Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Релігієзнавство arrow Релігієзнавство
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Свобода совісті як цивілізаційηe явище. Законодавче забезпечення принципу свободи совісті в Україні

(Тему підготувала канд. філос. наук Бурська Леся Володимирівна)

Сутність категорії свободи совісті та її історичний розвиток

Свобода совісті – одна з найважливіших загальнолюдських цінностей, важлива філософська, релігієзнавча, правова категорія. В філософському аспекті – це особлива якісна визначеність людського буття, яка відображає внутрішню здатність суверенного суб'єкта до вільного, не детермінованого зовнішніми силовими чинниками самовизначення в духовній сфері, а також можливість його творчої та відповідальної самореалізації на основі ціннісно орієнтованого вибору.

У релігієзнавстві свобода совісті розглядається як право, що гарантує недоторканність совісті людини в питаннях ставлення до релігії, її самовизначення та самореалізації. Релігієзнавча сутність свободи совісті розкривається, в першу чергу, через поняття свободи релігії, віротерпимості.

Свобода релігії – це свобода вибору й самоствердження індивіда лише в релігійній сфері. Ця категорія розкриває свою сутність через поняття "свобода віросповідань" і "свобода церкви". Свобода віросповідання може розглядатися як окремий випадок свободи совісті, оскільки остання включає в себе як свободу релігійних, так і всі види релігійно індиферентних та атеїстичних переконань. Свобода віросповідання – право людини вільно визначати та змінювати свої релігійні переконання, здійснювати приписувані ними ритуали, обряди та інші дії, відкрито заявляти про свою віру. Свобода церкви – законодавчо закріплене і гарантоване державою право на вільну, беззаборонну діяльність церкви (інших типів релігійних організацій) в межах її функціонального призначення, організаційно-у правлінських потреб. Свобода віросповідання регламентується правовими актами держави

Віротерпимість – це визнання права людини сповідувати поряд з державною релігією інші віровчення; це терпиме ставлення до існування окремо від офіційної релігії інших віросповідань.

В правовому аспекті свобода совісті розглядається як правовий інститут, тобто сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення свободи совісті. Свобода совісті – базовий принцип державно-конфесійних стосунків. Ліберальне розуміння релігійної свободи, що утвердилося нині в формі міжнародного правового стандарту, є результатом тривалої еволюції державно-правових відносин західних країн.

Історично формуванню принципу свободи совісті передували ідеї віротерпимості та вільнодумства. Віротерпимість як визнання за особистістю права сповідувати будь-яку релігію, як терпиме ставлення до релігійного інакомислення, вільнодумства, проявлялася ще в Стародавньому світі. Ідеї віротерпимості та вільнодумства упродовж багатьох віків відстоювали своє право на існування в боротьбі з релігійною нетерпимістю, догматизмом, претензії пануючої церкви чи релігії на володіння монопольною істиною.

Релігійна нетерпимість, нещадне придушення будь-якого інакомислення проявилися в період становлення християнства як державної релігії. Християнська церква активно використовувала всю систему державної влади Римської імперії для боротьби з язичництвом, іновірцями, єретиками. По різному склались стосунки між державою та церквою на сході та на заході Римської імперії.

У Візантійській державі сформувалась модель цезарепапізму: імператор фактично був главою церкви, призначав патріархів. Політика світської влади була спрямована на підпорядкування собі усього церковного життя, утримування державним правителем вищої світської та духовної влади. Римська церква в особі пап намагалась поширювала владу і на світську сферу; це принцип папоцезаризму, засади якого сформулював папа Григорій VII (1073 – 1085 pp.): Римська церква заснована Христом і є непогрішимою; римський пана може позбавляти влади єпископів і відновлювати їхню владу; папа вищий всіх земних володарів, він може позбавляти влади імператорів, звільняти під даних від присяги і "ніхто не може бути йому суддею". Папоцезаризм був засобом утвердження влади пап і позиції католицької церкви у середньовічній Європі.

Таким чином церква жорстко контролювала практично усі сфери життя суспільства. Для боротьби з єресями католицькою церквою була створена інквізиція. В епоху Відродження мислителі теоретично обгрунтували віротерпимість, свободу релігії, свободу віросповідання.

Важливими віхами в розвитку віротерпимості в Європі стали Реформація та Просвітництво. Жорстокі релігійні війни, що супроводжували Реформацію, як суспільно-політичний рух, призвели до визнання необхідності шукати способи мирного співіснування конфесій. Мартін Лютер з теологічних позицій стверджує свободу релігії як перший всезагальний принцип правосвідомості. Лютер говорив, що "в справах совісті Бог хоче бути один і лише його слово може владарювати". Він наголошував на тому, що будь-який закон, що поширює свою владу на совість людини, не лише зазіхає на права Бога, а й творить нерозумну марну справу – бо нікого не можна примусити вірити.

Конфесійний плюралізм, який поширився у Західній Європі, як наслідок Реформації, піддав сумніву ідею державної церкви, порушив проблему необхідності відокремлення церкви від держави.

Просвітництво XVII – XVIII ст., піднісши авторитет розуму та прискоривши процес секуляризації, багато в чому сприяло зміцненню принципу свободи совісті. Свобода совісті (свобода релігії) як категорія права, що несла в собі вимогу необхідності забезпечення прав людини бути вільною у виборі релігії, була обґрунтована в працях ідеологів буржуазії Т. Мора, Т. Гоббса, Дж. Локка, Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, а також Л. Фейербаха. Вони захищали право людини на свободу думки, на суверенність духовного життя.

Слід зазначити, що ідеї свободи совісті, свободи релігії в контексті теорії природного права були втілені прогресивними державними діячами США Т. Джефферсоном, Г. Пейном, Б. Франкліном, Дж. Медісоном на практиці і знайшли своє відображення у законодавчих документах, в першу чергу таких, як "Білль про встановлення релігійної свободи" та "Декларація незалежності США". Зокрема "Декларація незалежності США" (1776 р.) проголосила: "Ми виходимо з тієї очевидної істини, що всі люди створені рівними і наділені Творцем певними невідчужуваними правами, до числа яких відносяться життя, свобода, прагнення до щастя". Принципи свободи віросповідання, закладені творцями американської Конституції, діють і донині.

У Франції принцип свободи совісті було уперше проголошено в статті 10 "Декларації прав людини і громадянина" (1789 р.), де йдеться про те, що "ніхто не може бути переслідуваним за свої переконання, навіть релігійні, за умови, що їх оприлюднення не загрожує громадському порядку". Конституцією Франції було проголошено "свободу релігійних культів (1791 р.).

 
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші