Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Філософія arrow Логічні засади аргументації у філософському знанні
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

Головний принцип "верифікації" – критерій істинності та хибності положення (висловлювання), що полягає в його перевірці через досвід, зумовив проблему "перевірки" загальних положень. З них складається основна "архітектоніка" науки, оскільки саме вони формулюють закони природи. Тісно пов'язане з проблемою "повної" і "неповної" індукції, це питання стало предметом поглиблених роздумів представників Віденського гуртка і неопозитивізму загалом. Вони по різному намагалися відійти або "обминути" факт неможливості верифікувати (у позитивному смислі слова) загальні закони природи, що випливало із неможливості перевірки всіх одиничних положень.

Спроба підтвердити можливість такої перевірки зумовила виникнення системи аргументів, поданої мислителями неопозитивістського спрямування. Як зазначалося вище, М. Шлгк аргументував пропозицію інтерпретувати закони природи як "вказівки" до утворення одиничних (елементарних, молекулярних, протокольних, базисних) висловлювань, їхній смисл М. Шлік вбачав у тому, що вони не лише знаходяться на початку процесу пізнання, але й дозволяють перевірити (верифікувати) "передбачення теорії". Однак докази М. Шліка сприяли виникненню нових питань: якщо пізнання починається з базисних положень, то яким чином, основуючись на них, приходять до теоретичних фактів? Чи дійсно верифікація переводить положення і висловлення-гіпотези у категорію істинних положень?

Інший представник Віденського гуртка Г. Рейхенбах розглядав одиничні висловлювання як "імплікації імовірності", тобто висловлювання, які мають вигляд тверджень: якщо відбувається А, то з певною мірою імовірності відбудеться В. Не допомогло і перетворення Р. Карнапом одиничних висловлювань на правила для утворення наслідків, типу: для будь-якого х, якщо з ним відбувається А, то з ним відбувається В. Намагаючись звільнити загальні судження від необхідності застосування до них верифікації, представники неопозитивізму упевнилися лише у вилученні законів природи зі сфери наукових суджень. На їхню думку, визначення теоретичних законів пізнання природи наближує логічна індукція. Так, Р. Карнап доводив, що "імовірності логічної імплікації можна надати числове (кількісне) значення". Дійсно, до відкриття закону (або визначення принципу) нас наближує не лише вміло поставлений експеримент, але й детально продумана логіко-імовірнісна імплікація.

Досліджуючи способи і можливості досягнення істини та її верифікації, неопозитивізм висуває такі постулати: істинність теоретичного знання та його законів засвідчується їх підтвердженням. Однак підтвердження лише імовірно фіксує істинність теоретичного знання і його законів. "Ніколи не можна досягнути повної верифікації закону", – писав Р. Карнап. З висловлюваннями спостереження (чуттєвого пізнання) і пов'язують правила відповідності, які повинні забезпечити інтерпретацію теоретичних законів. Для науки (логіко-математичних дисциплін) властиві "точки довільності", – писав Г. Рейхенбах. Проголошуючи "принцип толерантності", Р. Карнап зазначав: "У логіці недоречна мораль. Кожний може вибудовувати власну логіку, тобто свою форму мови, так, як він побажає". Принцип толерантності Р. Карнап переводить в площину конвенціоналізму, що пов'язується з принципом "простоти".

Вказані висновки і твердження надавали принципу верифікації основоположного значення. Якщо закони природи є лише орієнтирами або висловлюваннями (тому до них не варто застосовувати верифікацію), то вони вже не закони. Якщо ж вони є суттю правила для утворення результатів, то їхня роль обмежується інтерпретацією формул законів, але вони знову ж таки не є законами. Також встановлення того, що сам принцип верифікації не перевіряється, поставило завдання шукати нові аргументи для доказу істинності знання. У зв'язку з цим Г. Рейхенбах запропонував розрізняти технічну і принципову можливості перевірки, а всередині останньої три види: логічну (внутрішня несуперечливість), синтаксичну (відповідність прийнятим правилам логічного синтаксису) і фізичну (відповідність прийнятим в науці законам).

Найбільш суттєву спробу "врятувати" верифікативність загальних положень (висловлювань) здійснив К. Поппер у своїй фундаментальній праці "Логіка наукового дослідження". Мислитель запропонував уточнити і зміцнити "ослаблену" верифікацію введенням принципу "фальсифікації", що повинна стати своєрідним аргументом для доказу істинності або хибності загальних положень. Фальсифікація є способом вказівки (орієнтиру) на такі емпіричні умови, за яких гіпотези (загальні положення) будуть не істинними, а хибними, тобто вказівками на те, що певні базисні положення, а, по суті, емпіричні факти, цим положенням суперечать. Відсутність емпіричного заперечення гіпотези вважається свідченням не на користь її істинності, але лише "виправданості". Проте наявність емпіричного (досвідного) заперечення гіпотези говорить про її хибність, що є вже більш "надійним" знанням.

Отже, якщо висловлювання (положення) необмеженої загальності (універсальні положення) неможливо цілком фальсифікувати, то їх все-таки можна спростувати за допомогою визнаного і протилежного їм висловлюванням (положення). У цьому контексті К. Поппер звертає уваїу на співвідношення загальних та екзистенціальних висловлювань. Стверджувальному загальному висловлюванню відповідає загальне негативне висловлювання (заперечення). Наприклад, висловлюванню "Всі хижаки з породи котячих мають кігті, що втягуються" відповідає "Не існує хижака з породи котячих з кігтями, що не втягуються". Негативному загальному висловлюванню відповідає стверджувальне екзистенційне висловлювання. Наприклад, висловлюванню "Не вірно, що всі корови є білими" відповідає "Існує корова, яка не є білою". У сингулярному екзистенційному висловлюванні констатується певний факт. Таким чином, завдяки своєму логічному зв'язку із загальним висловлюванням, воно може слугувати для його перевірки. За допомогою "достовірного стверджувального екзистенціального висловлювання, запереченням якого буде стверджувальне загальне висловлювання, останнє висловлювання спростовується". Отже, загальні (універсальні) положення (висловлювання) повністю спростовуються, або фальсифікуються.

Ця ситуація справедлива не лише для "молекулярних положень" (висловлювань) і загальних та екзистенціальних положень з одним оператором, але не для більш складних мовних форм. У такому разі заперечення загальних висловлювань будуть верифіковані за допомогою стверджувальних сингулярних екзистенціальних висловлювань. І навпаки, завдяки своїй кореляції із загальними висловлюваннями екзистенціальні висловлювання верифікуються, але не фальсифікуються, за допомогою висловлювань про чуттєві сприйняття. Наприклад, висловлювання "Існує величезний морський дракон" можна верифікувати за допомогою "сингулярного екзистенційного висловлювання, але спростувати його неможливо. Не можна цілком дослідити всі морські глибини, щоб визначити, що нічого подібного знайти неможливо". Відповідно до цього, "спростування" такого невизначеного несингулярного екзистенційного висловлювання не верифікується, а фальсифікується.

Аналіз змісту і смислового "навантаження" принципу фальсифікації К. Поппера у ролі нового аргументу в доказі істинності та хибності ставить завдання розглянути основні засади його філософування. Серед них, на наш погляд, особливої уваги заслуговують визначення завдань пізнання. Так, головне завдання філософії – це пізнання світу, що здійснюється у формі наукових теорій. "Теорії – це сіті, призначені вловлювати те, що ми називаємо "світом”, для усвідомлення, пояснення і оволодіння ним". Дійсне пізнання реалізується як зростання наукового знання, як зміна теорій, а метод забезпечення зростання наукового знання полягає у "чіткому формулюванні проблеми, що обговорюється, і критичному дослідженні її вирішень". Критичний аналіз має справу з проблемами, що у ситуації науково-емпіричної теорії виступають суперечностями теорії та експериментальних фактів.

Отже, вихідний пункт усіх міркувань К Поппера – це теорія. Якщо представники неопозитивізму (Л. Вітгенштейн, Р. Карнап, М. Шлік та ін.) починають свої міркування або з логічного аналізу мови, або з положень та висновків спостереження, то для К. Поппера така постановка питання не переконлива, оскільки "теорія панує і над експериментальною діяльністю, і над мовою". 1 перше, і друге інтерпретується у теоретичному аналізі. На думку філософа, якщо визнати, що наші теорії є і залишаються здогадками, припущеннями, гіпотезами, то постає питання: чи можливі суто раціональні, зокрема емпіричні аргументи на користь переваги одних припущень або гіпотез порівняно з іншими? У процесі відповіді потрібно розрізняти точку зору теоретика – шукача істини, особливо істинних пояснювальних теорій, від точки зору практичної людини дії. Тобто потрібно розрізняти надання переваги теорії та переваги практичності. Теоретика насамперед цікавить істина, а особливо пошук та знаходження істинних теорій. Коли теоретик остаточно засвоїть, як говорить К. Поппер, що "істинність тієї або іншої наукової теорії неможливо обґрунтувати емпірично, тобто за допомогою перевірочних висловлювань, і що, таким чином, перед нами в кращому разі постає проблема пробної переваги одних здогадок над іншими, тоді він може з точки зору шукача істинних теорій замислитися над такими питаннями: які принципи надання переваги потрібно нам прийняти? Чи можуть деякі теорії бути “кращими” за інші?".

Поставлені питання щодо переваги теорії та завдання теоретика показують, що вони виникають винятково відносно конкуруючих теорій, які пропонуються для вирішення одних і тих самих проблем. Висловлюючи положення, що теорія має більше переваг в доведенні істини, К. Поппер пропонує низку аргументів, які демонструють систему логіки його міркувань. Логіка відкриває нові способи розуміння принципу фальсифікації. "Якщо теоретика цікавить істинність, – зазначає К. Поппер, – то його повинна також цікавити і хибність, тому що визначити хибність певного твердження – те ж саме, що визначити істинність його заперечення. Отже, заперечення теорії завжди являє теоретичний інтерес".

У процесі дослідження теоретик може виявити слабкі місця цієї теорії, але він не лише отримує теоретично потрібну інформацію, але й обґрунтовує нову важливу теорію для підтвердження будь-якої нової "пояснювальної" теорії. Кожна нова теорія повинна досягти успіху там, де попередня зазнала невдачі, тобто там, де її заперечили або розкритикували. Якщо нова теорія досягла і першого, і другого, то вона буде принаймні більш успішною, а отже "кращою", ніж попередня. Окрім того, вона буде розглядатися як "можливо істинна", оскільки до моменту певного часу ще не доведено, що вона хибна. Для теоретика нова теорія буде цінною не лише через її успішність або істинність, але через те, що вона можливо є хибною. Вона цікава і цінна як об'єкт для подальших спроб заперечення і критики, що поставлять нову проблему для наступної теорії. Таким чином, теоретика цікавлять теорії, що не спростовані, особливо тому, що деякі з них, можливо, є істинними. Він "віддає перевагу неспростованій теорії, що спростовується за умови, коли вона пояснює успіхи і невдачі спростованої теорії" .

Наступний аргумент К. Поппера стосується тієї нової теорії, що може виявитися хибною. Тому теоретик прагне знайти хибні теорії серед багатьох неспростованих конкурентів. Він прагне відносно кожної неспростованої теорії вигадати випадки або ситуації, за яких, якщо вона хибна, то її хибність могла б проявитися. Отже, він буде прагнути спланувати строгі випробування і вирішальні (ті. що вирішують) перевірочні ситуації. Це означає "побудову фальсифікуючого закону, тобто закону, рівень універсальності якого може бути настільки низький, що він буде не в змозі пояснити успіхи теорії, яка підлягає перевірці, але який, проте, може підказати вирішальний експеримент – експеримент, який може спростувати, залежно від його результату, або теорію, що підлягає перевірці, або теорію, що її фальсифікує".

Отже, зростання наукового знання передбачає зміну наукових теорій. Фальсифіковані гіпотези (передбачення) обов'язково повинні бути замінені новими. Порівняння теорій завжди дозволяє визначити ту, у якої вищий експериментальний (та істинний) зміст.

На думку К. Поппера, не можна вважати, що наукове пізнання починається з фактів, їх спостереження й опису, оскільки і перше, і друге, і третє є теоретично "навантаженим". Аргументацію К. Поппера можна спростувати так: якщо факт не пояснюється теорією, то він не залежить від неї і, таким чином, теза про теоретичну завантаженість фактів не витримує критики. На це К. Поппер, можливо, відповів би (в нашій реконструкції його поглядів) наступним чином. Теоретична навантаженість факту F означає, що він обов'язково певним способом інтерпретується, а це неможливо без теорії. Якщо інтерпретація є суперечливою, то це не означає, що вона відсутня. Суперечлива інтерпретація, будучи з точки зору раціональної дискусії неможливою, засвідчує необхідність зміни "старої" теорії (Ті) новою (Та). Так, К. Поппер вважав, що зі своєю концепцією "фактів і базисних положень" неопозитивісти не в змозі уникнути "пастки психологізму". Якщо базисні висловлювання не інтерпретуються теоретично, тобто через універсальні положення, то вони обов'язково виступають формою чуттєвості, а це і призводить до психологізму як негативному з наукової точки зору явищу.

Будь-яка теоретична система, якщо лишити її основ, втрачає своє значення. Заперечення актуального базису науки одразу ставить під сумнів феномен підтвердження теорії, а отже і верифікацію, індуктивний метод, розрізнення (демаркацію) наукового та ненаукового знання, і навіть тезу про істинність наукової теорії. У результаті К. Потер пропонує свій метод пошуку істинної наукової теорії, метод у жодному разі не може визначити її істинність, навіть якщо вона істинна. Це зумовлено тим, що кількість теорій, які, можливо, істинні, залишаються безкінечними у кожний момент часу і після будь-якої кількості випробувань (перевірки). Зрозуміло, кількість реально висунутих теорій кінечна і може статися так, що ми аргументовано спростуємо їх усі, і більше жодної не зможемо вигадати. Результатом наведеної аргументації може виявитися певна "множина теорій, “конкуруючих" між собою в тому розумінні, що вони пропонують рішення хоча б деяких загальних для них проблем, хоча кожна з них дає, окрім того, вирішення деяких проблем, яких не дають інші теорії" . Адже, хоча ми вимагаємо, щоб нова теорія давала вирішення і проблем, вирішених її попередниками, і проблем, які попередній теорії не вдалося вирішити, зрозуміло, завжди може трапитися, що будуть запропоновані дві або більше нові конкуруючі теорії, кожна з яких задовольняє ці вимоги і, окрім того, пропонує вирішення тих чи інших проблем, що не вирішують інші.

Своєю заслугою К. Поппер вважає створення об'єктивного критерію для виявлення високих рівнів новизни або "сміливості" теорії. Цей критерій полягає у тому, що "хоча нова теорія і повинна пояснювати те саме, що пояснювала стара теорія, вона коректує стару теорію, тобто вона суперечить старій теорії: вона містить стару теорію, але лише в якості наближення". Так, теорія І Ньютона суперечить і теорії Й. Кеплера, і теорії Г. Галілея, хоча вона пояснює їх завдяки тому, що містить їх у якості наближень. Аналогічно теорія А. Ейнштейна суперечить теорії І. Ньютона, яку вона також пояснює і містить в якості наближення. Так створюється цілісне теоретичне знання, або теорія.

Описаний метод К. Поппер називає "критичним методом", що полягає в тому, щоб "висувати теорії і перевіряти їх самими строгими способами, які лише можемо винайти". Ця позиція зумовлена системою творчої діяльності мислителя, який є загальновизнаним "офіційним опонентом" (О. Нейрат) Віденського гуртка. Принцип верифікації як принцип конкретної значущості мислитель замінив критерієм фальсифікаційності (демаркаційна заміна науки від науки), а індуктивний метод – на дедуктивний метод доказу, на основі якого доводив, що "протокольні положення не абсолютні та навіть не дефінітивні за своєю природою".

Проблемна ситуація – це проблема вибору з декількох теорій. Можливості знайти і виявити істинні закономірності є досить незначними. У наших теоретичних пошуках буде безліч помилок і жодний загадковий "канон індукції", базовий чи ні, не може уберегти нас від цих помилок. Тому формулювання і вирішення проблем здійснюється "у рамках дедуктивної логіки". Якщо ми спробуємо застосувати її до реальних ситуацій, що виникають в науці, то зустрінемося з проблемами іншого характеру. Наприклад, співвідношення між "перевірочними" висловлюваннями і теоріями можуть виявитися не такими чіткими, як передбачалося, або ж самі перевірочні висловлювання можна критикувати. Такі проблеми виникають завжди, коли "ми хочемо застосувати чисту логіку до реальної життєвої ситуації, – зазначає К. Поппер. – Коли йдеться про науку, це призводить до того, що я назвав методологічними правилами, правилами критичного обговорення... Ці методологічні правила можна вважати підпорядкованими головній меті раціонального обговорення – наближення до істини".

У цьому контексті показовою є аргументація К. Поппера проти індукції як помилкового методу. Філософ вказує, що у минулому термін "індукція" використовувався двозначно: а) індукція перерахування; б) індукція елімінації. Перша – індукція повторення, або перерахування – повинна б обґрунтовувати певне теоретичне узагальнення. Малоцінність такого способу міркування є очевидною: будь-яке число спостережень лебедів білого кольору недостатнє для узагальнення: "Усі лебеді білі" (або що імовірність знайти не білого лебедя мала). Отже, за допомогою цієї індукції нічого неможливо обґрунтувати і довести. З іншого боку, індукція елімінації заснована на методі виведення або спростування хибних теорій. На перший погляд, цей тип індукції здається схожим на метод критичної дискусії, але насправді є серйозна відмінність. Оскільки теорій, що підлягають оцінці, існує нескінченна кількість, то для кожної проблеми існує безліч логічно можливих рішень. Це має ключове значення для науки загалом, тому науковий пошук нагадує азартну гру. Там, де рутина, не може бути науки. Ризиковані ідеї і уявлення в ній необхідні, як, зрозуміло, і суворий критичний контроль".

Отже, індукція нічого не обґрунтовує, а методів, заснованих на чистій рутині, не повинно бути. Традиційно вважають, що від окремих, одиничних суджень через впорядкування експериментальних даних ми йдемо до універсальних суджень, тобто гіпотез і теорій. Однак через нескінченність кожний перших з отриманих таким чином висновків не буде логічно досконалим. Якщо подивитися на проблему з іншого боку, то основа індукції – це або аналітичне твердження (тобто тавтологія), або синтетичне твердження (тобто емпіричне). Тобто виходить, що якби принцип індукції був суто логічним, не було б жодної проблеми індукції, оскільки всі індуктивні висновки були б логічними трансформаціями виведень дедуктивної логіки. Чи може принцип бути універсально-синтетичним твердженням? Якщо ми бачимо його істинність у досвіді, то виникають ті ж проблеми, що і на початку. Для його обґрунтування ми повинні застосувати індуктивні висновки, а для виправдання останніх ми повинні прийняти індуктивний принцип більш високого порядку тощо. Таким чином, будь-яка "спроба так чи інакше обґрунтувати індуктивний принцип на практиці провалюється, втягуючи дослідника в нескінчений регрес".

Отже, завдання полягає в пошуку продуктивного знання. Універсальність теоретичних положень (теорії) означає, що вони не можуть бути отримані через індукцію, яка веде від окремого, одиничного до одиничного, а не від одиничного до загального. Таким чином, можна сформулювати два важливих висновки. По-перше, теоретичні положення є гіпотезами, вони придумуються, а не отримуються з експериментальних досліджень. По-друге, природу експериментальних наук показує, виражає гіпотетико-дедуктивний метод, згідно з яким, потрібно винаходити, творити гіпотези, виводити з них наслідки, а на основі останніх пояснювати факти. З наукової точки зору, гіпотетико-дедуктивний метод є більш змістовним, ніж індуктивний, що не означає заперечення правомірності останнього за відомих умов. У К. Поппера зв'язок між теорією і базисними положеннями забезпечує не індукція, а насамперед дедукція. Тому мислитель проголошував себе прибічником гіпотетико-дедуктивного методу. Теорії – це гіпотези, від яких змушені відмовлятися у разі їх фальсифікації. Метод індукції, як показала послідовна аргументація К. Поппера – "ілюзія, оскільки перехід від сингулярних висловлювань до універсальних в принципі неможливий".

Таким чином, принцип фальсифікації (або фальсифікаційності – спростування) є аргументом на користь науковості теорії. Таким чином, теорії, що в принципі не фальсифікуються через їхню ізольованість від фактів, "не відповідають принципу науковості". Для підтвердження цієї тези К. Поппер використав аргумент про підкріплення теорії. Підкріплення теорії надає не істинність, а лише усталеність, стійкість, що підкреслює її. Він визнавав наявність рівня (ступеня) підкріплення, але визначав його залежним від рівня фальсифікованості: "Гіпотеза, що фальсифікується на більш високому рівні або більш проста, так само і підкріплюється на більш високому рівні". Найкраще підкріплюються найбільш точні теорії. Хіроманти і гадалки також оперують теоріями, але такими, які через їхню аморфність не підкріплюються. Мислитель іронізував над неопозитивістами: якщо ви вважаєте найкращими найбільш імовірні теорії, то, по суті, підтримуєте позиції хіромантів і гадалок, тобто людей, які керуються ненауковими теоріями.

Методологічна позиція К. Поппера змушує його відмовитися від традиційного розуміння концептів "істинне" і "хибне": "Замість того, щоб говорити: “Передбачення р істинне за умови теорії t і базисного висловлювання в”, ми можемо сказати, що висловлювання р випливає з (несуперечливої) кон'юнкції t і в. Фальсифікацію теорії можна описати аналогічно. Замість того, щоб назвати теорію "хибною", ми можемо сказати, що вона суперечить певній множині прийнятих базисних висловлювань". Сутність пропозиції К. Поппера, яка пов'язана з аргументом фальсифікації, полягає у тому, що на місце невиразного уявлення про відповідність теорії фактам ставиться виведення з теоретичних висловлювань базисних. К Поппер вважав, що надав адекватний зміст теорії "семантичної істини" А. Тарського, який, незважаючи на новаторство своїх поглядів, продовжував притримуватися теорії "абсолютної істини". Проте саме уявлення про істину є зайвим, і якщо навіть допустити його правомірність, то принаймні потрібно відмовитися від прийняття можливості абсолютної істини. Справа в тому, що "сингулярні висловлювання дедуктивно виводяться з теорії, отже, і висловлювань, вільних від теорії". Таким чином, протокольні положення (висловлювання) не можуть забезпечити абсолютну достовірність теорії (абсолютну істину), оскільки вони самі залежать від неї.

Дослідження, як стверджує К. Поппер, починається не зі спостережень, а з практики або теорії, що опинилася у критичному стані. Проблема часто полягає у невиправданому очікуванні. За своєю логічною природою проблема є суперечністю між установленими положеннями. Отже, дослідження починається з пошуку виходу із суперечності, затруднения, де необхідним постає творче уявлення. Так само необхідним є розуміння відмінності між контекстом відкриття та контекстом аргументації. Психологічний процес, або генезис ідей – це одне, а їх аргументація і доказ – зовсім інше. У "наукових ідей немає привілейованих джерел: міф, метафізика, сон, галюцинації можуть породити відкриття" . При цьому важливо, що так чи інакше вони повинні підтверджуватися фактами, бути контрольованими та критично обґрунтованими. Чим відрізняються нові ідеї від традиційних міфів? На це своє запитання К. Поппер відповідає: "Традиційне збереження догми змінюється традицією більш високого порядку; на місці традиційної теорії – на місці міфу – ми бачимо традицію критики теорій (які на перших порах мало відрізняються від міфів). І лише в ході критичного обговорення відбувається звернення до спостереження як до свідка".

Кожне наукове дослідження починається з постановки проблем, для вирішення яких потрібні гіпотези. Висунуті гіпотези підлягають перевірці за допомогою вилучення з них висновків та аналізу того, що вони дають. За характером висновків ми судимо, підтверджується гіпотеза чи ні. Іншими словами, є "проблема Р і теорія Т, запропонована як вирішення проблеми. Ми говоримо: якщо Т вірна, повинні випливати P1, Р2, Р3 ..., що підтверджують цю теорію. їх відсутність буде засвідчувати протилежне". Отже, для свого підтвердження теорія повинна бути в принципі контрольованою, тобто фальсифікованою з боку фактів. Якщо неможливо отримати висновки, відкриті контролю аргументації фактами, то це означає, що теорія ненаукова. Щоправда, на сьогодні метафізична теорія уже завтра може стати науковою; так метафізика атомізму часів Демокріта в епоху Фермі стала науковою теорією, доведеною експериментально.

Процес вилучення висновків (наслідків) з теорії під контролем базисних (протокольних) положень і висловлювань, які, як ми знаємо, описують факти, і складає суть контрольно-дедуктивного методу. В логічній перспективі контроль не має кінечної дефінітивної точки, оскільки будь-який наступний контроль здатен спростувати теорію, що тривалий час вважалася невразливою, про що багаторазово підтверджує історія науки. Таким чином, постає проблема логічної асиметрії між верифікацією та фальсифікацією. Численні підтвердження і докази не здатні увіковічити теорію, але досить одного негативного факту, щоб логічно підірвати її. З подібної асиметрії К. Поппер сформулював методологічний принцип: оскільки теорія залишається підлеглою спростуванню, то потрібно випробувати її фальсифікацією. І чим швидше завдяки її аргументам буде знайдено помилку, тим швидше ми знайдемо іншу "кращу" теорію для необхідної перевірки. Так само оцінюється позитивна сила помилки. Досвід – це "ім'я, яке ми даємо власним помилкам", – повторював за О. Уайльдом К. Поппер. "Від наукової теорії я не вимагаю, щоб вона була вибрана позитивним чином раз і назавжди; однак я вимагаю, щоб її логічна форма була явною для засобів емпіричного контролю в негативному смислі. Емпірична система не повинна ви ключати спростування досвідом"

Адекватність такого критерію виявляється тоді, коли ми звертаємося до метафізичних систем. Вони завжди верифікуються (який факт не підтверджує хоча б одну з багатьох філософій історії?) і не спростовані нічим (яким фактом можна спростувати філософію, історію або те чи інше релігійне бачення світу?). Для істинних (які стверджуються) знань фальсифікованість дійсно є важливим аргументом їх підкріплення, адже хибні положення (псевдоположення) в принципі не порівнювані ні з підтверджуючими, ні зі спростовуючими їх фактами, а тому вони вживаються, як вже зазначалося вище, з будь-якими фактами. Отже, для істинних висловлювань необхідними є не лише реальні факти, що їх підтверджують, але і уявні (фантазійні) факти, що їх спростовують, тобто наявність фальсифікованості. Якщо теорія не спростовується жодними, навіть уявними, фактами, то вона не наукова. Тут К. Поппер вірно підмітив те, що теорія втрачає наукову осмисленість не тоді, коли її можна підтвердити конкретно відомими аргументами, і навіть не тоді, коли нам невідомі конкретні аргументи і способи її спростування, а тоді, коли стає зрозуміло, що "друге неможливе саме в принципі, тобто ця теорія аргументується і підтверджується будь-якими фактами, оскільки з цього випливає не лише те, що її неможливо перевірити, але і те, що майбутні факти, якими б вони не були, її в принципі не зачіпають, так що вона в принципі не сумісна з кожним з них".

Необхідно зазначити, що перевірка вимагає певних умов і обставин. Умови, яким повинні відповідати особливі, базисні положення, для того щоб слугувати основою фальсифікації, задаються через певні логічні зв'язки даних положень. 1) Положення, що фальсифікується, не може випливати з положення, що перевіряється, без інших допоміжних положень і висловлювань, оскільки інакше воно не могло б вступити в суперечність з положенням, що перевіряється. 2) 3 положення, що перевіряється, повинно логічно випливати заперечення базисного положення, щоб могла виникнути суперечність. Тому положення, що фальсифікується, і його заперечення повинні мати різну логічну форму. Це забезпечується співвідношенням загального і екзистенціального положень: із загального положення неможливо вивести несумісне з ним сингулярне екзистенціальне положення (згідно з пунктом 1); але через узагальнення його заперечення можна вивести загальне положення, що суперечить (згідно з пунктом 2). До цього додається ще одна змістовна умова: положення, що фальсифікується, повинно говорити про подію, що спостерігається. Це пов'язано з тим, що "існування" можна верифікувати лише "через зв'язок із чуттєвими переживаннями", – вказує В. Крафт.

Не усі гіпотези або теорії науки перевіряються однаковою мірою. Вони тим більше перевіряються, чим більше у них можливостей фальсифікації. Відносну міру фальсифікованості К. Поппер намагався точно визначити двозначним чином. По-перше, через порівняння класів можливих фальсифікаторів двох положень. Мислитель аргументує: одне положення більшою мірою фальсифіковано або краще перевіряється, ніж друге, якщо клас його можливих фальсифікаторів охоплює клас можливих фальсифікаторів другого положення. Вони перевіряються однаковою мірою, якщо обидва ці класи рівні за об'ємом. Однак, якщо не можна встановити якогось співвідношення цих класів, якщо класи можливих фальсифікаторів не порівнювані, то такий спосіб визначення виявляється неможливим. Другий спосіб виміру ступенів перевірки К. Поппер намагається отримати за рахунок того, що він виокремлює певний клас положень і висловлювань "відносно атомарних" положень. Мислитель визначає їх як ті положення, що виникають завдяки підстановці в довільно встановлену функцію висловлювання (яка містить, наприклад, схему вимірів). Якщо "певне положення (висловлювання) може бути фальсифіковано лише з допомогою кон'юнкції, яка складається з п різних положень класу таких атомарних положень і висловлювань, але не може бути фальсифіковано кон'юнкцією з п-1 положень, то число п означає ступінь складності цього положення відносно класу атомарних положень і ступінь його перевірюваності, якщо атомарні положення (висловлювання) визначені як базисні положення". Отже, уся аргументація К. Поппера спрямована на обґрунтування завдань і принципів наукового пізнання.

Метою наукового пізнання є досягнення істини. Але істина приписується не фактам, а теоріям. Теорія є правильною, істинною, якщо відповідає фактам. Однак у нас все ж таки немає критерію істини, навіть якщо ми на правильному шляху. Про це неможливо знати напевно, оскільки висновків і наслідків з теорій нескінченно багато і контролювати усі неможливо. Завдяки цьому включається аргументація фальсифікаціонізму. Суть його, як вказують Дж. Реале і Д. Антисері, полягає в наступному. Якщо прийнята "гіпотеза – фальсифікат", то теорія, яка виявляє себе в якості такої, що суперечить їй, є логічно недостатньою в силу "modus tolleus" (аргументація типу: якщо / вірне, то вірним буде і р, але р хибне, отже, і t хибне. У символах !!!(t –> Λ ~|/?) –> 1 t)). Отже, щоб вивести наслідки, висновки з певної гіпотези, потрібна "допоміжна гіпотеза (з ряду тих, що поряд з контрольними гіпотезами дають можливість отримати наслідки, що спостерігаються)". Саме допоміжні гіпотези є відповідальними надалі за негативний результат. До того ж, щоб фальсифікувати теорію, ми потребуємо базисних тверджень, які покладаються як правильні аргумент. Однак прийняті як правильні, вони далеко не завжди є істинними на практиці. Тому протокольні положення (висловлювання) не застраховані від помилок, а хибною може бути не та гіпотеза, що перевіряється, а "посилання – фальсифікат".

Усе це говорить про те, що хоча логічна фальсифікація остаточна, методологічна фальсифікація не має підсумкового характеру. А якщо так, то зрозуміло, що претензію теорії на науковість неможливо обґрунтувати емпірично. "Можна сказати, – зазначає К. Поппер, – що емпіричні успіхи старої теорії підкріплюють нову теорію; разом з тим, ці корекції можуть бути перевірені і, можливо, – спростовані або підкріплені. Найбільш яскраво виявляється цією логічною ситуацією той факт, що нова теорія не може бути ні ad hoc (латин. – придуманий для даного випадку – Л. К.), ні круговою. Вона не лише не повторює своє пояснюване, але й суперечить йому і коректує його". Отже, емпіричні факти тут не відіграють вирішальної ролі.

Таким чином, ми постаємо перед проблемою переваги однієї теорії над іншою. Зазначимо, що питання про переваги виникає винятково в умовах конкуренції теорій, про які вже говорилося вище, що пропонують вирішення однієї проблеми. Дослідник обирає ту, яка ближче до істини, але, прагнучи до істини, він також не упускає з поля зору хибні рішення, оскільки визначити помилку означає через її заперечення знайти істинне, правильне рішення, нову проблему для нової теорії. Фальсифікація призводить до збагачення проблем: не вводячи гіпотез ad hoc, ми запитуємо, чому теорія втратила своє значення? У якості відповіді обов'язково повинна з'явитися нова версія, краща теорія.

В аналізі об'єктивного знання в множинності його аспектів К. Поппер особливу увагу приділяє ролі теорії в розвитку науки. Мислитель вказує, що з переходом до "абстрактної теорії" було досягнуто тієї стадії розвитку науки, на якій від пояснювальної теорії практично не вимагається нічого, окрім можливості її "незалежної" перевірки; "ми готові працювати з теоріями, котрі на інтуїтивному рівні можна подати у вигляді діаграм, рисунків..., – це дає нам "конкретні" теорії". Якщо ж такі зображення отримати не можна, то можна працювати з "абстрактними" теоріями.

Розвиток теорій, як відомо, пов'язаний зі зростанням наукового знання. Вимоги до такого зростання не надумані, адже люди свідомо бажають найбільш плідного наукового знання. Зростання наукового знання передбачає змінюваність наукових теорій. Фальсифіковані гіпотези, з яких починаються теорії, повинні бути замінені новими. Таку позицію К. Поппер аргументує низкою доказів і метафор. Немає дороги ні "царської" і ні будь-якої іншої, що за потреби веде від "даної" множини конкретних фактів до якогось загального закону. Те, що ми називаємо "законами" – це просто гіпотези, або передбачення, які утворюють частину більш "крупної" системи теорій (власне, всього нашого "горизонту" очікувань), які, таким чином, неможливо перевіряти кожну окремо. Прогрес науки полягає в апробаціях, в усуненні помилок і в наступних апробаціях, керованих досвідом, набутим у процесі попередніх апробацій і помилок. Жодну теорію ніколи не можна і не потрібно вважати абсолютно надійною. Кожна теорія може стати проблематичною, якою б добре підкріпленою вона не здалась тепер. Жодна наукова теорія не є священною і недоторканою, що стоїть вище критики. Це часто забували під впливом досягнень певних "механічних" теорій, що зрештою стали вважатися суто істинними. Проте бурхливий розвиток науки, особливо фізики, показав, що завдання вченого – постійно піддавати свою теорію новим перевіркам, і жодну теорію не можна оголошувати остаточною. Перевірка полягає в тому, що "беруть теорію, яка підлягає перевірці, та комбінують її зі всілякими видами початкових умов, а також з іншими теоріями, а потім зіставляють отримані передбачення з дійсністю. Якщо це призводить до оманливих очікувань, до спростувань, то ми змушені перебудовувати нашу теорію" .

Попри здавалося небажаний результат, "обмануті очікування", з якими ми в таких сподіваннях і з надією підходили до дійсності, відіграють в цій процедурі важливу роль. Вона полягає у досвіді, який можна порівняти з досвідом сліпого: він доторкається до перепон або наштовхується на них, і завдяки цьому дізнається про їх існування. Тому, підкреслює К. Поппер, "лише через фальсифікацію наших передбачень ми є дотичними з “дійсністю”. Лише виявлення і усунення наших помилок і складає той “позитивний” досвід, який ми отримуємо у дійсності".

Звісно, продовжує аргументувати К. Поппер, завжди можна "врятувати" фальсифіковану теорію за допомогою додаткових гіпотез. Однак це не буде шляхом прогресу в науці. Відповідною реакцією на фальсифікацію буде пошук нових теорій, які, схоже, "обіцяють" нам краще оволодіння фактами. Наука зацікавлена не в тому, щоб залишити за собою останнє слово, якщо це означає "закрити" наші (мислення) розуми перед фальсифікуючим досвідом, а в тому, щоб вчитися на досвіді, тобто вчитися на наших помилках.

В цьому контексті потрібно вказати на спосіб, завдяки якому можна формулювати наукові теорії так, щоб вони особливо ясно вказували на можливість власної фальсифікації: їх можна формулювати у вигляді заборон (або негативних висловлювань про існування), наприклад, таких: "Не існує закритої фізичної системи, в одній частині якої енергія мінялась би так, що в другій частині не відбувалися б компенсуючі зміни (перший закон термодинаміки). Можна показати, що загальні висловлювання і негативні висловлювання про існування є еквівалентними. Це надає можливість формулювати всі загальні закони вказаним чином, тобто як заборони. Однак ці заборони адресовані насамперед технологам, а не вченим. Технологу вони повідомляють, як він повинен діяти, якщо не хоче витрачати сили даремно. Для "вченого ж ці заборонивиклик перевірити їх і спробувати їх фальсифікувати; вони стимулюють його спроби, його намагання відкрити такі положення речей, які вони забороняють або заперечують".

Альфою і омегою методології К. Поппера, на думку В. А. Канке, є обґрунтування феномену теорії як сукупності універсальних висловлювань, тобто висловлювань, що мають відношення "до всіх елементів даного класу". Поставивши питання про відкриття теорій, К. Поппер вважав, що "кожне відкриття містить “ірраціональний елемент” або “творчу інтуїцію” в бергсонівському смислі". Мислитель брав собі в союзники А. Ейнштейна, який стверджував, що універсальні закони можуть бути отримані лише за допомогою інтуїції. Свою позицію К. Потер аргументує на основі досягнень математичної теорії Л. Е. Брауера, видатного математика і філософа, який створив своєрідну інтуїціоністську філософію математики, цінність якої проявляється в її продуктивності. Вона одним зусиллям вирішує три групи проблем філософії математики.

По-перше, епістемологічні проблеми джерел математичної достовірності, природи математичних даних і природи математичної доказовості вирішуються, відповідно, за допомогою концепції інтуїції як джерела знання, концепції, згідно з якою, ми можемо інтуїтивно вбачати і бачити математичні об'єкти, які конструюємо, а також концепції, відповідно до якої математичний доказ є послідовним конструюванням, або "конструкцією конструкцій"

По-друге, онтологічні проблеми природи математичних об'єктів і способу їх існування були вирішені Л. Брауером за допомогою доктрини, що має два аспекти: конструктивізм і менталізм. Згідно з менталізмом, усі математичні об'єкти знаходяться у сфері т. зв. "другого світу". Математичні об'єкти є конструкціями людського розуму. Вони існують насамперед як конструкції в людському розумі. Для "інтуїціоніста, – стверджував Л. Брауер, – математичні об'єкти існують в людському розумі, в той час як для формаліста вони існують на папері".

По-третє, методологічні проблеми математичних доказів, для яких найбільшою мірою може бути застосовано принцип фальсифікації у визначенні істинності чи хибності математичних положень. Одних математиків насамперед цікавлять теореми – істинність чи хибність математичних висловлювань, інші цікавляться доказами: питаннями існування доказів тієї чи іншої теореми і специфікою таких доказів. Якщо домінуючим є перший підхід, тоді він пов'язаний з інтересом до відкриття математичних "фактів" і тому з "платонізованою" математичною евристикою. Якщо ж домінує другий підхід, тоді докази є не просто засобами формування впевненості в теоремах про математичні об'єкти, а самостійними математичними об'єктами. Отже, для Л. Брауера стверджувати певну теорему означало стверджувати існування певного доказу для неї, а заперечувати її означало стверджувати існування спростування, тобто доказу її абсурдності. Це безпосередньо призводить до відмови Л. Брауера від закону виключеного третього, до заперечення ним побічних доказів і до тези, що існування може бути доведено лише реальною побудовою математичних об'єктів, що розглядаються, коли вони робляться (стають) "видимими".

Розглянувши і високо оцінивши брауерівську епістемологію за її "антиплатонізм", "ангиформалізм", К. Поппер звертається до її логічної критики, насамперед за її "інтуїціонізм". Філософ вважає, що необхідно відмовлятися від помилкової "філософії інтуїції" як достовірного джерела знання. Свою позицію він аргументує твердженням, що не існує авторитетних джерел знання, і жодне "джерело" не є абсолютно надійним. Все схвалюється як джерело натхнення, стимулювання, включаючи "інтуїцію", особливо якщо вона пропонує нам нові проблеми. Однак немає нічого безсумнівного, і всі ми помиляємося. Стосовно ж "інтуїції", то вона значною мірою є продуктом нашого культурного розвитку і наших успіхів у дискурсивному мисленні. Сказане є справедливим відносно нашої "інтуїції часу", що є способом бачення наших темпоральних відносин і залежить від нашої мови, наших теорій і міфів, включених в мову. У будь-якому разі наша "інтуїція часу" може змінюватися зі зміною наших теорій. Інтуїції І. Ньютона, І. Канта, М. Коперніка відрізняються від інтуїції А. Ейнштейна, і роль часу у фізиці елементарних частинок відрізняється від ролі часу у фізиці твердого тіла, особливо в оптиці. На основі "законів оптики у фізиці не може бути якогось стану світу в певний момент часу". Ця аргументація повинна дати і дійсно дає зовсім інше розуміння інтуїції.

У результаті об'єктом аналізу стає проблема інтуїціоністської епістемології. Якби вона була вірна, то питання про математичну компетенцію не було б проблемним. Оскільки ця проблема існує, то її можна вирішити лише за допомогою істотного використання аргументатиеної функції мови. Зрозуміло, що критичне використання мови не зобов'язує нас використовувати аргументи, заборонені інтуїціоністською філософією математики. Точка зору, яку обстоює К. Поппер, полягає в наступному: якщо допустимість запропонованого інтуїціонізмом математичного конструювання може бути взята під сумнів, – а вона звісно може піддягати сумніву, – то мова стає не просто засобом комунікації, без якої можна в принципі обійтися, вона є необхідною умовою і засобом критичного обговорення, умовою дискусії. Відповідно до цього, вона не являє собою інституціоністську конструкцію, "яка об'єктивна в тому розумінні, що не важливо, який суб'єкт її створює". Насправді, об'єктивність навіть інтуїціоністської математики спирається на критику ЇЇ аргументації (як це має місце у всіх науках). Це означає, що мова є "необхідною як спосіб аргументування, тобто як спосіб критичного об говорения"

Сказане пояснює, чому К. Поппер вважає помилковою епістемологію Л. Брауера, яка, на його думку, є суб'єктивістською. Адже існує процес взаємного обміну між конструюванням, інтуїцією і традицією, і цей процес не враховується. Хоча можна допустити часткову правоту

.Л. Брауера на статус мови. Справа в тому, що хоча "третій світ" (світ науки) і не ідентичний світу лінгвістичних форм, він виникає разом з "аргументативною функцією мови, постаючи її побічним продуктом. Це пояснює, чому, коли наші конструкції стають проблематичними, систематизованими і аксіоматизованими, мова може також стати проблематизованою, і чому формалізація може стати відгалуженням математичного конструювання"

Так само здійснюється аргументована критика онтологічних та методологічних проблем, що засвідчує практичну реалізацію принципу фальсифікації як аргументу у доказі своєї позиції.

Для К. Поппера більш важливою є та теорія, що у контексті доступних на даний момент часу засобів контролю, у т. ч. фальсифікаціонізму, містить "більше інформації, точніше пояснює реальність". Основуючись на цьому, мислитель в якості об'єкта аналізу обирає реалізм, а саме реалізм "здорового глузду". Реалізм – це істотна риса здорового глузду, що розрізняє видимість і реальність. Теза, яку висуває К. Поппер, полягає в тому, що реалізм неможливо ні доказати, ні спростувати. Як і все, що виходить за межі логіки і арифметики, реалізм не доказується, навіть не спростовується. Однак його можна аргументувати, і аргументи за нього явно переважують. Жодний "мисленнєвий досвід і описана подія не можуть розглядатися як ефективне спростування реалізму. В цьому питанні, як і в багатьох інших, немає вирішальних аргументів. Однак є аргументи на користь реалізму".

Аргументи на захист реалізму, які висуває К. Поппер, такі: реалізм є частиною здорового глузду; аргументи проти нього філософські, тому не підлягають фальсифікації; всі теорії природознавчої науки є реалістичними, у тому розумінні, що якщо вони істинні, то і реалізм повинен бути істинним. Це одна із причин виникнення терміну "науковий реалізм"; аргументи від мови: кожне обговорення реалізму, а особливо аргументи проти нього, повинні бути висловлені у мові, що за своєю суттю дескриптивна і аргументативна, а не одіозний опис завжди реалістичний – це завжди опис чогось, що може бути реальним або уявним; заперечення ідеалізму абсурдної теорії є аргументом раціональним; питання про істинність або хибність думок або теорій стає безпредметним, якщо немає жодної реальності. "Я пропоную, – підсумовує К. Поппер, – прийняти реалізм як єдину осмислену гіпотезу – як припущення, якому ще ніколи не було запропоновано осмисленої альтернативи. .. Однак мені здається, що я знаю всі епістемологічні аргументи (вони переважно суб'єктивістські), які пропонувалися у ролі альтернатив реалізму, таких як позитивізм, ідеалізм, феноменалізм, феноменологія тощо, і хоча я не ворог обговорення філософських -ізмів, але вважаю всі філософські аргументи, які (наскільки мені відомо) висувалися на користь перерахованих мною -ізмів, очевидно помилковими... Вони є похідними від помилкової, хоча і заснованої на здоровому глузді теорії пізнання, яка не витримує скільки-небудь серйозної критики".

На доказ існування реальності К. Поппер наводить коментар В. Черчилля до філософії ідеалізму, який також є аргументом на користь реалізму. "Деякі з моїх двоюрідних братів, які мали значну перевагу університетської освіти, – писав В. Черчилль, – мали звичку дратувати мене аргументами на доказ того, що ніщо не має жодного існування, окрім того, що ми про нього думаємо". І далі він продовжує: "Я завжди спирався на наступний аргумент, який я придумав для себе багато років назад... От це велике Сонце, існування якого, схоже, не має жодних інших основ, окрім наших фізичних почуттів. На щастя, існує спосіб зовсім незалежно від наших фізичних почуттів перевірити реальність Сонця... Астрономи передбачають за допомогою математики і чистого розуму, що в певний день по диску Сонця пройде чорна пляма. Ви дивитесь, і ваше почуття зору безпосередньо говорить вам, що ваші розрахунки виправдалися... Я знову рішуче стверджую, що Сонце реальне, і що воно гаряче – насправді гаряче, як пекло, і якщо метафізики в цьому сумніваються, то нехай намагатимуться потрапити туди і подивляться самі".

З точки зору мислителя, наведений аргумент В. Черчилля є не лише обґрунтованою критикою ідеалістичних та суб'єктивістських аргументів, але й найбільш здоровим і найбільш винахідливим доказом проти суб'єктивістської епістемології. Цей аргумент вищою мірою оригінальний, його не може ігнорувати жоден із мислячих філософів.

Постійна увага К. Потера до метафізики та її критика говорить про те, що на відміну від принципу верифікації (верифікованості). критерій фальсифікованості проводить демаркаційну лінію між емпіричними та неемпіричними твердженнями. Сказати, що положення ненаукове, не означає сказати, що воно безглузде. Критерій демаркації покликаний відокремити наукові системи від метафізичних тверджень.

Неопозитивісти намагалися елімінувати затавровану ними метафізику, але і не змогли її уникнути, коли ввели принцип верифікації. Як обійти той факт, що серед метафізичних ідей є ті, що суперечать прогресу науки, так і ті, без яких ані науки, ані прогресу не існувало б. Із психологічної точки зору, на думку К. Поппера, наукове відкриття неможливе без віри в ідеї суто спекулятивного характеру, за усієї їх непроясненості (непрозорості). Ідеї реалізму, універсального порядку, каузальності наскрізь метафізичні, містять "ірраціональні моменти". З психологічної точки зору дослідження не може без них обійтися, а з історичної точки зору часто виникають ситуації, коли ідеї, прописані віками в ареалі метафізики, входили в контакт з наукою і зростались з нею. Серед них "ідеї атомізму, фізичного принципу "першоелемента”, теорія руху Землі, корпускулярна теорія світла та багато інших. Навіть в найпростішій, примітивній формі ці ідеї несли образ світового порядку, ідеї передбачення, причинності тощо". Однак ідеї такого роду досягають наукового статусу лише тоді, коли вони подані у формі, що допускає спростування, коли неможливе емпіричне порівняння її з іншими теоріями.

У "Postscriptum" К. Поппер викладає свою програму метафізичних досліджень: "Атомізм – блискучий приклад неконтрольованої метафізичної теорії, вплив якої на науку переважає множину контрольованих теорій... Остання грандіозна програма Фарадея, Максвелла, де Бройля і Ейнштейна – це спроба зрозуміти світ у термінах неперервності... Кожна з цих метафізичних теорій давала наукову програму, вказуючи напрям адекватних пояснень і покладаючи можливу оцінку глибини теорії".

Отже, з психологічної, історичної та логічної точки зору, сферу істинного не можна ототожнювати зі сферою емпірично контрольованого знання. Хоча, застосовуючи критерій фальсифікаціонізму як аргумент доказу істинності, ми бачимо, що метафізичні теорії, хоча і осмислені, часто є правильними і все ж емпірично неспростованими, так чи інакше можуть бути об'єктом критики. Вони не поза критикою, оскільки існують не ізольовано від інших теорій, а надані у контексті об'єктивно проблематичних ситуацій. Завдання вченого – аргументовано їх вирішувати, доказуючи істинність чи хибність.

Таким чином, у процесі пошуку достовірного знання постпозитивізм в особі К. Поппера стверджує головне призначення науки – побудову теорій і усвідомлення на їх основі принципів буття і розвитку світу. Теорія складається з універсальних положень і висловлювань, від яких через дедукцію здійснюється перехід до сингулярних висловлювань. У цій ситуації одразу стає очевидною асиметрія між верифікацією та фальсифікацією. На відміну від критерію верифікації, фальсифікація співвідноситься з сингулярними і універсальними висловлюваннями. Критерій фальсифікації як аргумент для перевірки достовірності знання виявляється ширшим за критерій верифікації. Теорія не лише верифікується, а також і фальсифікується. Демаркація між наукою і ненаукою можлива, причому насамперед завдяки фальсифікації.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші