Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Філософія arrow Логічні засади аргументації у філософському знанні
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

У соціокультурних і цивілізаційних взаємодіях важливими є всі сфери діяльності. Разом із тим потрібно підкреслити неперехідне і зростаюче значення ідеального. За формою ідеальні результати і види діяльності також є історично одиничними, конкретними, оскільки їх створюють індивіди, унікальні особистості. Такі результати народжуються в контексті життя певних країн, націй, у певні специфічні соціально-історичні епохи. Однак за своєю сутністю ідеальні, духовно-моральні продукти цивілізації та культури можуть ставати внутрішнім здобутком кожного індивіда і кожного народу, які захочуть їх засвоїти, осмислити, використати, перетворити для подальших предметних дій або морально-духовного збагачення. Парадигми, норми, зразки цивілізації та культури також є безцінними, тому що, будучи одного разу здобутими, винайденими, створеними, вони дають всім іншим індивідам і народам певного роду концентрований, звільнений від спроб і помилок досвід людства. Такою постає давньогрецька цивілізація, що порівняно з варварством забезпечує небачені темпи, динаміку перетворень, які "утворюють можливості узгоджувати і пов'язувати в загальнолюдську цілісність розвиток індивідів, поколінь, народів".

В історію цивілізації та культури людства назавжди увійшли і набули символічного змісту поняття, за допомогою яких давні елліни означували основні сфери ("топоси") своєї соціокультурної діяльності, скріплюючи її високі цінності. Ці поняття – поліс (місто-держава), лімен (гавань разом з портом), коми (села і нижнє місто), агора (ринкова площа), екклезія (народні збори), акрополь (верхнє місто), етос (звичай, поведінка), логос (слово, закон) слугують "орієнтирами у визначенні джерел давньогрецького філософування" , що містять риторику, постановку проблем та способи їх вирішення через систему доказів і логічної аргументації як такої.

Кожне із вказаних понять заслуговує окремого дослідження. Так, поліс – громадянська община – це характерна ознака, зосередження і найбільш повний вираз античного світу. В ньому виникає і набуває розвитку інтенсивне суспільне, державне життя, що засновано на об'єднанні різних господарських, культурних і власне політичних справ, інтересів, функцій, занять – інтеграція розділеної, диференційованої соціальної діяльності. З часом у ньому починає стверджуватися "світ слова", а з часів Гомера Еллада живе в стихії слова, мови, і всі давньогрецькі пам'ятки несуть в собі "Слово" як свого роду дійову особу на "сцені" античної історії.

Логічне мислення формується в процесі руху від конкретного мовлення в повсякденності – через спеціалізацію словесних занять – до абстрактної проблеми "Слова", що трансформується у філософії в термін "Логос", який містить зміст і стихію словесної (мовної) культури. "Якими багатоманітними значеннями обертався для грецького розуму цей “Логос”, – вказує Т. В. Васильєва, – в наші дні важко описати. Судова промова – логос, речення в граматичному смислі – логос, рахунок – логос, звіт – логос, розум – логос. До Геракліта зводили вчення про Логос як про основу і смисл світобудови, але навіть у цьому узагальненому і абстрагованому значенні логос зберігає зв'язок зі зверненою до людського слуху і розуміння мовою: люди не розуміють Логосу, навіть коли чують його, а якщо б вони вміли слухати Логос, вони погодились би зі словом мудрості".

З точки зору Б. Рассела, цивілізація Заходу, маючи грецьке коріння, була заснована на філософській і науковій традиції, що почала розвиватись в Мілеті. Розквіт наук в Іонії врятував греків від поклоніння перед містикою. Однак "спокійність духу" сама по собі, так само як і містицизм, не здатна здійснити інтелектуальну революцію. Для цього потрібен пристрасний пошук правди і краси. Живий інтерес до пристрасного, але альтруїстичного дослідження, дозволив давнім греками зайняти унікальне місце в історії. Саме цим вони відрізняються від інших великих цивілізацій світу. "Основне поняття, яке проходить через всю філософію, – це логос. Цей термін означає, серед іншого, "слово” і “міра”. Таким чином, філософське міркування і наукове дослідження нерозривні".

З часу укорінення "Логосу" в культурі пізнання починається процес формування науки логіки – системи правильного мислення. На перших етапах вона постає у формі риторики, що переплетена з більш спеціалізованим ораторським мистецтвом. Політика пробуджує громадян полісу культивувати справжнє мистецтво слова, тобто мистецтво ясно і чітко висловлювати власну думку, обґрунтовувати, переконувати, аргументувати і доводити її. Це породжує тісний зв'язок філософських творів про слово і мову з аргументацією і доказом, таких, наприклад, як "Риторика" Арістотеля. На його думку "риторика – мистецтво, відповідне діалектиці... Усі люди певною мірою причетні до обох мистецтв, оскільки всі так чи інакше змушені як заперечувати, так і підтримувати ту чи іншу думку, як виправдовуватися, так і звинувачувати" (Риторика. 1.1., 1354а, 1-6).

Власну думку повинні аргументовано висловлювати судді, присяжні, члени народних зборів і стратеги. Оратори, учителі риторики, укладачі промов – це важливі персони давньогрецької гуманітарної культури. Своєю діяльністю вони оформлюють практичну риторику, що закономірно переростає в теоретичну риторику, досить близьку до філософії і, зрештою, до логіки. Діалектика як мистецтво суперечки, "зустріч" протилежних думок, спочатку також вписана в практичну і теоретичну риторику, але потім сприяє розгляду проблеми протилежностей в більш абстрактній філософській формі. "У Геракліта та інших грецьких натурфілософів, – писав А. Ф. Лосев, – ми знаходимо формули вічного становлення як єдності протилежностей. Арістотель вважав першим діалектиком елеата Зенона. Саме елеати перші різко протиставили єдність і множинність, або мисленнєвий і чуттєвий світ".

Характеризуючи діалектику, Б. Рассел коментує її зміст з точки зору прагнення людей знайти себе у власних інтересах. Основним поняттям тут є згода. Так само ідея згоди може бути прийнята за відправну точку в логіці. Вона основується на тому, що, спілкуючись, люди рідко доходять до згоди, а якщо і погоджуються, то лише у тому, що вони різні. Коли у такій суперечці наші предки заходили в глухий кут, то вирішували питання за допомогою сили, оскільки якщо подолати опонента, то він вже не зможе вам суперечити. Вибір на користь продовження вирішення суперечливого питання за допомогою дискусії роблять лише тоді, коли це можливо, що характерно для науки і філософії. Це вплинуло на те, що філософія стародавньої Еллади на всіх етапах свого розвитку відчувала вплив подвійності. У тій чи іншій формі ця суперечність залишалася темою обговорення, про яку філософи писали і сперечалися. В основі цих дискусій лежала відмінність між істиною і заблудженням. Тісно пов'язана з цим в давньогрецькому філософському мисленні "суперечність між добром і злом, або між гармонією і боротьбою. Також існують суперечності між явищем і сутністю, питаннями духа і матерії, свободи і необхідності, простого і складного і, нарешті, питання хаосу і порядку, безкінечного і межі", – вказує Б. Рассел.

Отже, потреба логічної аргументації того чи іншого положення, що постає життєво важливим, випливає з потреби отримання достовірного, або істинного знання. Традиційно проблема довіри до індивідуального суб'єкта розглядалась без врахування особливостей об'єкта, переважно як можливість отримання достовірного знання про природний матеріальний об'єкт. Сама достовірність розумілась як істинність відображення, копіювання, опису. Аналіз пізнання повинен основуватись на живій історичній конкретності суб'єкта пізнання, участі його мислення. Тому він будується "на довірі йому як відповідально дієвому в отриманні істинного знання і в подоланні заблуджень", – зазначає. П. А. Мікешина.

Спрямованість суб'єкта пізнання до істини, що вимагає серйозного обґрунтування і аргументації, має серйозні онтологічні основи в когнітивній, соціокультурній та особистісно-індивідуальній сферах. Традиції, які йдуть від античності, – це скепсис, недовіра до "сваволі" суб'єкта і прагнення елімінувати його або, у кращому разі, замінити гранично абстрактним суб'єктом, свідомістю (або людиною) взагалі. Так, Л. І. Шестов зазначав, що "без живого Сократа філософії ніяк не обійтись". Тобто потрібно визнати фундаментальну, невід'ємну і продуктивно-евристичну роль емпіричного, цілісного суб'єкта пізнання у філософії та виявити довіру до нього.

Паралельно до "довіри" в античні часи формується традиція скептицизму "недовіри" до людини, яка пізнає. Цей "елемент недовіри" увів філософ-скептик Піррон, який, згідно з Діогеном Лаерцієм, "нічого не називав ані прекрасним, ані потворним, ані справедливим, ані несправедливим і взагалі вважав, що істинно нічого не існує... ніщо не є більшою мірою одним, ніж другим"; "на кожне слово є і протилежне". Пізніше Секст Емпірик поєднує скептицизм з емпіризмом, припускаючи можливість згоди з певними речами на основі чуттєвих даних, а стриманість, атараксія уявляє як результат утримання від суджень з приводу істини.

На основі загальної позиції античного скептицизму, який заперечував положення всіх шкіл і доводив, що претензії різних філософських, взагалі теоретичних побудов на абсолютну істинність є неправомірними, а істинність усіх знань є відносною, можна стверджувати про його опосередковуючу роль у становленні логічної аргументації. Адже вимога утримуватися від висловлювань, які претендують на істинність, не враховувала того, що різні за ступенем розсудкові, правдоподібні або "імовірнісні" висловлювання мають право на існування. Йдеться про невизначеність, що існує в пізнанні, оскільки існують аргументи "за" здатність людини досягнути достовірного знання, а також аргументи "проти" такої можливості. Людина, яка мислить, пізнає та набуває здатності до сумніву, скепсису, самоіронії "і це одна з фундаментальних її властивостей, що зміцнює до неї довіру, а не руйнує прагнення до пізнання дійсності".

Також в період античності існувала інша традиція, пов'язана з оцінкою когнітивних можливостей людини. На відміну від скептицизму, ця традиція не набула такого широкого розповсюдження, оскільки в ній вбачався очевидний релятивізм, несприйнятливий для логічної аргументації як модусу раціонального мислення. Йдеться про ідеї Протагора і його однодумців, відомих як софісти. Софісти відчували, що знанням володіти неможливо, а тому проголошували, що це не є таким важливим, а значущою є лише корисна, вигідна думка.

На думку Б. Рассела, у цьому є певна правда. У ті часи в Елладі не було систематичного навчання, а роль вчителів виконували софісти. Навчаючи, софісти виокремили декілька предметів. Найбільш розповсюдженим було надання і навчання філософської освіти. Також багато софістів навчали предметам, що пов'язані з безпосередніми практичними потребами. З розповсюдженням в V столітті до н. е. демократичних інститутів особливого значення набули риторика, політична діяльність і еристика. Представники останньої могли зробити так, що погане виглядало навіть кращим, ніж добре. Це мистецтво застосовували в судах, де обвинувачений повинен був захищати себе сам, а вчителі (софісти-еристики) вчили його, як правильно "маніпулювати аргументами і використовувати парадокси".

Предметом дослідження еристики і софістики (як і діалектики) були силогізми, тобто звичайні, буденні міркування. Вони "істотно відрізнялися від наукових силогізмів, що являли собою предмет дослідження аналітики", – зазначає І. В. Хоменко. Насамперед їх відрізняли засновки, що входили до складу таких міркувань. У наукових силогізмах засновки повинні були бути необхідними положеннями, що зумовлювалось їхньою істинністю. Такі висловлювання повинні були "завжди бути істинними положеннями".

Характерним є те, що у еристиці та софістиці, як і в діалектиці, засновки міркувань могли мати правдоподібний характер, тобто їхня істинність могла й не бути визначеною заздалегідь. У цьому аспекті Арістотель зазначав: "Діалектичний умовисновок – це такий, що будується з правдоподібних положень". Однак правдоподібність може бути різною. Людині іноді лише здається, що те чи інше положення є правдивим. Саме такі твердження використовують як засновки в еристичних міркуваннях. "Еристичний умовисновок, – писав Арістотель, – основується на положеннях, що здаються правдоподібними, але насправді не є такими. Він або здається вихідним з правдоподібних положень, або виходить з положень, що здаються правдоподібними". В іншому місці давньогрецький філософ продовжує: "Еристичний та софістичний умовисновок – це, по-перше, позірний умовисновок стосовно того, чим займається діалектика..., по-друге, це такі паралогізми, що, не відповідаючи способу дослідження певного предмета, здаються побудованими за правилами відповідного мистецтва" .

Отже, еристичні міркування, як умова тих чи інших доказів, відрізняються від діалектичних, що зумовлює відмінність цілей, які стоять перед діалектикою, еристикою та софістикою. Якщо діалектика, згідно з Арістотелем, може бути корисною для тренування думки, усних бесід і філософських дискусій, то еристика має лише одну мету – перемога в дискусії будь-якими доказами і аргументами, навіть за використання нечесних засобів. Еристик "хибно міркує, виходячи з тих самих начал, що й діалектик". Також еристика за своєю метою відрізняється від софістики: еристики прагнуть до перемоги лише у суперечках, а софісти – позірної мудрості та слави в гонитві за наживою. І еристики, і софісти застосовують однакові докази, але з різними цілями. "Один і той самий доказ буде софістичним та еристичним, але не для одного й того самого: еристичний – заради перемоги, софістичний – заради позірної мудрості", – писав Арістотель. Таким чином, Арістотель пов'язує еристику з комунікацією, де співрозмовники за допомогою тих чи інших аргументів активно впливають один на одного, причому головною метою для них є перемога. Задля перемоги вони можуть застосовувати різні методи, зокрема "хитрощі, які призводять до хибності доказів, а отже й до хибності висновку міркування – аргументації" .

Повертаючись до Протагора і його відомої тези: "людина є мірою усіх речей: існуючих, що вони існують, неіснуючих, що вони не існують" (за Дгогеном Лаертсъким), варто зазначити, що в теорії доказу вона (людина) набуває нові (або пригадує забуті) смисли у ролі категорії суб'єкта пізнання. Ці смисли мають безпосереднє відношення до природи істини. Розмірковуючи над вказаною тезою Протагора, в свій час М. Гайдеггер безпосередньо пов'язував його з сутністю людського пізнання. Коректність гайдеггерівської інтерпретації протагорівської тези зумовлена тим, що їй передує "аналіз історичної зміни трактувань суб'єкта, суб'єктності і трактувань суб'єкта в давньогрецькій філософії". З точки зору М. Гайдеггера, ми не повинні вкладати у слова Протагора більш пізнє розуміння людини як суб'єкта. Для давньогрецького філософа "людина є міра", оскільки вона перебуває в колі доступного, неприхованого, непотаємного (алетейя). Непотаємність сущого обмежена "різним (для кожної людини) колом внутрішньосвітового сущого". І саме "людина кожного разу виявляється мірою присутності і непотаємності сущого завдяки своїй співмірності тому, що їй найближчим чином відкрито, і обмеженості цим останнім, – без заперечення закритих від неї від далей і без амбіційного наміру судити і обговорювати відносно їх буття або небуття".

Звідси відбувається становлення суб'єктивного, що найбільш повно виявляє себе в новоєвропейській філософії. М. Гайдеггер нагадує, що в часи античності "subjectum" означало "те, що лежить в основі". І лише з часів Р. Декарта саме людина (а не предмет, не річ, як раніше) входить в роль справжнього і єдиного суб'єкта, людина стає власне "тим, що лежить в основі". І в Протагора, і в Р. Декарта, зважаючи на всі відмінності в розумінні тези "людина є мірою всіх речей...", вона передбачає причетність людини, суб'єкта "до внутрішньосвітового досвіду", що постає принциповим моментом для розуміння тези та її зв'язку з істиною. Саме тут міститься можливість попередити абсолютизацію "егоїстичного Я", яке реалізує право "волі до влади" назначати, що повинно бути істиною, а що – заблудженням, коли суб'єктивність не просто вийшла за будь-які межі, а сама тепер керує будь-яким видом покладання і зняттям обмежень. Іншими словами, якщо "для Протагора людина в бутті своєї самості визначена належністю до того чи іншого кола непотаємного, то для Декарта людина як самість визначається включенням світу в уявлення людини". Тобто в картезіанстві існування означає "представленість суб'єктом і для нього..., в смислі обмежити представлення до самої себе обмежуючої достовірності".

Сучасне розуміння тези Протагора як аргументу для ствердження істини також має за передумову певне витлумачення категорії "суб'єкт", у якому, найімовірніше, переважає новоєвропейське раціоналістичне бачення і повною мірою не усвідомлюються можливості людини як суб'єкта пізнання. Тобто "того, що лежить в основі", як "Я", яке визначається як належність до "непотаємного, неприхованого", через що "істина" і "міра" також осмислюються у співвідношенні з "колом непотаємного". Однак "головною для прийняття принципу довіри суб'єкту залишається фундаментальна думка про те, що основою істини знання, виявлення істинного (дійсного) предмета постає сам суб'єкт як цілісність, що не зводиться до гносеологічного і абстрактно-раціоналістичного суб'єкта".

Таким чином, сам суб'єкт постає правомірною і необхідною основою для істини: відповідність знання предмету і відповідність останнього поняттю. Суб'єкт є основою, оскільки він репрезентує соціальний і культурно-історичний досвід, предметно-практичну діяльність, через які "окреслюється "коло непотаємності", доступності сущого і стає достовірною істина". Людина в контексті такого аргументу є не володарем істини і не її розпорядником, а "умовою можливості", основою її розуміння і виявлення в предметі або знанні. Саме перед такою дилемою і постала антична філософія, що мала на меті виявити істинні основи буття.

Один з головних напрямів цього періоду – пошук Блага. Так, основний інтерес Сократа, засновника класичного періоду античної філософії полягає у пошуку і визначенні Добра як Блага. З точки зору Б. Рассела, Сократа з кініками пов'язує зневага до земних благ, а зі стоїками – інтерес до доброчинності як найбільшого Блага. У ранніх діалогах Платона, де Сократ виступає найбільш чітко і виразно: Благом визначено або стриманість, або дружбу, або доблесть. Аргументів і доказів на отримання остаточної відповіді замало, але достатньо для того, щоб показати важливість визначення їх змісту. У своїх доказах Сократ говорить про те, що людину на погані вчинки підштовхує відсутність знання. Якби людина знала, що є що, вона не порушувала б моральних норм і не грішила б. Отже, єдиною причиною зла є незнання. Отже, щоб "досягнути Добра, або Блага, ми повинні мати знання, і, таким чином, Добро (Благо) є насамперед знання". Зв'язок між Добром і знанням постає характерною рисою всього давньогрецького мислення, у якому відбувається процес формування логічної аргументації для отримання в процесі пошуку Блага істинного знання про нього.

На відміну від софістів Парменід, Сократ, Платон, Арістотель та інші мислителі античності, щоб зробити можливим отримання несуперечливих знань про дійсність за допомогою міркувань, прагнули знайти більш складні процедури набуття знань за допомогою аргументації, доказів, заперечення тощо. Ці процедури – свого роду "інтелектуальні закони" – правила, норми, категорії, зразки правильного та логічного мислення. Перемогу отримала друга стратегія, а логічним мисленням за прикладом Арістотеля стали називати процедури, що відповідають цим "інтелектуальним законам". До того ж, з цього періоду, якщо йшлося про закони і норми логічного, правильного мислення, то під ним розумілися процедури, похідні від інтелектуальної діяльності.

В античні часи становлення логіки правильного мислення і, відповідно, системи аргументації, першим ініціює Парменід. У його поемі "Про Природу" можна виокремити щонайменше три важливих моменти. По-перше, розуміння того, що думка людини може бути неправильною, суперечливою і правильною, коли вона орієнтується на "суще" ("буття", на "розум як суддю"). По-друге, це створення особливої інтелектуальної конструкції "суще як непорушне і ціле" ("Буття там або тут: воно скрізь непорушне"). По-третє, це розуміння того, що правильне мислення передбачає пошук, продумування ("Утримай свою думку від цієї дороги пошуків; нехай лише розум буде суддею багатосуперечливому слову").

Вказані міркування Парменіда дозволяють стверджувати про народження власне логіки. З одного боку, Парменід визначає, що думка та міркування мають бути однозначними і несуперечливими, що означає начало, або прояв, логічного мислення. З іншого боку, Парменід полемізує з софістами і обговорює умови побудови несуперечливого мислення (міркування). У певному розумінні Парменідом було задано програму (проект) щодо побудови логіки як системи правильного мислення, яку успішно реалізували Сократ. Платон і особливо Арістотель. Варто підкреслити, що у Парменіда визначення умов побудови правильного мислення зумовлені "установкою на формування однозначної та несуперечливої думки", особливо, якщо це стосується Блага в розумінні як сенсу і вищої мети життя людини.

У цьому контексті достатньо згадати поведінку Сократа на суді. З одного боку, він йде на суд і погоджується з рішенням суспільства, яке засудило його до страти, а з іншого – Сократ вирішує продовжувати обстоювати власну позицію. Він твердо переконаний, що його засудили неправильно, що "смерть – благо", і "з хорошою людиною нічого поганого не може бути ні тут, ні там, і що боги не залишать її і після смерті". Такі думки відрізняють його від пересічних громадян афінського суспільства, більшість з яких вважали, що жити потрібно заради слави і багатства, а тому найбільше боялися смерті. Але Сократ на суді приводить ряд аргументів, що жити потрібно заради істини і добра (доброчинності), і в цьому сенсі смерть є Благо.

Цей приклад демонструє, що основою для аргументів і доказів Сократа є міркування. За допомогою міркувань Сократ привів "в рух" уявлення своїх опонентів і слухачів, змушуючи змінювати бачення і розуміння того, що відбувається, а також розуміння світу і себе. Іншими словами, міркування – це інструментарій пошуку відповідних аргументів, завдяки яким опоненти або слухачі можуть прийняти ті, які потрібні Сократу для пізнання істини. Водночас це спосіб узгодження поведінки індивідів за умови, що вони стали особистостями, тому бачать і розуміють все суб'єктивно (по-своєму). Саме для цієї мети вони (міркування) і були застосовані Сократом та іншими античними філософами. Паралельно міркування та відповідні аргументи вводять в обіг і певні знання (твердження про дійсність), що за своєю соціальною роллю повинні володіти властивістю прагматичної адекватності (істинності). Таким чином, міркування виконують дві основні функції: "дають знання, що адекватно відображають дійсність і забезпечують реалізацію особистості як відносно її самої ("персональна реальність"), так і відносно інших та соціуму; цей аспект соціальної реальності ми наразі відносимо до комунікації", – зазначає В. М. Розін.

Екскурс в історію становлення міркувань, на основі яких формуються системи доказів та аргументації, показує, що низка філософів Еллади (Фалес, Піфагор, Анаксімандр, Геракліт та ін.) мандрували в Єгипет та Вавилон, щоб набратись мудрості, під якою вони розуміли божественні знання, що дозволили б людині долучитися до безсмертних богів. Як відомо, першим до вирішення цього питання підходить Піфагор, який визначав три типи істот: "смертні люди, безсмертні боги та люди, подібні Піфагору". Послідовники Піфагора піфагорійці і пізніше Платон – почали доводити, що метою життя мудрих (філософів) є подолання смерті, можливість стати безсмертним. Так, Сократ після смерті сподівається зустрітися із видатними загиблими мужами Греції, яких там не вбивають за пошуки мудрості, "тому що окрім всього іншого тамошні люди більш благі ще й тому, що залишаються увесь час безсмертними".

З історії філософії добре відомо, що стародавні греки були волелюбним і незалежним народом, який займався торгівельною справою, тому вони не довіряли на слово навіть своїм шанованим громадянам. Їх потрібно було ще переконати, схилити до чужої (іншої) мудрості, навести аргументи на її підтвердження, довести, що вона правдива, а положення справ саме таке, як ця мудрість стверджує. Важливо враховувати ще одну обставину: в свідомості стародавніх греків без особливої суперечності уживалися віра в культ власних богів та героїв, і знання "природних" суспільних відносин. Можна вважати, що дія цих двох моментів сприяла створенню в давньогрецькій культурі та філософії доведених тверджень про дійсність, які мають структуру "А є В" ("все є вода" (Фалес), "все є вогонь" (Геракліт), "все складається з атомів" (Демокріт), "людина – смертна істота" (Платон) тощо). У висловлюванні типу "А є В" можна побачити основні інтенції філософського мислення і логіки Стародавньої Греції: "поділ дійсності на два плани (що є насправді, тобто існує, і що бачиться, лежить на поверхні почуттів), установка на споглядальність (потрібно було побачити у видимих речах те, що є насправді), налагодження еквівалентних відносин (є, бути, існувати тощо) між двома предметами".

Таким чином, міркування філософів та засновані на них аргументи і докази стають важливим джерелом набуття знань. Емпіричний матеріал підтверджує, що ці знання набувалися мислителями з різними цілями. Одні (Фалес, Парменід, Геракліт) прагнули зрозуміти, як влаштований світ, що є (існує), а що лише здається. При цьому ті чи інші мислителі вважали існуючим (у виразі типу "А є В" – це другий член В) різні сутності – воду, повітря, вогонь, землю, а пізніше – атоми, ідеї, єдине тощо. Інші мислителі (перші софісти, вчителі мудрості та мови) стали використовувати міркування на практиці: в судовій практиці, для навчання і ведення господарських суперечок. Треті (пізні софісти, які допомагали "робити людину сильною в речах") міркували для "суперечки заради суперечки" і просто в амбіційних цілях. Четверті, зокрема піфагорійці, спочатку осмислювали переходи в числах, а потім почали вбачати в одержуваних висловлюваннях типу "А є В" ("А паралельно В", "А подібно В" тощо, де А і В – числа або фігури) нові характеристики (відношення) чисел і геометричних фігур. Завдяки цьому їм вдалося вивести низку висловлювань типу "А рівно В". У результаті міркування, розмисли, докази, аргументи являють собою діяльність індивіда, який, "спираючись на вже існуючі в його розпорядженні знання (посилки) або інші уявлення (думки, сумніви, питання тощо), а також власне бачення і розуміння (світу), будує щось нове – особливу семіотичну конструкцію (якесь нове уявлення, наслідок із посилок, висновок в доказах після відповідної аргументації)".

У міркуваннях, доказах, аргументах містилося вміння створювати атрибутивні та інші типи знань. Так, Сократ, виступаючи на суді, розмірковує, думає, доводить, що він не злочинець, не є винним перед афінською спільнотою. Саме у процесі міркувань філософ робить висновок: краще померти з честю, аніж жити з ганьбою, смерть скоріше Благо, а боги не залишать мудру людину і на тому світі тощо. Такого роду доведені твердження є продуктом самого розмислу, міркування, аргументованих, логічних висновків і заразом необхідною умовою самореалізації його особистості. Лише в такому разі Сократ може на них покластися, лише так вони є основою для прийняття принципово важливого для його життя і долі рішення.

Продовжуючи традицію Сократа, його учень Платон вибудовує власні твори в формі діалогу, учасники якого доводять істинність своїх тверджень через систему доказів та аргументів. Сократичні діалоги стали першою спробою навчально-освітньої діяльності. Діалоги, що відтворювали або імітували уроки первісної мудрості за програмою "що є що?", можна виявити в платонівському корпусі в чистому вигляді або в незначному риторичному обробленні. У них умовним персонажам надані умовні імена, які можна замінити на дескриптивні символи А і В. Якісно інший смисл платонівських діалогів полягає в тому, що в основі кожного з них є проблема із реального життя, що вирішена не до кінця. Темою діалогу "Теетет" є намагання дати відповідь на питання: що є знання? Вона не пророблена до кінця, але поставлена нова проблема: чи можливий "логос" для "ейдоса"? У діалозі "Кратіл" початкове формулювання теми: "За природою існують імена речей або за установкою?", відступає на другий план перед проблемою, що виникла в процесі міркувань і доказів: "Що може дати вдумливе дослідження імені". Діалог "Філеб" вважається діалогом про задоволення, однак виявляється, що йдеться не про задоволення саме по собі, а про те глибоке, властиве людині прагнення до позитивних вражень, які філософія повинна перетворити на свого спільника в боротьбі за людські душі. Причому водночас проводиться тема "Центральні проблеми філософії: вчення про благо, про людину і природу її душі, про космос, про софію", – зазначає Т. В. Васильєва.

Відповідно до свого імені ("філіа" – любов) Філеб доводить, що "благо всіх живих істот – радість, задоволення, насолода і все інше, належить до цього роду". Сократ в цьому діалозі вважає, що "благо – це розуміння, мислення, пам'ять і те, що співмірне з ними: правильні думки та істинні судження". Отже, замість "Блага" і рівнозначної йому доброчинності співбесідники говорять про "щасливе життя", сперечаються про те, чи "подолає життя в задоволеннях розумне життя?", наводять різні pro і contra аргументи.

Задоволення, як і блага, різноманітні. Сократ звертає увагу на те, що множинність і багатоманітність людей, тварин, краси і задоволень, які кожний має можливість спостерігати, поступово стирається, згладжується, приходить до єдності в Логосі – розмові та міркуваннях про людину, тварин, блага, красу і задоволення. Уже в простому вимовлянні слів "людина", "благо" тощо множина і єдність постають в неподільності та тотожності, що і становить вічну привабливість Логосу. Свою позицію Сократ аргументує на прикладі граматики: уся людська мова – це єдине звучання людського Логосу, але звучання надзвичайно різноманітні. Граматика розподіляє мовний потік на окремі звуки, кожному з яких відміряється та чи інша звучність. Розподіленням звуків займається й музика, що полягає у визначенні висоти звучання і проміжків між сусідніми звуками, а також проміжків часу, за які ці звуки змінюють один одного або повторюються – гармонія і ритм. Так, будь-яка насолода і кожне розуміння, будучи єдиним і множинним, кожного разу засвоює певне число, "аритмос".

Розвиваючи свою думку, Сократ аргументує її положення за допомогою поняття "краси". "Під красою окреслень я намагаюся тепер розуміти не те, що хоче розуміти під нею більшість, тобто красу живих істот або картин; ні, я маю на увазі пряме і кругле, в тому числі поверхні і тіла, які народжуються під токарним різцем і вибудовуються за допомогою лінійок і циркулів, якщо ти мене розумієш. Дійсно, я називаю це прекрасним не відносно до чого-небудь, як це можна сказати про інші речі, але вічно прекрасним самим по собі, за своєю природою і збуджуючим певні особливі, властиві лише йому задоволення, що не мають нічого спільного з чуттєвістю". Так само і серед знань – більш точними є ті, що належать до чисел і креслень. У геометрії та арифметиці найбільш істинною частиною є та, що має відношення власне до філософії, тобто до пізнання "вічно тотожного" буття, а не до предметного рахунку за кількісним виміром.

Разом із тим знання божественних речей і предметів не може порівнюватися зі життєвими і буденними справами. Коли хтось хоче відшукати "шлях до себе", йому необхідне знання нестійких, мінливих речей, неточних прямих, недосконалих кругів. "Чисті" знання доводиться поєднувати з недостатньо "чистим", а насолоду філософічного споглядання вічного і незмінного буття – з поетичними вимислами Гомера. "якщо ми хочемо, щоб життя хоч скільки-небудь було схожим на життя".

Отже, в діалозі "Філеб" доведено, що Благо як "аритмос" є поєднанням, змішанням краси у співмірності з істиною. Розуміння бере гору над задоволенням, але і задоволення змушує поступитися істинам буття, щоб надати простір для становлення Блага.

Логіка міркувань Платона доводить, що сутність речей досягається діяльністю розуму, мисленням, а земному світу становлення відповідає думка, "докса", погляд. У розумі знаходить місце знання (усталені погляди, перевірені спогадами безсмертної душі про вічні істини) і міркування (спосіб пробудження дрімаючих в душі істин, прийнятий, наприклад, в геометрії). Свою позицію Платон аргументує тим, що геометр, який креслить лінії, зображує квадрати, трикутники, діагоналі, діаметри тощо, міркує при цьому зовсім не про зображення. Він дивиться над всіма неістотними частинами і випадковостями, розмірковуючи про ті точні та досконалі, ідеальні прямі та фігури, зображенням яких слугують ці накреслені. Між тими ідеальними фігурами і цими недосконалими Платон визнає відношення подібності, пропорції й аналогії. У такій самій "пропорції подібності перебувають фігури геометрії та накреслення земних предметів".

Таким чином, на основі аргументації Платона ми бачимо, що розумовий погляд бачить свої предмети подібними до тих, які може споглядати звичайними очима. Ідеальні егїдоси речей неділимі, вони недоступні Логосу, який описує структуру, вираховує зміст складного, але земні подібності ідей в чуттєвому світі зовсім не володіють властивостями неділимості, оскільки є складними, а тому і нестійкими, їх "логос- склад" досяжний "логосу-рахунку" і "логосу-слову". Отже, єдино доступний людині спосіб дати Ейдосу хоч скільки-небудь подібний Логос – це використати образ, подібний Ейдосу, його відображенням або "ейконом". Зазначимо, що платонівські "ейкони" застосовуються в ролі аргументів не заради літературних метафор, вони передбачають пояснюючу аналогію тлумачення. "Ейкон" є зображенням певної реально існуючої речі, живої істоти, предмета, явища, які в силу своєї життєвості володіють тим, що можна назвати "органічною цілісністю". На такому фундаменті будується специфічно платонівський реалізм: побутові або природні деталі точні до натуралістичності, загальна картина наскрізь фантастична і раціональна. При цьому вона настільки правдоподібна, що впродовж багатьох століть змушувала не лише вірити в те, що платонівські діалоги колись дійсно відбулися між живими опонентами, але і змушувала учених шукати "за їх умовними персонажами реальні історичні прототипи і особи". Однак правдоподібність бере початок не лише від знання життя, але й від мистецтва логічної бази доказовості та аргументації, яку Платон вкладає в міркування учасників діалогу.

Найбільш характерним із застосованих Платоном філософських "ейконів", пропорційних процесам логічної аргументації та доказовості, є добре відомий образ "Печери" і прикутих в ній в'язнів. Змальовуючи "Печеру", Сократ, який веде діалог в праці "Держава", уподібнює її людській природі за аналогією стосовно освіченості й неосвіченості. В'язні, які перебувають в "Печері", з малих років прикуті так, що не можуть повернути голову. Вони бачать на стіні лише тіні різних предметів, об'єктів, живих істот, зроблених з каменю і дерева. Цей образ ("ейкон") в'язнів подібний людям, які живуть тут, в цьому світі. Далі Сократ наводить низку аргументів, які зрештою формують висновок, що коли з певного в'язня знімуть кайдани і він зможе встати, пройтись, поглянути вгору – в бік світла, тобто наблизиться до справжнього буття, то він скоріше подумає, що більше правди в тому, що він бачив раніше ("тіні"), чим те, що йому показують тепер. "Тут потрібна звичка, якщо йому потрібно побачити все те, що там, нагорі. Починати потрібно з самого легкого: спочатку дивитися на тіні, потім – на відображення у воді людей і різних предметів, а вже потім на самі речі. При цьому те, що на небі, і саме небо йому більш простіше було б бачити не вдень, а вночі, тобто дивитися на зоряне світло і Місяць, а не на Сонце і його світло". І далі Сократ наводить завершальний аргумент своєму співбесіднику Главкону: "Це уподібнення ("ейкон" – Л. К.) варто застосовувати до всього, що було сказано раніше: область, яка охоплюється зором, подібна тюремному житлу, а світло від вогню уподібнюється в ній силі Сонця. Сходження і спогадання речей, які знаходяться на висоті це підйом душі до умоосяжного".

Пропорція між істиною і подібністю в цьому "ейконі" у Платона дещо інша, аніж коли він використовує приклад картини, на якій зображено живу істоту, щоб виправдати власну реалістичність в зображенні "ідеальної держави". Там "аналогія задавалася лише для думки, мислення, не для очей. Тут в роботу залучаються з однаковою активніс тю і розум, і уявлення" . Вони і стали основою для різних логічних суджень, умовиводів, доказів та аргументів, на основі яких вибудовується власне філософська концепція Платона, з якої починається історія "європейської культури мислення" (А. Вайтхед).

Як відомо, у своїй філософії Платон прагнув до істинно досконалої краси, репрезентуючи істину в її більш або менш недосконалих земних подібностях. Його учень Арістотель в істині шукає не стільки досконалості, скільки цілісності, розуміння будь-якої речі у її відповідності дійсності та її можливостей. Щоб побачити світ прекрасним, філософ повинен "не просто стирати випадкові риси, а осягнути необхідність будь-якої випадковості, загальне в кожній частковості, у кожному утворенні – його мета". Закономірно, що за допомогою саме такої установки, Арістотель зміг побудувати власну логіку.

Безумовно, логічне вчення Арістотеля наразі оцінюється з точки зору сучасної логіки. Однак у логіці Арістотеля дещо залишиться незрозумілим, якщо не вийти за її межі і не звернутися до гносеології та пов'язаної з нею метафізики. Так, проблему походження знання загального, перших начал можна визначити на основі філософської доктрини Арістотеля, що викладена насамперед в "Метафізиці". На думку А. Н. Чанишев, проблема неповної індукції дає ключ до гносеології Арістотеля, і сама отримує пояснення лише в системі гносеології та всій його метафізиці. Активність розуму полягає насамперед в тому, що він здійснює акт неповної індукції, а на основі декількох випадків відбувається стрибок від одиничного до загального. "Стрибки – це представлення душі, стрибок діяльність активного розуму, який актуалізує в пасивному інтелекті ті форми буття, на які вказують одиничні уявлення... Це пояснюється лише в зв'язку з логічним вченням Арістотеля про неповну індукцію, а сама неповна індукція... набуває в світлі його метафізики і гносеології найважливіше принципове значення".

Логіка Арістотеля є органічною частиною його системно- раціоналізованого, філософського світогляду. Створена Арістотелем логіка як систематизована наука про мислення та його закони допомагає зрозуміти навіть його теологію. Арістотелівський бог – "ідеальний логік", який споглядає мисленнєвий процес як з його змістовної, так і формальної сторін. Слово "логіка" (як іменник) було невідоме філософу, оскільки на той час він знав лише прийменник "логікос" ("те, що має відношення до слова"). Також філософ вживав термін "алога", що несумісний з нашим розумінням логіки. Поняття "логіка" (як іменник) з'явилося лише в елліністично-римські часи. Сам же Арістотель називав свою науку про мислення аналітикою. Визначаючи слово "аналіз", Арістотель розумів під цим поняттям "розділення складного на просте аж до неподільних начал, або аксіом".

У процесі розроблення логіки Арістотель формулює основні закони мислення, з'ясовує, що є істиною, а що – заблудженням, дає визначення судженню і виокремлює види суджень, силогізм (умовивід), а також визначає три фігури силогізму (умовиводів) та їх модуси, досліджує три види доказів. Також філософ описує типові помилки під час доказів як довільні (паралогізми), так і надумані (софізми). Він досліджує також індукцію й аналогію.

Заслугою Арістотеля стало те, що він виступав проти софістичної в своїй основі концепції про відсутність чого-небудь безвідносно до достовірного. Він критикує скептичну за своїм характером доктрину про неминуче "порочне коло", що міститься в першій фігурі силогізму, отже, і в інших, що зводяться до неї, фігурах дедуктивного висновку. На противагу цим двом концепціям Арістотель висуває положення, що окрім знання, яке підлягає доказу, існують інгредієнти знання (або начала), що не доводяться. Оскільки наукові тези, що виводяться з цих начал, отримують від них властиві началам якості, то, характеризуючи начала, ми певного мірою характеризуємо і наукове знання в цілому. Згідно з Стагіритом, з онтологічної точки зору, знання виглядає як інформація про причини і пояснення останніми фактичних даних. Основою в доказах можуть бути висловлювання як про причину, так і про факти. Арістотель спеціально вказує на ситуацію, коли "висловлювання про факти є більш достовірними, аніж висловлювання про причини". Власне, це і становить базу для доказу істинного знання.

Особливе місце в логіці Арістотеля займає вчення про силогізм, що є "історично першою логічною теорією дедукції". У ній Арістотель використав поняття перемінної, що дало йому можливість надати процедурі виведення висновку характер формального процесу. Силогізм у Арістотеля складається із перемінних і постійних термінів. "У своїй теорії силогізму Арістотель, – зазначає А. Є. Конеерський, – ставив завдання дослідити, які відношення між термінами дають правильні умовиводи, а які – ні. Його силогістика знайшла своє відображення в такому розділі формальної логіки, як числення предикатів. Уважне вивчення силогістики показує, що Стагірит під час побудови своєї теорії дедукції використовував і деякі ідеї логіки висловлювань" .

Розроблена система логіки як науки про правильне мислення дозволила Арістотелю аргументовано доводити свою філософську позицію і розроблені ним концешуальні ідеї. Потрібно зауважити, що Стагірит, який впродовж 20 років був "розумом платонівської академії", а пізніше, створив свою школу (Лікей) і багато років виступав проти теорії "ідей" Платона. У своїх працях Арістотель аргументовано доводить, що прийняття ідей в якості норми міркувань створює масу проблем. Ідей виявляється більше, ніж речей, оскільки відносно однієї речі можна дати багато різних визначень; дійсність потрібно подвоювати (розрізняючи "несправжній" світ речей і "справжній" світ ідей); незрозуміло, як на основі ідей впорядковуються речі і що вони собою являють (як розуміти, що речі існують "після ідей"). Арістотель вважав, що ідеї виникають через незаконну об'єктивацію загальних понять і визначень. На відміну від Платона, Арістотель доводить, що потрібно рухатися "від речей, вияснити сутність явища, і лише потім на основі отриманих знань визначити, що підлягає змінам".

Така позиція закономірно приводила до постановки сакраментального питання: якою насправді є реальність, що існує? Відповідаючи на це питання, Арістотель повертається до програми Парменіда, для якого реальність, якщо мати на увазі правильну думку – це суще. Суще Арістотель визначає двозначно. З одного боку, суще – це те, що існує насправді, те, що є очевидним. Для мислителя очевидним був єдиний світ, який охоплює речі, природу, а також небо і розум, під яким заразом розумівся Бог і мислення. Нагадаємо, що це лише для сучасного коментатора таке поєднання видається несумісним, оскільки звичайний світ є профанним, а небо – сакральним. Для античної людини ці реальності скоріше доповнювали одна одну. Наприклад, у Арістотеля джерелом руху на Землі і планетах (Небі) є божественний "першодвигун".

З іншого боку, Арістотель, наслідуючи традицію Парменіда- Сократа-Платона, доводив, що суще визначає правильна думка. Отже, воно складається з одиниць, заданих ідеями (хоча ідеї він заперечував). Арістотель принципово змінює підхід до нормування міркувань і процедур пізнання, що також засновується на міркуваннях. Такі міркування отримали назву "доказів", які можна кваліфікувати як "аргументи". Норми – це система ідей, а якщо говорити сучасною мовою, система правил, законів людської діяльності, доповнених категоріями. Відтворення теоретичного процесу пошуку Арістотеля показує, що він поетапно здійснює заміну понять: спочатку поняття "ідеї" Платона поняттям "сутність", диференціюючи її за видами (у сучасній філософії це категорії); для подолання платонівського езотеризму (ідеологізму) він поміщає сутності в одиничні речі; побудову, яка складається з ідеального об'єкта і речі, він називає "сутністю буття". Коли ж Стагірит пояснює зв'язок сутності буття з епістемою (нині "епісистема" перекладається як "знання, наука", але краще перекладати як "ті твердження, які отримують в результаті пізнання, якщо людина правильно мислить"), то суть буття він називає "першою сутністю". Роди і види, які регулюють отримання знань в міркуванні або пізнанні, Арістотель відносить до "других сутностей". Зв'язок між першими і другими сутностями він аргументує як граматичний зв'язок. "Схожість категорій з ідеями полягала в тому, що ті та другі задавали характеристики ідеальних об'єктів. Але на відміну від ідей категорії були диференційовані, визначаючи латентні правила для типових видів міркувань або пізнання", – вказує В. М. Розін.

Особливу увагу потрібно звернути на аргументацію Арістотелем того, що є "суще" (буття). Це водночас і те, що існує, і те, що правильно влаштовано (у чому приховані правила та episteme), і те, що виявляється за допомогою міркувань, пізнання і дій людини. На другому етапі доказів Арістотель поступово долає мовне (граматичне) трактування міркування та пізнання, і переходить до їх тлумачення як способів мислення. Це відбувається, тому що "у виявленні розривів між началом і кінцем мови – річ, вона за ними і одночасно в них, він, намагаючись щось класифікувати, виявляє їх неможливість". На відміну від мовних побудов мислення розуміється Арістотелем як діяльність, що дозволяє отримати episteme відносно явищ, що пізнаються.

Саме цей поворот і дозволив Арістотелю вийти до норм мислення, які ми знаходимо в "Аналітиках". З одного боку, це фігури силогізмів (нині їх можна витлумачити як схеми, що регулюють правильні міркування), а з іншого – правила, що дозволяють вживати аргументи і докази. Наприклад: "знання, яке показує предмет (Л .К), отримується із необхідних начал"; "неможливо застосовувати докази, переходячи з одного роду в інший"; "кожна річ може бути доказана не інакше, як із властивих їй начал" тощо. Арістотель розуміє фігури силогізмів і правила як вчення про міркування, аргументацію і докази. На сьогоднішній день ми можемо їх трактувати головним чином як норми, створені самим Арістотелем. Вони вибудовувалися так, щоб індивід, який міркує (аргументує, доводить, говорить), не отримував суперечностей і не стикався з іншими труднощами у процесі формування знань (рух по колу, заплутаність, складність, варіації тощо).

Норми, правила, що визначаються Арістотелем є і моделлю, і класифікацією висловлювань. Силогізм – це модель елементарного міркування, коли, на основі двох висловлювань, не звертаючись до досвіду і об'єкта, отримують третє, нове висловлювання. Доказ – це модель правильного, істинного міркування, елементами якої є аргументи, що засновуються на знаннях і началах. Саме на основі цих моделей і критеріїв Арістотелю вдалося, з одного боку, сформулювати правила і норми "правильних" (що не приводять до суперечностей) міркувань, а з іншого – охарактеризувати помилкові міркування. Наприклад, до перших "належали правила побудови силогізмів, що містили відмінність трьох фігур силогізмів і класифікацію силогізмів модальності (відповідно до категорій "існування", "необхідності існування", "можливості існування"), а також правила побудови доказів та аргументів. До других належали помилки під час побудови силогізмів, правила суперечки, заборона аргументації по колу, недопустимість переходу доказу з одного роду в інший, помилкові висновки у процесі доказів та інші".

Силогізм як і інші правила мислення формулювалися так, щоб зберегти основні практичні та емпіричні досягнення людини, і в той же час зробити можливими міркування (побачити у виразах типу "А є В" нові знання). Аргументуючи свої тези і принцип в міркуваннях, людина оперує знаннями і, якщо дотримується правил мислення, не отримує суперечностей, то досягає істини. Згідно з Арістотелем, існує чотири значення термінів "істинний" або "істина". Філософ вважав, що у прямому розумінні істина або заблудження знаходяться "не в речах... а в мисленні (думках)". Це означає, що судження або твердження, висловлені певними реченнями, називаються істинними або хибними в прямому розумінні, оскільки кожне речення значуще, але не кожне містить в собі смисл. У більш довільному висловлюванні також іноді говорять про істинні або хибні уявлення, аргументуючи прикладами ідей, речей, людей. Таким чином, правомірно постає питання: який "смисл понять "істина” або “істинний” навіть в тому випадку, якщо хто-небудь побажав би замінити певніш смисл певнішії смислами"?

У цьому аспекті потрібно зазначити, що Арістотель не розглядав поняття "істинний", "істинність" та "істина" у ролі категоричних термінів. У тих положеннях, де Арістотель намагається визначити істину, йдеться лише про істинні та хибні судження, висловлювання і докази (де, на його думку, якщо вони носять фактичний характер, а також існують взаємозв'язок і розподіл цих понять). "У метафоричному смислі, – зазначає П. Вейнгартнер, – він говорить про істинні або хибні поняття, речі або людей, але ніколи про “істинне” та “істину”, як про окремі поняття із самостійним смислом. Якщо точно цитувати Арістотеля, то потрібно говорити не стільки про чотири значення поняття “істина”, скільки про чотири значення складних оборотів або сенгенціальних функцій подібно “у є істинним”".

Необхідно акцентувати увагу на тому, що процес пошуку істини вимагає визначення правил мислення і побудови категорій. Це компроміс між прагненням окремих мислителів, які вільно реалізують і виражають себе в мисленні, і соціальними вимогами розуміння (комунікації), без яких був би неможливий суспільний порядок античного полісу, а також узгоджені дії в ньому. Основою порядку є перше "начало" речей – суще, що також розуміється як Божество, розум і єдине. "Стосовно сущого в смислі істинного і не сущого в смислі хибного, – писав Арістотель, – то вони залежать від поєднання і роз'єднання, а істинне і хибне разом – від розмежування членів суперечності, а саме: істинне твердження відносно того, що насправді роз'єднане; а хибне те, що суперечить цьому розмежуванню; як постає можливим “мислити разом” або “мислити окремо” – це інше питання, а під “разом” і “окремо” я розумію не те, що виникає послідовність, а те, що виникає певна єд ність" .

Аргументація Арістотеля стосовно необхідності побудови правил мислення як умови досягнення істини ("Аналітики", "Топіки", "Про софістичні заперечення"), а також обґрунтування цих правил і начал ("Метафізика") колосально вплинули на весь подальший розвиток логіки пізнання та мислення. Людина здобула сильне знаряддя, важливий інструмент мислення: можливість отримувати істинне знання про дійсність (тобто висловлення типу "А є В"), не звертаючись безпосередньо до неї самої. Аргументи Арістотеля доводять, що правила мислення дозволяють залучати до міркування одні знання (раніше доведені або емпіричні, або ж апріорно правильні – начала), і отримувати на їх основі інші (як вже відомі, так і нові), що дають перспективу на досягнення істини. Нові знання не призводили до суперечностей, їх не потрібно було виправдовувати емпірично. Цей період характеризується початком розповсюдження нових правил наукової аргументації, логічної доказовості. уявлень про мислення і одержаних раніше знань та їх переосмислення.

Логіку Арістотеля як науку про закони правильного мислення і умову створення доказової бази, необхідну для науки, філософії та політичного життя, розвивають послідовники філософа. До них належить школа перипатетиків, які сприяли розвитку погляду на логіку, як на знаряддя або "органон" філософії, а не її частину.

У стоїцизмі логічний аналіз був тісно пов'язаний з дослідженням риторичного (словесного) вираження думки. Це пояснює наявність елементів риторики у викладі математики, і вражаючий зв'язок способу аргументації математики з практикою судових справ. Зокрема, додатковий спосіб захисту передбачав доказ того, що інший хід міркувань для захисту є неможливим. Риторичні правила логічного апарату доказовості не лише ілюстрували, але й стимулювали логічні дослідження.

Епікуреїзм виступив з теорією індукції, заснованої на аналізі належності ознаки предмету і на залежності однієї ознаки від іншої. Античний скептицизм більше уваги зосереджував на доказі та аргументації. Метод аргументації у скептиків незмінний: вони кожне тлумачення розглядають з двох сторін, виставляють тезу та антитезу і, з одного боку, наполягають, що теза не може бути виправдана, але з іншого – і антитеза виявляється неспроможною. Таким чином, хибними є і теза, і антитеза, а тому залишається лише засумніватися у можливості існування істинних аподиктичних речень. Прикладом є схема аргументів скептицизму стосовно поняття "причинності". Якщо причина існує, то вона існує одночасно з дією, передує їй або ж слідує за нею. Але кожне з цих припущень несумісне з самим поняттям про причину. З іншого боку, і доказ того, що причини не існує, також призводить до суперечності. Отже, аргументи "за" і "проти" причинності "рівно імовірні (і рівно заперечувані)".

Можна згадати розвиток логічної аргументації в неоплатонізмі, у римському стоїцизмі та скептицизмі, хоча вона має ту саму мету, що і в логіці Еллади – досягнення істинного знання і Блага (щоправда, з врахуванням давньоримської специфіки культурного та інтелектуального життя).

Таким чином, культура античного мислення виокремлює низку важливих проблем, дослідження яких визначило напрями розвитку європейського інтелектуалізму. До них необхідно віднести проблеми Блага та Істини. Пошуки способів їх вирішення приводили до знань та уявлень як цілком розумних, відповідних досвіду та інтуїтивному розумінню, так і недосяжних для розуму і незрозумілим (апорії). Правильним способом пошуку отримання істинних знань про дійсність стали логічні методи та інструменти – силогізми, аргументація, докази, доведення, їхнє завдання полягало в обґрунтуванні вищих смислів буття, до яких повинно бути спрямовано життя та діяльність людини – практичне, розумне, інтелектуально-пізнавальне.

Кожна філософська школа Стародавньої Греції та окремі мислителі окреслювали власне розуміння Блага. Залежно від умов і соціокультурного середовища в ролі Блага виступали Справедливість, Гідність, Сила, Знання, Слава, Розум, Добро тощо. Платон у своїй "теорії ідей" доводить, що мудра людина, філософ, бачить речі навколо в світлі розуму та істини, що є справжньою дійсністю. "Світло", яке дає нам істина і сила знання, символізує ідею Добра як Блага. Арістотель наводить критичні аргументи проти "теорії ідей" свого вчителя Платона, що зумовило розроблення ним логіки як науки про норми і правила мислення, що може відкрити шлях до істинного знання. Арістотелівська логіка здійснила колосальний вплив на подальший розвиток знання, системи його аргументацій, доказів, що стало умовою становлення європейської науки. Однак для цього потрібно було пройти випробування трансцендентністю середньовіччя.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші