Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Філософія arrow Логічні засади аргументації у філософському знанні
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

Філософія прагматизму з часу свого виникнення претендує на внесення в ідеї, смисли і цінності життя "ясності", тобто його "реального бачення". З соціологічної точки зору прагматизм найбільшою мірою формує віру в майбутнє. З точки зору історії ідей, прагматизм став найбільш значущим внеском американської філософії в європейську, зокрема у розумінні проблеми "емпіричного". Для європейської філософії трансформація емпіризму полягає в більш широкому розумінні досвіду. Для прагматизму досвід став "вікном" в майбутнє: він і прогноз, і правило поведінки. У своїй найбільш критичній формі аргумент "ясності ідей" формує розуміння ідеї в термінах того, якого роду практичні наслідки вона може мати. Тема практичного "схоплювання" значень і смислів активним суб'єктом, залученим "тут" і "тепер" і питання "що робити?" залишається важливою тематикою прагматизму, яка кидає виклик і картезіанському поняттю "достовірного знання", і новому аспекту розуміння істини в прагматизмі. Окрім того, класичний прагматизм вніс інновації в теорію "знаків" та сучасну формальну логіку (особливо логіку відношень).

У цьому контексті потрібно виділити американського філософа XX століття К. І. Льюїса, який зробив важливий внесок в розвиток логічних ідей. Він презентував новий розгляд формальної логіки в термінах континууму суспільного досвіду, в межах якого і може бути надано повний опис можливого припущення за наявних умов. Такий опис не змогли дати "Принципи математики" Б. Рассела і А. Вайтхеда (наприклад, в їх понятті "матеріальної імплікації"), що К. Льюїс прагнув замінити розробкою "строгої імплікації", яку він протиставляє "матеріальній імплікації".

В аргументації К. Льюїса для "матеріальної імплікації" смисл та зміст утворюючих її пропозицій є неважливими, а важливим є лише факт, що визначає їхню істинність або хибність. Якщо ми приймаємо ідею "матеріальної імплікації", то судження "якщо р, то g" хибне лише тоді, коли р істинне, a g хибне. Воно буде істинне як у разі, якщо р і g обидва істинні, так і у разі, якщо p i g обидва хибні, а також якщо р хибне, a g істинне. Приймаючи останній випадок ("якщо р, то g"), то ми повинні вважати заздалегідь істинним судження типу: "Якщо Рим столиця Сполучених Штатів Америки, то 4+4=8". Однак, якщо ми говоримо: має на увазі g", то ми маємо на увазі, що зміст р охоплює те, про що говорить g (наприклад, "Якщо Петро – людина, отже він смертний").

Для того, щоб не допустити ситуації, коли хибне судження містить істинне, К. Льюїс вводить поняття "строгої імплікації". У ній доводиться, що без суперечності не можна стверджувати антецедент і заперечувати консеквент (наслідок). Програму логічних систем з вузькою (інтенсіональною, строгою) імплікацією учений виклав у своїй "Символічній логіці" (Symbolic Logic). Логічна система, заснована на "строгій імплікації", в якості підсистеми містить логіку Б. Рассела і А. Вайтхеда, вказуючи і на те, що остання не помічала: "якщо А матеріально включає В, А, будучи хибним, не говорить про те, що А, будучи істинним, стало б в себе включати"

У результаті виникає ситуація, коли в певних випадках у нас виникає інтерес дізнатись, зрозуміти, до чого приводить той чи інший відомий факт, коли ми наприклад починаємо перевіряти ту або іншу гіпотезу. Однак кожна гіпотеза містити вже відомий факт, який може слугувати вагомим аргументом для того, щоб на неї, принаймні, звернули увагу. Тому "матеріальна імплікація" не завжди може бути практично застосована.

Така обставина зумовлена тим, що за аргументації наведення одного факту не може переконати в істинності того, що доводиться, оскільки рівень узагальнення буде недостатнім. Така сама ситуація виникає, коли автор згадує численні факти-приклади, об'єднуючи їх формулою "часто ми бачимо, що..." і т. д. Ці факти (приклади) чимось відрізняються один від одного, але з точки зору конкретного узагальнення вони розглядаються як єдиний факт-приклад. "Збільшення кількості недиференційованих прикладів стає важливим, – зазначають X. Перельман і Л. Олбрехт-Тітека, – коли, не прагнучи до узагальнення, автор хоче визначити частоту події та зробити висновок про імовірність стикнутися з ним в майбутньому. Хоча тут недиференційований характер подій передбачає також не меншу різноманітність умов. Окрім того, вибір прикладів повинен здійснюватися так, щоб переконати читача в їх репрезентативності". На основі цього можна зробити висновок, що "строга імплікація" ближча до логіки "здорового глузду" і реального (практичного) наукового дослідження.

Розробляючи систему полівалентної логіки і міркуючи про природу логіко-математичних понять, К. Льюїс починає осмислювати аргумент Л. Вітгенштейна, згідно з яким, математика постає набором тавтологічних положень і тверджень. У роботі "Альтернативні логічні системи" К. Льюїс (услід за А. Пуанкаре) робить висновок про прагматичний характер мотивів вибору між різними системами. Як логік він звертається до питань, винесених на обговорення засновниками прагматизмуЧ. Пірсом і У. Джеймсом, а також Дж. Дьюї, але підходить до проблеми з іншого боку. Іншими словами, він розглядає її з боку відношень між формальною логікою і "екзистенціальним", людським дослідженням. Однак серед філософів-прагматистів К. Льюїс найбільше відомий завдяки своїй спробі "експлікувати "прагматичний" опис аргументу а priori в межах аналітики".

Варто нагадати, що для всіх представників класичного прагматизму цілеспрямована людська поведінка має формуючий, конструюючий вплив на те, яким чином невизначена у своїй різноманітності природа долучається до нашого досвіду в якості когерентного, наповненого смислом і значенням сприйняття речей. Подібний процес передбачає наявність у досвіді апріорного елементу, який первісно задає контури такого включання. Однак, окрім К. Льюїса, в прагматистській традиції філософування відсутнє осмислення цього апріорного елементу досвіду, що слугує джерелом його розходження з іншими прагматистами. Акцент на апріорному перетворює його на головний аргумент у визначенні інтересу до епістемологічних питань. Ця причина дає зрозуміти вибір поняття "апріорного" в якості аргументу для "дослідження того внутрішнього стимулюючого мотиву, яким став для його думки американський прагматизм".

У контексті філософських міркувань К. Льюїса поняття "апріорного" займає особливе місце, воно є важливим аргументом в суперечці стосовно самої природи апріорного знання і можливості розрізнення аналітичних та синтетичних істин. На основі вимог сучасної логіки, К. Льюїс розробив своє розуміння поняття "апріорного", яке за об'ємом збігається з поняттям "аналітичного". Про нього не можна сказати, як про "емпірично пусте", оскільки воно випливає з досвіду і містить можливість відсилання до досвіду. Це єдине в своєму роді вчення про "прагматичне апріорне" виникло в процесі постійних занять К. Льюїса логікою. Його логічні дослідження, у поєднанні з раціональним підходом до кантіанської епістемології І. Канта, тривалою критикою та викриттям ідеалізму В. Райса і осмисленням основних принципів класичного американського прагматизму, склали той контекст, в якому сформувалося поняття "прагматичного апріорного". Воно постає "живим нервом" концептуального прагматизму К. Льюїса.

Проблема "апріорного" в контексті прагматизму стала результатом вивчення логіки, за допомогою якої К. Льюїс намагався знайти відповідь на два види проблем. Джерелом першої сукупності проблем є парадокси екстенсіональної логіки і представлена "матеріальною імплікацією", про яку вже згадувалось вище. Проблема полягає в тому, вважав К. Льюїс, що звичайні дедуктивні висновки залежать від смислу висловлювань, які в них використовуються. Отже, вони мають вишки з інтесіональних відносин. Це і зумовило його вибір щодо розроблення системи символічної логіки зі "строгою імплікацією", а потім вивело за межі логіки в сферу епістемології. Також це спонукало ученого до створення і детального опрацювання теорії смислу і аналітичності.

Друга проблема пов'язана з можливістю побудови логіки, яка альтернативна логіці "матеріальної імплікації". Це зумовило інтерес К. Льюїса до різних альтернативних логік (багатозначні логіки і так звані "дивні" логіки). Таким чином, учений підійшов до постановки свого другого завдання – обґрунтувати і визначити критерії, що дозволяють обирати серед можливих логічних систем ті, які містять істинні принципи відносно правильних висновків. У процесі дослідження для нього стали очевидними два моменти. По-перше, внутрішньої узгодженості недостатньо для встановлення істини, що не залежить від первісних логічних припущень. По-друге, кожний процес міркування в межах логічної системи сам містить "екстра-логічний" елемент, оскільки будь-який конкретний висновок, поданий як певний висновок, обирається з нескінченної кількості правильних висновків. Керівництвом, або орієнтацією в обох випадках слугує "мета або інтерес". Тому К. Льюїс зазначає, що висновки, які робляться і обираються в логічній системі, так само як і початковий вибір самої логічної системи, відповідають критеріям, які краще назвати прагматичними. Отже, ми обираємо те, що "працює" і в результаті дозволяє задовольняти наші інтереси та потреби.

Вказана ситуація виводила К. Льюїса за межі традиційного логічного мислення до розроблення теорії пізнання та пошуку нових аргументів, що обґрунтовують і стверджують вільне творення, а також прагматичний вибір різноманітних можливих концептуальних схем як засобів інтерпретації досвіду. З самого початку логічних досліджень К. Льюїс визнавав, що буде змушений перейти до розгляду більш загальних питань, а тому планував "перейти від точно визначених фактів, які стосуються поведінки символічних систем, до висновків відносно більш загальних проблем". Так, К. Льюїс вважав, що "поведінка" символічних систем аналогічна до поведінки людської свідомості: в них немає нічого, що ми не вклали б в них самі, але вони розкривають нам смисл наших зобов'язань. Апріорна істина не залежить від досвіду, оскільки є суто аналітичною в силу концептуальних смислів і значень, які ми використовуємо. Через це межа між апріорним і апостеріорним проходить там само, де "пролягає кордон між концептуальним і емпіричним, між тим, що привносить розум, і тим, що дано в досвіді, між аналітичним і синтетичним".

У цьому контексті необхідно внести декілька корективів відносно можливості апріорного синтетичного і аналітичного пізнання. Це одне із найбільш дискусійних питань в історії епістемології, логіки і філософії науки. Сформулював це питання, про що вже вказувалося, І Кант, який відповів на нього позитивно. Зразками апріорного синтетичного знання він вважає істини арифметики і геометрії, а також певні постулати механіки І. Ньютона. Однак надалі судження математики почали трактувати як аналітичні, а питання про апріорність ньютонівських постулатів було переглянуто з появою теорії відносності та квантової механіки. Основуючись на цьому, представники логічного емпіризму, як і представники класичного прагматизму, заперечували можливість апріорного пізнання. "Емпіризм, – писав Р. Карнап, – можна визначити як точку зору, що заперечує існування синтетичного апріорного знання. Якщо увесь емпіризм повинен бути виражений в двох словах, то це є один зі способів здійснення цієї вимоги".

У такій ситуації потрібно нагадати про критику В. Куайном "догм емпіризму" і перегляд більшості установок логічного позитивізму в подальшій постпозитивістській "філософії науки". Хоча В. Куайн і показав, що немає чіткого розподілу аналітичних і синтетичних суджень, він водночас звузив сферу "апріорного". Як зазначає X. Патнем, з часу критики В. Куайна "довіра філософів до поняття апріорної істини постійно зменшувалась. Так, В. Куайн вказав, що значна кількість істин, які ми вважали відомими нам a priori, потребує виправлення" .

Варто зазначити, що в постпозитивізмі поняття "апріорності" зустрічається досить рідно, переважно в інтерпретації ролі концептуальних каркасів (парадигм, епістем, "твердих ядер" дослідницьких програм) в науковому пізнанні. При цьому в уявленнях про "апріорне" відбуваються істотні зміни: здійснюється історизація та релятивізація цього поняття, воно втрачає первісний кантівський смисл. "Історизація, більша функціональність, стирання строгої грані між апріорністю і апостеріорністю, а також інші причини загального характеру, – вказує А. Н. Круглов, – призвели до релятивізації в розумінні апріорності. Наразі немає мислителів, які відстоювали б, подібно Канту, строгу всезагальність і необхідність, абсолютну, позачасову значимість апріорного".

Проте таким мислителем виявився К. Льюгс. З точки зору його логіки філософія є насамперед "вивчення апріорного". У сфері нашого досвіду "апріорне" починається з поняття. Насамперед, поняття, вироблене людиною як мислячою істотою, яке хоча б одного разу використовувалося для інтерпретації чуттєвих даних, породжує емпіричні істини, або об'єктивне пізнання (знання). Однак у сфері досвіду людський розум постає перед "хаосом" даного, тобто реальності. Для адаптації та контролю, мислення намагається вловити в цьому хаосі певний образ стабільного порядку, завдяки якому "знайомі" елементи можуть стати знаками "можливого майбутнього". Ці схеми відмінностей та зв'язків і є поняття, що повинні бути визначені у сфері досвіду, до якого застосовуються, щоб те, що дано, "могло мати смисл.

Іншими словами, у досвіді є два елементи – безпосередні чуттєві дані, які "пропонує" мисленню реальність, і певна форма, конструкція або інтерпретація, що являє собою продукт мисленнєвої діяльностіпоняття. Вони репрезентують собою те, що мислення в результаті логічного оформлення "приносить в досвід", – зазначає К. Льюїс в своїй книзі "Мислення і світовий досвід".

Поняття за своєю суттю є апріорними: вони констатують досвід, але не походять з чуттєвих даних. У теорії пізнання доведено, що апріорними є логічні істини (наприклад, принцип несуперечності), математичні поняття, категорії (наприклад, каузальності), критерії відмінності та класифікації (наприклад, реального і нереального, вітального, матеріального і нематеріального), наукові теорії і поняття. Птоломеївська і коперніканська теорії – це не простий продукт спостереження за зірками, а схеми, які посилаються небесним тілам для траєкторії їхнього руху.

Поняття (те, що потрапляє під широке поняття "смислу") суть схеми, класифікації, пояснення, інтерпретації – все це апріорі, тобто те, що створене мисленням. Якщо апріорне є продуктом мислення, то мислення може його змінювати. Ніщо не закріплюється в історії людського роду і в процесі розвитку мислення. Думати, що наші категорії споконвіків закріплені в розумі та передаються від батька до сина – це "забобон, який можна прирівняти до віри примітивних народів у надприродне джерело життя", – обґрунтовував своє ставлення до апріорного К. Льюїс.

Для К. Льюїса "апріорне" постає свого роду аргументом в розвитку його розуміння сутності прагматизму, який не може поставати у вигляді спрощеної редукції до практичного досвіду і вигоди. Інтерес К. Льюїса до прагматизму досягає своєї найвищої точки в процесі його спроб зрозуміти основи правильних звичайних висновків. Логічні відношення є наслідками, отриманими з прийнятих нами дефініцій в узгодженості з послідовним мисленням. Однак, якщо закон несуперечливості утворює граничну основу загальнозначущості (validiti) логічних принципів, то що ж тоді слугує основою його власної загальнозначущості? Логіка, як система дедуктивних висновків і логічних законів, подібно закону виключеного третього і як сама необхідність несуперечливості (і як апріорна система знань), у К. Льюїса знаходить "основи в його прагматизмі". Він проникає і складає саму "серцевину" його мислення.

За своєї суттю всі люди є активними істотами. На основі цієї тези і враховуючи апріорне як аргумент для системи своїх доказів, К. Льюїс робить висновок, що поняття, які застосовує мислення, логіка, яка розкриває ці поняття та їх смисли, і саме розумне мислення виникають з поведінкових реакцій на оточуючий світ, в якому перебувають індивіди. Наші способи поведінки, експліковані прийнятою логікою мислення. Це ті способи, які "працюють" і зберігаються завдяки тому, що вони "працюють". Принцип несуперечливості, на якому засновуються повсякденні висновки типу "якщо, то", що використовуються у процесі прийняття рішень, і який лише в певних формальних логіках знаходить правильне застосування, являє собою "прагматичний імператив". Ним потрібно керуватися для того, щоб мислення і діяльність не зводили один одного в ніщо. Так, К. Льюїс доводить, що за своєю природою "логічна необхідність виростає з емпіричної необхідності висновку".

Остаточною основою імперативу несуперечливості слугує, на думку К. Льюїса, цілеспрямований, попередньо заданий (тобто апріорний) характер досвіду. "Практична несуперечливість, – підсумовує філософ, – не може бути зведена до суто логічної несуперечливості". Однак, хоча вихідною точкою, аргументом для логічних досліджень К. Льюїса стали абстрактні концептуальні системи, під час аналізу він, по суті, зійшов на той рівень, з якого почав сходження Дж. Дьюї в своєму прагматичному трактуванні логіки. Вищенаведену думку він сформулював просто: "практичний характер необхідності є телеологічним". Або, як він констатував відносно основних "схем" мислення: "раціональність в якості абстрактного поняття і є узагальненою ідеєю відношення “засобу-наслідку” як такого. Впорядковані логічні відношення укорінені в умовах самого життя; вони мають “прототипи в органічному жилі”".

Такий аспект аргументації К. Льюїса показує, що аналітичні істини для нього виражають відношення не лише між мовними смислами, а також між смисловими значеннями слів. Точка зору, що апріорне коек- стенсіональне з аналітичним, але залежить від лінгвістичних конвенцій, не дозволяє обґрунтувати епістемічну функцію апріорного. На противагу цьому конвенціалістському погляду, аналітичність зумовлюється жорстко визначеними інтесіональними відношеннями між смисловими значеннями. Згідно з К. Льюїсом, "поняття неможливо точно виразити словами або показати, пред'явивши слова і відношення між словами". Відокремлювати мовне поняття від вираженого ним смислового поняття означає здійснювати операцію абстрагування, оскільки ці два види значення слугують доповненням, а не альтернативою один одному і "поділяються в абстракції, але не поділяються на практиці".

У контексті апріорного підходу – це абстрагування мови від смислового поняття (поняття наповненого смислом), яке вона виражає, може бути корисним під час проведення певних видів аналізу. Однак К. Льюїс вважає його руйнівним для філософської теорії, якщо ця відмінність абсолютизується, а для процесу дослідження постулюється ключова роль мовного смислу.

Далі К. Льюїс аргументує, що хоча апріорі варіативне і залежить від мови, його не можна називати довільним. Для апріорних істин логіки і "чистої" математики достатньо володіти внутрішньою несуперечливістю. Однак коли вони застосовуються практично (подібне траплялося із системами неевклідової геометрії), то стає очевидним момент вибору апріорі і зв'язок з прагматичними критеріями. Це говорить про те, що пізнання переслідує практичну ціль і слугує певним інтересам. Спосіб активності мислення відповідає нашій потребі розуміти, щоб в умовах досвіду, що "вислизає", контролювати ситуацію. Іншими словами, апріорі є "винайденням" розуму, і з усіх апріорних ідей обираються і передаються ті, що виявляють власну корисність у розумінні і освоєнні реальності. Обґрунтовуючи апріорне як аргумент для обґрунтування своїх "більш загальних проблем", К. Льюїс уточнює: "Апріорі не стільки продиктоване тим, що надано в досвіді, і не стільки повідомляє людській природі позачасовий компонент, скільки відповідає загальним критеріям прагматичного характеру... Це стосується категоріального мислення та інших видів практичної діяльності. Тут, як і скрізь, невдача в реалізації певних цілей коректує і утримує певні риси і прояви поведінки".

Практичну діяльність можна віднести до "апріорних структур повсякденності", що допомагає зрозуміти значення концепції "апріорного" К. Льюїсом в обґрунтуванні ним своєї філософії, а також зрозуміти реальні функції теоретичних моделей і класифікацій, контролювати практичні наслідки, здавалося б, формальних визначень. Вивчення дисциплінарних просторів повсякденності розкриває "місце", у якому та чи інша істина стає "переконливою". "Самоочевидність сутності", "суть справи", "розум вільної спільноти" – усі ці посилання герменевтики, феноменології та теорії комунікативної дії так само недостатні, як і посилання на буття, природу, Бога. Істину неможливо пояснити і "демонічними" здібностями суб'єкта. Дійсно, може бути, найбільш головним саме і постає "місце", що займає той, хто проголошує істину в соціальній ієрархії, та "інститут", який він представляє.

Отже, реконструкція "апріорі повсякденності", що містить практичну діяльність і всі види досвіду, не повинна обмежуватися понятійним описом її феноменів та інститутів, складанням категоріальних схем і класифікаційних таблиць. Це було б "диспозитивом" повсякденності, способом її консервації. Насамперед важливо "відокремлювати повсякденний досвід від феномену пізнання, де нас цікавить і нова інформація", – зазначає Б. В. Марков.

Очевидно, що саме так можна розуміти підхід К. Льюїса до апріорного, яким він аргументує свою концепцію. Вважається, що учений постулює "феноменалістичний редукціонізм", згідно з яким, поняття редукуються до чуттєвих даних, із яких вони "конструюються". І хоча поняття є похідним від чогось чуттєвого (емпіричного), і поняття самі можуть бути названі чуттєвими на основі того, що відсилають нас до досвіду, однак навіть поняття в цьому чуттєвому аспекті не можна звести до змісту досвіду. Для К. Льюїса з його акцентом на "апріорному" аспект поняття забезпечує "смисл", принцип або форму. Завдяки цьому люди інтерпретують і організовують сенсорний аспект досвіду. Поняття містить реакцію, яка, як герменевтичний принцип, включається в сам характер того, що осягається. У результаті, поняття, смисл кожної речі не зводиться до певних даних, існуючих відокремлено від характеру реакції. Лише на основі включення в процес пояснення даної позиції аргументу апріорного "сенсорне стає усвідомлюваним".

Така інтерактивна єдність суб'єкта, який пізнає, і об'єкта, який пізнається, виникає з інтерактивної єдності організму і оточуючого середовища на початковому рівні досвіду. К. Льюїс з позиції прагматизму розглядає поняття (апріорне) у біологічному контексті звичок або установок реагування. Тобто поняття постає "різновидом цільової установки" . Феноменологічна значущість звички полягає в тому, що звички, настрої або схильності переживаються безпосередньо і пронизують саму тональність та структуру змісту, який безпосередньо сприймається. Так, К. Льюїс, спираючись на це, стверджує, що він не захищає феноменалізм, а скоріше викладає "феноменологію перцептивного".

Залучення апріорного в ролі аргументу дозволяє більш продуктивно виявити зміст поняття "смислу", або смислового значення "феноменології перцептивного". Імпліцитне смислове значення є схильністю або звичкою, за допомогою якої індивіди взаємодіють з оточуючим середовищем. Експліцитне смислове значення є "схемою" або "критерієм" в мисленні, завдяки якому людина "схоплює" реальність (наявність) чого-небудь, коли потрібен певний тип реакцій, щоб отримати бажаний результат. Визначаючи типи реакцій, доводить К. Льюїс, "схема" з її можливими образами або аспектами постає загальною на противагу індивідуальним сутностям, що "осягаються з її допомогою". Якщо конкретний емпіричний зміст досвіду потрібно розуміти як щось індивідуальне серед багатьох інших індивідуальних сутностей, то "схему" застосування смислового значення (або звички) до досвіду потрібно розглядати як те єдине, що визначає багато іншого.

Важливість змісту, що охоплюється структурою "схеми", полягає в тому, яким чином вона виникає. Подібна структура являє собою аспект диспозиціонального структурного порядку, що здійснює над нею контроль і керує можливими перетвореннями одного аспекту "схеми" на інший. Смисл в диспозиціональному розумінні постає правилом для виробництва аспектів схем, що є умовами для можливих верифікуючих випадків. Наявний ("живий") смисл містить умови своєї верифікації. Схильність або звичку (тобто "живий смисл"), можна вивчати через його конкретні прояви, але неможливо досліджувати як остаточний, оскільки його ніколи неможливо редукувати до певної послідовності подібних проявів. Звідси випливає, що хоча смисл (поняття, означення) ніколи не може бути цілком описаний, будь-який його аспект може бути вивчений. Отже, застосування аргументації з урахуванням апріорного перетворює теорію аналітичності К. Льюїса на "теорію включення або вміщення, а не синонімії".

Такий висновок зумовлено тим, що завдяки своїй логіці диспозиціонального функціонування "смислових значень" (апріорних понять) К. Льюїс може запропонувати вирішення проблеми включення, оскільки ця логіка пояснює, як саме можна виявити, що певна якість або ознака, не вказані наочно у визначенні, однак є істотними для смислового значення (поняття), яке досліджується. Якщо те, що смислове значення (поняття) породжує або містить, занадто часто залишається без застосування, то воно може змінитися завдяки формуванню нових звичок, які по-новому творчо закріплюють "індуктивно акумульований досвід". Однак тоді ми маємо вже нове поняття або нове правило для генерації умов верифікації, яке тепер за потреби містить, принаймні в окремих випадках, інші можливі аспекти схеми. Хоча слова, які використовуються, залишаються тими самими, смисли, які їм приписуються, "можуть вже бути іншими". Отже, аналітичні істини визначають відношення між смисловими значеннями, а не лише мовними значеннями (поняттями).

В цілому трактування К. Льюїсом смислу понять "аналітичність" і "апріорність" руйнує ту конвенціоналістську позицію, згідно з якою, аналітична істина не виражає нічого, окрім того, що визначається або може визначатися системою мови, на якій вона сформульована. Хоча К. Льюїс обґрунтовує, що у виборі символів, приписуванні їх поняттям, а також у виборі понять для розгляду та аналізу присутній елемент конвенціональності, він заразом намагається логічно довести, що взаємозв'язок між поняттями є і не лінгвістичний, і не довільний.

До того ж, хоча відношення між смислами понять можна визначити без звернення до яких-небудь фактів, поняття та їх смисли створюються на основі врахування минулого досвіду і обираються згідно з прагматичними міркуваннями. Апріорна істина у функції її репрезентанта виникає в межах цільових установок інтерпретації, що вилучаються з контексту минулого досвіду. "Те, що постає апріорним, – узагальнює К. Льюїс, – передує досвіду майже в такому ж смислі, в якому йому передує ціль. Цілі не диктуються змістом даного, а належать нам самим. Однак цілі повинні сформуватися і здійснитися шляхом досвіду... Приблизно у такому ж аспекті те, що є апріорним і йде від свідомості, передує теперішньому досвіду, однак в іншому відношенні воно все ж не постає незалежним від досвіду в цілому".

Стосовно розуміння К. Льюїсом апріорного, то воно для нього постає, окрім надання йому статусу аргументу, своєрідним "найбільш далеким шляхом до найближчого". Це означає, що у процесі пізнання, яке претендує на істину, зазвичай виникають труднощі. Справа в тому, що знання, насамперед у процесі теоретичних рефлексій, передбачає також і особисте зусилля того, хто пізнає (філософує), тобто того, в кому неспівпадання близького і далекого виявляє себе найбільш яскраво, в якого ясне для нас і ясне за природою найбільш далеко віддалені один від одного. У такому контексті це положення стверджує аргумент М. Гайдеггера: "Онтично найближче і відоме є онтологічно найбільш далеке, яке не впізнається". Тому, якщо продовжити гаидеггерівськии аргументативний ряд, то філософія, як виявляється, не може не містити повернення філософуючого "з онтологічної далини в онтологічну близькість, і навпаки, дистанціювання від онтичної близькості".

Таким чином, якщо пізнання, за умови, що воно є "шляхом", який, як і кожний шлях, передбачає "розведення terminus a guo і terminus асі guen, починає поставати як незвичний, і, на перший погляд, надмірний шлях до того, що і без цього шляху завжди присутнє. Філософське зусилля, спрямовано на досягнення вже присутнього, а саме – апріорі, показує себе як найбільш далекий, обхідний шлях до найближчого. На основі цього можна стверджувати, – зазначає А Б. Паткуль, – апріорі – це найближче, яке вимагає досягнення на найбільш обхідному шляху, що виявляється дозволяючою межею для всього, що на цьому шляху може виникати".

На наш погляд, такий шлях і застосовує К. Льюїс. Взявши в якості аргументу апріорне, він визначає завдання власної філософії, розробляє систему полівалентної логіки, вивчає даності (можливості) пізнавального досвіду, узагальнює проблему досвіду, аналітичності, символів, смислів, значень, понять тощо. У результаті формується його власний досвід мислення, своя термінологія та варіант прагматизму.

У системі аргументації К. Льюїса поняття постають "апріорними правилами", укоріненими в диспозиціональних схильностях, що "законодавчо" визначають способи можливої інтерпретації досвіду. Апріорні істини роблять явними відношення імплікації всередині цих інтерпретацій і між ними. Генетично ці правила виникають завдяки "кумулятивному ефекту минулого досвіду і творчому синтезу, або “закріпленню” всередині “протікання” досвіду диспозиціонально організованих взаємозв'язків між можливими переживаннями. Однак в будь-якій точці емпіричного процесу диспозиціональне значення логічно містить все те, що було ним творчо синтезовано або “закріплено”, або, навпаки, все те, для генерації чого воно має силу або потенціал".

Такого роду аналітичні взаємозв'язки, що мають інтенсіональну основу, виникають із цілеспрямованої активності та "пронизують" всі рівні досвіду, починаючи з найбільш "рудиментарних очікувань дорефлексивного досвіду і закінчуючи досконалим, витонченим науковим знанням і розробкою абстрактних формальних систем". Можливо, не так легко буде осягнути важливі структури смислового значення, прослідкувавши, які поняття включені в експліцитне вираження того чи іншого взаємозв'язку. Однак експліцитне подання проведеного логічного аналізу поняття є спробою осягнути те, що було імпліцитно задіяно в структурі суб'єктивної цілеспрямованої активності, у струкіурі, яка містить формальні схеми її застосування.

Аргумент "апріорного" К. Льюїс розповсюджує і на дослідження елементу "даності" пізнавального досвіду. Необхідно окреслити філософський аспект цієї проблеми, оскільки "філософія є вивченням апріорного". Вона намагається визначити природу реального, як етика – природу блага, а логіка – цінність і надійність того, що не виходить за межі звичайного досвіду. Намагаючись визначити "реальність", філософія формулює правила, але робить це всередині правил, іманентних практиці розуму, тобто прагматичній діяльності. Отже, ми бачимо, що зміст, тобто об'єкт логічного чи рефлексивного дослідження, який є типовим для нашого філософського мислення, знаходиться всередині людського досвіду. Філософування полягає в "індивідуації та критичному аналізі категорій як апріорних форм, з яких складається наш досвід".

Уже зазначалося, що у сфері нашого досвіду апріорне починається з поняття. Отже, можна говорити про два елементи досвіду – чуттєві дані та результати мисленнєвого пізнання. Відмінність між даними чуттєвого пізнання і понятійного (смислом, категорією, апріорним) присутня у всіх філософських системах, при цьому останнє часто суперечить з очевидністю досвіду. Однак досі залишається загальновизнаним, що існує два елементи: "дане" та "інтерпретація". Зрозуміло, що їх не так просто відокремити один від одного. Особливу увагу К. Льюїс акцентує на "даному". З його аргументації виходить: якщо немає і не було нічого "даного", то в мисленні (у думці) не могло б бути і змісту, не було б успіху чи невдачі в здійсненні діяльності, і було б неможливо здійснити і осягнути передбачення. Акцент на "даному", як вказує автор, являє собою "прагматистське дослідження того, яким чином ми верифікуємо наші вірування"

В аргументації К. Льюїса досвід постає, як зазначалося вище, змістовною неперервною інтерактивною єдністю організму та його оточення, і лише в контексті понять, що відображають таку єдність, "дане" піднімається до рівня усвідомлення і мислення. Інтерактивна єдність – це не просто постулат абстрактного мислення, оскільки воно має апріорні (епістемні або феноменологічні) виміри. Те, що незрозумілим для безпосереднього сприйняття чином входить в наш досвід, не є "чистим даним", а скоріше проявляє себе свідченням наявності "там" заповненого світу, що протистоїть нашій активності. Якщо досвід – це інтерактивна єдність наших реакцій і "онтологічно реального", то природа досвіду відображає як привнесені нами реакції, так і проникаючі "текстури" цієї реальності. У такій інтерактивній єдності проявлені обидва полюси: і онтологічно "інше", до якого відкритий наш досвід, і "дієвий" організм, у результаті цілеспрямованої активності якого цей досвід виникає

Те, що постає в досвіді, доводить далі К. Льюїс, також належить до незалежного реального; не існує онтологічного "провалля" між явищем (феноменом) і реальністю. Таким чином, те, що надається в досвіді, в одному напрямі, відкрито до структур об'єктивної реальності, а в іншому – до структур нашого способу осягнення реальності. У такій ситуації аналогічним є порядок "сущого" і порядок "знання", що постають певним чином "розведеними": в кожному з них напрям здійснення відносно напряму здійснення іншого є зворотним. Але саме їхня не просто "різноспрямованість", а спрямованість "назустріч один одному і задає умову можливості дійсного кінечного знання".

В аргументації К. Льюїса, те, що постає в досвіді, залежить і від реальності (об'єкта), і від способу осягнення (суб'єкта) в їхній взаємодії, а тому дзеркально не "відображає" жодного з них, хоча і відтворює їхні характеристики. Проникаючі "текстури" досвіду, що екземпліфікуються у кожному переживанні заразом слугують індикатором проникаючих структур об'єктивної реальності, яка в кожному переживанні подає себе для наших реакцій і забезпечує критерій доцільності наших понять. Головне полягає в тому, що в основі нашої вибірковості під час організації досвіду перебуває "апріорна примусовість". Тобто досвід не може бути вибраний за бажанням, а скоріше "повинен розпізнаватися будь- якою організаційною структурою, яка здійснює вибір".

Поставлена в якості логічного аналізу "апріорна примусовість" не "замикає" нас в межах феноменального, назавжди відриваючи від ноуменального світу за допомогою детермінуючих необхідностей, що містяться в розумі, а скоріше "виштовхує" нас назустріч "онтологічно реальному", завдяки чому заперечує конвенціоналістські заяви і претензії. Нездатність визнати цю інтерактивність, і, в результаті, заміна її або відображенням одного онтологічно реального, або відображенням однієї лише нашої вибіркової активності, призводить до суперечливих альтернатив: традиційний реалізм та ідеалізм, реалізм або антиреалізм, фундаменталізм або антифундаменталізм, об'єктивізм або релятивізм. Зрозумівши важливість цієї інтерактивної єдності, К. Льюїс вказує на можливість відсутності розходження між альтернативами (наприклад, між досить "критичним ідеалізмом" і досить "критичним реалізмом"). Він доводить, що хибні проблеми виникають через "підступні" заблудження, пов'язані з трактуванням знання як "копіювання".

У контексті своїх логічних міркувань К. Льюїс на основі аргументів доводить, що змістом знання є "онтологічно реальне", оскільки воно не залежить від свідомості, хоча визнає певну залежність знання від свідомості (суб'єкта пізнання). З аргументації ученого випливає, що відмова від тієї чи іншої із вищевказаних альтернатив походить із нездатності раз і назавжди заперечити припущення, що лежать "в основі споглядальної теорії пізнання", тобто із нездатності не враховувати апріорних структур, які слугують своєрідним способом конструювання смислових конструкцій реальності.

Принципово важливе місце в аргументації К. Льюїса займає розгляд Темпоральності та процесуальної природи світу, що надає можливість більше зрозуміти його філософію і місце в ній "апріорного". Перехід до "метафізики процесу" спостерігається в його твердженні про те, що "абсолютно дане" в його незалежності від ноетичної активності є "бергсонівська тривалість". Він прагне довести, що "абсолютно дане є оманливим теперішнім, що поступово зникає в минулому і все більше проникає в майбутнє без яких-небудь справжніх кордонів. Руйнування цього знаменує діяльність зацікавленого розуму". Якщо окремий об'єкт залежить від інтерпретуючої активності, то потенціальність такої його появи полягає в самій незалежно існуючій реальності. Такого роду потенціальність не є потенціальністю ідеальних архетипів або істотних рис в будь-якому розумінні. Скоріше ця потенціальність властива "способам продовження" або "послідовностям". Для К. Льюїса об'єкт, що є індивідуальною сутністю, яка сприймається в досвіді, володіє загальністю, котра "переливається" через його "демаркаційні лінії", але не тому, що світ є аморфним або ефемерним, а тому, що він володіє нескінченною різноманітністю щільного, непроникливого, наповненого процесу змін. У такому розумінні, як показують докази К. Льюїса, об'єкт постає абстрагованою частиною конкретного континууму подій.

Важливість диспозиціонального значення в перетворенні світу процесів у світ структурованих і володіючих смисловим значенням об'єктів відображена в тезі Дж. Дьюї про те, що "структурою є постійність засобів, речей, які використовуються для досягнення результатів, а не речей, взятих, як вони є в абсолютному плані". Далі він вказує, що: "відокремлення структури від змін, для яких вона слугує усталеним впорядкуванням, перетворює її на щось містичне – щось таке, яке постає метафізичним в популярному значенні цього слова".

Відмінність прагматистської реконструкції К. Льюїсом "апріорного", що у ролі аргументу задає ко тури входження в наш досвід "процесуального світу" у вигляді наділеного смисловим значенням "світу речей", витіювато і складно "переплітається" з його витонченим трактуванням заснованої на темпоральності "ноетичної креативності", укоріненої в цілеспрямованій природній активності, що конституює експериментальний характер досвіду. Цей апріорний елемент досвіду, який здійснює контроль на рівні можливості виникнення в досвіді значущої структури або фактів і об'єктів певних типів, має свої корені в конкретності людської поведінки, заміняється або змінюється в межах кінечної темпоральної структури такої поведінки. Таким чином, аргументація К. Льюїса сприяє висновку, що завдяки досвіду виникає можливість осягнення в певному контексті незалежного процесуального світу (всесвіту), а також забезпечується інструмент, за допомогою якого в межах нашого досвіду ми перетворюємо його на щось певне в межах нашого досвіду. Це відбувається з врахуванням "внутрішньо властивої для неї невизначеності, а також з нескінченною різноманітністю можливостей та потенціальностей, які розповсюджуються на минуле, теперішнє і майбутнє".

Свою концепцію "апріорного", яка постає центральною ланкою його аргументації в обґрунтуванні розробленої ним філософії, К. Льюїс обґрунтовує, аналізуючи певні наукові категорії. У результаті він робить висновок, що усі істини наукового пізнання залишаються невизначеними. На основі логічних доказів К. Льюїс доводить, що жодне емпіричне судження стосовно об'єктивної реальності не може бути до кінця верифікованим. Будь-яке емпіричне знання підлягає перевірці наступним досвідом, а цей майбутній досвід може його обезцінити. У результаті "емпіричне узагальнення завжди буде залежати від майбутнього, отже, від імовірного лише досвіду, у той час як апріорне судження завжди є правильним".

Ця теза і визначила апріорне найбільш переконливим аргументом в обґрунтуванні основних положень версії прагматизму К. Льюїса – концептуального прагматизму. Так, апріорний елемент слугує не лише наріжним каменем для розуміння духу класичного прагматизму, але й розуміння теорії аргументації, що пронизує всю філософію К. Льюїса і забезпечує йому належне місце як в традиції філософського, так і логічного мислення.

Таким чином, концептуальний прагматизм К. Льюїса репрезентує складну палітру логічних і філософських проблем. На противагу традиції прагматизму, учений вводить поняття "апріорного" для обґрунтування основних принципів його концепції. Система доказів К. Льюїса створює оригінальну концепцію, яка започаткувала нову систему мислення і розуміння. Аргумент "апріорного" став відправною точкою в спростуванні феноменалізму, продуктивному дослідженні "даного" в досвіді, формулюванні "строгої імплікації". У цілому на основі власної логіки К. Льюїс вибудовує також власну систему аргументації.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси