Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політологія arrow Канадський мультикультуралізм
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Спокусливість казки мультикультурофобії

Попередній аналіз показує, що нам слід розглянути казкові властивості теми мультикультурофобії. Оцінювати класиків у такий спосіб не означає завдавати неспровокованої образи. Дороговказним здогадом в цьому випадку є радше те, що принаймні частина впливу теми мультикультурофобії є наслідком, можливо, несвідомого використання в ній класичних, перевірених на практиці оповідних прийомів. Якщо нам потрібно підвищити ефективність публічної дискусії щодо мультикультуралізму в Канаді або щодо будь-якого політичного питання, якщо вже на те пішло, ми повинні навчитися остерігатися саме цих прийомів.

Невиразне сприйняття мультикультурофобією причинно-наслідкового зв'язку є лише однією з її казкових властивостей. Іншою є спосіб, у який складна дійсність розділяється на недоброзичливу силу і невинних жертв.

Без мультикультуралізму іммігрант був би саме тим, чим би критики хотіли, аби він був. Згадайте заяву Ґвина про те, що "безглуздість у цьому випадку в тому, що майже ніхто з Італії, скажімо, або Сомалі не прибуває до Канади, аби бути італійцем або сомалійцем. Вони приїздять сюди, аби бути канадцями" [42, 234].

Під кінець своєї книги Бісундат звертається до програмного документа засновника Реформістської партії Престона Менінґа "Нова Канада", щоб викласти те саме твердження. Менінґ цитує такого собі Раїса Хана: "Люди, попри своє походження, не емігрують для збереження своєї культури і підтримання своєї етнічної самобутності і самосвідомості. Якби вони бажали цього, вони б залишилися там, де були, тому що середовище більш сприятливе для увічнення чиєїсь культури і етнічної приналежності. Іммігранти прибувають сюди, аби стати канадцями" [60, 316; 12, 220].

Для Біббі ідеальний іммігрант трактується як іммігрант до часів мультикультуралізму: "величезна більшість" наших предків не хотіли "жити тут минулим життям, а шукали життя нового" [7, 204].

Але за всю історію людства в тому, що романіст Джейн Еркарт називає "великими прощаннями, навалами та міграціями" [79, 128], існував і продовжує існувати цілий спектр іммігрантського досвіду і мотивів. Один полюс цього спектру представлений подругою, яка сказала мені, що "не почала жити", поки не залишила Канаду. Ніякої ностальгії або подвійної лояльності: однією з утіх еміграції може бути почуття отримання нового життя, другого шансу на виживання.

Більш типовим, особливо в наш час економічної міграції та втечі від політичних потрясінь, є досвід міграції як суміші здобутків і втрат, а не веселий новий початок життя. Звідси невпевненість, роздвоєння почуттів, вагання між світами, намагання триматися принаймні за деякі елементи колишнього життя у новому середовищі. Це тримання за елементи колишнього життя часто переживається не як емоційна слабкість, а як моральна вимога до власного "я".

Тут спостерігається певний характер, яким не хочеться ставати: емігрант, який "стає зрадником", який забуває тих, кого залишив у своїй країні, і їхній спосіб життя. Вірність цій моральній вимозі набула в останні десятиріччя безприкладного практичного значення: "кількісні дані Світового банку показують, що минулого року вперше більше грошей надійшло від відносно бідних робітників-мігрантів у багатих країнах, ніж сукупна сума державної допомоги, кредитів приватних банків і допомоги й підтримки МВФ/Світового банку. Сумарна величина цих переказів до країн, що розвиваються, досягла 80 мільярдів доларів США, що вдвічі більше за допомогу, надавану багатими державами. Гроші, що надсилаються додому, затьмарюють 16 мільярдів доларів США чистих державних і банківських кредитів" [48].

Історія Канади свідчить з достатньою очевидністю про це бажання розриватися між світами. Чому іммігранти доби до мультикультуралізму так часто збираються разом? Чому вони так часто одружуються в межах своїх етнічних груп?

Комісія з питань двомовності і двокультурності зазначила, що коефіцієнти ендогамії в межах "інших етнічних груп" були загалом вищими за 50 відсотків згідно з переписом 1961 року і за 75 відсотків для "італійців, азіатів та євреїв" [66, 93]. Кімліка подає дані, які показують, що за доби мультикультуралізму коефіцієнти міжетнічних шлюбів виросли [54, 20].

Чому було можливим, в італійських кварталах Торонто, "вести майже будь-яку діяльність і задовольняти практично будь-яку потребу, не вдаючись до англійської мови" (Н. Richmond, цит. за В&В Commission [66, 53])? Чому вони відтворюють своєрідні віросповідання своєї батьківщини? Якщо вони так прагнули залишити своє колишнє життя, чому виникла "запекла боротьба", коли їм запропонували священика з іншої етнічної групи [66, 98]?

Ґранатстайн, який заявляє, що іммігранти "приїздять сюди, тому що хочуть долучитися до нашої цивілізації і системи цінностей" [41, 101], в одній ранній праці визнавав складнішу дійсність: "Судження одного канадця українського походження, що зростав у повоєнній сільській провінції Саскачеван, можуть вважатися типовими: "Для нас не було ніякого зовнішнього світу. Наш власний світ був дуже замкнений – він був єдиним, який ми знали. Ми були так віддалені! Це було на початку двадцятих років – наш світ був українським. Ми робили те, що робили, по-своєму, так, як нам хотілося. Всі ми були тими самими, одна єдина українська громада, об'єднана зв'язками національної приналежності і самосвідомості і особливо спільною мовою. Ми жили по-українськи ... Все, що ми робили в повсякденному житті, було просякнуте цим почуттям, що ти українець, хоч ми і жили в Канаді" [40, 40].

Хіба лише в Канаді? Повідомлення з Ізраїлю, країни, котра ніколи не була звинувачена ні в слабкому почутті самобутності, ні в сповідуванні мультикультурализму, так описує російських іммігрантів: "Вони одружуються всередині своєї спільноти. Звісно, це почасти пояснюється їхньою чисельністю, але також і тим, що вони підтримують міцні зв'язки із своєю батьківщиною. Щороку понад 100 000 людей курсують туди й назад між Ізраїлем і старою батьківщиною" [55].

Бісундат, разом із Ґвином є іммігрантом серед класичних авторів, становить особливий інтерес. Бісундат розташувався на одному краю спектру спонукальних причин поведінки іммігрантів. Він заявляє, що "приїхав у пошуках нового життя і нового погляду на світ" [12, 24]. Можливо, він виходив з того, що всі іммігранти поділяють його особисте розуміння такої ризикованої справи як імміграція. Якщо це так, то його помилка полягала у дотриманні правила письменника-романіста – "писати про те, що знаєш", блискуче правило для художньої літератури, але не для соціального аналізу.

Окрім поділу дійсності на злі сили та невинні жертви, казкова манера письма часто наділяє ці сили дивовижними здатностями. Два канадські історики, каже нам Ґранатстайн, заявили 1969 року, що їхня галузь знання має досліджувати "обмежену самобутність", тобто, субнаціональне самоототожнення людей. "Результатом, з яким ми миримося щодня, є сепаратистськи налаштований Квебек, невдоволений Захід і орієнтований на Хартію прав наголос на правах особи або групи" [41, 72]. Небагато канадців запідозрили б, що два історики були здатні посіяти такий хаос.

Ґвин, зі свого боку, пропонує сценарій типу "Ночі живих мерців", (англ. Night of the Living Dead – американський культовий фільм жахів), в якому "люди стають стереотипами, якими і вважаються" [42, 199]. Як? Як здійснено цю жахливу крадіжку свободи й індивідуальності людей? Подібне запитання слід поставити Бісундатові, який заявляє, що за мультикультуралізму "культура стає предметом для виставляння напоказ, а не душею осіб, вихованих нею" [12, 88]. Як саме мультикультуралізм вириває "душу" і виставляє її напоказ?

Наступною казковою властивістю теми мультикультурофобії є проеціювання, техніка, за допомогою якої ми приписуємо іншим свої власні небажані страхи й емоції. Ґранатстайн, наприклад, стверджує, що меншини вимагають, аби школи "робили більш прийнятним все, що не є позитивним для кожної групи небілого населення і для іммігрантів, окрім вихідців із північної Європи" [41, 101].

Але значна частина гніву усюди в його книзі спрямована саме на таке розуміння канадської історії, яке не піднімає йому настрою. Ґвин критикує меншини за створення "культурних стін". Але у зображенні тяжкого становища англоканадців, наведеному в попередньому розділі, Ґвин пише: "У своїх містах вони стають чужинцями.

Невдовзі після 2000 року більшість у Торонто буде не білою, а у Ванкувері – трохи згодом. Англоканадська культура чимдалі більше буде культурою глушини, ферм, містечок і селищ та передмість" [42, 117]. Чому чужинцями? Чому очікується, що потрібно бути відчуженим від людей іншого кольору шкіри? Вислів означає, що "англоканадці" Ґвина не цілком безвинні, коли йдеться про зведення "культурних стін".

Нарешті, можна виявити проеціювання у нашаруванні нарікань на те, що іммігрантам кажуть, що їм не потрібно мінятися, що їхня культура може залишатися "законсервованою", у той час як ми мусимо мінятися так швидко. У якийсь момент Ґвин запитує: "Чи є якась різниця між запрошенням до країни і запрошення у дім, де, якщо існують внутрішні правила, скажімо, не палити, не пити, вегетаріанська їжа, кожен гість їх дотримується" [42, 192]. Для Ґвина, як і для багатьох критиків, пристосовуватися має саме "гість", а не господар. Хто саме, у цьому випадку, бажає залишатися "законсервованим"?

Останньою казковою властивістю теми мультикультурофобії, пов'язаною з попередніми, є невизнання складності. Як ми щойно побачили, іммігранти були соціально скупчені задовго до того, як офіційний мультикультуралізм вийшов на сцену. І це не просто іммігранти скупчилися: "тримання свого", яке Бісундат та інші пов'язують з мультикультуралізмом, набагато універсальніше.

У 1930-х роках теоретик організації Честер Барнард доводив, що велике поширення "расової ворожнечі, класового антагонізму і національних чвар" означає, що наймані працівники воліють не працювати з тими, які відрізняються у цих відношеннях. Він заохочував працівників підвищувати те, що він пом'якшено називав "асоціативною привабливістю", маючи на увазі виробниче середовище без розмежувань за "расою, нацією, релігією" [4, 146-7].

Набір працівників має підтримувати цю однорідність, а не вирішуватися лише на основі професійних якостей: "Задовільні соціальні умови означають відмову від деяких з тих, які більше здатні сприяти матеріальному виробництву, і прийняття менш здатних" [4, 155]. Управлінці, інакше кажучи, мають успішно й широко використовувати расизм своїх працівників, їхнє бажання триматися свого.

Якщо існує масове прагнення до "асоціативної привабливості", якщо запозичити Барнардів евфемізм, то чи не можливо, що прагнення до сепаратизму, виражені деякими членами груп меншин, були наслідком реакцій більшості? Розповівши про свій досвід брутального й образливого ставлення до нього продавця, який назвав його "чуркою", канадець сикхського походження, інтерв'ювований Маргарет Кенон, зауважує: "Людям цікаво, чому деякі з нас воліють не виходити за межі своїх родин, спілкуватися тільки зі своїми друзями. Ось чому" [24, 219].

Негативна реакція більшості може також призвести до висунення на передній план етнічного або расового аспекту чиєїсь самобутності.

Як стверджує французький письменник Амін Маалуф, "коли люди вважають, що їхня віра під загрозою, їхня релігійна приналежність здається їхньою поєною самосвідомістю. Але якщо під загрозою опиняється їхня рідна мова або їхня етнічна група, вони люто битимуться проти тих, хто належить до тієї самої релігії" [58, 20]. Тому не дивно, що Комісія з питань двомовності і двокультурності встановила, "що більше етнічна група вважає своє походження завадою, то більш імовірно, що вона створить міцну структуру етнічних об 'єднань" [66, 111].

Цю складність Ґранатстайн усвідомлював і визнавав, але тільки до того, як став критиком мультикультуралізму. У раніше згаданій статті 1993 року Ґранатстайн наводить цитату з урядової доповіді 1943 року, в якій вивчалося матеріальне забезпечення воєнних дій: "У пресі продовжують з'являтися листи зі скаргами на те, що 'іноземці' залишаються вдома і влаштовуються на роботу замість 'справжніх' канадців, які вступають на військову службу.

Якщо це так, то нічого дивного, тому що багато з цих людей, натуралізованих чи ні, роками потерпали від принизливої дискримінації через своє ім'я, акцент або зовнішній вигляд ... Це відмежовує її жертв від єдиного досвіду, який допоможе їм відчути себе канадцями. І поки вони не відчують себе канадцями, у них може бути мало бажання воювати за Канаду" [цит за 40, 43].

Тому якщо певні етнічні або релігійні групи самоізолюються від більшості, якщо вони надто зосереджуються на своїх відмінностях від інших канадців, немає ніякого апріорного приводу приписувати це політиці мультикультуралізму, ні навіть якій-небудь особливості самої групи меншості. Доцільніше подивитися на загальні стосунки між групами і запитати: Яким чином змогли "ми" посприяти тому, щоб зробити "їх" тим, чим вони є? Але такий аналіз важкий і, ймовірно, тривожний: краще залишати речі простими.

Приклад саме того, якими тривожними можуть бути такі запитання: у статті 2006року в газеті "Нешнл Поуст" згадується справа юнака, якого "фактично вигнали з ганьбою з армійського резерву, коли його новознайдена віра – іслам – спонукала його ходити з бородою на навчальні збори" [224]. Він був серед арештованих за підозрою в тероризмі в червні 2006 року. Якщо з'ясується, що він потенційний терорист, наскільки такому результатові посприяв брак у армійського резерву сприйнятливості до мультикультуралізму?

Порівняння теми мультикультурофобії з казковим мисленням не має на увазі низькопробної образи. Подібності, цілком ймовірно, пояснюють популярність цієї теми. Розповідання історій є давнім видом діяльності, "такою самою частиною людської природи, що й дихання і циркуляція крові", як каже письменниця-ромашстка А. С. Байєтт [20, 1999].

Ми здаємося підготовленими до оцінки аргументів, поданих в оповідній формі залежно від того, чи є вони цікавими історіями, на відміну від переконливих аргументів, підкріплених надійними доказами. Нам зовсім не важко оцінювати політичні оповідання залежно від того, чи вони пропонують увазі тривожне очікування, сюжетні повороти, цікавих персонажів, чарівних негідників та (іноді) героїв. Це може пояснити, чому спрощені й категоричні аналітичні оцінки так часто затьмарюють у публічних дискусіях більш витончені.

"Надто часто в цій країні", нарікає Бісундат на самому початку свої книги "Торгівля ілюзіями", "ми тяжіємо до поверховості" [12, 3]. Часом класичні критики намагаються скористатися цим фактом, навіть якщо жалкують за цим. Я зазначав різні місця, де критика Ґранатстайном мультикультуралізму вимагає від нього відвернутися від своїх попередніх історичних знань. Важко повірити, що цей процес був винятково несвідомим.

Пишучи про старі добрі часи до мультикультуралізму, Ґранатстайн заявляє, що "Канада була достеменно таким самим плавильним котлом, що й Сполучені Штати. Іммігранти прибували до домініону у дев'ятнадцятому і двадцятому сторіччях, вчили англійську й французьку мови, йшли до школи і співали "Прав, Британіє" та "Кленовий лист навіки" до 1950-х років і "О Канадо!" після них" [41, 87].

Лише кількома роками раніше, однак, у своєму коментарі до ізоляції ранніх українських іммігрантів, Ґранатстайн писав: "Освіта у безплатних державних школах, хоча й обов'язкова, мало що зробила, аби зламати таку етнічну замкненість. Співання "Боже, врятуй короля", "Прав, Британіє" і "Кленовий лист назавжди" та декламування патріотичної поезії самі по собі мало що могли зробити, аби навчити цінностям ширшої канадської громади" [40, 40]. Чи можливо, щоб Ґранатстайн справді забути усе це за короткий період?

Як захопливі казки, наші класики мультикультурофобії пропонують нам оповідання типу "жили-були, якось, давним-давно", могутніх негідників і виразну прірву між злими силами і невинними жертвами. Але більшість казок характеризуються тим, що здається зовсім відсутнім у класиків: закінченнями типу "жили довго й щасливо". Це важливий момент на користь чесності цих авторів: коли настає час пропонувати розв'язання проблем, які вони змалювали, вони не стають продавцями непотрібних речей і засобів від усіх хвороб.

Так, Біббі каже нам, що до того, як справи зможуть поліпшитися, впливові ЗМІ повинні "відповідально підходити до свого впливу задля сприяння добробутові", а не зациклюватися на прибутках і рейтингах [7, 184-5]. Країна також "потребує урядів, що серйозно ставляться до добробуту" [7, 202]. Не виглядає на те, що Біббі справді очікує, що з цього що-небудь вийде. Ці інституції самі "просякнуті" "надмірним індивідуалізмом і надмірним релятивізмом", тож вони також "потребують пробудження" [7, 182]. Ким, чим? Про це Біббі не говорить.

Бісундат, зі свого боку, певен, що ми повинні "мати значні спільні цінності" [12, 72]. Однак, оскільки ми живемо в "непевному й хаотичному сьогоденні", він не готовий підказати, які саме цінності могли б об'єднати нас. Ми повинні почати "вибудовувати нове відчуття самих себе і своєї країни" [12, 73]. Він не дає жодної поради щодо того, як ми маємо почати це будівництво. У конкретних питаннях Бісундат виглядає спантеличеним. Як і інших авторів, Бісундата непокоїть подвійна лояльність загалом і зокрема погляд на канадське громадянство як на просту "гарантію надійного притулку" для людей, які бажають жити в іншому місці [12, 132].

В одному зі своїх більш пам'ятних висловів він стверджує, що Канада приймає громадян, "які ставляться до неї як до громадського туалету – тобто, просто як до місця, до якого можна зайти в критичній ситуації" [12, 133]. Але він також заявляє, що "немає жодного способу завадити такому утилітаризмові", і що закон для розв'язання цієї проблеми був б "жестом тиранії" [12, 133].

Ґвин також збентежений. В нього мало що є запропонувати у кінці його діагнозу, окрім заклику до нас відновити й зміцнювати "громадянство", почуття відповідальності за суспільство [42, 285]. "Зрозуміло, що перетворити загальні місця про громадянство на конкретику повсякденного життя", визнає Ґвин, "невимовно важко" [42, 286].

На закінчення, Ґранатстайн, який хоче об'єднати канадців спільним розумінням історії, визнає, що "думка про те, що мають існувати державні стандарти з історії є політично нездійсненою ідеєю" [41, 13].

Ця непевність щодо рішень є показником щирості всіх чотирьох авторів. Попри слабкі місця, показані в цьому розділі, брак у теми мультикультурофобії чітких рішень може створити сприятливу можливість для постійного обговорення складних проблем і суперечностей етнокультурної різноманітності. Але така сприятлива можливість залишається лише потенційною, поки критик не відмовляється від навдивовижу агресивної претензії на жертовність, яка спотворює більшу частину теми мультикультурофобії. Саме до цього ми зараз і звернемося.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші