Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
 
Головна arrow Релігієзнавство arrow Релігієзнавство
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Історія та сучасний стан релігій в Україні

Православ'я в Україні

Християнство, яке було прийняте в Київській Русі у 988 р., стало державною релігією, а утворена Київська митрополія канонічно підпорядковувалась Константинопольському Патріархату. До 1036 р. резиденцією Київського митрополита був Переяслав, а пізніше – Київ. На межі X – XI ст. засновуються єпархії, як правило, в межах удільних князівств з центрами у містах Новгороді, Білгороді (нині село Білогородка на Київщині), Юр'єві (нині місто Біла Церква), Володимирі-Волинському, Чернігові, Новгороді, Полоцьку, Ростові. Турові, Перемишлі, Белзі, Галичі та ін. У різні часи на Русі існувало до 20 єпархій.

Періодично відбувалися церковні соборинайвищі зібрання, на яких вирішували питання церковного життя. Регулював духовне життя грецький збірник канонів "Номоканон" (гр. "номос" – закон, "канон" – церковні правила). Формується місцеве канонічне право, що відтворено в "Уставі" Володимира Великого та Ярослава Мудрого, складається національний тип церковно-державних відносин. На з'їзди князів було прийнято запрошувати представників вищого духовенства, а митрополити іноді самі скликали віче. Київський митрополит мав право утворювати єпископські кафедри, висвячувати єпископів, скликати єпархіальні собори. Церква запровадила десятину (десята частина від доходів населення), яку збирали церковні чиновники – десятники. Головні храми єпархій та монастирі ставали значними землевласниками.

У Х – XI ст. митрополитами й архієреями (керівниками єпархій) були греки, яких призначав Константинопольський патріарх. Київська митрополія фактично була автономією, а митрополит користувався патріаршими правами. У 1051 р. собором єпископів Київської митрополії та з волі князя Ярослава Мудрого було поставлено митрополитом місцевого священика – Іларіона. У 1147 р., з повеління князя Ізяслава II та собором єпископів митрополії, самостійно, без дозволу Константинопольського патріарха, було поставлено митрополитом Климента Смолятича. Але спроба отримати автокефалію не мала успіху.

Потреба мати своїх, місцевих священиків спонукала князів і митрополитів відкривати навчальні заклади. Вже за князя Володимира у Києві, Новгороді та інших містах було засновано школи для підготовки священослужителів та переписувачів церковних богослужбових книг. За Ярослава Мудрого кількість таких навчальних закладів збільшилася. Згодом вони стають центрами освіти, поширення грамотності. Засновуються перші монастирі, які стають центрами духовної культури: тут перекладають з грецької мови богослужбову літературу, пишуть літописи та релігійно-філософські твори. Християнізація Русі сприяла не лише розвитку освіти, а й поширенню літератури візантійських авторів, що стало можливим внаслідок запровадження слов'янської азбуки, створеної просвітителями Кирилом та Мефодієм.

За Володимира Великого Руська держава досягла великої могутності. Але вже за Ярослава Мудрого почався її поступовий занепад, головною причиною якого було роздрібнення держави на удільні князівства, що ворогували між собою. Ослаблений чварами Київ почав втрачати значення загальноруського державного центру. В умовах відсутності державності церква зберігала централізованість та єдність.

У роки татаро-монгольської навали (1237 – 1240 pp.) Руська церква зазнала великих втрат: більшість храмів було пограбовано, церковні книги знищено, переслідувалися сотні священиків і ченців, багатьох з них було страчено. У 1240 р. хан Батий, не зважаючи на героїчний опір воїнів та місцевого населення, захопив і зруйнував Київ. Місто втратило значення загальноруського церковного центру. З 1299 р. митрополича резиденція була перенесена в місто Володимир-на-Клязьмі.

Галицький князь Юрій Львович домігся заснування в м. Галичі окремої митрополії для південно-західних руських земель, що не підлягали Золотій Орді, і послав на висвячення до Константинополя ігумена Петра Ратенського. Проте патріарх Афанасій поставив його митрополитом усієї Русі. Передбачивши значення тоді ще невеликого селища Москви як майбутнього центру, митрополит Петро (1308 – 1328рр.) переносить туди свою кафедру і стає духовним натхненником московського князя Івана Калити. Київська митрополія більше, ніж сто років зберігала свою першу назву – митрополія Київська і всієї Русі. У такому ж значенні вживали і інші назви – "Руська церква" або "Київська митрополія".

У 1448 році Руська церква стала автокефальною – самоврядною, незалежною від Константинопольського патріарха без канонічного підтвердження. Митрополит Іона останнім мав титул "Київський і всієї Русі". Його послідовники називалися вже "Митрополит Московський і всієї Русі".

У 1458 р. Константинополь висвятив на Київську митрополичу кафедру Григорія Болгарина, якого Москва не визнала. Великий князь Литовський Казимир IV надав йому підтримку. Це засвідчило остаточний поділ Київської митрополії на Литовську (Київську) і Московську. В подальшому стан українського православ'я став залежати від волі литовських князів та польських королів.

Православна церква, після захоплення турками Константинополя, втрачала свої позиції. На роль "третього Риму" претендувала Москва, яка в 1589 – 1593 pp. офіційно підтвердила права автокефалії. Суворої дискримінації православна ієрархія зазнала після Берестейського собору (1596 р.), коли була утворена уніатська церква. В умовах релігійного протистояння значна роль у захисті українського православ'я належала церковним православним братствам – громадським організаціям православних міщан в Україні та Білорусії, активна діяльність яких припадає на XVI – XVII ст.ст. Вони утверджували соборність української православної церкви, займалися просвітницькою діяльністю, якій надавали національного характеру, організовували книгодрукування, роль якого була неоціненною на ті часи, сприяли поширенню європейських реформаційних ідей в Україні. Найзначнішими з них були Львівське, Луцьке, Київське братства. Братства організовували при церквах школи, шпиталі, надавали матеріальну допомогу нужденним.

У XVI ст. Польща та Литва, як і вся Європа, переживають часи розквіту Реформації. Серед населення польсько-литовської держави Реформація спричинила зростання національної свідомості та освіти, хоча водночас внесла розлад у церковне життя як католиків, так і православних. Чимало представників православного шляхетства прийняли протестантизм. У цей же час православне населення дбає про школи, в яких би виховували молодь у православному дусі. Православ'я трактувалося українцями як рідна віра, що відрізняла їх від інших етносів. Воно трансформувалося в українську національну релігію.

В 1620 р., за згодою Єрусалимського патріарха та за підтримки православних братств і запорізького козацтва, відбулося відновлення православної ієрархії в її правах. Митрополитом Київським було обрано ігумена Києво-Михайлівського монастиря, ректора Київської братської школи Іова Борецького. Клопотанням архімандрита Києво-Печерської Лаври Є. Плетенецького була відкрита друкарня, де видавали книги церковно-богослужбового призначення: "Часословець" (1616 р.), "Анфологіон" (1619 р.), "Служебник" (1629 р.), "Тріодь цвітна" (1631 р.), "Требник" (1646 р.) тощо. Є. Плетенецьким для потреб Києво-Печерської друкарні у монастирському маєтку (м. Радомишль) була заснована паперова фабрика. Видавничу справу успішно продовжували З. Копистепський, Т.Земка, П.Беринда та ін.

Особлива роль у розбудові української православної церкви належить Петру Могилі, який був надзвичайно високоосвіченою людиною. У 1627 р. його було обрано архімандритом Києво-Печерської лаври, а в 1632 р. – митрополитом Київським, галицьким і всієї Русі; на цій посаді він також стає екзархом Константинопольського патріарха. П. Могила за короткий час надав українській православній церкві чіткої організаційної структури, здійснив реформу церковного обряду, розробив православну догматику, сприяв освіті духовенства, відкриваючи середні та вищі навчальні заклади. Зокрема, ним була створена Лаврська вища школа, яку було об'єднано зі школою Київського Богоявленського братства – як результат постає Києво-Могилянський колегіум (1632 р.).

Після укладення в 1654 р. російсько-українського політичного договору перед Київською митрополією постало питання про перехід з-під юрисдикції Константинопольського патріарха до Московського. В 1685 р. митрополит Київський Гедеон Четвертинський присягнув на вірність Московському патріархові. У 1686 р. Константинопольський патріарх дав згоду на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріарха – з цього часу бере початок рух за автокефалію православної церкви в Україні.

З 70-х pp. XVIII ст. відбувається ряд важливих політичних подій, які вплинули на церковний устрій значної частини українських земель на заході та на півдні України. Внаслідок розгрому російськими військами Запорізької Січі істотно змінилася адміністративно-територіальна карта південного сходу України, а Катерина II намагалася знищити все, що нагадувало "козацьку республіку". Після першого поділу Польщі (1772 р.) цілий ряд монастирів, що перебували під управлінням київських митрополитів, відійшли до новосформованих Могилівської та Псковської єпархій. Після другого та третього поділів Польщі змінилася значна частина адміністративно-територіальної карти України – до Росії відійшла Правобережна Україна, західна Волинь; змінився і територіальний склад Київської єпархії.

В 1686 р. Катерина II поширила укази про секуляризацію маєтків монастирів, церков, архієрейських домів. Було здійснено підпорядкування українських церковних структур у жорстку адміністративну та матеріально-фінансову залежність від російського імператора, якого законом про успадкування престолу (1797 р.) було оголошено главою Російської православної церкви. На початок XIX ст. майже всі українські землі було об'єднано в етнічно знеособлену складову частину Російської імперії.

Зусилля російського самодержавства було спрямовано на знищення національно-релігійних виявів українського народу. Усувалися особливості українського церковно-релігійного життя, здійснювалася уніфікація українських церковних структур за зразком великоросійських, на головні ієрархічні посади призначалися особи, вірнопіддані імператору, у навчальних закладах запроваджувалися єдині російські програми, було установлено сувору цензуру релігійної, культурної, наукової діяльності на українських землях.

У середині XIX ст. національно-демократичні сили, зокрема діячі Кирило-Мефодіївського товариства, актуалізують питання про автокефалію православної церкви в Україні, яка має бути "новою, творчою, живою церквою".

В нових історичних умовах, після Лютневої революції 1917 р., розгортається справжній рух за автокефалію православної церкви в Україні. У березні 1917 р. було створено "Виконавчий комітет духовенства та мирян", який оприлюднив ідею скликання Всеукраїнського церковного собору. У квітні – травні 1917 р. проходять єпархіальні з'їзди віруючих та духовенства, на яких порушується питання про надання церкві самостійності, утворення Всеураїнського церковного центру, відновлення в богослужбовій практиці давніх українських звичаїв та обрядів. У листопаді у Києві було організовано комітет зі скликання Всеукраїнського православного собору. В подальшому комітет було реорганізовано у Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР).

  • 7 січня 1918 р. Собор розпочав роботу, яка, маючи певну періодичність, тривала до жовтня 1918 р. У квітні 1918 р. П. Скоропадський видав Закон про тимчасовий державний устрій України, в якому православ'я було оголошено провідною в Україні вірою. Але пасивна позиція Міністерства сповідань на чолі з Зіньківським не сприяли набуттю УПЦ автокефалії. Результатом зусиль Собору була грамота патріарха Тихона про автономію православної церкви в Україні.
  • 1 січня 1919 р. все ж було проголошено автокефалію православної церкви України. Вища церковно-законодавча, судова й адміністративна влада УАПЦ, згідно з новим законом, належала Всеукраїнському церковному соборові. Керував справами Церкви Синод, до відання якого належали релігійні адміністративні, господарчі, освітні, контрольно-ревізійні справи. Посол України у Туреччині О. Лотоцький провадив переговори з Константинопольським патріархом стосовно визнання УАПЦ. Але в умовах утвердження радянської влади в Україні вирішення цього питання не отримало належного завершення.

На початковому етапі свого існування радянська влада схвалювала утворення нових громад прихильників УАПЦ без санкції церковної ієрархії шляхом реєстрації статуту в органах місцевої влади. Було відновлено і ВПЦР, але прихід денікінців до Києва загальмував церковні процеси. І лише у 1919 р.. за більшовицького режиму, ВПЦР відновлює свою діяльність. 5 травня 1920 р. відбулося самопроголошення автокефальної православної церкви в Україні. У жовтні 1921 р. було скликано Всеукраїнський православний собор у Києві з метою проголошення автокефальної церкви в Україні. Було висвячено в єпископський сан протоієрея Василя Липківського, обраного митрополитом Київським і всієї України. Собор ухвалив рішення стосовно заміни єпископсько-самодержавного устрою церкви собором представників від усієї православної громадськості.

На межі 20 – 30-х pp., в умовах зміни політичної обстановки в країні, ставлення до Української автокефальної православної церкви з боку державних органів стало надзвичайно жорстким. У жовтні 1927 р. відбувся II Всеукраїнський православний собор УАПЦ, на якому було розглянуто питання про "сучасний стан релігії взагалі і християнства зокрема у світовому житті" а також питання звинувачення з боку представників влади ВПЦР і, зокрема митрополита В.Липківського, в контрреволюційній діяльності. Митрополитом було обрано М.Борецького. У 19929 – 1939 pp. органами ДПУ було сфабриковано справу "Спілки визволення України", де звинувачено церкву в антирадянській діяльності і як таку, яка пов'язана з емігрантськими буржуазно-націоналістичними колами, що ставили за мету повалення радянської влади на Україні.

28 – 29 січня 1930 р. у Києві скликається Надзвичайний православний церковний собор, на якому мали прийняти рішення про категоричне засудження усіх, "хто спричинив перетворення церкви на контрреволюційну антирадянську організацію" і визнати подальше існування УАПЦ за недоцільне і вважати її за ліквідовану. У лютому 1930 р. ВПЦР повідомила про припинення своєї діяльності. Після Надзвичайного собору почалися масові закриття парафій УАПЦ. У роки колективізації на релігію й церкву в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, покотилася нова хвиля репресій. Й. Сталін одним із головних завдань антирелігійної пропаганди вважав "довести до кінця справу ліквідації реакційного духовенства". Однією із жертв цієї політики і стала Українська автокефальна православна церква, яка в 1936 р. вже практично не мала жодного свого об'єднання.

Правові стосунки між державою та церквою в Україні було визначено Декретом Раднаркому "Про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви" (1918 р.). Але реалії Радянської держави, де панівною була комуністична ідеологія, яка всіляко протистояла релігії та викорінювала її, виявили цілковиту декларативність Декрету.

У 1989 р. Ініціативний православний комітет розгортає активну діяльність за відновлення УАПЦ. У червні 1990 р. відбувся Всеукраїнський собор УАПЦ, а в листопаді – інтронізація патріарха, яким було обрано митрополита Мстислава (Скрипника). У червні 1992 р. у Києві відбувся об'єднавчий собор Церков, на якому було утворено Українську православну ЦерквуКиївський патріархат. Проте рішення цього Собору не знайшли підтримки серед частини кліру і мирян УАПЦ. Після смерті глави УАПЦ митрополита Мстислава на соборі УАПЦ 1994 р. було обрано митрополитом Володимира Ярему (Димитрія). Рішуче виступила проти УАПЦ Руська православна церква. Греко-католицька церква теж залишилася осторонь. Не визнала її й жодна з церков Вселенського православ'я і Константинопольський патріарх. Нині УАПЦ не має єдності. Існує два її центри – Київ та Львів. Прихильники автокефалії прийняли православне вчення без змін.

В даний період православні віруючі України об'єднані навколо трьох православних церков. Це Українська православна церква, що підпорядкована Московському патріархату (УПЦ МП) і яку очолює митрополит Онуфрій (Березовський), Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП), що була утворена на об'єднавчому соборі 1992 р., патріархом якої є Філарет (Денисенко) та Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), предстоятелем якої є митрополит Київський і всієї України Макарій (Малетич).

Патріарх Мстислава (Скрипник) у своєму "Заповіті" писав, що "об'єднання православних Церков є історичною необхідністю". Але, враховуючи те, що визначальну роль у стосунках Церков відіграє геополітичний чинник, сьогодні одним з основних принципів сучасної державної політики у релігійному питанні має бути курс не на штучне об'єднання чи злиття Церков, а на екуменічні контакти. Екуменічний діалог – це та реальна форма співіснування Церков, яка потрібна в українському суспільстві. Реальними ознаками нинішнього українського екуменізму є спільні богослужіння, молебні, панахиди, благодійна діяльність, які ведуть до порозуміння Церков.

На часі є пропозиція щодо створення робочого органу з представників Церков, який має приступити до вирішення складних проблем релігійного життя. І, оскільки він буде створений по вертикалі, відкривається можливість конструктивного діалогу на рівні Уряду і на рівні місцевої влади. Для зближення християнських Церков життєво важливим є теологічний діалог.

Світове православ'я вважає власну єдність своєю найбільшою турботою і привілеєм. Церква має бути соціально зорієнтованою. Вона має проголошувати морально-етичні принципи в соціальній, економічній, політичній сферах. На часі є створення соціальної доктрини православної Церкви, яка могла б стати важливою сферою діяльності об'єднаного українського православ'я.

Відомо, що кожна нація в своєму історичному розвитку формує національну церкву, що підтверджується історичним досвідом Вселенського православ'я. Всі автокефальні чи автономні церкви здобували свою незалежність в контексті самостійного політичного й соціально-економічного розвитку. Стан роз'єднання православних церков в Україні є вкрай неприйнятним. Це значно гальмує суспільний розвиток та підриває авторитет України на міжнародній арені. Утворення Української Помісної православної церкви є вимога часу. Єдина Помісна Церква – це чинник самовизначення та консолідації української нації. Умовою утворення в Україні Єдиної Помісної Православної Церкви та здобуття нею автокефалії є подолання розколу.

 
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші