Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політологія arrow Канадський мультикультуралізм
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Чого потребує це суспільство?

Чого потребує суспільство для забезпечення "середовища", в якому його члени слідують своїм баченням доброго життя? Щонайменше такс суспільство буде, у більшості випадків, миролюбним і демократичним. Воно також буде до деякої міри зрівняльним, так що у всіх є способи слідувати, у припустимих межах, баченню доброго життя і всі мають можливість брати участь у демократичному житті.

Політичний філософ Джон Ролз стверджує, що справедливе суспільство надає кожному громадянинові не просто рівні права и свободи, а "гарантію" того, що вони мають "справедливу цінність". Тобто, наші політичні права повинні бути чимсь більшим, ніж порожньою обіцянкою, постійно зраджуваною реальністю повсякденного життя. Як вважає Ролз. справедлива цінність означає, що "цінність політичних свобод для всіх громадян, незалежно від їхнього суспільного чи економічного становища, повинна бути приблизно однаковою або, принаймні, достатньо близькою, в тому сенсі, що кожен має добру нагоду обіймати державні посади і впливати на результат політичних рішень" [30: 327]. Це могло б вимагати, серед іншого, обмежень на концентрацію майна [30: 284) і заходів щодо збереження незалежності політичних партій від " значних концентрацій приватної економічної і соціальної влади" [30: 328.]

Ці мінімальні вимоги своєю чергою тягнуть за собою інші. Миролюбне й демократичне суспільство вимагає загальної схильності коритися законам. Цс не обов'язково найважливіша вимога, але вона вказує спосіб. у який основні потреби суспільства будуть (або ні) задовольнятися. Схильність, що є "загальною", необов'язково одностайна. Але вона повинна бути спільною до такої міри, щоб, дотримуючись закону, не почуватися дурнем: тут нам потрібно хникати "переломних моментів".

Спираючись на розгляд культурних норм у Вступі до цієї праці, ми можемо сказати, що важливо не те, щоб кожен корився всім законам, а щоб люди відчували повагу до закону як загального очікування, характерного для культурного коду народу.

Окрім того, миролюбне і демократичне суспільство вимагає, щоб закони, яким ми (здебільшого) коримося, і державні інститути влади, що нами керують, мали демократичну легітимність. Для цього необхідна, в тому числі, загальна готовність грати в політичну гру в межах певної інституціональної структури, структури, що є очевидно демократичною.

Цю структуру не потрібно консервувати в усіх відношеннях. Але грати у гру в межах структури означає, що навіть самі заходи, спрямовані на зміну елементів інституціональної структури, проводяться в межах цієї самої структури.

Але істотно важливим тут є також дещо менш помітне й відчутне. Ця життєво необхідна риса має стосунок до першої особи множини [12: 499): чи можемо ми називати свою державу ми? Чи входять до "ми" більшості громадян, наприклад, прибічники політичних партій, люди з усіх частин країни, члени всіх етнічних груп? Точніше, чи виключає, явно або ні, багато хто з громадян деяких співгромадян зі свого "ми"?

Коли одна партія перемагає на виборах, можуть прибічники інших партій як і раніше вважати себе частиною самоврядного народу? Або, може, вони почуваються несамостійними? Чи кажуть вони, за словами Чарльза Тейлора, "правління волею народу, гаразд; але ми не можемо прийняти правління волею цієї маси, тому що ми не належимо до цього народу" [36: 268)?

Що відбувається, коли прем'єр-міністр не розмовляє їхньою рідною мовою? Чи можуть люди з різних шарів суспільства сприймати поліцію і збройні сили представниками "нас"?

Назвімо для зручності це звідане почуття "першої особи множини" "громадянським ототожненням", схильністю вважати своїх співгромадян не як абстрактних "вони", а як людей, разом з якими людина включена у переплетіння прав і обов'язків. Громадянське ототожнення, крім того, стосується нашого ототожнення одне з одним, а не з нацією, батьківщиною або чим-небудь іншим. Громадянське ототожнення може, ймовірно, розвиватися у різні способи. "Спільні цінності" являють собою одну можливість, поки названі цінності насправді сприяють громадянському ототожненню.

Має бути очевидним, що спільні цінності, як от безсоромний індивідуалізм, недовіра до чужинців тощо, не є багатообіцяючою основою для соціальної згуртованості.

Однак взаємне ототожнення може існувати навіть за відсутності виразних спільних цінностей.

Члени одного суспільства могли б розвинути почуття взаємного ототожнення через (дуже проблематичний) міф про "спільну кров". Інші могли б зробити акцент на "спільній історії", почутті, що вимагає стільки ж спільної забудькуватості, скільки й спільної пам'яті, як стверджує Ренан. Громадянське ототожнення могло б також спиратися на "конституційний патріотизм", відчуття єднання завдяки вірності демократичній системі [13]. Громадянське населення може бути також пов'язане спільними загрозами чи ворогами або, принаймні, спільним "іншим", якому вони себе протиставляють.

Нам може не подобатись спосіб, у який канадці визначають себе як "не американці", однак немає зовсім нічого незвичайного в тому, що група сприймає себе таким чином. На першій же сторінці Біблії сказано, що "вчинив Бог обидва світила великі – світило більше, щоб воно керувало днем, і світило мале, щоб керувало ніччю" (Буття 1.16). Один дослідник Біблії відзначає, що "сонце й місяць не названо, тому що їхні семітські назви нагадували б язичницьких богів, шанованих, часом, саміт Ізраїлем, а вавилонський культ цих богів становив особливу небезпеку для вигнанців" [23: 11]. Від самого початку, отже, ми бачимо, як Ізраїль самовизначається як народ через різке протиставлення себе іншим народам.

Не виключено також, що громадяни відчуватимуть себе пов'язаними яким-небудь спільним проектом, почуттям спільного майбутнього. Хоча цілком природно вважати вимогу суверенітету для Квебека висловленням єдиного квебекського народу, причинна обумовленість, можливо, обопільна, і сам рух за суверенітет зміцнює ототожнення квебекців одне з одним.

Останнє підказує цікаве запитання: чи не міг би сам мультикультуралізм бути спільним проектом, що пов'язує громадян одне з одним? Опитувач Майкл Едемз зауважує, що коли канадців запитують, що більш за все змушує їх пишатися Канадою, мультикультуралізм йде на другому місці, піднявшись з десятого місця у 1985 році. Попереду – лише демократія [1: 20). Це було б дивною основою для гордості, якби мультикультуралізм був усього лише капітуляцією перед релятивізмом або тріумфом канадської "мізерності", як каже критик. Зрозуміло, що багато канадців вважають мультикультуралізм чимсь більш позитивним і згодні пишатися "непомітним героїзмом співіснування", як висловлюється Едемз [1: 42).

Наше звідане почуття першої особи множини завжди є питанням тієї чи іншої міри: люди казатимуть "ми" інтенсивніше і переконаніше, говорячи про свою родину, а не про свою країну. Це нагадує нам, що немає жодних підстав, аби ми не могли мати численних ми, різноманітних груп, з якими ми себе ототожнюємо. Так само як у випадку із потребою у загальній повазі до закону, нам не потрібно очікувати нічого, що межує з одностайністю. Проте, безумовно, доцільно запитати, чи нормально для членів конкретного суспільства вважати себе якимсь чином пов'язаними зі своїми співгромадянами.

Ми свідомо вживаємо неоднозначний термін "нормально". Запитувати, що є "нормальнім", означає запитувати як про статистичну норму, так і про суспільні очікування [14: 163]

І "наскільки" нам потрібне ототожнення з нашими співгромадянами? Це не очевидно, але в контексті аналізу мультикультуралізму ми, мабуть, можемо просто сказати, що у нас проблема, якщо: а) рівні ототожнення різко відрізняються, залежно від тієї чи іншої етнічної або релігійної групи; б) рівні ототожнення відрізняються обернено пропорційно до соціальної різноманітності.

Іншим способом взятися за питання "наскільки" є обміркувати, на що саме "годиться" громадянське ототожнення.

Припускаю, що до поширення громадянського ототожнення призвело зміцнення різних рис: загальної законослухняності, готовності сплачувати податки, відмова від можливостей "отримати незароблене" тощо. Ймовірно, що готовність до перерозподілу доходу і заходи із соціального забезпечення теж залежать від ототожнення зі співгромадянами.

Але як ми розуміємо зв'язок між таким "засобом" як громадянське ототожнення і "застосуваннями" цього засобу, як, наприклад, підтримкою перерозподілу? Зверніть увагу на аргумент авторитетного прибічника вільного ринку Мілтона Фрідмана. Ринок може розв'язати проблему розподілу без жодної колективної угоди.

Але коли суспільство береться за таку роботу, повинно бути ухвалене якесь єдине рішення щодо справедливого розподілу, "який, зазвичай, вносить напруженість у соціальну згуртованість, істотну для стабільного суспільства". Так, Фрідман заявляє, що "усяке розширення кола питань, щодо яких необхідно досягти ясно вираженої згоди, ще більше напружує найтонші нитки, що утримують суспільство від розпаду" [8: 23].

Аргумент є гарним прикладом того, як метафори спрямовують наше мислення. Чи краще усвідомлюється такий засіб як громадянське ототожнення завдяки метафорі про "найтонші нитки"? Задумайтесь над іншою метафорою: м 'яз. М'яз, як і "найгонші нитки", можна ушкодити неправильним використанням. На відміну від ниток, однак, він зміцнюється завдяки правильному використанню і атрофується через бездіяльність.

Якщо громадянське ототожнення буде більш схожим на м'яз, ніж на нитку, виконання Фрідманової рекомендації може в перспективі зруйнувати сам засіб, який вона буцімто має намір зберегти. Чи є м'яз доречною метафорою? Думаю, що так. У міжособистісних стосунках ми легко можемо спостерегти, що прихильність, яку ми відчуваємо до близьких друзів і родини, не просто залежить від якої-небудь "винагороди", пільг, що їх ми отримували від них, але рівною мірою має стосунок до того, що ми роками робили для них.

Якщо це справедливо на суспільному рівні, тоді такі політичні заходи як державна програма безоплатної медичної допомоги людям похилого віку могли б сприяти згуртуванню канадців за умови, що вони не перенапружуватимуть "м'яз", який їх підтримує.

Нарешті, чи повинне ототожнення із співгромадянами бути сильнішим за інші ототожнення? Чи має суспільство якимсь чином намагатися викорінити "подвійну лояльність"? Багато критиків мультикультуралізму думають, що так. 3 11 вересня 2001 року багато хто вважає, що національна безпека вимагає "ієрархічної" самосвідомості, де ототожнення з нацією важливіше за всі інші аспекти самосвідомості. Складніша структура самосвідомості сприймається з підозрою і з інших причин. Джон Гелівел доводить, що дані опитування свідчать, що "ті, чиї етнічні самоописи включали дефіс (на відміну від опису, де було сказано 'просто канадець' або 'у першу чергу канадець'), постійно викликають менше довіри" [16: 14].

Гелівел додає, що "з подивом дійшов висновку, що тих, які говорили про себе без дефісу, вдвічі більше в офіційно багатокультурній Канаді, ніж у плавильному казані США" [16].

Але є і контраргументи. Один з них підказаний Шскспіровим "Ричардом II". Герцог Иоркський дізнався про причетність свого сина до змови з метою вбивства нещодавно коронованого Генріха IV. Він викриває свого сина перед королем, який хвалить його як "відданого батька зрадника-сина" (5.3.60). Однак герцогова дружина, яка благала його не відмовлятися від свого сина, попереджає короля:

'Королю, не вір цій бездушній людині!

Хто не любить сам себе, не може полюбити нікого іншого'. (5.3.87-8)

Це вражаючий аргумент: чи можете ви дійсно довіряти комусь, хто зрадив би свого власного сина? Стосовно нашої ситуації, запитання набуває такого вигляду: якої лояльності наша держава справді жадає? Чи потрібна їй лояльність людей, які нелояльні до будь-чого іншого? Наскільки надійна така лояльність, наскільки лояльні такі люди? Точніше сказати, якщо ми позбавляємо новоприбулих до Канади їхньої субнаціональної приналежності, їхніх прив'язань до своєї етнічної або релігійної групи, стають вони таким чином кращими громадянами чи перетворюються на вовків-одинаків?

Шекспірівський аргумент, вкладений в уста герцогині Йоркської, повторює канадець іракського походження, з яким розмовляв Зухейр Каишері, що написав книгу "Затока зсередини: канадські араби, расизм і війна у Затоці". Той каже, що попереджав агентів Канадської служби безпеки й розвідки, які його допитували, про те, що канадці з Іраку "за Ірак, байдуже, чи буде там Саддам, чи хтось інший. Якщо ми зрадимо Ірак, то завтра я зраджу і Канаду" [19: 74)].

Отже, хоча багато хто може бажати суспільства, у якому всі громадяни заявляють "Канада понад усе", нам слід усвідомлювати, що тип лояльності, якого прагне суспільство, тісно пов'язаний із типом громадян, який, як можна очікувати, воно створить.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші