Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Психологія arrow Клінічна психологія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Особистість лікаря

Лікар завжди повинен враховувати, що при першій зустрічі з пацієнтом останній оцінює його особистість, так само як він вивчає і оцінює психологічні особливості пацієнта.

Для максимально ефективної діяльності лікар повинен володіти достатньо широкими знаннями і високими етичними якостями, щоб і на моральному, і на професійному рівні перевершувати хворого, або принаймні не поступатися йому. Тому природно, що лікар повинен мати широкий кругозір і бути обізнаним як в галузі медицини, так і в інших галузях людських знань. Освіта лікаря повинна бути якомога повнішою, глибшою і довершеною.

Визнання недостатності знань про хвороби і відсутності можливостей їх лікування повинне служити не джерелом розчарування і самокритики, а бути стимулом для постійної самоосвіти, незалежно від фактичного рівня знань і досвіду, накопиченого лікарем. Зберігся цікавий факт про останні години життя чудового лікаря Абу Алі Ібн Сіни (Авіценни). Цей титан медичних знань, по багатотомному керівництву якого вивчав медицину весь культурний світ, вмираючи при повній свідомості, скромно підвів підсумки діяльності людини в короткій фразі: "Ми вмираємо і з собою забираємо лише одне: усвідомлення, що ми нічого не дізналися”.

Життя лікаря – це постійний університет, який ніколи не завершується. Будь-яка зупинка в накопиченні спеціальних знань, вдосконаленні своєї клінічної майстерності, пізнанні життя для лікаря означає професійну "смерть". Найбільший вітчизняний клініцист А.А. Остроумов (1844-1908) писав: "Вчитися все життя для користі суспільства – таке покликання лікаря".

Проте, знання і висока кваліфікація лікаря є тільки інструментом, ефективність застосування якого залежить від особистісних особливостей лікаря. Сама по собі освіта виявиться недостатньою, якщо вона постійно не підкріплюватиметься вихованням (самовихованням) моральності, з одного боку, і незмінним прагненням до активної продуктивної корисної діяльності – з іншого. Корисність діяльності лікаря визначається особливим становищем лікарської професії, пов'язаним не тільки і не стільки із задоволенням його особистих інтересів, скільки з суспільною ціною його праці – ціною охорони здоров'я людей.

Особистість лікаря сама по собі здатна чинити терапевтичний ефекті підвищувати ефективність лікувальних засобів і методів за умови, що лікар має у хворого та його родичів довірою і авторитетом.

Вже перші враження при зустрічі з лікарем істотно впливають на формування у хворого довіри до нього – при цьому мають значення багато чинників, починаючи із зовнішнього вигляду лікаря, манери його поведінки, культури спілкування і закінчуючи професійними навичками. Неохайний зовнішній вигляд або, навпаки, надмірна екстравагантність одягу і зачіски, велика кількість прикрас можуть викликати у пацієнта психологічне неприйняття і перешкоджатимуть встановленню довірливих відносин.

Лікар викликає довіру у хворого, якщо він гармонійний як особистість, спокійний, упевнений і рішучий при прийнятті рішень, але не зарозумілий. Важливою складовою в професійній діяльності лікаря-клініциста є наявність у нього такої якості, як емпатія, – здатності співпереживати співбесідникові (в цьому випадку пацієнтові), розуміти його відчуття, потреби, інтереси, мотивації вчинків. Під час спілкування з пацієнтом у лікаря виникає особистий резонанс у вигляді співчуття, бажання полегшити страждання хворої людини. Нездатність до емпатії і наявність у лікаря деяких інших несприятливих якостей темпераменту і характеру (підвищена збудливість, схильність до гнівливих реакцій, повільність, замкнутість, бідність емоційних реакцій та ін.) можуть перешкоджати встановленню довіри між пацієнтом і лікарем. Тому лікар, особливо початківець, повинен прагнути спостерігати за реакцією хворого на свою поведінку і враховувати думку колег про його поведінку щодо пацієнтів, їх родичів, медичного персоналу. За допомогою критичного відношення до себе і певних зусиль лікар повинен формувати свою особистість. Таким чином, діяльність лікаря, спрямована на лікування хвороб у хворих, повинна бути пов'язана з самовихованням, яке дозволяє виправляти власні недоліки.

Якщо взаємини між пацієнтом і лікарем розвиваються несприятливо, то останній повинен прагнути поводитися коректно, не показувати відкрито своє негативне ставлення до пацієнта, а спробувати шляхом терпимості, такту і наполегливості завоювати його довіру. В деяких випадках, коли це не вдасться, і відносини з хворим носять напружений психологічний характер, лікар може сам порекомендувати пацієнтові звернутися до іншого лікаря. Про це писав відомий німецький лікар і психотерапевт, якого вважають одним з основоположників психосоматичної медицини, Г.Гроддек (1866- 1934): "Там, де взаєморозуміння відсутнє, краще, якщо лікар скаже хворому, що особисто він не може допомогти. Це не жорстокість, а обов'язок. На світі існує достатньо лікарів, для того, щоб кожен пацієнт знайшов такого лікаря, якого він потребує”. Головною оцінкою витрачених лікарем праці і енергії є високоефективна, довершена допомога хворому, а також моральне задоволення від роботи, накопичення лікарського досвіду і підвищення авторитету лікаря.

Авторитет лікаря служить передумовою для формування довіри до нього хворого ще до їх особистої зустрічі. Класики вітчизняної медицини до складових авторитету лікаря відносили: глибокі знання в своїй галузі, уміння спокійно, впевнено, правильно і швидко зрозуміти хворого, його проблеми, пов'язані з хворобою, обрати лікарську тактику, яка забезпечує оптимальну допомогу і поліпшення стану пацієнта. Авторитет лікаря формується ставленням до нього пацієнтів, їх родичів, колег, медичного персоналу. Відомості про професіоналізм лікаря передаються від однієї людини іншій. Однією з важливих складових авторитету лікаря є його особистий шарм, який полягає в доброзичливості, щирості, природній скромності, високих моральних якостях. Відомо, що одні і ті ж ліки можуть мати різну ефективність при призначенні їх знаменитим, авторитетним лікарем або маловідомим, молодим. І.П. Павлов, високо оцінюючи клінічні і душевні якості С.П. Боткіна, писав, що особистість цього ученого мала справді чарівний характер: часто лікувало одне його слово, одні відвідини.

На авторитет лікаря має вплив і його зовнішній вигляд. Лікар сам повинен справляти враження здорової людини. Навряд чи викличуть довіру рекомендації лікаря з одутлим обличчям, тремтячими руками, покритого потом і з задишкою. Лікар, що викликає у хворих своїм виглядом співчуття і жалість, примушує задуматися і пригадати біблійні слова: "Лікарю, зцілися сам".

Пацієнтові важливо відчувати здоровий оптимізм лікаря, який повинен бути розумним, заснованим на глибоких знаннях і практичному досвіді.

Справжні чесноти будь-якого хорошого лікаря завжди поєднуються зі скромністю, вони не потребують самореклами. І, навпаки, будь-які прояви зарозумілості, нескромності, бравади, необгрунтованої самовпевненості в складних ситуаціях часто служать маскою, що приховує серйозні професійні недоліки, поверхневі знання і недостатнє вміння.

Однією з найважливіших особистісних якостей лікаря, що допомагають в практичній діяльності, є правдивість. Психологічні проблеми, пов'язані з цією якістю, полягають в необхідності в певних випадках повідомляти як хворому, так і його родичам свої думки про долю хворого, у тому числі і вельми сумну. Іноді у випадках несприятливого прогнозу молодий малодосвідчений лікар демонструє непомірний оптимізм і невідповідну до обставин віру в успіх: сучасна медицина може все! Лікареві не завжди легко, та і не у всіх випадках можна, говорити правду хворому. З цього, проте, не випливає, що йому дозволена брехня. Вона неприпустима в будь-яких випадках, особливо при спілкуванні з хворою людиною, переповненою неспокоєм, хвилюваннями, стражданнями і тривожним очікуванням рішення свого лікаря.

Питання про те, в якому обсязі і формі доводити до відома хворого інформацію, що стосується його стану, є одним з найбільш дискусійних у медичній деонтології. Особливо це стосується захворювань із несприятливим перебігом. Існують дві альтернативні точки зору:

  • 1) враховуючи право людини на інформацію, повідомляти хворому точний діагноз і можливий прогноз;
  • 2) інформація повинна подаватися дозовано з урахуванням характеру і стадії захворювання, а також особистісних особливостей хворого, його ставлення до захворювання, методів обстеження і лікування.

Перший підхід поширений в країнах Заходу. Ного прихильники виходять з тієї обставини, що нібито 90% госпіталізованих хворих знають свій діагноз, і "дбайлива брехня" порушує контакт між лікарем і хворим, викликаючи у останнього відчуття недовіpii. Тому адекватнішою і дбайливішою, на їх думку, є правдива інформація, отримана від лікаря, який, враховуючи особистість хворого, прагне допомогти йому зміциити самоповагу, знайти сили в боротьбі з хворобою. Крім того, знання приблизного терміну життя дає можливість хворому завершити важливі для нього справи, зробити необхідні розпорядження, скласти заповіт.

Другий підхід традиційно домінує у вітчизняній медицині. Вважається, що не можна віднімати у людини надію на зцілення. Тому більшості хворих лікар повинен сказати правду, але робити це необхідно у відповідній формі і обсязі, що дозволяють, по можливості, берегти психіку хворого. З цією метою можна, наприклад, зробити висновки і дати пояснення у вигляді припущень, які б залишали хворому надію.

Універсальних рекомендацій в цьому делікатному питанні бути не може. Необхідно враховувати особливості особистості пацієнта, характер хвороби, його актуальну життєву ситуацію. У делікатній, дозованій інформації, в першу чергу, мають потребу недовірливі, сенситивні, астенічні особистості. Разом з тим є і стенічні, "сильні", стійкі до стресу хворі: такі люди вважають за краще знати "всю правду". Існує небезпідставна думка, що при інформуванні хворого про характер його захворювання, слід враховувати, наскільки той дійсно хоче знати справжній стан справ, щоб не зруйнувати "психологічний захист". Хворому можна сказати правду настільки, наскільки вона здатна мобілізувати його ресурси на боротьбу із захворюванням.

Хворі з гіпонозогнозією, при високому ризику соматичної катастрофи (інфаркт міокарду, інсульт, проривна виразка шлунку, перитоніт та ін.) деколи потребують "жорсткої", гранично відвертої інформації про перспективи для їх здоров'я і життя у разі недотримання лікарських розпоряджень.

Неприпустимим з боку лікаря є маніпулювання станом пацієнта, залякування його і родичів, представлення його стану більш важким, ніж насправді з метою підвищення свого авторитету і отримання подяки після зцілення.

Тяжкохворому рекомендується повідомляти достовірний діагноз при його відмові від життєво необхідного лікування, наприклад, операції, променевої або хіміотерапії, а також в тих випадках, коли він повинен вирішити майнові або інші важливі питання. Родичам хворого повинна бути надана повна і точна інформація про його стан, з урахуванням того, що це не завдасть йому шкоди.

У особливому підході, що вимагає від лікаря рішення вельми непростих психологічних задач, мають потребу хворі з невиліковними захворюваннями. Найбільше це відноситься до неврологічних (з наслідками перенесених порушень кровообігу головного мозку, з прогресуючими органічними захворюваннями нервової системи та ін.) і онкологічних хворих. Лікар, знаючи, що перспективи у хворого вельми сумні, повинен вселити йому надію на одужання або хоч би на часткове поліпшення стану. Перед лікарем постає дилема: приховати від хворого гірку правду або повідомити про можливий прогноз. Здавалося б, перший варіант гуманніший. Проте, у випадках, коли стан хворого залишається без змін або продовжує прогресивно погіршуватися, не зважаючи на лікування і оптимістичні заяви лікаря, то хворий, а частіше його родичі, займаються виснажливими і безрезультатними пошуками нових лікарів, нових клінік, нових методів лікування, зокрема, часто звертаються до неосвічених знахарів. У результаті даремно витрачаються матеріальні засоби, виникає недовіра до медицини, але залишається надія на чудесне зцілення. Тому, на думку багатьох видатних лікарів минулого і наших сучасників, в таких випадках хворим і їх родичам краще повідомляти правду, але робити це потрібно в обережній формі, пояснюючи, що чудес чекати не варто, що хвороба складна, вкрай важко піддається лікуванню, і чекати доведеться довго, перебуваючи в безперестанній боротьбі і долаючи можливі страждання.

У зв'язку з цим, постає питання про право невиліковного хворого на добровільний відхід із життя. Існує прислів'я: "Смерть терпіти легше, ніж чекати". Багато хворих просять позбавити їх від фізичних і моральних страждань і допомогти безболісно піти з життя. Питання правомірності подібних дій з боку лікарів активно дискутується з позицій біоетики в рамках питання евтаназії, яке виникло далеко не сьогодні. Ще в Спарті вбивали немовлят, що народилися слабкими або хворими. Деякі первісні племена мали звичай вбивати або залишати вмирати людей похилого віку, що стали тягарем для сімейства. Відношення до навмисного прискорення смерті хворої людини з метою припинення її страждань ніколи не було однозначним. Суперечки та дискусії серед медиків, юристів, психологів і простих обивателів не припиняються дотепер. Сам термін – "евтаназія" (від греч. euthanasia, сидобре, thanatos – смерть), тобто хороша, спокійна смерть, ввів в XVII столітті англійський філософ Бекон. З XIX століття цей термін стали трактувати як "вбивання кого-небудь із жалості".

На початку XX століття юрист Біндінг і психіатр Гохе запропонували називати евтаназією знищення "неповноцінних життів". У фашистській Німеччині "евтаназія" в такому розумінні набула вельми широкого поширення. Як у самій Німеччині, так і в захоплених нею країнах убивали новонароджених із "неправильним розвитком", хворих на туберкульоз Ірак, інвалідів, людей похилого віку і психічно хворих.

Вже в абсолютно іншому аспекті проблема "евтаназії" знову виникла в 60-і роки. Її прихильники заявляють про право будь-якого індивідуума як на життя, так і на смерть. Вони вважають, що з моменту свого народження індивідуум прагне отримати від життя якомога більше задоволення при найменшому стражданні. Тому, на їх думку, безболісна смерть повинна бути останнім правом, яке може бути надане невиліковно хворій людині лише після того, як вона сама і його лікарі прийдуть до висновку, що це є кращим виходом із безнадійного становища.

Нині розрізняють пасивну і активну евтаназію. Пасивна евтаназія (її ще називають "методом відкладеного шприца"), – це припинення "надання спрямованої на продовження життя медичної допомоги", що прискорює настання смерті. Цей метод практикується практично у всіх країнах. Активна евтаназія ("метод наповненого шприца") – введення вмираючому яких-небудь лікарських або інших засобів, або інші дії, які спричиняють за собою швидкий відхід із життя. Активна евтаназія має три форми: 1) "вбивство з милосердя" (лікар вводить хворому наддозу знеболюючого препарату); 2) "самогубство, асистоване лікарем" (медик допомагає хворій людині покінчити з життям); 3) власне активна евтаназія (пацієнт сам, без допомоги лікаря, вмикає спеціальний пристрій, який призводить до безболісної смерті). Активна евтаназія в більшості країн карається законом. Проте, останніми роками в деяких країнах: у Північній провінції Австралії (з 1995 р.), в Нідерландах (з 1994 р.), Бельгії (з 2002 р.) право на евтаназію встановлене законодавчо. У інших країнах (Фінляндія, Швейцарія) процедура евтаназії законодавчо не затверджена, але в інструкціях вказується, що допомога в самогубстві невиліковно хворим людям є актом гуманізму, якщо людина, яка допомагає, не переслідує корисливих цілей.

Супротивники евтаназії, до числа яких входять багато фахівців, в першу чергу лікарі, не згодні з такими поглядами і вважають, що сучасна цивілізація йде по шляху виправдання самогубства. Вони наполягають на положенні, яке стверджує, що важливішим, ніж право індивідуума на легку смерть, є його право на гідне, якісне життя в умовах хвороби. Одним із способів забезпечення гідного життя безнадійно хворим є створення притулків, або хоспісів, де працюють фахівці, що полегшують страждання хворих, не вбиваючи їх. Разом з медичними методами (надійне знеболення, симптоматичні і загальнозміциюючі засоби) широко використовується психологічна і психотерапевтична допомога хворим.

Збереження лікарської таємниці, є одним з найважливіших питань медичної деонтології. За родом своєї діяльності лікар часто стає володарем безлічі біографічних, часто найпотаемніших, інтимних відомостей про хворого. Така інформація може бути найбільш вичерпною і точною, (а, отже, цінною для лікаря) тільки в тому випадку, якщо хворий переконаний у довірчому характері своїх відносин із лікарем і збереженні останнім отриманих відомостей у глибокій таємниці, тобто при суворому дотриманні лікарем професійної таємниці.

Довіра до лікаря пропагувалася ще в давнину, що вдало ілюструється індійським прислів'ям: "Можна страшитися брата, матері, друга, але лікаря – ніколи". З якнайдавнішнх часів існують положення про лікарську таємницю, які були досить широко представлені не тільки у відомій клятві Гіппократа, але і в набагато давніших клятвах жерців. Перші заборони лікарям розголошувати професійну таємницю містилися в таких законодавчих актах, як Едикт курфюрста Бранденбурзького Иоакіма І (1512), Пруський лікарський едикт (1725), Пруський кримінальний кодекс (1794), французький Code Penal (1810) та ін.

Законодавчі акти феодальних і буржуазних держав включають два головні положення, що стосуються лікарської таємниці:

  • • лікар повинен зберігати в таємниці всі відомості, довірені йому хворим:
  • • обов'язок лікаря в певних випадках полягає в тому, щоб довести до відома влади дані, що представляють небезпеку для суспільства (наприклад, відомості про заразні, інфекційні хвороби, про суспільно небезпечні, злочинні дії та ін.).

У документах різних країн і часів розуміння лікарської таємниці було вельми неоднозначним: від абсолютної заборони порушувати її в будь-яких випадках до повного заперечення лікарської таємниці як юридично закріпленого акту і надання лікареві можливості ухвалювати відносно неї самостійне рішення, виходячи з етичних і моральних норм.

Зараз медико-психологічні основи вчення про лікарську таємницю формулюються таким чином: будь-який лікар не повинен розголошувати третій особі які-небудь відомості, що стосуються хворого, без його згоди, якщо це стало відомо в ході професійного спілкування з хворим, а розголошення може негативно вплинути на хворого. Водночас лікар, який отримав від хворого відомості, що представляють небезпеку для суспільства, зобов'язаний виконати свій громадянський обов'язок і повідомити про це відповідні інстанції.

До відомостей, що становлять лікарську таємницю, відносяться інформація про факт звернення за медичною допомогою, стан здоров'я пацієнта, діагноз, засоби і методи лікування, можливий прогноз, а також інші відомості, отримані при обстеженні і лікуванні хворого. Передача відомостей, які становлять лікарську таємницю, допускається з відома громадянина або його законних представників. За розголошення лікарської таємниці передбачена дисциплінарна, адміністративна і цивільна відповідальність відповідно до законодавства. До цивільної відповідальності лікар може бути притягнутий у разі пред'явлення пацієнтом позову про відшкодування моральної шкоди, заподіяної розголошенням лікарської таємниці. Обов'язок збереження лікарської таємниці поширюється не тільки на лікарів, але і на медичний персонал.

Особливе значення і відповідну регламентацію мають питання збереження лікарської таємниці щодо психічних, венеричних захворювань, ВІЛ-інфекції. Так, хворим на венеричні захворювання і ВІЛ гарантується анонімне обстеження і лікування за умови дотримання ними режиму, що виключає небезпеку зараження інших осіб. При порушенні режиму і ухиленні від лікування вони можуть бути силоміць притягнуті до лікування за участю органів правопорядку. Приховування джерела зараження ВІЛ-інфекцією або венеричною хворобою і контактів, що створюють небезпеку зараження інших осіб, а також свідоме зараження особою, що знала про наявність у неї цього захворювання, підлягають цивільній і кримінальній відповідальності.

Відповідно до законодавства забороняється видача відомостей про характер захворювання по телефону, сусідам і співробітникам хворого, державним установам, зокрема медичним закладам непсихіатричного профілю.

Для спілкування лікаря з пацієнтом важливе (і вельми однозначне) значення має навіюваність останнього. Підвищена навіюваність пацієнта сприяє закріпленню порад, роз'яснень і рекомендацій досвідченого, авторитетного лікаря. Разом з тим загострена навіюваність, глибоке переконання в незаперечному авторитеті лікаря можуть спричинити за собою хворобливі переживання у разі неправильної тактики лікаря відносно хворого, необережних зауважень, реплік, неадекватних рекомендацій. Тому питання про професійні психогенії-ятрогені – є одним з найважливіших в клінічній психології.

На початку XX сторіччя швейцарський психіатр і психолог Е. Блейлер підкреслював, що в ході обстеження хворого і тим більше у разі розпізнавання ранніх проявів хвороби, коли пацієнт вже стурбований змінами самопочуття і стає особливо схильний до вільного, а іноді і помилкового тлумачення свого мінливого стану, зустрічаються різні форми "недисциплінованого медичного мислення". Цьому сприяють забобони, що продовжують існувати в свідомості багатьох людей, упередження, з якими хворий йде на прийом до лікаря, елементи недовіри до можливостей медицини, а іноді і боязнь (страх) майбутньої процедури медичного огляду. Такі згубні самовпливи хворого називають егогеніями (від Ego – Я). Відсутність некомпетентного обговорення своїх і чужих хвороб ("зцілююче мовчання") в сім'ї, особливо у присутності дітей, хворих або осіб похилого віку, знижує згубні впливи егогеній, тим паче, що на ранньому етапі хвороби (або при першому захворюванні) хворий ще не навчився за допомогою авторитетного лікаря оцінювати свій хворобливий стан і передбачати його можливі подальші зміни.

Декількома роками пізніше німецький психіатр О. Бумке в статті "Лікар як причина душевних розладів" навів приклади несприятливого впливу лікаря на психіку хворого і закріпив за викликаними ним психогенними розладами назву "ятрогенії" (від греч. iatros – лікар, gennao – породжую), тобто небажані зміни і розлади психіки, породжені лікарем.

Відомий вираз: "Слово лікує, але слово може і скалічити". Нерідко ятрогенний вплив чинять необережні вислови, коментарі лікарів або інших медичних працівників, студентів про характер змін у стані хворого, можливий діагноз, прогноз захворювання.

Найбільш поширеною формою ятрогенних розладів є психогенні депресії, в межах яких у хворих можуть виникати суїцидальні думки і навіть спроби. Далі слідують фобійні розлади у вигляді різного роду нозофобій. Нарешті, можуть мати місце різноманітні іпохондричні порушення від невротичних реакцій до іпохондричного розвитку особистості.

Попередження ятрогеній – важке, але дуже важливе завдання лікаря-клініциста, виконанню якого сприяють своєчасне виявлення симптомів наявних порушень у хворого і правильна їх оцінка. Відомий вітчизняний невропатолог М.І. Аствацатуров, закликаючи до боротьби з ятрогенними розладами, вимагав від лікаря дотримання принципу "психічної асептики" при постановці діагнозу. Природно, перший ятрогенний вплив на хворого може спричинити сам прийом у поліклініці, куди він перш за все звернеться з своїми скаргами. Для попередження подібного негативного впливу лікар поліклініки, не зважаючи на постійний дефіцит часу, повинен постаратися на основі ретельного аналізу скарг і переживань хворого зрозуміти особливості його психічної індивідуальності і пов'язані з цим уявлення про свою хворобу і знайти найбільш ефективні і прийнятні форми впливу на нього.

Вивчення переживань хворого, як вказували російський терапевт Г.А. Захар'їн і німецький інтерніст Бергман, не менш важлива за реєстрацію фактів, які з великою точністю вдасться встановити сучасними методами природничих наук. І хоча дані, отримані лікарем загальної практики в результаті психічного контакту з хворим, можуть поступатися у своїй точності результатам фізикального і параклінічного досліджень, вони нерідко перевершують останні за тонкістю спостережень. Не випадково Г.А. Захар'їн акцентував увагу на аналізі анамнезу і суб'єктивних скарг хворого. Сама процедура обстеження не тільки забезпечує розпізнавання хвороби, але вже є початком впливу лікаря на хворого, благотворного і цілющого або несприятливого і згубного. Яким шляхом піде цей вплив – повністю залежить від кваліфікації, професійного досвіду, психотерапевтичних навичок лікаря і ступеня його уваги до хворого.

Відмову окремих лікарів від аналізу психічних переживань хворого Е. Блейлер абсолютно справедливо розглядав як один із істотних недоліків і називав його "психофобісю сучасного лікаря". "Цілісну людину", – вказував він, – повинен розуміти і лікувати тільки "цілісний лікар”. Якщо останній замість підтримки і зміци ення позитивних установок починає співчувати хворому, говорити про тяжкі наслідки і тривалість захворювання, невиправдано багато "лікувати", без потреби усувати від роботи, то успіхи такого лікування невеликі, і тоді нічого дивуватися з виникнення ятрогеній".

Крім ятрогеній, під якими у вузькому сенсі розуміються несприятливі. зокрема патологічні, зміни психіки хворого унаслідок травмуючого впливу висловів лікаря, його нетактовної поведінки, останніми роками в клінічній психології виділяється поняття "ятропатії". Ятропатіями називають негативні наслідки для здоров'я хворого, викликані неправильними призначеннями і діями лікаря.

Залежно від походження виділяють наступні групи ятропатій: травматичні, інтоксикаційні, інфекційні, організаційні.

До травматичних ятропатій відносять травми дитини при неправильній допомозі породіллі, наслідки невдало виконаної хірургічної операції, спинномозкової пункції, анестезії, ін'єкції і т.д.

Ятропатіями інтоксикаційного походження вважають результати помилкового вибору ліків, їх передозування, невчасного виявлення алергічної схильності долікарських препаратів.

До ятропатій інфекційного походження відносять несприятливі наслідки неправильного (з вини лікаря) застосування сироваток і вакцин (вакцинальний енцефаліт та інші ускладнення), а також всі ті лікарські порушення епідеміологічного режиму, які спричиняють за собою виникнення захворювання.

Ятропатії організаційного походження виникають внаслідок неправильної організації обстеження, лікування і нагляду за хворим.

Серйозну проблему, а деколи небезпеку для хворого і загрозу для подальшої професійної кар'єри лікаря представляють лікарські помилки, які можуть відбуватися з вини лікаря або ж не залежати від нього.

Помилки, незалежні від лікаря, обумовлені недостатнім рівнем розвитку медицини, атиповим перебігом захворювання, відсутністю таких діагностичних засобів, які дають можливість визначити і оцінити якнайтонші механізми розвитку захворювання.

Помилки, що виникають з вини лікаря, можуть бути обумовлені його безвідповідальністю, недостатнім рівнем знань, поспішністю огляду хворого, втомою, заклопотаністю у зв'язку з конфліктами і неприємностями різного характеру і невмінням відмовитися від них під час професійної діяльності. Хворий не повинен страждати через те, що хтось образив лікаря, не надав йому уваги. Лікар зобов'язаний навчитися не переносити свої особисті неприємності на взаємини з хворими і колегами.

У професійній діяльності лікаря велику роль відіграють правильні взаємини з родичами хворого, недопущення деонтологічних помилок при повідомленні близьким про його важкий, безнадійний стан або смерть. Деякі люди, стурбовані станом близької людини, через особистісні особливості ніби заперечують небезпеку, і звичайні слова заспокійливого характеру розцінюють як запевнення, що небезпеки немає, а подальше попередження про серйозний, важкий, безнадійний стан хворого не сприймають. У таких випадках надалі можливі конфлікти і скарги на лікаря: родичі померлого хворого стверджують, що лікар не попереджав про тяжкість стану, а значить, нічого загрозливого не було, і смерть настала з причини недогляду або халатності.

Щоб уникнути подібних ситуацій, лікар повинен навчитися чітко висловлювати свої думки, спокійно, без квапливості вести бесіду, вміти, по можливості, заспокоїти близьких хворого і переконатися, що його слова правильно зрозуміли.

Втома – природний стан, що з'являється у лікаря при високих фізичних і психологічних навантаженнях, після добових чергувань, напруженої роботи у відділенні реанімації, в операційній і т.п. Тому лікар повинен уміти реально оцінювати свої психофізіологічні можливості, готуватися до роботи і чергувань, враховуючи, що від його стану залежать здоров'я і життя хворих.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші