденів іоахимітів, ордена Фонтевро, граммотенсів, сільвестринців тощо.

У середовищі каноників з'явилися ордени статутних каноників (1039 р., 1095 р., 1113 р.), а також орден премонстрантів (1120 р.). Наприкінці ХІІІ ст. нараховувалося 694 цистерціанських абатств, біля 1 000 організацій ордена статутних каноніків. Кількість членів ордену єремітів обчислювалася тисячами. У цей період сформувалися сотні братств госпітальєрів, які перетворилися на орден госпітальєрів, з яких сформувалися ордени ченців-воїнів — госпітальєри Мальтійського ордену (1118 р.), тамплієри (1128 р.), тевтонський орден (1142 р.), орден Алькантара (1156 р.).

У цей же період створювалися змішані чоловічі й жіночі ордени — бригитинці (1150 р.), монастирі Фонтевро (1100-1101 рр.), гільбертинці (1129 р.). До цих відомих орденів додавалися більш пізні чернечі ордени — паулісти (1215 р.), целестинці (1259 р.), оливетинці (1307 р.). Відбувався процес створення жіночих орденів. Так, у францисканців 1224 р.був створений орден "бідних кларис", у картезіанців 1229 р. — орден картезіанок. У цей же період занепадали ордени білоризців, хрестоносців червоної зірки.

Особливе місце серед релігійних організацій займали жебрущі ордени — францисканці (1209 р.), кармеліти (1226 р.), домініканці (1214 р.). Домініканці, які на початку називалися якобітами, у 1221 р. мали 70 монастирів, у 1256 р. в ордені нараховувалося 7 тис. ченців. У XV ст.. орден домініканців нараховував 150 тис. членів у 45 провінціях, вони мали 12 конгрегацій. До жебрущих орденів були віднесені сервіти (1233 р.), тринітарії, мерседарії, августинці, і останній жебрущий орден — мініми (1435 р.).

Історія чернечих і воєнних орденів пов'язана також з появою такої форми організації, як змішані ордени, у яких брали участь миряни.

Наприкінці XIV — на поч. XV ст.. відбувається процес розпаду централізованих орденів на конгрегації за мовною та національною ознаками Так, наприклад, утворилися бенедиктинські конгрегації в Німеччині, Шотландії, Італії, Австрії, Іспанії; це ж стосується конгрегацій цистерціанців, францисканців та ін.

Подібні відцентрові тенденції стимулювалися місцевими князями з метою обмеження відпливу грошових коштів, які ордени спрямовували Римському Папі. Звісно, орденський сепаратизм носив економічний характер; з іншого боку, конгрегації, що підтримували фінансові стосунки з Римом, отримували додаткові пільги від Папи.

Лео Мулен характеризував процес централізації таким чином: "Коли Церкву послаблять Столітня війна, голод, епідемії чуми, розкол Заходу, єресі (Уїкліфа і Гуса), тривалі хвилювання міленарізму і народні пророцтва, коли протестантська реформа викличе бурю, проти якої реформа католицька буде безсилою і не зможе загоїти нанесені нею рани, тоді чернецтво, часто потерпаючи від внутрішніх криз і стаючи жертвою чужих інтриг, зробиться нездатним відбивати удари. Чернечі ордени виживуть, але творчий дух, притаманний їм протягом століть, відімре. Ордени поступляться іншим — організаціям статутних кліриків (єзуїтів, сколопів, варнавітів та ін..), товариствам з простими обітницями (ораторіани, доктринери, лазаоїсти та ін..) — краще пристосованим до умов боротьби у соціумі нового часу".

Різноманітним орденам необхідно було існувати, насамперед, економічно. Тому життя ордену, сповнене релігією, у дійсності, практично, перетворювалося на господарське.

Підтвердженням цієї думки має служити аналіз змісту статутів відомих орденів — бенедиктинців, домініканців, кармелітів, картезіанців, єзуїтів тощо. Передусім, історія кожного ордену починалася з моменту усного затвердження Папою змісту статуту. Письмове затвердження статуту відбувалося значно пізніше, і в статути орденів вносилися певні зміни, що відповідали загальній стратегії розвитку Католицької церкви у різних регіонах у різні історичні періоди.

Суттєвим моментом статутів було регулювання ставлення ченця до особистоїі власності. Цей мотив простежується практично в усіх статутах, і вирішувався він нормативно таким чином, що члени орденів позбавлялися власності на користь ордену. Якщо це орден жебрущих, то він тільки користувався і розпоряджався власністю, яка мала належати Римській церкві.

Чернечий Статут Бенедикта у розділі ХХІІІ "Чи повинні ченці мати будь-яку власність" зазначав, що цей порок (власність) треба викорінити з монастиря., і що ніхто не сміє давати чи приймати будь-що без благословення абата. У розділі LVIII "Про порядок прийняття нових братів" зазначається, що при вступі до монастиря майно передається урочистим даруванням останньому.

Ця ж думка простежується у Статуті Франциска Асизького. У розділі ІІ "Як приймати у братство" відзначається, що члени ордену повинні вільно або відповідно до поради наставника розпорядитися своїм майном. У розділі VI відзначено, що члени ордену не повинні називати своїм ані дім, ані майно. У Статуті Ордену Августинців, покладеному в основу Статуту Ордену Домініканців, у розділі І зазначається: ті, хто поступив до монастиря, повинні погодитися з тим, що майно буде спільним і частину свого багатства передати до монастиря.

Подібна ідея закладена у Статуті Ордену Єзуїтів, де у розділі VII відмічається, що ті, хто вступає до ордену, всі загалом і окремо дають обітницю незмінної бідності, заявляючи, що відмовляються від громадянських прав на будь-яку нерухому власність і на будь-які доходи або надходження від неї. У Статуті зазначається, що при вступі майно переходить до ордену. Враховуючи, що орден безпосередньо підпорядковувався Папі Римському, у розділі VII Magna charta відмічалося, що всі члени ордену, а також його майно, доходи і володіння не підлягають віданню, нагляду і суду єпископів та архієпископів і перебувають під особливим покровительством Папського престолу266.

Практично всі статути інших орденів містять розділи подібного змісту.

Не маючи сумнівів у щирості й чесності помислів першомонахів — засновників орденів, які включали до статутів положення про зречення багатства і майна і закріплювали положення про бідність членів ордену, слід відзначити, що статутна форма апостольскої бідності, аскетизму, допомоги ближньому за своєю сутністю являлася осново. для накопичення багатства.

Закладене у статут поняття "бідність" стало основою для процесу перерозподілу майна від членів ордену до ордену в цілому, від ордену до Святого Престолу, або, кажучи сучасною мовою, основою для трансакцій власності.

За своєю суттю ордени діяли, фактично, як релігійні компанії — вони нараховували у своїх лавах тисячі "співробітників", мали свої відділення у різних країнах світу, колонізували ресурси і землі.

Джерелознавча база економічної діяльності католицької церкви у ранньофеодальний період представлена у поліптиках (поліптихах) — описах монастирських володінь, майна і доходів епохи Каролінгів. У них зазначалися кількість орних земель, лугів, виноградників, лісів, пасовищ, угідь, будівель, млинів тощо. Так, відомим є опис майна Сен-Жерменського абатства, поданий у поліптику абата Ірмінона (поч. ІХ ст.), за якого абатство розвинуло на своїх землях активну господарську діяльність.

Досліджуючи взаємовідносини економіки та релігії, відзначимо, що остання розглядається не як стан духу, а як матеріалізоване, персоніфіковане його втілення. Тому служителі культу в даному контексті виступають як суб'єкти релігійної діяльності та проявляють себе в господарській площині.

Такими суб'єктами економічних відносин був численний "штат" орденів, ченці яких опанували майже всі основні відомі на той час професії.

Можна погодитися з думкою Лео Мулена: "крім того, що ченці виконували тисячі соціальних функцій, які у Середні віки ніхто більше не міг взяти на себе, цілком очевидно, що вони грали певну роль і в підтримці самої віри".

Подібне судження витікає з причинно-наслідкового зв'язку: "Призначення ченця — молитва. З молитвою пов'язана суттєва частина його життя. І як би він не розцінював свою роботу, фізична праця завжди була вторинною, являючись підготовкою до молитви або ж створюючи для неї сприятливі умови. Тому ченці вітали всі технічні вдосконалення, що полегшували працю людей.... Шанування традицій зробило з ченця новатора, все було заради того, щоб присвятити більше часу молитві".

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси