Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Філософія arrow Логічні засади аргументації у філософському знанні
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

Логічний аналіз науки і філософії як етап розвитку аналітичної філософії називають логічніш позитивізмом, або неопозитивізмом. Інтерес мислителів зосереджувався на науковому знанні, а не на дослідженні буденної мови. Певний вплив на неопозитивізм мали ідеї Г. Лейбніца, який перший в історії філософії створив розгорнуте вчення про логічний аналіз, на відміну від раціоналістично-аналітичного методу Р. Декарта. Німецький філософ розумів аналіз як суто формальний, тавтологічний процес переведення знання на більш точну логічну мову. Він прагнув створити єдину систему формального логічного знання на основі штучної мови. Філософські та логічні ідеї Г. Лейбніца вплинули на Б. Рассела, який (як він писав) повірив видатному мислителю стосовно того, що "все складне розкладається на частини і під час аналізу важливо вважати метою просте".

У праці "Мислителі нашого часу" систематизатор філософії А. Хюбшер писав: "Відштовхуючись від Лейбніца, Рассел зробився не лише справжнім філософом математики, але й засновником нової "аналітичної” епохи у філософії". Варто зазначити, що Г. Лейбніц як предтеча символічної логіки вважав, що у філософії ніколи не припиняться дискусії, заплутані, складні для розуміння міркування, поки філософи не будуть "озброєні" строгими методами логічного аналізу. Такого роду "мову символів" Б. Рассел (разом з А. Вайтхедом) запропонував у "Principia Mathematica" – "головній праці сучасної логістики, що виконує стару вимогу Лейбніца і зближує роботу Рассела з результатами досліджень німецьких вчених від Готліба Фреге до Генріха Шольца".

Значний внесок у розвиток неопозитивізму як логічного позитивізму і лінгвістичного аналізу внесли мислителі Віденського гуртка (кола) – М. Шлік, Р. Карнап, О. Нейрат та інші, а також представники берлінського Товариства наукової філософії (X. Рейхенбах, К. Гемпель та інші). Щоправда, Р. Карнап заперечував такі назви, як "логічний позитивізм" або "неопозитивізм", стверджуючи, що вони занадто безпосередньо підкреслюють залежність цього напряму від "старого позитивізму" О. Конта і Е. Маха.

Насамперед увагу неопозитивістів привернула проблема обґрунтування достовірного, тобто наукового знання. Для перевірки на наукову переконливість було поставлено чотири сфери знання: метафізика і філософія; логіка і математика (акцент, як було показано вище, робився на логіці); природознавство (насамперед фізика); гуманітарні дисципліни – етика, естетика, теологія. Жодна з них не повинна уникнути неупередженого критичного аналізу.

Визначальна ідея неопозитивізму, що стала головним аргументом в критичному аналізі гуманітарної науки, зокрема метафізики, сформульована представником Віденського гуртка М. Шліком. "Мова складається зі слів і синтаксису, тобто з наявних слів, які мають значення, з правил утворення речень; ці правила вказують, як зі слів можна утворювати речення різного виду". Псевдоречення, як і хибні наукові положення, виникають в двох випадках: або слова не володіють смислами, тобто не означують факти, або речення (положення) утворено не за правилами синтаксису – у цьому випадку воно не буде мати смислу. Останній як комбінацію знаків речення цілком визначено тим, яким чином встановлено значення дескриптивних і логічних знаків, а завдяки правилам утворення задано їхній зв'язок в реченні. Смисл полягає в тому, що означає ця комбінація відповідно до встановлених значенням знаків і правилам утворення. Інакше кажучи, смисл визначено словником і логічною граматикою мови. Цей висновок зробив також і М. Шлік, який писав: "У речень з'являється смисл, якщо відомі словник і граматика мови".

Тест на науковість успішно проходить логіка, але тоді, коли її положення (речення) несуперечливо узгоджені між собою (критерій когерентної істини). Зміст логічних речень є формальним, він не вимагає звернення до фактів. Для зарахування логіки до наукових дисциплін достатньо того, що вона є необхідною для всіх наук. "Логіка, – доводить В. Крафт, – не дає жодного знання, вона виражає не основні закони буття, а обґрунтовує впорядкування думок. Логічні зв'язки є лише мисленнєвими, вони являють собою не фактичні зв'язки реальності, а лише зв'язки в системі зображення реальності". Наприклад, класи існують не як певні реальності, а як об'єднання в мисленні. І запереченню в оточуючому світі не відповідає яке-небудь особливе положення справ поряд з їх позитивним положенням. Оскільки логічні зв'язки є суто формальними, то вони можуть встановлюватися незалежно від конкретного смислу висловлювань і стану справ. Тому вони можуть взагалі нічого не говорити про реальний стан справ про буття.

У такому контексті логіка складається з аналітичних речень і положень, істинність яких аргументується їхнім змістом. Математика у всіх аспектах подібна до логіки, вона може бути виведена з логіки і володіє таким самим характером. Математик також не говорить ні про які факти. З суто математичної точки зору, числа – якщо абстрагуватися від їх застосування – не означують жодних предметів зі світу досвіду, а геометрія не описує реального простору. Положення математики є не синтетичними, а аналітичними. Вони визнаються істинними (або хибними) лише на основі визначення понять, що входять в них (в положення). Отже, "математику можна, як і логіку, вважати наукою".

Природознавство, зокрема фізика, успішно проходить тест на науковість тоді, коли положення, з яких вона складається, мають експериментальне значення і характер, тобто означують конкретні факти, проходять перевірку, або верифікацію, даними експерименту. Положення фізики належать до класу семантичних положень, істинність яких визначається верифікацією. Серед положень фізики є складні та елементарні (протокольні). Останні містять найбільш елементарні, атомарні факти. Зазначимо, що онтологію "логічного атомізму" буде редуковано з мови "Принципів математики", побудовано на аналогічній їй дискретній схемі. Основним смисловим одиницям мови (атомарним висловлюванням) відповідають одиниці світу (атомарні факти), а компонентам атомарних висловлювань (простим назвам) відповідають елементи фактів (об'єкти). Логіко-атомістичну онтологію подано в "Логіко- філософському трактаті", де світ розглядається як "сукупність атомарних фактів, а не предметів". Під "атомарним фактом" розуміють найпростіше положення речей, які являють собою поєднання, "конфігурацію" звичайних простих об'єктів, що "утворює співбуття", тобто подію, ситуацію.

Так, М. Шлік вважав, що у кожному конкретному випадку перевірки положень фізики "констатації є остаточними" і вони не заперечуються. Верифікація забезпечує аргументованому достовірність синтетичних наукових положень і відкидає псевдоположення, що за своїм змістом є хибними. У підсумку все природознавство зводиться до фізики (теза т. зв. "фізикалізму"), і, таким чином, воно наукове в цілому.

Зовсім інша справа з метафізикою, яка не проходить тест на науковість. Справа полягає у тому, що, за визначенням, вона складається із семантичних положень і речень, оскільки розповідає та досліджує різного роду сутності (ідеї, форми, принципи, буття), що не отримують експериментального підтвердження. Оскільки філософія не дотична до фактів, її положення не можуть претендувати на істинність, то "правильним методом філософії, – вказував Л. Вітгенштейн, – був би наступний: не говорити нічого, окрім того, що може бути сказано, – отже, окрім положень природознавства, тобто того, що немає нічого спільного з філософією, – і потім завжди, коли хто-небудь захоче сказати щось метафізичне, показати йому, що він не надав жодного значення певним знакам у своїх висловлюваннях. Цей метод був би незадовільним для нашого співрозмовника, він не відчував би, що ми вчимо його філософії, але лише такий метод є строго правильним методом".

Як зрозуміло з аргументів цього положення, Л. Вітгенштейн не заперечував, що існує "правильний метод філософії", про який можна міркувати, наприклад, так: "Надавайте словам речення чітке значення". Мислитель виступав не проти філософії, що сприяє розвитку науки, а проти метафізики, що вигадує, створює те, що відсутнє в реальному, фактуальному світі, те, чого в ньому немає. Філософія – це методологія, що формується завдяки положенням, але таким, що не володіють істинним смислом (істинне чи хибне). Простір, час, колір, вважав Л. Вітгенштейн, є форми предметів. Зрозуміло, що все просторово- темпоральне, колоритне фізично відчувається. "Сукупність істинних положень – наука в її повноті (або сукупність наук)... Філософія не є однією з наук. Слово “філософія” означає те, що стоїть під або над, але не поряд з науками... Мета філософії – логічне прояснення думок. Філософія не вчення, а діяльність", – аргументував свою позицію мислитель.

Критику метафізики Л. Вітгенштейн розпочинає з того, що людина не в змозі безпосередньо вилучити з повсякденної мови її логіку. "Мова долає думки, – писав вчений. – Причому настільки, що зовнішня форма одягу створювалася із зовсім іншими цілями, не для того, щоб судити за нею про форму тіла. Угоди, які мовчки приймаються і слугують розумінню повсякденної мови, надзвичайно складні. Більшість положень і питань, що трактуються як філософські, не хибні, а безглузді... Більшість положень і питань філософії укорінені в нашому не розумінні логіки мови... Тому не дивно, що найбільш глибокі проблеми – це, по суті, не проблеми. Вся філософія – це критика мови". Тому філософський твір потребує витлумачення. Філософська активність прояснює комбінації символів між собою. Саме на долю філософії випадає діяльність щодо прояснення характеру тверджень і положень емпіричних наук (природознавства), логічних тавтологій, псевдосуджень і міркувань метафізики.

Антиметафізика Л. Вітгенштейна та інших представників неопозитивізму зумовлена необхідністю пошуку істини в її конкретності, не обмеженої жодними "зайвими" привнесеннями. Через це розуміння філософії як формально-логічної мови науки означало в неопозитивізмі не лише пошук аргументів на перетворення філософії у формальну теорію пізнання (без пізнання існуючої реальності), а і вчення про логічне конструювання дійсності в науці, тобто використання логіки в ролі нової онтології.

Аргументовану критику Л. Вітгенштейном традиційної філософії як метафізики не потрібно розуміти як позитивістську, як твердження, що метафізика взагалі складається із безглуздих положень. "Слово філософія, – писав мислитель у своїх щоденниках, повинно означати щось вище або нижче, але не поряд з природничими науками. Філософія не дає жодних образів дійсності і не може бути ані підтвердженою, ані запереченою природничо-науковим дослідженням. Вона складається з логіки і метафізики, перша виступає її основою". Отже, Л. Вітгенштейн не ототожнює метафізику з філософією, а звертає увагу на особливе завдання філософії, що полягає в критиці мови.

Таким чином, Л. Вітгенштейн усуває традиційне розуміння філософії, а положення традиційної метафізики стають для нього такими, що перебувають за межами мови і тому є безглуздими. У "Трактаті" філософ зазначав: "Мої положення слугують проясненню: той, хто зрозуміє мене, піднявшись з їх допомогою – по ним – над ними, в кінцевому рахунку визнає, що вони безглузді. (Він повинен, так би мовити, відкинути драбину, після того, як підніметься по ній). Йому потрібно подолати ці положення, тоді він правильно побачить світ". Це означає, що великі теми метафізики: Бог, душа, Я, свобода, безсмертя, або питання про смисл життя Л. Вітгенштет вмішує в категорію того, про що неможливо говорити. Ці проблеми не можуть бути вирішені об'єктивним чином. Він прагне чітко розрізняти висловлювання профакта і те, що виходить за межі фактів. На останнє накладається вимога мовчання. Таке розрізнення можна зрозуміти як свого роду критику опредметаення, що здійснюється метафізикою, яка хоче перетворити свою специфічну категорію в сферу того, про що можна говорити, таким чином вміщуючи ці теми в світ і фальсифікуючи їх. "Коли люди не прагнуть висловити невисловлюване, – формулює свою думку Л. Вітгенштейн, – то нічого не втрачається, а не висловлюване – залишаючись невисловленим – міститься у висловлюваному".

Така аргументація пов'язана зі спробою "зняти" мову метафізики і помісити все те, що може бути лише показано, але не сказано, в категорію того, про що належить мовчати. У той же час висока оцінка етики Л. Вітгенштейном показує, що подібна деструкція метафізики означає не її ліквідацію, а постійне подолання метафізичних прагнень вийти за межі того, що може бути сказано. Його критика метафізики основується на ставленні мислителя до сфери містичного, оскільки остання відкривається лише в мовчанні, а не в теоріях.

Нову онтологію більш ширше окреслено в працях Р. Карнапа "Логічна конструкція світу", "Подолання метафізики логічним аналізом мови", "Філософія та логічний синтаксис". Поряд з іншими представниками Віденського гуртка і неопозитивістами Р. Карнап проголошує класифікацію положень (позицій), що мала на меті відокремити власне філософську проблематику від логіки та інших наук. Усі положення (речення), що претендують на змістовність, було розбито на три основних класи: недоладні, тобто безглузді, недійсні (unsinnigc); науково- осмислені, тобто позанаукові (sinnlose), і науково-осмислені, або просто наукові (sinnvolle), а отже істинні та хибні. Р. Карнап вважає, що безглузді речення власне не являють собою речень чи висловлювань, а лише нагадують їх, будучи подібними до них за зовнішніми характеристиками своєї структури, як наприклад, теза: "місяць примножує чотирикутник".

Філософські (метафізичні) положення Р. Карнап оголошує позанауковими, тобто такими, аргументи яких підлягають порівнянню з фактами. Він виводив цей їх статус або з неможливості їхньої перевірки, або з того, що до цих положень входять псевдопоняття, визначення яких також не підлягають перевірці (наприклад, "абсолют"), або, нарешті, з неправомірності дедуктивного висновку, результатом якого є певне речення (висловлювання, положення). Одним із засобів викорінення "традиційної" філософії Р. Карнап використав вчення про кеазісинтаксичні речення (висловлювання), тобто про такі речення, які в їх неуточненому вигляді можна розуміти по-різному, як: речення предметної мови, тобто мови, на якій ми говоримо про різні предметні речі, кількісні відношення тощо (ці висловлювання говорять про властивості "речей", наприклад, "п'ять є число"); висловлювання метамови (які стверджують щось про властивості слів і речень предметної мови, наприклад, "п'ять є число, тобто числівник"). До квазісинтаксичних висловлювань Р. Карнап зараховує філософські положення, вважаючи, що коли вони і мають той чи інший раціональний смисл, то лише тоді, коли їх інтерпретувати як висловлювання про відношення між словами. Тому мислитель вважав, що необхідно перетворити філософські положення в речення, які говорять лише про логіко-синтаксичні відношення слів. Замість "час одномірний, а простір трьохмірний" Р. Карнап, наприклад, запропонував говорити так: "визначення часу складається з однієї координати, а простору – з трьох".

Отже, філософія, хоча і не подає, як метафізика, псевдоположення, хибні висловлювання, проте її також не можна визнавати науковою дисципліною. Це лише метод логічного аналізу, що необхідний для виключення псевдоположень; філософію "неможливо викласти у формі системи положень і речень". Таке переконання випливає з "теорії структури" (Konstitutinstheorie), що зробила ім'я Р. Карнапа відомим. Завдання теорії структури – привести дійсність до "даного", із "даного" сконструювати предмети. А все "дане", тобто безпосередньо існуюче, є найпростішою істиною (einfachste Erlebniswahrheil), непроникливою для будь-якого пізнання. Воно, "дане", не лише дає в руки нитку- путівник, з якою можна пройти лабіринт дійсності, воно є основою "всієї системи дійсності самої по собі".

У цій новій спробі сконструювати світ полягає сутність науково- аналітичного методу. За словами А. Хюбнера, останній висновок Р. Карнапа – безглуздість філософської проблематики, яку він розглядає в книзі "Уявні проблеми у філософії". До "уявних проблем належать: пізнання чужої свідомості, пізнання дійсності “в собі”, ідеалістичні та реалістичні положення про зовнішній світ і безумовно, всілякого роду метафізика". Те, що залишається після знищення цих "проблемних ситуацій" – це нова єдина наука, надбудована над всіма чуттєвими даними математично-формальним методом, що розповсюджується на всі дисципліни. Для єдиної науки немає питань, на які вона не могла знайти відповідь.

Прагнення віднайти новий теоретичний інструментарій для пізнання істини сприяє створенню нового способу її аргументації – верифікації. Принцип верифікації було задумано, по-перше, як критерій наукового осмислення (і в цій своїй якості він і підлягає насамперед розгляду в межах "філософії науки") і, по-друге, як критерій істинності та хибності. Відповідно до принципу верифікації, перевірка положень і висловлювань проходить через їхнє зіставлення з фактами чуттєвого досвіду суб'єкта. Положення, які в принципі не підлягають чуттєвій (емпіричній) перевірці, вважаються, як зазначалося вище, позбавленими наукового смислу (визначення критерію наукової осмисленості збігається при цьому з визначенням самого наукового смислу). Ті положення, які цій перевірці піддягають, вважаються науково осмисленими. Дія принципу верифікації як функції критерію та хибності формулюється наступним чином: "положення або висловлювання істинне, якщо воно підтверджене фактами-переживаннями і якщо можуть бути вказані уявні факти, які. якби вони були б реальними, це положення заперечували б" (на важливість другої умови вказує К. Поппер); положення хибне, якщо воно "заперечується фактами-переживаннями і якщо можуть бути вказані уявні факти, які, якби вони були реальними, ці положення підтверджували б" (друга умова також надана А". Поппером).

Необхідно зазначити, що елементи принципу верифікації були наявні у працях мислителів минулих епох. У прихованій формі принцип верифікації міститься в агностичній філософії Д. Юма, який вважав, що "всі наші ідеї скопійовані з наших вражень". Хоча Д. Юм не вважав ті чи інші відповіді на питання про існування зовнішнього джерела вражень позбавленими смислу, його відмова від певної відповіді була близька до такої точки зору. Співмірним принципу верифікації був закон О. Конта про "постійну залежність уявлення від спостереження": "...Кожне положення, яке недоступне для точного перетворення в просте пояснення окремого або загального факту, не може представляти жодного реального і зрозумілого смислу".

Представники прагматизму повністю стали на платформу верифікації. "... Істини являють собою, по суті, процеси перевірки, оскільки суто об'єктивної істини – істини, під час визначення якої не відігравало б жодної ролі суб'єктивне задоволення від поєднання старих елементів досвіду з новими елементами, такої істини ніде не можна знайти", – писав В. Джеймс. Під перевіркою він розумів пошук і знаходження чуттєвого переживання, яке веде до істини.

У принципі верифікації як у аргументі з досягнення істинного знання ототожнюється неспостережуваність з позбавленістю наукового смислу. Так, М. Шлік та інші представники неопозитивізму розширено витлумачили характерну для спеціальної теорії відносності трактовку поняття "одночасність", згідно з якою, твердження: "події А і В одночасні" в абсолютному його значенні не має фізичного (наукового) смислу, оскільки принципово неможливо здійснити експеримент для визначення одночасності незалежно від системи відліку. Отже, критерій судження про факт одночасності явищ полягає в принциповій можливості знаходження засобів його визначення. Одночасність – це операційне поняття. Воно має смисл лише за вказівки на операції, що дозволяють перевірити факт наявності одночасності. Потрібно визнати, що низка теоретичних понять науки дійсно має операційний характер: наприклад, поняття "сила" не має смислу в динаміці поза вимірюваних у певних системах відліку прискорень, "імпульс", "довжина" тощо.

У чому причина операційного характеру "одночасності"? З точки зору неопозитивізму, операційний характер одночасності полягає лише в залежності її від дій суб'єкта, тобто почасти вона існує лише остільки, оскільки є сам суб'єкт. Перенесення цього твердження на всі інші випадки перевірки судження науки про факти неопозитивізмом зумовило ототожнення істинності та можливість її пізнання, істинності та її перевірки. Ці ототожнення є однією з характерних особливостей принципу верифікації на досемантичному етапі його еволюції.

Важливий аргумент стосовно істинності тих чи інших положень і висловлювань вніс Л. Вітгетшпейн. Для висловлювань найпростішого виду умови істинності можна задати прямо: вони істинні, якщо об'єктам, означеним іменами, фактично властиві відношення, означені предикатами. Для інших видів висловлювань, що складаються з декількох елементів, умови істинності визначаються побічним способом. Істинність загального висловлювання є функцією істинності всіх одиничних висловлювань, що підпадають під це загальне висловлювання і умови істинності яких задані безпосередньо. Тому "загальне висловлювання можна подати у виді кон'юнкції простих висловлювань".

Важливе завдання полягало в дослідженні атомарних речень (висловлювань) і визначенні їхньої логічної форми. Л. Вітгенштейн ототожнював їх з висловлюваннями, які він називав "елементарними". Це такі висловлювання (теоретичні положення), які можна безпосередньо порівняти з дійсністю, тобто з чуттєво даним. Усі висловлювання, що не є елементарними, повинні бути функціями істинності елементарних висловлювань. Тому всі емпіричні висловлювання повинні зводитись до висловлювання про чуттєве дане. Всі висловлювання, які не допускають такого зведення, вважаються позбавленими смислу, оскільки невідомо, про що в них йдеться. Так емпірична теорія пов'язує "смисл, поняття і висловлювання одне з одним".

Основуючись на тому, що "атомарні" і "елементарні" висловлювання є висловлюваннями про чуттєве дане, неопозитивісти (члени Віденського гуртка) намагались знайти їх в "прокольних реченнях". Вони повинні означувати безпосередні чуттєві переживання. Хоча не зовсім зрозуміло, які висловлювання відповідають цим вимогам. Спочатку такі протокольні висловлювання (про чуттєві сприйняття) розглядалися як абсолютно достовірні, слугуючи "основою для всіх інших положень науки". Але, з точки О. Нейрата, у випадку необхідності "протокольні речення" також можна розглядати як недостовірні. Оскільки вони не вільні від попередньої обробки, тому вони первісні не більше ніж інші емпіричні положення (висловлювань), є такими ж гіпотетичними і можуть підлягати виправленням. Взагалі висловлювання не можна порівнювати з чуттєво даним, з сприйняттями, з чимось, що знаходиться поза мовою. Висловлювання можна порівнювати лише з висловлюваннями. До цього погляду О. Нейрата приєднався і Р. Карнап, з точки зору якого протокольні висловлювання не володіють жодними перевагами порівняно з іншими положеннями і висловлюваннями. "Кожне протокольне висловлювання фізикалістської системної мови за певних обставин може слугувати протокольним висловлюванням", – говорив Р. Карнап.

Постає питання: якщо "протокольні висловлювання" більше не вважаються абсолютно достовірними і можуть коректуватися, то від чого залежить, приймаються вони чи не приймаються? Якщо ми за власним вибором вирішуємо, зберегти чи відкинути несумісне "протокольне висловлювання", то ми відмовляємося від емпіризму і схиляємося до конвенціоналізму. Але з точки зору М. Шліка, який вступив у дискусію, узгодженість емпіричних висловлювань один з одним означає не- суперечливість, однак нею можна задовольнятися лише в суто інтелектуальних системах (наприклад, в математиці). Для пізнання фактів недостатньо простої несуперечливості, оскільки потрібна аргументована несуперечливість відносно цілком повних висловлювань, які не обираються вільно і характеризуються тим, що вони не можуть бути виправлені або змінені. Це висловлювання про власні сприйняття в конкретний момент. Але ці висловлювання не є протокольними положеннями, що стоять на початку пізнання. Вони, можливо, є джерелом пізнання, але не його фундаментом. Ці "виокремлені висловлювання утворюють завершення пізнання. Вони є висловлювання про спостереження, які допускають верифікацію".

Як аргумент для доказу істинності того чи іншого положення, верифікація здійснюється в результаті узгодження передбачуваного стану справ з їхнім наявним положенням, що ми спостерігаємо. Наприклад, астрономічний розрахунок говорить про те, що в такий-то момент часу в телескоп, установлений певним чином, можна буде побачити певну зірку. Тоді спостереження може показати: тут збіглися світла і темна точки (зірка в перехресті телескопу). Висловлювання про таке спостереження завжди має форму: "тут тепер то-то і те", причому "то-то і те" означає отримане сприйняття, а не його предметну інтерпретацію. Наприклад, "тут тепер чорне стикається з білим", або "тут тепер боляче". Ці висловлювання про спостереження характеризуються тим, що вказівні слова "тепер", "тут", "це" є істотними елементами їхньої логічної форми. Ці слова не мають жодного певного змісту, вони вказують не безпосередньо дане, на теперішнє. Смисл таких положень можна зрозуміти, лише дотримуючись цих вказівок і звертаючи увагу на те, на що вони вказують. Завдяки цьому розуміння такого висловлювання вже містить знання про те, істинне воно чи ні. Те, що утворює його смисл, дано безпосередньо. Раніше у процесі верифікації розуміння смислу висловлювання і визначення його істинності були двома різними фазами, а тут вони збігаються. Розуміння смислу таких висловлювань, які М. ІІІлік назвав "констатаціями", супроводжуються розумінням їх істинності.

Варто зазначити, що раніше це визнавали лише для аналітичних висловлювань: коли для нас стає зрозумілим їхній смисл, то одразу дізнаємося, що вони істинні, оскільки їхня істинність розкривається самим висловлюванням. З синтетичними висловлюваннями усе інакше: навіть якщо ми розуміємо таке висловлювання, ми ще не знаємо, істинне воно чи хибне. Відповідь на це питання дає досвід порівняння з висловлюваннями про спостереження. Оскільки розуміння "констатації" містить знання про її істинність, то таке висловлювання абсолютно істинне і не викликає сумніву, як і аналітичне. Вони "остаточні, не підлягають жодному сумніву і тому утворюють фундамент емпіричного пізнання".

"Констатації" М. Шліка одразу викликали критику. Спочатку О. Нейрат виступив проти "констатацій", критично оцінивши їхню абсолютну достовірність та узгодженість з реальністю. Потім К. Поппер у своїй відомій праці "Логіка і зростання наукового знання", що здійснила певний вплив на розвиток ідей неопозитивізму та Віденського гуртка, висунув серйозні заперечення і розвинув нову точку зору на проблеми, що обговорюються. Основна думка концепції К. Поппера полягала в тому, що зовсім не одиничні висловлювання про чуттєве сприйняття є тією основою, на яку спирається наукове пізнання, до якої воно зводиться і яка репрезентує його справжній смисл.

Однак саме на основі висловлювань про чуттєві сприйняття і враження ми приймаємо базисні положення. Вони вважаються достовірними саме тому, що узгоджуються з усіма висловлюваннями про чуттєві сприйняття. Верифіковані висловлювання повинні бути про спостереження або принаймні зводитись до них. І вони вважаються достовірними остільки, оскільки немає жодних підстав сумніватися в них. Сумніви виникають, коли вони вступають у суперечність з визнаними положеннями. Тоді аргументи перших або других підлягають перевірці таким самим способом. Однак рішення завжди спирається на сумісність (або несумісність) з аргументами про чуттєві сприйняття і враження, що узгоджуються не лише з верифікованими базисними висловлюваннями, але також й інтерсуб'єктивно. Таким чином, основу достовірності емпіричних висловлювань утворюють "висловлювання про чуттєве сприйняття, а не довільні рішення". Разом із тим тут присутній і конвенційний аспект, оскільки від нашого рішення залежить, чи вважати достатньо достовірним певне базисне положення, чи продовжити його перевірку. Однак це рішення має відношення лише до необхідності перевірки. Результат такої перевірки або відмова від неї визначається не довільним рішенням, а висловлюваннями про "чуттєве сприйняття". Рішення стосується лише питання продовження перевірки, а не змістовного вибору верифікованих положень. Останні залежать від зв'язку з висловлюваннями про чуттєві враження. Найбільш достовірними постають ті теорії, що найбільшою мірою аргументовано узгоджуються з висловлюваннями, що інтерсуб'єктивно узгоджуються з висловлюваннями про спостереження.

Загалом аргументи стосовно "протокольних висловлювань" пов'язали з тим, що мова повинна бути віднесена до чогось, що знаходиться "поза мовою", причому не лише тому, що саме так вона отримує значення, але й тому, що лише завдяки цьому система висловлювань може розглядатися як знання про реальність. Для М. Шліка саме це було головним. Якщо верифікація обґрунтовується логічно і формально, то вона цілком залишається у площині мови. Однак простий синтаксис не може охопити верифікації як аргументу на користь істинності висловлювання. Це показали зусилля Р. Карнапа. На думку Л. Вітгенштейна, суто формальний аналіз не дозволяє виділити емпіричних висловлювань, оскільки вони не володіють особливою логічною формою. О. Нейрат хотів знайти рішення за допомогою "теорії конвергенції". Однак вона не дає жодної визначеності, вносить свавілля і призводить до відмови від емпіризму. За суто синтаксичного підходу до мови проблема верифікації не вирішується, оскільки вона не передбачає жодного зв'язку з позамовною сферою. Цей зв'язок враховується "лише за семантичної точки зору".

Це означає нову принципову реформу емпіризму. З точки зору логіки потрібно відмовитися від звичної опори на індукцію. Уявлення Дж. С. Мілля, Е. Маха і Л. Вітгенштейна про емпіричне пізнання виявилося не вірним: воно не спирається на достовірні одиничні висловлювання, з яких у процесі узагальнення отримують закони природи. Виникнення одиничних висловлювань можна описати психологічно, але неможливо обґрунтувати їхню достовірність. Кожне емпіричне пізнання полягає у тому, що ми формулюємо гіпотези, які основуються на чуттєво даному, але наявні спостереження не можуть обґрунтувати гіпотезу раз і назавжди, вона повинна і надалі підлягати все новим перевіркам. Її верифікація залежить від сумісності з інтерсуб'єктивно визнаними висловлюваннями про чуттєво дане. Завдяки постійно поповнюваним перевіркам, емпіричні висловлювання не володіють жодним постійним значенням, воно завжди носить тимчасовий характер. Емпіричне знання не зводиться до простих узгоджень, що забезпечується інтерсуб'єктивністю рішень. "Прийняття рішень, або заперечення тих чи інших висловлювань про чуттєві враження, зумовлено не свавільною угодою, а закономірністю, що відбивається у них різними суб'єктами, і дозволяє здійснити верифікацію".

На основі вищесказаного постає проблема верифікації загальних положень (висловлювань). Значення загальних висловлювань для "неіндуктивістського" підходу також є досить складною проблемою. Існує два види загальності: слово "все" може означати певну кінечну множину, визначену сукупність, елементи якої можна перераховувати (наприклад, усіх жителів м. Києва, які зафіксовані в певний момент). Однак слово "все" може означати також "клас", який визначається лише певною ознакою (властивістю або відношенням), а тому являє собою невизначену, відкриту (незамкнену) множину, елементи якої неможливо перерахувати повністю. Така загальність властива законам природи, тому лише висловлювання першого роду ми можемо перетворити в кон'юнкцію і розглядати їх як функції істинності. Для висловлювань другого роду це неможливо. На основі цих міркувань, Л. Вітгенштейн і його послідовники Ф. Рамсей і М. Шлік доводили, що дійсними пізнавальними висловлюваннями потрібно вважати лише атомарні та утворені з них "молекулярні висловлювання", оскільки їх можна "однозначно верифікувати". Висловлювання необмеженої загальності вони не вважали пізнавальними висловлюваннями.

Ця позиція призвела до важливих наслідків. Наприклад, не лише з математики вилучалася "актуальна безкінечність", але й "закоті природи позбавлялися звичного смислу висловлювань необмеженої загальності. Якщо закон природи витлумачується як молекулярне висловлювання, тобто як проста кон'юнкція сингулярних висловлювань і функцій їхньої істинності, то він говорить лише про вже відомі констатації, але не включає в себе висловлювань про нові випадки". Тому загальні положення і висловлювання, що виражають закони природи, М. Шлік розглядає лише як вказівки або формули, що слугують для утворення висловлювань, тобто тих положень (висловлювань), які можна вивести із загального положення. Відповідно до цього закони природи, а отже, теоретичний зміст точних наук і основ техніки, не надають жодного знання, вони нічого не говорять про світ об'єктів і являють собою лише вид (рід) синтаксичних правил. Так, Р. Карнап у своєму "Logische Aufban der Welt" також не приймає положень і висловлювань з "необмеженою загальністю". Закон природи виявляється лише схемою висловлювання, "функцією-висловлюванням", через що зазвичай не звертає уваги на факти. Закон дає певне методологічне правило і слугує лише для того, щоб через підстановку до нього конкретних даних можна було отримати певні висловлювання. Останні можуть бути верифіковані, однак для самої по собі схеми результати верифікації в якості аргументів виключаються.

Всупереч цьому один із видатних представників неопозитивізму Е. Кайла виступає з твердженнями про те, що осмислення загального положення не передбачає його повної верифікованості. Смисл положення (висловлювання) не залежить від його верифікованості та вимагає лише синтаксично коректного виразу. Верифікованими повинні бути лише окремі висловлювання, що випливають із загального положення, а не сама по собі "загальність". Загальні положення і висловлювання важливі для пізнання, тому що вони не цілком верифікуються. Якщо б їхній зміст вичерпувався кінечним числом відомих випадків, то нічого не можна було б говорити про те, що може трапитись в майбутньому.

Завдяки аналізу мови Р. Карнапом стало зрозуміло: немає необхідності у виключенні необмежено загальних положень, що залежить від нашого рішення, яке може бути підтримано іншими рішеннями. Ті рішення, що належать до правил утворення мови, можуть вільно обиратися і бути найрізноманітнішими. Р. Карнап вибудував шкалу мов, у яких приймаються або виключаються "висловлювання різних ступенів". Найпростішою буде та мова, у якій можна утворити лише "молекулярні висловлювання" і висловлювання "обмеженої загальності". Наступною, більш багатою мовою буде та, у якій допускаються необмежені загальні висловлювання найпростішої форми, тобто з одним оператором загальності. На більш високому щаблі знаходиться мова, до якої належать екзистенціальні висловлювання (речення) найпростішої форми, тобто з одним екзистенціальним оператором. Подальші форми мови утворюються за допомогою послідовного додавання операторів загальності та існування (з двома операторами загальності та одним екзистенціальним оператором, потім з двома екзистенціальними операторами та одним оператором загальності і т. д.). Так утворюються нові, все більш багаті мови, число яких "теоретично безкінечне, але практично обмежене зростаючою складністю". Цінність такої побудови полягає в тому, що вона показує, яким чином побудова мови залежить від наших аргументів, на основі яких приймаються рішення.

Виключення "необмеженої загальності", що було запропоновано Л. Вітгетитейном, М. Шліком, Ф. Рамсеем, не можна вважати хибним аргументом, оскільки вибір першої, найбільш простої форми мови також є справою вільного вибору. Однак такий вибір є недоцільним, оскільки не узгоджується з фактичною мовою науки. В останньому у великій кількості використовуються висловлювання про закони природи необмеженої загальності, причому вони вживаються у зв'язку з сингулярними, безсумнівно "дійсними" положеннями і висловлюваннями в імплікаціях, кон'юнкціях тощо саме як "дійсні висловлювання, а не синтаксичні правила". Тому краще обирати форму мови з необмежено загальними висловлюваннями. Отже, питання про можливість і допустимість таких висловлювань є зрозумілим і повністю вирішеним.

На основі вищевказаного варто зазначити, що залишається проблема верифікації висловлювань "необмеженої загальності". Представники неопозитивізму хотіли виключити їх з числа дійсних висловлювань (положень), тому що ці висловлювання неможливо використати як аргументи істинності "сингулярних висловлювань". їх неможливо подати у вигляді кінечної кон'юнкції сингулярних висловлювань, оскільки не всі їх конкретні приклади відомі, а тому вони не можуть бути перераховані та перевірені. Висловлювання "необмеженої загальності" взагалі не можуть бути цілком верифіковані.

Отже, верифікація висловлювань "необмеженої загальності" завжди може здійснюватися лише таким чином, що з них за допомогою інших висловлювань як аргументів виводяться сингулярні висловлювання, які потім перевіряються відносно їх узгодженості з уже визнаними в якості достовірних висловлюваннями, а насамкінець – з висловлюваннями про чуттєві враження (емпіричні). Якщо в усіх випадках перевірка завершується отриманням позитивного результату і не виникає жодних суперечливих висловлювань, то висловлювання "необмеженої загальності" для цих відомих випадків верифіковано. Однак для невідомих, майбутніх випадків його смисл і значення залишається неясним. Можливо, що надалі виявиться одиничне висловлювання, яке суперечить йому. Цю часткову верифікацію можна назвати "підтвердженням" (К. Поппер), або "свідченням" (Р. Карнап).

Принцип верифікації як аргумент перевірки істинності (чи хибності) отримав детальне розроблення в неопозитивізмі. Особливої уваги заслуговує вихідне формулювання механізму верифікації М. Шліком, який постає системою аргументів доказу істини: "Допустимо, що ми повинні здійснити верифікацію якого-небудь реального твердження U. З цього U можна вивести нове судження U1, звертаючись за допомогою до іншого судження U, яке обрано так, що U і U1 разом слугують засновками силогізму, висновком з якого є саме U1. Судження XI може бути, по-перше, знову реальним твердженням, або, по-друге, дефініцією, або, по-третє, чисто понятійним висловлюванням; відносно нього приймемо, що його істинність абсолютно визначена. З U1 можна, звертаючись за допомогою до судження U1, вивести наступне судження U2. причому, якщо йдеться про характер UII, то існують ті ж самі можливості, що і у випадку з U1. Із U2, а також нового и ми отримуємо U3 і т. д., поки не приходимо до судження UIII, що володіє формою більш або менш такого виду: “в тому-то і в тому місці, в той-то і той-то час, в тих-то і тих-то умовах можна спостерігати і пережити те-то і то-то”. Йдемо на вказане місце, так щоб опинитися там у вказаний час, реалізуємо вказані умови і описуємо, тобто означуємо, отримані при цьому спостереження або переживання певним судженням W (судження спостереження), причому те, що спостерігається або переживається на основі актів повторного пізнання, підводять під відповідні поняття і означують потрібними для цього словами. Якщо W тотожне з U„, то це означає верифікацію Un, а тим самим і первісного U". Із вищесказаного зрозуміло, що передостання ланка у сплетінні актів процесу верифікації складається з "фіксації у висловлюванні (W) результату спостереження або експерименту (F). Остання ж ланка полягає у порівнянні двох висловлювань (W і Un) для визначення їхньої тотожності. У цілому верифікація складається з операцій чотирьох видів: дедуктивне виведення (Un з II). фіксація досвіду (F) у висловлюванні (W). порівняння висловлювань (W і Un) і встановлення результату верифікації (U оголошується або істинним, або хибним)"

На основі вищесказаного варто виокремити аспекти принципу верифікації як аргументу в досягненні істинного знання: згідно з принципом верифікації, критерій істинності та хибності висловлювання (положення) полягає у його перевірці через досвід; перевірка через досвід полягає в порівнянні висловлювання з безпосередньо даним; перевірка є осмисленістю, а сукупність операцій перевірки висловлювання становить його смисл. Тут термін "смисл" вживається нами як "значення", але таке, що співвідносне з "позбавленістю смислу". Висловлювання є осмисленим, якщо воно або істинне, або хибне, і є позбавленим смислу, якщо не здатне бути тим або іншим.

Отже, результатом верифікації повинно стати істинне висловлювання. Однак потрібно враховувати, що загальні положення (висловлювання) про факти не цілком верифікуються, оскільки для цього аргументація є недостатньою. Тому їхня достовірність підтверджена лише тим, що висловлювання і положення, які виводяться з них, завжди верифікуються. Отже, неможливо з впевненістю судити про достовірність на основі кількості проведених перевірок (причому нові перевірки можуть ці положення заперечити). Тому стосовно загального висловлювання (положення) неможливо сказати, що воно істинне. Можливо, воно істинне, але про це неможливо дізнатися. Хоча завдяки асиметрії між верифікацією (верифікаційністю) і фальсифікацією (фальсифікаційністю) можна дізнатися, що воно хибне, якщо його заперечили. Тому стосовно загальних положень (висловлювань) можна "говорити не про їхню істинність, а лише про їхнє підтвердження".

Одиничні та окремі висловлювання (положення) є більш достовірними, тому що вони мають відношення до нашої повсякденності, нашого звичного оточення, знайомих об'єктів і класів об'єктів. Впевненість у них зумовлена численними перевірками відповідних положень. Якщо ж виникають нові висловлювання та незвичні ситуації, то їх потрібно перевірити.

Висловлювання про багаторазову перевірку стану справ можна вважати безсумнівним, на основі доведеної ситуації, що структура світу не змінюється, що в ньому зберігається стабільність, тобто існує певна закономірність і доцільність. Однак таке припущення не дає достовірного знання, воно саме являє собою загальне положення (висловлювання) необмеженої загальності, тобто стосується ще невідомих речей, про які ми нічого не знаємо. У нас немає впевненості в тому, що ми застраховані від випадковостей. Якщо допустити наявність закономірностей, то перевірені та підтверджені відповідними аргументами висловлювання про добре відомі ситуації можна вважати істинними, оскільки ми виводимо їх з цього припущення. Однак вони істинні лише умовно, а не абсолютно. З точки зору теорії пізнання, такі окремі висловлювання не мають жодної переваги. Унаслідок своєї логічної залежності від загальних висловлювань, які принципово недостовірні, оскільки їхня істинність не може бути доведена через недостатність аргументів, то ці висловлювання не можуть бути більш достовірними, ніж загальні положення, з яких вони виведені. Якщо говорити про "аргументовану доказовість їхньої істинності, то вона доведена і аргументована в тій же мірі, що й істинність більш загальних припущень, з яких вони випливають", – зазначає В. Крафт.

Якщо окремі висловлювання повинні підлягати перевірці, то це відбувається так само, як і у випадку загальних висловлювань: з них виводяться наслідки, що перевіряються за допомогою порівняння з визнаними базисними висловлюваннями. Перевірка всіх таких наслідків також неможлива, тому "повної верифікації не може бути і для окремих висловлювань".

Можливість перевірки висловлювань різною мірою зумовлює в такій же мірі можливість їх підтвердження. Рівень підтвердження збільшується з числом прикладів, але залежить не від їхньої кількості, а від строгості перевірок. Р. Карнап, який систематизував і описав умови і види підтвердження, відрізняє перевірку висловлювання від його підтвердження. Висловлювання володіє можливістю підтвердження, якщо можна задати обставини, за яких воно буде істинним. Висловлювання може бути підтверджено за допомогою аргументів, до яких воно буде зведено, – безпосередньо або опосередковано, повністю або частково. Емпіричне висловлювання може бути підтверджено, якщо його підтвердження можна звести до підтвердження предиката, що спостерігається. "Молекулярне висловлення" (що складається з простих висловлювань) з предикатами, що підтверджуються, може бути "підтверджено як у позитивній, так і у негативній формі, воно має здатність до двостороннього підтвердження"

Для здійснення перевірки повинні бути задані, по-перше, умови перевірки, тобто певна експериментальна ситуація, по-друге, умови істинності, тобто можливий експериментальний результат перевірки. Також повинна існувати можливість реалізації умов перевірки, а виконання умов істинності повинно допускати перевірку. Відповідно до цього можна визначити, наскільки ці умови можуть бути виконані для висловлювань того чи іншого виду. Положення, для яких умови істинності формулюються через посередництво атомарних або молекулярних висловлювань, можна цілком підтвердити, але це не означає – цілком верифікувати.

Потрібно врахувати відмінність між емпіризмом і метафізикою, від чого залежить істина чи хибність висловлювання або того чи іншого положення. Якщо емпіризм прагне лише до того, щоб відмежувати наукове знання від трансцендентної метафізики, то для цього достатньо і слабкої вимоги. Метафізичні положення не можуть отримати навіть часткового підтвердження. Метафізичний суб'єкт, який перебуває на межі світу, і протиставляється емпіричному і психологічному суб'єкту як фактам світу, не може бути ототожнений з трансценденnським пізнавально-доказовим апаратом І. Канта. Так, Л. Вітгениїтейн чітко дає зрозуміти, що "присутнього в світі суб'єкта, який пізнає, не існує". Якщо І. Кант наполягає на реальному розділенні предметів самих по собі та їхніх феноменів, то Л. Вітгенштейн, навпаки, не розглядає світ, окреслений межею метафізичного суб'єкта, як сукупність суб'єктивних феноменів, що протиставляються реальному, ноуменальному світу, який не залежить від суб'єкта. Світ, що сприймається, збігається зі світом реальним.

У цьому контексті "строго проведений соліпсизм співпадає з чистим реалізмом". Оскільки даний світ єдиний, який я сприймаю своїми органами чуття, тому немає смислу говорити про якийсь інший, незалежний від суб'єкта світ. Гносеологічне розуміння суб'єкта в цілому не може бути застосовано до "Логіко-філософського трактату" Л. Вітгенштейна і неопозитивізму загалом. Завдання експлікації вчення Л. Вітгенштейна про "трансцендентне" вимагає прийняття особливого визначення, що, по-перше, враховує безсуб'єктну інтерпретацію мови як незалежної від суб'єкта логічної форми, по-друге, здатне надалі включити його в більш широке розуміння мови, розвинене у "Філософських дослідженнях". Такий підхід – лінгвістичний – повинен "розглядати трансцендентне як те, що перевершує межі мови в її логічній структурі, що оформлює емпіричні факти, і тому невиразиме в її межах".

Стає зрозуміло, що побудова мови для метафізики зовсім не виключена, але це буде мова, яка відмовляється від зв'язку зі спостереженням, перевірки і наукового підтвердження. Тоді у науковому підтвердженні повинні бути визначені власні критерії смислу і значення. Якщо метафізика залишається трансцендентною, ірраціональною, інтуїтивною, догматичною і прагне бути раціональною та логічною, то вона повинна знайти власні аргументи для обґрунтування своїх основ.

Як підтвердження стосується істини? Вони різні за своїм змістом. Якщо істинність і хибність не пов'язані з часом, то підтвердження завжди прив'язано до певного моменту зі строгим формулюванням. Воно завжди повинно містити орієнтир на той чи інший момент часу. Про емпіричне висловлювання неможливо з впевненістю стверджувати, що воно істинне. Можна лише сказати, що до цього часу воно підтверджувалося. Підтвердження має рівні, воно завжди тимчасове і відносне. Підтвердження є логічним відношенням між теорією та її базовими висловлюваннями, тому воно також не залежить від часу, однак сукупність базисних положень і висловлювань не залишається незмінною, і з часом змінюється. Отже, істину не можна ототожнювати з підтвердженням. Однак відносно емпіричної теорії і взагалі будь-якого емпіричного висловлювання можна говорити лише про більшу міру підтвердження, але не про абсолютну істинність.

Таким чином, у інтелектуальному просторі аналітичної філософії виокремлюється течія неопозитивізму, що на перших етапах свого розвитку відомий як "логічний позитивізм". Він утворився і набув наукового статусу у Віденському гуртку, який зібрав плеяду видатних логіків, філософів, математиків. У неопозитивізмі було аргументовано відокремлення філософії від логіки та інших наук, що поставило проблему істинних та хибних висловлювань. У цьому контексті проводиться критика метафізики як дисципліни, положення якої не підлягають перевірці фактами. У результаті неопозитивізм аналізує логічну побудову висловлювань, аргументовано критикуючи псевдопроблемність і безглуздість ненаукових положень. Вимога перевірки положень і висловлювань про досвід, тобто проблема емпіричного критерію їхньої істинності, концептуалізувала принцип верифікації, що є критерієм наукової осмисленоегі, а також істинності та хибності. Перевірка висловлювань відбувається на основі їх співставлення з фактами чуттєвого досвіду суб'єкта. Верифікація постає аргументом доказовості істинності чи хибності висловлювань і положень, доводить існування відмінності між істиною та підтвердженням. Верифікованість емпіричних чи теоретико-метафізичних положень і висловлювань поставила аргументацію на новий рівень логічної доказовості, що відкрило нові параметри вчення про істину.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші